Основний зміст дисертації - Своєрідність естетичного в українській культурі XVII - XVIII століть

У Вступі обгрунтовано актуальність та доцільність дослідження, визначено його об'єкт, предмет, мету, проаналізовано стан розробки проблеми, визначено методологічні принципи аналізу, завдання та структуру дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, наведено дані про апробацію роботи.

У Першому розділі "Методологічні підвалини історико-естетичного аналізу української культури XVII - XVIII ст." Проаналізовано проблеми історико-естетичного дослідження культур, в яких не існувало поняття естетичного, та сформульовано теоретичні принципи дослідження своєрідності естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 "Роль дисциплінарного фактору у формуванні предмета і завдань дослідження" розкрито, що таке дисциплінарний фактор у історико-естетичному дослідженні, як він впливає на формування об'єкта, завдань і джерельної бази дослідження. Теоретичною основою для такого аналізу стали: розвідки з філософії науки (С. Тулмін) та методології історико-естетичного аналізу (О. Лосєв, С. Аверінцев, В. Бичков).

Розгорнуто суть дисциплінарного підходу в науці загалом: дисципліна скеровує пізнання, окреслює своєрідний проект дослідження, визначає в загальних рисах предмет аналізу, сукупність проблем та способи їх розв'язання. Вказано на обов'язковий характер дисциплінарних обмежень і проектів, незалежно від того, усвідомлюються вони самим дослідником чи ні. Розкрито значення концепту естетичного для відбору джерел та визначення предмета історико-естетичного дослідження, доведено вплив концепту на формування двох напрямів розвитку дисципліни: філософія мистецтва та аналіз почуттєвого пізнання (досвіду).

Проблему історії естетики сформульовано як проблему легітимності застосування поняття естетичного стосовно епох, які не знали або не знають поняття естетичного. Здійснено класифікацію основних аспектів цієї проблеми та проаналізовано ефективність шляхів її розв'язання. Визначено, що естетичні дослідження української культури XVII - XVIII ст. традиційно здійснювалися в межах есенціалістського проекту дисципліни (естетичне як атрибутивна почуттєва здатність) з акцентом на філософії мистецтва і тим самим не були спрямовані на розкриття своєрідних почуттєвих практик, притаманних добі.

Зроблено висновок про необхідність уточнення змісту поняття естетичне за межами самої дисципліни, шляхом розуміння її як складової певної культури і способу існування.

У підрозділі 1.2 "Методологічний сенс розрізнення почуттєвого та естетичного в історико-естетичному дослідженні" Розкрито багатозначність концепту естетичного та визначено роль цієї багатозначності для відтворення своєрідності естетичного в логіці розвитку української культури XVII - XVIII ст.

Проаналізовано обсяг значень поняття "естетичне" на основі етимології слова та практик його вживання. Встановлено невідповідність між буквальним його тлумаченням естетичного як "почуттєвого" та домінантними конотаціями, що конкретизують його зміст. Встановлено, що "естетичне" відсилає до ряду опозицій - вульгарне і вишукане, загальнодоступне і елітарне, звичайне і престижне. Останнє засвідчує, що існують два модуси концепту естетичного: почуттєве як атрибутивна здатність та почуттєве як історично здобута здатність. Дане розрізнення було реалізоване у роботі Г.-Г. Гадамера "Істина і метод" як відмінність естетичного в широкому та вузькому сенсі слова.

Доведено, що визначити це поняття через відсилання до мистецької сфери неможливо через відмінність розуміння "мистецтва" в різних культурах. В українській культурі "мистецтво" (ars, "художество") мислили як вміння і майстерність та поширювали вживання цього поняття на різні види інтелектуальної (академічні знання), практичної (типографська справа) та духовної діяльності (творення себе).

Обгрунтовано доцільність розмежування двох модусів "естетичного", оскільки в такий спосіб можна усунути неконтрольовану гру значень у концепті естетичного та створити історичну перспективу дослідження, тобто узяти до уваги не тільки поступальність, але й дискретність історичного процесу.

У підрозділі 1.3 "Історичність концепту естетичного та умови його застосування в історико-естетичному дослідженні" Розкрито суть історичного підходу до аналізу соціальних феноменів; а також відтворено умови формування концепту естетичного та дисципліни естетика в західноєвропейській культурі доби Просвітництва.

Здійснено огляд розмаїття підходів та методів історичного аналізу, представлених у різних гуманітарних дисциплінах: літературознавство, філософія, історіографія. Виокремлено ключові проблеми в реалізації принципу історизму та визначено суть історичної точки зору в естетиці. Обгрунтовано необхідність історичного розкриття концепту естетичного для формування методологічних підвалин історико-естетичного аналізу (на основі робіт П. Бурдьє Г. Г. Гадамера, С. Гросса, А. Берлеанта).

Обгрунтовано, що естетичне у вузькому сенсі виражає специфіку модерної культури. Будучи продуктом абстрагованої естетичної свідомості, естетичне набуває в культурі статусу належного (програма життя), престижного (естетичний досвід як цінність), самодостатнього (автономна сфера самореалізації у соціальному розподілі видів діяльності) способу ставлення.

