Основний зміст дисертації - Право в сучасному етико-філософському дискурсі

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, визначається стан розробки наукової проблеми, з'ясовується зв'язок дослідження з науковими програмами, формулюється мета, завдання, об'єкт і предмет, новизна, методи, теоретичне і практичне значення роботи, наведені дані про публікації та апробацію результатів дисертаційного дослідження.

В першому розділі - "Зміст поняття "право" в контексті класичної філософської думки" - основна увага приділяється особливостям культурної спадкоємності, які обумовлюють органічне включення духовно-інтелектуальних досягнень минулих часів в живий контекст сьогодення. Зі спадку класичної філософії виділяються основоположні теорії права і моралі, в яких вони розглядались як всезагальні загальнолюдські норми (Сократ), як ідеальна держава, де всім керує притаманний державцеві ідеал істини, добра і справедливості (Платон), як моральна доброчесність людини, що обумовлює досягнення справедливості (Аристотель).

Право у спеціальному значенні, на відміну від справедливості та інших моральних ідей, уперше усвідомлено і визначено в давньоримський культурі, що послаблює прагнення об'єднати право і людські чесноти. З цього періоду починається процес відокремлення правового дискурсу від єдиної етико-філософської теорії. В розділі акцентується увага і розглядаються конкретні види римського права, які незважаючи на відділення від метафізичної філософської аргументації, зберегли етичну складову, особливо це стосується ідей стоїків. Особливість відокремленого співвідношення моральної і правової свідомості, яке мало тенденцію подальшого зростання, аналізується на основі теоретичних узагальнень Е. Гільдебранта, В. Соловйова, П. Юркевича та ін. Панування в середньовіччі теологічного пояснення права, його витоків і сутності, являло собою найменш активну у дискурсивному відношенні форму правової свідомості. Велику увагу приділено внеску Г. В. Ф. Гегеля у розуміння духовної сутності і духовного значення правових і моральнісних станів людини, яке дозволяє говорити про їх об'єктивно спільну основу. В його концепції філософія права повинна "предметно засвоїти" сутність права, моралі, моральності.

Основним предметом стало самоспостереження і саморозкриття свободи волі. Гегель не заперечує інших форм пізнання сфери права, він тільки визнає за ними вторинне, підпорядковане значення. "Право" і першим визначенням суб'єктивності духу, який вступає в об'єктивну сферу. Це є дух у вигляді права, або "правовий стан духу" як внутрішня смислова сутність позитивного права. При розгляді філософсько-правового спадку Гегеля наголошується на необ'єктивних упередженнях проти саме цих його праць деяких вчених, зокрема Ф. А. Хайека, Ф. Ціппеліуса. В праві Гегель бачить, насамперед, певну цінність, яку він бере не в аспекті належності, а в аспектах буття і, саме як живе творче начало. Для сучасного етико-філософського дискурсу важливим є не тільки духовний вимір феномену права, а й таке обгрунтування моральних суджень, яке враховує раціональні аргументи позитивного права. На нашу думку, саме когнітивний зміст моралі створює етико-правовий дискурс як особливу форму філософського осмислення спільного простору правової і моральної свідомості.

В просторі сучасних комунікаційних процесів його доповнює публічний етико-правовий дискурс, спрямований на взаємопідсилення аргументів моралі і права. Наявна моральна нормативність, яка є присутньою в юридичному дискурсі в посттрадиційних суспільствах, розглядається Ю. Габермасом. "Асиметрична відповідальність" Е. Левінаса, що включена в сучасний етико-правовий дискурс, дозволяють сприяти збереженню традицій розмірковування про "природне право". Підсумовуючи матеріал, викладений у розділі, можна зазначити, що та етична аргументація, яка є органічно властивою сучасним правовим системам, відповідно пов'язана з традицією природного права. Всі напрямки класичної філософії права об'єднуються тим, що констатують існування певної мети права, сукупності вихідних принципів відбору правових норм.

