Встановлення державності України - Здобуття незалежності Україною

Народ України покладав надії на вибори до Верховної Ради, пов'язуючи з ними зміни в суспільно-політичному житті.16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація зазначала, що Україна має розвиватися на основах самовизначення української нації.

В ній зазначалося: "Державна влада в республіці поділяється на законодавчу, виконавчу, судову" [10]. Також були зафіксовані положення: "Державний суверенітет визначається як верховенство і неподільність влади республіки у межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах"[10].

За Декларацією: "На території України має забезпечуватися верховенство її Конституції та законів"[10]. Важливого значення набувало положення, що містяться в цьому документі, які мали бути використані для укладання нового союзного договору. В Декларації зазначалося про право України "На свою частку в загальносоюзному та валютному фондах, золотому запасі"[10]. Передбачалося "Створення власної банківської, фінансової, митної та податкової систем, формування бюджету, запровадження національної грошової одиниці"[10]. Аби зберегти СРСР та покласти край конфлікту республіканського та радянського законодавств, керівництво укладає новий союзний договір. "Проект не визнавав державного суверенітету республік і, більше того, забороняв їм виходити зі складу СРСР" [24,С.21]. У відповідь цьому в Україні піднялася хвиля протестів, які були налаштовані проти її участі в підписанні нового договору.

Першим оголошено звернення 1 жовтня 1990 р. Асоціації демократичних Рад народних депутатів і демократичних блоків до парламенту, в якому вимагалася відмова від підписання союзного договору. Пропозицією стало надання Декларації статусу конституційного акта, розпуск КПРС (КПУ), націоналізувати її майно. Результатом стали мітинги та маніфестації під гаслом "Ні - союзному договору"[19,C.56] А в жовтні 1990р студенти провели тривале голодування. "В акціі взяли участь 157 студентів із 24 міст", - за словами київського соціолога В. И. Паніотто. "Верховна Рада була змушена прийняти постанову 17 жовтня 1990р., в якій визнавалася передчасність підписання договору до затвердження Конституції України"[36,С.48]. "Ставлення українського народу до Декларації було висловлено на референдумі, проведеному в березні 1991р."[32,С.66].

Прагнучи зберегти унітарну державу, консервативна частина депутатів Верховної Ради СРСР домоглася винесення на всесоюзний референдум запитання: "Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?"[5,С.56].

Український парламент після тривалих дебатів ухвалив рішення внести до бюлетеня додаткове запитання: "Чи згодні Ви з тим, що Україна мас бути у складі Союзу радянських Суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?" [5,С.150]. У ході референдуму на перше запитання відповіли 70,2%, на друге - 80,3% - підсумок за статистичними даними. Цим самим громадяни республіки, які взяли участь у референдумі, підтвердили вимоги, викладені в Декларації про державний суверенітет України. "Характерно, що Прибалтійські республіки, Вірменія, Грузія, Молдови взагалі відмовилися брати участь у проведенні всесоюзного референдуму"[17,С.206].

21 - 23 червня 1991 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Всеукраїнське об'єднання страйкових комітетів. "На ньому були присутні 313 делегатів з 23 областей України. Вони представляли трудові колективи, які налічували понад 1,5 мли. Чоловік" [5,С.144].

Поряд з економічними, з'їзд висунув низку політичних вимог, зокрема. про вихід України зі складу СРСР, розпуск КПРС і Компартії України, припинення урядом УРСР усіх фінансових відрахувань до центру, проведення в республіці на основі нового закону виборів під міжнародним контролем [35,С.71]. В м. Ново-Огарьові (під Москвою) проходили переговори керівників дев'яти республік із Президентом СРСР М. Горбачовим про зміст нового союзного договору. 23 квітня 1991 р. була прийнята спільна Заява, яку підписали і представники УРСР.

"У травні між лідерами "дев'ятки" продовжилися консультації, внаслідок яких було в основному узгоджено текст союзного договору" [27, С.44]. Він передбачав створення Союзу Суверенних Республік. Однак Верховна Рада України 27 червня 1991 р. відклала розгляд запропонованого проекту договору на вересень, посилаючись на необхідність проаналізувати відповідність його положень Декларації про державний суверенітет республіки". Україна опинилася перед і вибором: продовжувати шлях до власної незалежності чи залишатися в складі оновленої федерації" [26,С.147]. Керівництво України не змінювало своєї позиції а отже, й не мало наміру брати участь у призначеній церемонії підписання союзного договору.

Політичні процеси, що розвивалися в республіках, на порядок денний висунули більш важливе питання: "Чи буде й надалі існувати СРСР, чи відцентрові тенденції приведуть його до розпаду й утворення незалежних держав?" [23,С.96]. Частина вищого керівництва СРСР. очолювана віце-президентом СРСР Г. Янаєвим. посилаючись на хворобу М. Горбачова. 19-21 серпня 1991 р. спробувала здійснити державний переворот, намагаючись цим не тільки загальмувати хід демократичних перетворень у республіках, але й змусити останніх залишитися в складі Союзу.