Виявлено культурні, ментальні та екзистенціальні умови, які роблять появу концепту естетичного історично можливою та необхідною. Встановлено, що такі умови склалися в європейській культурі у XVIII ст. і були забезпечені відповідною соціальною інфраструктурою: засоби репрезентації (музеї, галереї, концертні зали, театри), засоби легітимації (академії, салони, критики), засоби виробництва і відтворення (система освіти і виховання). Зроблено висновок, що історико-естетичне дослідження, орієнтоване на пошук іманентних історичній добі визначень естетичного як концепту і почуттєвої практики, мусить спиратися на аналіз комплексу історичних умов та соціальної інфраструктури.

У підрозділі 1.4 "Основні методологічні принципи дослідження естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст." Сформульовано вихідні теоретичні положення, які забезпечують розкриття своєрідності естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст.

Проаналізовано методи опрацювання історичного матеріалу, запропоновані історичною герменевтикою ("рецептивною естетикою"), семіотикою (Я. Мукаржовський, Ю. Лотман) та генетичним структуралізмом (П. Бурдьє). Доведено, що акцент на історичному походженні концепту естетичного скасовує уявлення про реальність естетичного як незалежну від концептів, за допомогою яких вона відтворюється, і ставить питання про складну систему реконструкцій, які допомагають побудувати образ цієї реальності. Наголошено на необхідності первинного семіотичного аналізу текстів (творів) як документів доби, на подальшому виведенні цього аналізу на рівень структур існування - соціальних, культурних, екзистенціальних - та на використанні дисциплінарних упереджень як продуктивного елементу аналізу.

Зазначено, що історико-естетичне дослідження української культури XVII - XVIII ст. має спиратися на обидві модифікації концепту: одна з них забезпечує єдність поля теоретичного аналізу, інша - дає можливість зафіксувати відмінність і внутрішню самодостатність окремих культурних світів.

Визначено такі методологічні принципи історико-естетичного аналізу: 1) здійснювати експлікацію дисциплінарних і культурних упереджень дослідника на кожному кроці аналізу матеріалу та використовувати ці упередження для розкриття історичної своєрідності почуттєвого досвіду; 2) розглядати естетичне в обох сенсах, як почуттєву практику і як концепт; 4) своєрідність естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст. встановлювати на основі порівняння з концептом естетичного, який сформовано в європейській культурі Просвітництва, як таксономічною одиницею аналізу; 3) своєрідність естетичного виводити на підставі аналізу історичних структур існування як продукт і функцію цих структур; 5) відтворення структур існування здійснювати шляхом аналізу окремих репрезентативних текстів, понять, сюжетів з урахуванням контекстів їх історичного буття.

У Другому Розділі "Особливості історичного контексту експлікації естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст." Визначено і проаналізовано основні події та чинники, які впливали на розвиток української культури та на динаміку форм почуттєвих практик в означений історичний період. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 "Формування нових соціальних еліт та історичні умови їх суспільної легітимації" Відтворено основні зміни в соціальних структурах та історичних умовах життя, які характеризували епоху бароко в Україні.

На основі досліджень українських історіографів (З. Когут, С. Плохій, Н. Яковенко) виокремлено структурні зміни у складі соціальної еліти, способах її легітимації. З'являється нова еліта - козацтво, засоби легітимації якої істотно відрізняються від традиційних та звичаєвих. Замість звичаю та авторитету, даного народженням, було введено культурні засоби легітимації: мовна риторика і риторика публічних виступів, що відповідало історичним змінам культурної парадигми. Козацтво спиралося на ці зміни: поширення "латинської" освіченості, книгодрукування, утвердження світських жанрів у мистецтві.

Велике значення мало формування нової інтелектуальної еліти, вихідців з академічного середовища, які змагаються за "символічний капітал" (визнання цінності запропонованих знань та способів їх опанування), контролюють доступ у публічну сферу діяльності ( розподіл "місць" та просування у суспільній ієрархії). Інтелектуальна еліта, не відмовляючись від традиційного православного благочестя, енергійно запроваджує новий тип освіти, а разом з ним і новий тип життя, який починає конкурувати з селянським та благочестивим ідеалом існування.

Розкрито значення розвитку друкарства в Україні як істотного фактору культурних перетворень. Вказано на зміни, що відбуваються у мистецькому житті: формується мистецька освіта, виникають і розвиваються нерелігійні жанри мистецтва, росте попит на мистецькі твори.

У підрозділі 2.2 "Історичний сенс опозиції простота-освіченість в українській бароковій культурі" Доведено, що опозиція простоти та освіченості є вирішальною для розуміння специфіки української барокової культури та форм почуттєвих практик в ній. Виявлено, що корелятами цієї опозиції в динаміці культури є протиставлення традиційного і модерного, споглядального і активного, благочестивого і світського.

На основі аналізу діалогу Феофана Прокоповича "Разговор гражданина с селянином да певцем или дячком церковным" виявлено історичну своєрідність усвідомлення простоти та освіченості у локальних соціальних контекстах, які репрезентують типові для культури способи існування. В історичній динаміці простота належить минулому, освіченість наступному етапу розвитку культури. Виявлено, що дискримінація простоти входить як елемент до внутрішнього ладу культури освічених (просвітницької культури), оскільки на такому протиставленні освіченість здобуває визнання і легітимність свого суспільного статусу. При цьому "свята простота" виноситься за межі дискусії і санкціонується як винятковий випадок.

Аналіз "простоти" та "освіченості" підводить до необхідності розкриття структур існування, які конкурують в культурі і пропонують відмінні способи здобуття повноти та цілісності існування. Доведено, що ці структури мають ознаки цілком автономних утворень, зі своєрідною логікою означення словесних формул і подій.

У підрозділі 2.3 "Опозиція благочестивої простоти і латинської освіченості" Розкрито бароковий сенс благочестивої простоти, яка винесена Ф. Прокоповичем за межі дискутування. Джерелами для аналізу обрано твори І. Вишенського і Г. Сковороди, оскільки в них концепт простоти уточнюється відповідно до історичної ситуації - поширення "латинської" освіченості на теренах України. Обидва мислителі виступили як критики нового типу освіти, а міра відмінності їх позицій визначається історичним часом їх діяльності - початок і кінець доби бароко.

Семіотичний аналіз дозволив встановити, що концепт простоти має складну будову і репрезентує систему відносин, в яких індивіди визначають потреби і можливості свого існування. Сенс простоти як позитивної життєвої настанови відтворено через опозицію до серії означень, реконструйованих у текстах: складність, хитрість, красномовство ("велеречность"), марнославство ("самохвальство"), скороминущість, зовнішність. Все це характеристики "латинської" освіченості. Шляхом порівняння селянської і благочестивої простоти доведено їх подібність у інтенції єдності, цілісності та безпосередності як пріоритетних життєвих цінностей; виявлено відмінність і подібність структур існування, які відповідають цим типам простоти. Зафіксовано наявність протиставлення простоти і "художества", що дає підстави пов'язати особливості ставлення до простоти зі ставленням до мистецької діяльності.

Висновок підрозділу акцентовано на тому, що концепт простоти загалом виражає потребу людини у цілісності і безпосередності осягнення світу, яке може бути дане тільки у почутті. Оскільки в окремих типах існування цілісність здобувається по-різному, саме в особливих структурах цих типів існування належить шукати визначення своєрідності почуттєвого досвіду та експлікувати концепт естетичного.

У підрозділі 2.4 "Типологія моделей існування в українській бароковій культурі XVII - XVIII ст." Вибудовано типологію моделей існування, яка є визначальною для української культури XVII - XVIII ст. та розкрито механізми здобуття цілісності та повноти існування у них.

Виокремлено три моделі існування на підставі відмінності співвідношення наявного і належного в проектах життя. Модель 1 - просте селянське існування, де світ даний людині цілісно, безпосередньо в емпіричних актах живого спілкування. Різниця між наявним і належним життям чітко не окреслена або знімається у кожному акті дії, почуттєві стани є функцією самого життя і не перетворюються на предмет рефлексії і культивування. Модель 2 - благочестиве існування. Має доволі чітке розрізнення між наявним і належним, яке повністю знімається лише у особливих випадках життя (святий) та у релігійному почутті (благодать). Хоча належне є майже нездійсненним у повному обсязі, індивід отримує його як життєвий здобуток у релігійному почутті єднання (спілкування) з Богом. Модель 3 - освічене існування. Це секуляризована структура. Розрив між наявним та належним виявляється практично нездоланним, оскільки належне ототожнюється зі здобутками людства ("ідея культури"). Саме тут виникає необхідність хоча б уявного переживання цілісності і повноти життя та плекання останнього. Ця модель вкорінювалася в українській культурі під безпосереднім впливом "латинської" освіченості.

Доведено, що з трьох моделей існування тільки друга і третя, через принциповий розрив між наявним і належним, створюють передумови появи концепту естетичного.

У Третьому розділі "Експлікація естетичного в структурі освіченого існування" розкрито виокремлення мистецької сфери і естетичного ставлення в системі латинської освіченості та освіченій моделі існування. Розкривається співвідношення концептів риторичного та естетичного. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 "Співвідношення риторичного та естетичного в барокові культурі (загальні підходи)" Розкрито історичну еволюцію риторики та розуміння "риторичного" в європейській культурі, виявлено парадоксальність відносин між риторичним та естетичним.

На матеріалі мистецтвознавчих та філософських досліджень відтворено етапи розвитку, динаміку функцій та рівні осмислення риторики в контексті різних культур. Оскільки з точки зору функцій риторика є мистецтвом "добре (красно) говорити" і мистецтвом "переконливо говорити", доведено, що в історико-естетичному дослідженні доцільно розглядати ці функції у проекції на ставлення до тексту та техніку його творення. Риторика виокремлює смисловий простір тексту як тексту - утверджує творчу функцію мови ("пойєсис"), і вона ж є певним набором правил, які потрібно наслідувати ("мімесис"). Саме через спрямованість на виокремлення твору як відносно самодостатнього джерела почуттів риторика є предтечею естетики, а риторичне корелятом до естетичного.

Проаналізовано риторичний феномен "твору з нагоди" та функції емблематики й алегорії у практиках культури.

Розуміння "риторичного" поглиблено у напрямку розкриття його як принципу барокової культури та типу ставлення до дійсності. Проаналізовано поняття риторичної реальності. Встановлено, що, апелюючи до влади слова та його початковості, риторика не могла культивувати ілюзорне та уявне як основну підвалину мистецької діяльності і тим самим була обмежена завданням версифікації вже "готового смислу" (О. Михайлов). Риторичний принцип відрізняється від естетичного мірою автономності, яку він надає твору як джерелу почуттів, та своєрідністю відносин між реальним та уявним, наслідуванням і творчістю.