"Зберегти СРСР мав антиконституційний, так званий Державний Комітет з Надзвичайного Стану, створений у Москві" [29,С.203]. До його складу входили перші особи з вищого партійного та державного керівництва, а справся він на консервативні сили КПРС, правоохоронні органи та військову силу.

"Комітет оголосив про зупинення діяльності політичних партій, громадських організацій і масових рухів, заборонив проведення мітингів, демонстрацій і страйків" [19,С.71]. У країні, згідно з рішеннями Комітету. встановлювався контроль і цензура над засобами масової інформації. "Прийняті ДКНС рішення загрожували суверенітету України, нищили паростки завойованої демократії. Заколотники планували ввести до Києва, Львова, Харкова, Донецька та інших міст України війська"[24,С.159]. Уповноважений від "гекачепістів" генерал армії В. Варенніков 19 серпня в присутності командувача Київського військового округу пред'явив Голові Верховної Ради України Л. Кравчуку ультиматум: "У разі неспокою в республіці, акцій протесту, страйків, не підтримки рішень, новоявленого комітету, військові підрозділи, які перебувають у бойовій готовності, вийдуть на площі міст республіки" [27,С.88]. Це означало б запровадження надзвичайного стану.

"Змовники одразу наразилися на рішучий опір демократичних сил. Зокрема, у Києві, Львові, Тернополі, Донецьку, Івано-Франківську почалося створення депутатських штаб-квартир" [15,С.73]. Активно діяла в Києві штаб-квартира Руху, служби якої оперативно налагодили зв'язки з демократами в Москві, Прибалтиці. із зарубіжжям, іноземними кореспондентами.

Демократичні сили України розцінили дії гекачепістів як "військово-більшовицький переворот". "Заява про те, що постанови Комітету не мають юридичної сили для України, з незначним запізненням була зроблена і Президією Верховної Ради України"[17,С.92]. Під тиском опозиції було вирішено скликати надзвичайну сесію парламенту. Але у цей переломний час демократичним силам Росії не тільки вдалося вистояти, а й за підтримкою демократів усіх республік зірвати спробу державною перевороту.

Серпневі події викликали серйозні зміни в державному і політичному житті країни, надзвичайно посилили відцентрові тенденції в СРСР. "Антиконституційні дії змовників, що входили до керівного ешелону ЦК КПРС призвели по подальшої дискредитації Комуністичної партії та прискорили розпад унітарної радянської держави" [19,С.90]. Заколот консервативного табору в Москві показав серйозну небезпеку для України залишатись у складі СРСР. Події в Москві надзвичайно вплинули на зміну поглядів народних депутатів. Більшість стала схилятися до необхідності підтримати прагнення українського народу до незалежності.

Частина партійно-радянської номенклатури, представленої в Верховній Раді, розгубилася. О. Забужко відмітила : "Щоб не втратити владу, вони вирішили також підтримати вимоги щодо проголошення самостійності України"[29,С.117]. Політична ситуація зумовила застосування Україною більш рішучих заходів до захисту свого суверенітету.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради прийняла Акт проголошення незалежності України. У постанові Верховної Ради зазначалося: "З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші акти законодавства республіки".

"У наступні дні Президія Верховної Ради України прийняла указ про тимчасове припинення діяльності Компартії, постанови про "департизацію" державних органів, установ та організацій, про власність Компартії на території України" [28,С.49]. Прийняті постанови орієнтували службовців державних установ на те, що їх діяльність має будуватися лише на основі законів, а не на партійних позиціях. Президія Верховної Ради зробила висновок: "Керівництво Компартії України своїми діями підтримало державний переворот і тим самий сприяло його здійсненню на території України"[16,С.192]. Керуючись положеннями тогочасної Конституції України. Приховуючи висновки Тимчасової комісії, яка за дорученням Верховної Ради перевіряла на території України діяльність посадових осіб, органів влади, громадських об'єднань і організацій у зв'язку з спробою державного перевороту.

30 серпня 1991 р. вона прийняла Указ про заборону діяльності Компартії України. "З припиненням діяльності Компартії було розпушено партапарат, проте майже вся попередня державна, адміністративна і господарська номенклатура залишалася при владі" [24,С.105].

Отже, ці події відкрили нову еру в історії України. Таке рішення було вистраждане українським народом у процесі державницьких змагань багатьох поколінь, стало цілком закономірною подією. 24 серпня 1991 консул ФРН у Києві мав шанс стати очевидцем історичної події - проголошення незалежності у Верховній Раді УРСР. Фон Бассевіц - колишній перший посол ФРН у Києві вважав: " Через 20 років Україна "буде велика заможна країна, що не буде ані під Москвою, ані під Брюсселем, бо українці хочуть бути самостійними. Вони сотні років про це мріяли. Адже почуття незалежності сильніше, ніж економічні переваги" [22,С.275].

Похожие статьи




Встановлення державності України - Здобуття незалежності Україною

Предыдущая | Следующая