У підрозділі 3.2 "Риторичний сенс наслідування в українському письменстві та вільна гра уяви" Розкрито роль правила і зразка в українських академічних теоріях письменства на основі аналізу курсів риторики та поетики - барокового (М. Довгалевський) та класицистичного (Ф. Прокопович) типу. Висновки підрозділу також побудовані на дослідженнях рукописних академічних курсів риторики та поетики в роботах К. Маслюка, Г. Сивоконя, Д. Наливайка, В. Крекотня.

Проаналізовано поняття наслідування (imitatio), визначено його об'єкт та розкрито роль творчої активності індивіда в інтенціях науки про красномовство. Розкрито значення історичного переходу від наслідування парадигматичного зразка до наслідування правил, розглянуто способи легітимації правил і зразків та їх симптоматичність щодо трансформацій у культурі. Розглянуто значення "консептизму" та практики курйозного віршування для виокремлення естетичних елементів у характері письменства. Проаналізовано опозицію свободи і несвободи у мистецькій діяльності, доведено, що вільна гра уяви не може бути ідентифікована як інтенція в межах українського письменства XVII - XVIII ст. Нормативний характер красномовства позначав особливий горизонт соціальної активності індивіда та інтегрованість до певної структури існування.

Розкрито, що українські риторики (поетики), виконуючи переважно педагогічну функцію (Н. Пилипюк), не могли повною мірою претендувати на роль теорії письменства, а тим паче на роль естетичної теорії. Наслідування переважало над творчістю, викладання над дослідженням.

У підрозділі 3.3 "Особливості моделювання опозиції автор-читач в академічних курсах поетики" Проаналізовано визначальну для літературної діяльності опозицію автор - читач в академічних курсах поетики та можливості виокремлення естетичного в письменстві барокової доби.

Встановлено, що структурно відтворена опозиція автор - читач вказує на істотне розмежування принципів давнього письменства і модерної літератури, що загалом відповідає вже розглянутій опозиції риторичного та естетичного. На основі аналізу поетики 1637 року та "Поетики" М. Довгалевського реконструйовано "фігуру" автора в двох модусах: автор поетики та автор поезії. Автор поетики - той, хто усвідомлює свій суспільний обов'язок; прагне доступно подати мистецтво віршування і привабити до нього учнів. Автор поезій - той, хто дбає про якість твору, отримує задоволення від володіння мистецтвом слова та прагне здобути визнання своєї майстерності. З огляду на переважно анонімний характер письменства XVII - XVIII ст., самоствердження автора у письменстві обмежується версифікацією.

"Фігура" читача в поетиках майже не представлена. Читач поетики та читач поезії - це той, кого належить "повчати і розважати". Відсутність уваги до читача є симптоматичною для експлікації естетичного: в центрі опікування знаходиться сам твір і його сенс, а не сприйняття і почуття. Доведено, що в поетиці йдеться швидше про стосунки автора з твором, аніж автора з читачем, тому естетичний потенціал поетики є лише інтенцією, а не історичним фактом.

У підрозділі 3.4 "Риторична та естетична функції зображення в українському бароковому живописі" Розглянуто питання про риторичний характер українського барокового живопису та історичні зміни в ставленні до зображення, пов'язані з ним. В процесі аналізу використані мистецтвознавчі роботи Д. Степовика, теоретичні праці з християнської православної іконографії П. Флоренського, дослідження з семіотики ікони Б. Успенського.

Досліджено риторичні елементи у коді зображення, притаманного релігійному живопису: оповідальність, характерність образу, реалістичність деталей, спрямованість на почуття глядача. Показано, що "оповідальність" яскраво репрезентована в іконах "Христос Виноградар", "Христос Пелікан", "Христос Садівник", характерність пов'язана з реалістичністю зображень святих, спрямованість на почуття виражається у можливості впізнавати світ і співчувати зображеному (деталі та перспектива). Зображення стає привабливим само по собі як об'єкт для самоцільного споглядання.

Розгляд риторичних елементів у зображенні поглиблено шляхом аналізу свідчень про сприйняття живопису сучасниками (П. Алепський), адже естетичний горизонт аналізу творів вимагає брати до уваги насамперед почуття реципієнта, які викликаються твором і на які розрахований твір.

Здійснено порівняння зображувального коду традиційного культового живопису візантійського зразка та українського барокового іконопису. Доведено, що релігійний контекст функціонування зображень та пануючий спосіб ставлення до них свідчать про перевагу риторичного над естетичним. Версифікація та інтенсифікація переживання відомої істини сильніші за можливу гру уяви та саме почуття.

Ці висновки є дійсними і для світського портретного живопису принаймні до сер. XVIII ст.: портрет виконує репрезентативну функцію, обслуговує соціальні потреби легітимації суспільної еліти, тому функціонує швидше як знак соціального статусу, ніж самодостатній мистецький твір.

У четвертому Розділі "Експлікація естетичного в структурі благочестивого існування" проаналізовано можливість експлікації естетичного в бароковій моделі благочестивого життя (на основі творів Г. Сковороди). Розкрито співвідносність концептів "веселіє сердца" і "естетичне". Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1 "Тлумачення краси та її функцій у бароковій моделі благочестивого життя" Розглянуто значення і роль поняття краси в ідеалі благочестя Г. Сковороди.

За основу аналізу взято діалоги "Наркісс" та "Асхань". Поняття краси розкрито через аналіз його функцій у структурі діалогів. Розкрито практичний сенс краси у проекті благочестивого життя, запропонованого Г. Сковородою: краса розпалює любов до істини - стимулює бажання, приковує увагу і спрямовує волю до блага (краса як істинний образ самого себе). Краса є метафорою землі обітованої та обіцянкою неземних насолод (краса як наречена). Наявне і належне втрачають гостроту опозиційності в акті переживання краси. У понятті краси виявлено акцентування на вольовій інтенції (бажання) та задоволенні від очікування блага.

Проаналізовано ряд синонімічних означень краси (decorum і prepon) та її модусів - внутрішня краса ("благолєпіє") і зовнішня краса (привабливість). Встановлено, що адекватне контексту тлумачення краси можливе лише на підставі аналізу опозиції внутрішнє-зовнішнє та відтворенні герменевтичного коду мислення Г. Сковороди. Цю тезу доведено шляхом аналізу поняття церемонії, представленого у "Наркіссі", а також шляхом розкриття мотиву юродства, репрезентованого авторською позицією у творі. Здійснено порівняльний аналіз церемонії та театральної вистави.

Доведено, що краса не є самодостатньою цінністю і автономним модусом ставлення людини до світу і означає відкритість блага та здатність людини усвідомити його як власну мету. Реальний запах, колір речей і звук самі по собі є неістотними для переживання краси, вони мають лише повідомляти про божественну природу сущого.

Аналіз поняття краси у творах Г. Сковороди доводить, що почуття інтегрується у бароковий ідеал благочестя. Краса відіграє ключову роль у формуванні настанови на пошук істинного життя; сама ж вона визначається через почуттєвий стан.

У підрозділі 4.2 "Опозиція внутрішнього-зовнішнього як проблема цілісності існування" Дано розгорнутий аналіз опозиції внутрішнє-зовнішнє як ключової для розуміння моделі існування, запропонованої Г. Сковородою, та для розуміння ролі почуттєвого у цій моделі.

Аргументовано, що опозиція внутрішнього і зовнішнього має насамперед герменевтично-екзистенціальний сенс. Вона вказує на умови розуміння речей (тексту, світу і себе) та на відмінність способів існування у модусі автентичності: те, що належить людині іманентно (божественне), і те, що привноситься в її існування іншими людьми, суспільством ("мнєние"). Розкрито зв'язок цієї опозиції з образом "цілої людини" як мети благочестивого життя. В цьому контексті проаналізовано поняття "твердь", "автаркія", "вулиця Мелхолина". Обгрунтовано, що твердь Г. Сковорода мислить не як онтологічну (у класичному сенсі) підвалину буття, а як цілісність індивідуального "внутрішнього" досвіду і це свідчить про появу модерних елементів у ідеалі благочестивого життя.

Здійснено аналіз опозиції внутрішнє-зовнішнє в проекції на соціальне буття: виявлено зміни у суспільному статусі екстраординарних проявів благочестивої поведінки (пустельник) в період від початку до кінця доби бароко. Підставою для висновків стало порівняння сюжетів про пустельника у П. Могили та Г. Сковороди. Зроблено висновок, що цілісність існування як духовна автаркія стає проблематичною, і на рівні індивідуального життя, і на рівні соціальних структур співіснування індивідів. Показано зв'язок проблеми внутрішнього і зовнішнього з особистим життям Г. Сковороди (на основі листів) та загальною ситуацією в культурі. Доведено, що традиційні опозиції благочестивої моделі життя - Бог і світ, внутрішнє і зовнішнє - в бароковому варіанті постають як проблеми розуміння і самореалізації індивідів.

У підрозділі 4.3 "Взаємопроникнення істини і краси в бароковій моделі благочестя" Розкрито смислову ізоморфність понять істини і краси у творах Г. Сковороди та бароковому проекті благочестивого життя.

Реконструйовано і продемонстровано наявність двох аспектів розуміння істини: істина як відповідність речі самій собі, своїй сутності та істина як відповідність думки про річ самій речі. Ці аспекти розуміння не диференційовані у текстах Г. Сковороди, оскільки розуміти істину в благочестивому сенсі означає - буті в істині, істинному модусі буття. Розкрито парадокс і герменевтичне коло у процесі здобуття істини. Істина є і її немає у досвіді індивіда; а щоб здобути її як досвід життя, потрібно її знати; і навпаки, щоб істину знати - потрібно її здобути у досвіді життя. Доведено, що єдиний вихід із цього кола - це почуттєвий стан "веселія сердца", який має також амбівалентний епістемологічний статус.

Зв'язок між поняттям істини і краси встановлено шляхом аналізу наскрізної для текстів Г. Сковороди опозиції "дому" та "мандрівки". Виявлено конотації "дому" до вічності, тверді, внутрішнього, радості, істини і відповідно "мандрівки" - до тимчасовості, непевності, тривоги, омани. Доведено, що традиційний мотив життя як шляху тлумачиться не у просторі, а у часі як перехід (повернення) до Єдиного в будь-якій точці існування. "Веселіє сердца" (радість, "кураж") позначає таку "точку", де підтверджується (реалізується) істина і розкривається краса сущого.

Встановлено, що поняття "краса" виражає факт розуміння як насолоду, поняття "істина" виражає наявність "достатніх підстав" розуміння (твердь). Не існує істотного розрізнення істини і краси, а проблема богопізнання постає як проблема реалізації "целаго человека" і досягнення тривкого почуттєвого стану радості.

У підрозділі 4.4 "Концепт "веселія сердца" в структурі благочестя та його співвідношення з концептом естетичного" розкрито герменевтичні підвалини барокової моделі благочестивого життя, запропонованої Г. Сковородою, та функції почуттєвих станів у ній. Розглянуто можливість інтерпретації "веселія сердца" як кореляту концепту естетичного.

Універсальність герменевтичного принципу в барокові моделі благочестивого життя доведено шляхом узагальнення попередньої розробки герменевтичного сенсу краси, істини та опозиції внутрішнє-зовнішнє. Поглиблено розробку герменевтичних принципів тлумачення Біблії, які закладено творами Г. Сковороди; доведено відповідність цих принципів внутрішньому коду творів самого філософа (цитатний стиль, "симфонічна" композиція тексту, діалогічна диспозиція смислу) та зумовленому цим кодом способу їх читання. Виявлено інтенцію до розуміння сущого загалом як тексту (знаково-символічна реальність) і благочестивого життя як правильно витлумаченого життя.

Доведено, що "веселіє сердца" є ключовим поняттям для розуміння і реалізації благочестивої моделі життя в її бароковому варіанті. Воно є вищою метою життя, вищою насолодою та єдиним критерієм істинності існування. Розгорнуто порівняння цього стану з естетичним почуттям та виявлено такі його ознаки: 1) знаходиться за межами опозиції ratio і sensus (О. Баумгартен); 2) є цілісним і самоцільним станом; 3) дає відчуття абсолютної єдності людини зі світом (і Богом); 4) відповідає вищим потребам і природі людини; 5) є вивершеною формою самореалізації індивіда; 6) є цілком самодостатнім ("незацікавленим") задоволенням.

Зроблено висновок, що є підстави вбачати естетичний сенс у "веселіі сердца", якщо йдеться про естетичне у широкому сенсі. Проте з аналізу творів самого Г. Сковороди випливає, що "веселіє сердця" позначає ситуацію нерозрізненості всіх аспектів людського життя і ставлення до світу. У повній єдності перебувають пізнання, дія і почуття. Відповідно - благо, істина і краса. Отож, говорити про можливість та необхідність концептуалізації естетичного у межах благочестивої моделі існування не має підстав. Зафіксовано лише акцентування на почуттєвому аспекті життя, що є проявом зростаючого впливу модерних тенденцій в культурі.

У П'ятому розділі "Своєрідність естетичного в "Енеїді" І. Котляревського" здійснено реконструкцію концепту естетичного в структурі твору та розкрито своєрідність тих почуттєвих практик, які він програмує. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 5.1 "Конструювання художньої реальності та відносини автор-читач у поемі" Проаналізовано особливість поеми І. Котляревського як мистецького твору модерної доби.

Розглянуто базову для визначення естетичної функції твору опозицію автор-читач та доведено її цілком модерну смислову інтенцію, орієнтовану на читача. Автор поеми репрезентований як необмежений заздалегідь відомим смислом, риторичними правилами, наслідуванням класичного зразка; він відкрито декларує право на свободу творчості та вільну гру уяви; демонструє підкреслено іронічне ставлення до тексту і дистанціюється від моральних оцінок зображуваних подій. На відміну від барокового "повчати і розважати", у творі панує атмосфера "самоцільної" гри з мовним матеріалом та смислами, які народжуються у цій грі.

Обгрунтовано, що у структурі твору позиція читача кодується як домінантна в авторських стратегіях. Читання стає самоцільною діяльністю. Авторська позиція дає певну настанову читачеві, який запрошується до співпраці як співучасник, співтворець ілюзорної реальності, яка є протиставленою дійсності та практичним інтересам життя. Доведено, що в творі І. Котляревського виокремлюється суто художня реальність, яка існує тільки в уяві автора і читача, є самодостатньою і самоцільною естетичною цінністю.

Загалом поема І. Котляревського по-новому позиціонує письменницьку діяльність в культурі, передбачає абстрагування почуття з потоку існування і перетворення його на об'єкт культивування засобами мистецтва. Все це досягається у поемі завдяки акценту на "автореферентності" твору, тобто - акцентуванню на "мові та аксесуарах" (Д. Чижевський).

У підрозділі 5.2 "Поетизація повсякденного як засіб творення естетичного задоволення" проаналізовано характер репрезентації життєвих насолод в "Енеїді" та їх функцію у розбудові естетичного коду поеми.

Здійснено класифікацію задоволень в структурі твору: ті, що описуються у творі, і ті, що породжуються твором. Ті, що описуються, це - тілесні задоволення повсякденного життя. Вони представлені у поемі гіперболізовано, тому виокремлюють зображене з потоку повсякденності і надають йому значення святкової, незвичайної події. Саме в такий спосіб ці задоволення перетворюються на факт художньої реальності, стають засобом актуалізації повноти і цілісності життя в акті читання.

Акцентовано увагу на дослідженні ролі тіла у переживанні задоволення фізичного та естетичного. Встановлено подібність між посиланнями на фізичний смак ("гастрономічна" лексика) у зображенні почуттєвих станів в "Енеїді" та гастрономічними порівняннями в західноєвропейських трактатах з естетики XVIII ст. Доведено, що задоволення в будь-якому разі фіксує екзистенціальну паузу у житті індивіда, осяяну здійсненністю бажаного, єдністю суб'єкта бажання та його об'єкта; воно фіксує цілісність існування у моменті життя як яскравий емоційний стан, отже, реалізується і засвідчується тілесно.

Обгрунтовано, що тілесність (досвід тіла) виконує функцію конструктивного елементу у художньому коді поеми (порівняння, метафори) та естетичному впливі на читача, який здобуває вивершеність існування у поетизованих формах повсякденного життя. Фізично дана повнота життя у радості достатку і споживання корелює з насолодою цілісного осягнення світу у естетичному досвіді. Повсякденність стає джерелом естетичного задоволення і підноситься на рівень естетичного ідеалу життя.

У підрозділі 5.3 "Естетична функція гумору у творі" Проаналізовано особливості гумору "Енеїди" як основного джерела естетичного задоволення від тексту.

Обгрунтовано, що гумор є пануючим принципом художнього зображення та основним засобом створення естетичного враження від поеми. Він продукує задоволення від дистанціювання різноманітних ієрархій, зобов'язань і норм - моральних, соціальних і мистецьких. Просте і освічене, витончене і брутальне, наявне і належне, гріх і чеснота втрачають значення опозицій. На доказ цієї тези наведено аналіз зображення пекла у поемі.

Показано, що гумор визначає "фігури" автора і читача як абсолютних суб'єктів ("четверта особа однини" Ж. Дельоза), позиція яких є принципово споглядальною і невразливою для будь-якої дії, отже, - психологічно та екзистенціально комфортною. Гумористична настанова сама по собі конституює твердь існування як наявне; дозволяє споглядати життя в цілому і "незацікавлено"(поблажливо); в мистецькому творі вона спирається на автономну структуру мови і трансформується у "чисту" мовну гру, яка створює ситуацію "автореферентності" твору та формує естетичне ставлення у вузькому сенсі слова.

Феномен "котляревщини" у письменстві розкрито як такий, що орієнтується на наслідування гумору, мови і повсякденного народного життя, але не реалізовує суто мистецького потенціалу витонченої гри з літературною нормою.

Доведено, що естетичний сенс гумору в поемі випливає зі складної смислової структури: гумористичне зображення народного життя, гумористичне представлення класичного античного твору, іронічне ставлення автора до твору, до народного життя і до класичного зразка. Автор виконує роль деміурга і спостерігача. Це суб'єктоцентрована модерна настанова, реалізована у формі мистецького твору.

У підрозділі 5.4 "Травестія класичного зразка і специфіка естетичного починання в культурі" Проаналізовано відмінність концепту естетичного, репрезентованого "Енеїдою" І. Котляревського, від концепту естетичного, сформованого в контексті західноєвропейської культури XVIII ст.

Встановлено, що відмінність будови концепту естетичного, сформованого в контексті західноєвропейської культури, та концепту естетичного, який випливає із аналізу твору І. Котляревського, пов'язана зі ставленням до класичної спадщини та історичним домінуванням певних структур соціального життя. Розкрито значення "класичного" та появу цього поняття в культурі; доведено, що ідея "класичного" як секуляризована і абстрагована форма належного становить підвалину модерного поняття естетичного, в якому наявне протистоїть належному, як вульгарне - вишуканому. На основі робіт Й. Вінкельмана розкрито значення простоти і освіченості в естетичному ідеалі, орієнтованому на класичний ідеал (античність).

Розкрито характер і значення опозиційності "Енеїди" І. Котляревського до класичного літературного зразка. Проаналізовано суть і значення травестії та бурлеску у формуванні естетичного сприйняття поеми. Розглянуто можливість інтерпретації жанру твору крізь призму теорії карнавального народного свята (М. Бахтін); розкрито співвідношення між святом та його літературною репрезентацією, екзистенціальним сенсом карнавалу та естетичною функцією бурлескного літературного твору.

Доведено, що своєрідність концепту естетичного, орієнтованого на простоту повсякденного життя, зумовлена культурними процесами попередньої барокової епохи. У ньому синтезовано простоту повсякденного селянського життя, вишукану мистецьку (освічену) репрезентацію цього життя та настанову пошуку радості у кожному моменті існування. Протиставлення наявного і належного, простого і вишуканого є неістотним для культивованих твором почуттєвих практик. Такий висновок відкриває певний кут зору на шляхи подальшого розвитку українського мистецтва і культури у наступному XIX столітті.

У Висновках представлено основні результати дисертаційного дослідження.

Здійснений аналіз показав, що концепт естетичного формується як елемент в культурі зі своєрідною структурою людського існування; отже, першочерговим для історико-естетичного дослідження є відтворення іманентних історичному типу культури умов виокремлення концепту естетичного, а реконструкція своєрідності цих умов в українській культурі XVII - XVIII ст. дорівнює розкриттю історичної своєрідності естетичного в цій культурі.

Зважаючи на наявність відносно самостійних моделей існування в українській культурі XVII - XVIII ст. та на те, що концепт естетичного є складовим елементом відповідних почуттєвих практик, своєрідність естетичного належить визначати шляхом аналізу специфіки форм почуттєвих практик в кожній структурі окремо та шляхом відтворення історичної взаємодії цих форм.

Селянське просте існування (модель 1) завдяки звичаєвому характеру регуляції стосунків та відтворенню цілісності у безпосередніх практиках життя - родинних і суспільних, не потребує концептуалізації естетичного як засобу здобуття цілісності і повноти існування у самопочутті. Всі способи взаємодії людини зі світом тут знаходяться у стані взаємопроникнення і не можуть бути ідентифіковані без спеціальних аналітичних процедур. Співвідношення між естетичним і повсякденним простим існуванням можна представити як співвідношення естетичного почуття (естетичне задоволення) і "почуття життя" (проста радість існування).

У структурі освіченого існування (модель 3) є тенденція до виокремлення специфічно естетичної сфери людської активності, тобто мистецька діяльність і почуття трансформуються у напрямку до здобуття автономності і самоцільності. Проте на відміну від умов західноєвропейського культурного контексту, потужним залишається вплив з боку благочестивої і селянської моделей існування, а потенціал культурних перетворень, що закладався "латинською" освіченістю, значною мірою був адаптований до відтворення традиційних (моделі 1 і 2) способів здобуття повноти й цілісності життя. Корелятом естетичного в цій моделі існування є риторичне як передумова і крок до концептуалізації естетичного.

Благочестивий спосіб існування (модель 2), є самодостатнім за своєю структурою та істотно орієнтованим на самопочуття індивіда. "Веселіе сердца" як почуттєвий стан в бароковому ідеалі благочестя становить сенс, критерій і мету істинного життя, що робить його подібним до повноти і цілісності самопочуття індивіда в естетичному ставленні. "Веселіе сердца" вивершує герменевтичний принцип, закладений у барокову модель благочестя, і таким чином поєднує істину життя (богопізнання), ідеал життя (істинне життя) і задоволення життям. В цій моделі існування концепт естетичного корелює з концептом "веселіе сердца", естетичне почуття - з релігійним почуттям, в якому і вивершується повнота та цілісність існування. Модель не потребує виокремлення естетичного як автономної сфери для здобуття цілісності існування.

Концепт естетичного, реалізований в "Енеїді" І. Котляревського, виникає в результаті мистецького синтезу трьох барокових моделей існування. Детальний аналіз внутрішнього естетичного коду поеми дав можливість розкрити будову цього концепту. Його своєрідність обумовлено парадоксальним обертанням опозиції наявного і належного, коли естетичним ідеалом стає простота повсякденного селянського життя. На відміну від західноєвропейського концепту він постулює лише формальну розбіжність між наявним (почуття життя) і належним (естетичне почуття), і перетворює "почуття життя", інтенсифіковане гумористичним релятивізмом щодо структур простого існування, на головне джерело естетичної насолоди. Поетизація "рустичного" відтак може бути сприйнята як образ "втраченого раю", що нагадує про практики самопізнання і "божественної простоти", культивованої благочестям.

Протягом XVII - XVIII ст. у теорії та практиці мистецької діяльності панує риторичний принцип, і лише на кінець XVIII ст. він трансформується в естетичний, про що свідчить експлікація внутрішньої динаміки опозицій автор - читач, реальне-уявне, наслідування-творення в академічних курсах риторики (поетики) та мистецьких творах.

У результаті дослідження виявлено, що виокремлення концепту естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст. є історично парадоксальним процесом: риторичне створює умови такого виокремлення, але в результаті отримує статус смислової опозиції до естетичного, оскільки асоціюється з правилом, а не з вільною грою уяви; рефлексії щодо практикування "веселія сердца" мали б упередити виокремлення естетичного досвіду як самодостатньої цінності, але історично вони сприяли такому виокремленню.

Загалом своєрідність естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст. полягає у історичному переході від неконцептуалізованої форми почуттєвих практик до концептуалізованої форми цих практик. За смислом концепт естетичного відсилає до повноти і цілісності існування (естетичне в широкому сенсі), за функцією він конституює "чистий" погляд і мистецьку гру, які набувають субстанціонального статусу у модерній культурі (естетичне у вузькому сенсі). Несформованість концепту естетичного в межах української барокової культури є свідченням домінування інших способів реалізації повноти і цілісності буття, які в динаміці барокової культури поступово втрачають своє значення, але їх вплив можна простежити в подальшому розвитку української культури.

Своєрідність концепту естетичного виявлено на рівні методологічних принципів історико-естетичного дослідження (застосування концепту естетичного), на рівні історичної динаміки культури (формування концепту), на рівні особливостей будови самого концепту (притаманні йому значення) та на рівні історичних форм почуттєвої практики, орієнтованої на досягнення цілісності і повноти існування.

Похожие статьи




Основний зміст дисертації - Своєрідність естетичного в українській культурі XVII - XVIII століть

Предыдущая | Следующая