В другому розділі - "Дискурс "природного права" як основа демократичних перетворень соціальних інститутів" - акцентується увага на соціально-етичній проблематиці моралі, яка виокремилась в якості пріоритетної в добу Модерну. В цьому контексті аналізуються основні концептуальні ідеї Д. Локка, Т. Гобса, Ж. Руссо, Б. Спінози, зокрема, напрацювання, які поєднували традиційну теорію "природного права" та новоєвропейську "договірну" теорію походження суспільства і державної влади. Ці теорії були тісно пов'язані з новаціями в сфері перетворення соціальних інститутів, які відбувались на теренах Європи.

В межах цієї соціокультурної парадигми виникає напруга між всезростаючою роллю якісно нових гуманістичних ідей, юридичного закріплення прав і свобод людини та відокремленням системи максимально самостійного позитивного права, що призвело до протистояння теорій правового моралізму та правового позитивізму. В зв'язку з тим, що найменші розбіжності між етичними ціннісними орієнтаціями та позитивним правом існують в конституційному праві, у саме текст Конституції України розглядається в якості граничної основи етико-правового дискурсу.

У розділі аналізується культура публічного етико-правового дискурсу та етико-філософська складова нормативних юридичних документів, яка спрямована не на каральну, а заохочувальну функцію закону, зокрема, преамбули до конкретного нормативного акту. Включення природно-правової проблематики в публічний дискурс, що супроводжує активність громадянського суспільства, розглядається на прикладі еволюції виборчого права в США і місця в цьому процесі засобів масової комунікації. В публічному просторі обговорення етичних питань, стосовно яких існує необхідність їх більш жорсткого нормування у вигляді правового примусу, все зводиться до тієї межі, яка відмежлвує етико-правове поле від етичних програм, що виключають будь-яку зовнішню примусовість.

Глибоко висвітлюється співвідношення моралі і права у Л. Фуллера, який вважає, що для вирішення проблеми необхідно визначити різницю між природним правом, яке стосується процедур та інститутів, і правом, що захищає найвищі цінності людського життя. Наповнення положень конституцій демократичних країн більш виразним і досконалим значенням, їх нова редакція може дозволити здійснювати судову практику. Проте завжди залишається необхідною творча моральнісна інтуїція, яка корегує дискурсивні практики в юридичному середовищі.

Перфекціоністська складова моралі є важливою для розрізнення "букви" закону і "духу" закону.

В Україні якість такого підходу є необхідною при обговоренні нової редакції Конституції, виборчого закону, закону про статус суддів тощо.

Сучасний етико-правовий дискурс, як плідне продовження і поглиблення природно-правового мислення Нового часу, найбільш активно відображається в проблематиці соціальної справедливості.

В даному розділі аналізуються та узагальнюються позиції з цього питання вчених Ю. Габермаса, Ф. Хайека, П. Бурдьє, В. Гьосле. На нашу думку, підхід Р. Хеара у вигляді дворівневої системи оцінювання моральних принципів є найбільш плідним і виваженим для вирішення проблеми співвідношення соціально-регулятивного і духовно-перфекціоністського вимірів моралі. Також, евристично цікавою для цього проблемного поля є теорія структурації Е. Гідденса, в якій поряд з рефлексивним контролем за соціальними взаємодіями аналізується значимість неусвідомлюваних джерел пізнання і мотивації. Розгляд обох цих факторів в контексті неперервного відтворення різних форм соціальної поведінки в часі і просторі дозволяють осмислити формування та функціонування соціальних інститутів.

В третьому розділі - "Етико-правовий дискурс в системі нормативної регуляції поведінки" - в якості перешкоди для плідного обговорення спільних проблем моралі і права виступає однобічність і навіть протиставлення нормативізму та регулятивності в сфері соціальних відносин. Нормативізм бачить лише одну із сторін права, а саме те, що норми створюють право як таке.

Надання переваги регулятивній функції дистанціюється від актуальних і живих морально-етичних смислів, які обумовлюють довіру до правових норм. При цьому конкретно-історичні форми права суттєво пов'язані з особливостями системи "покарань і нагород" (П. Сорокін) в даному суспільстві. В розділі здійснено спробу узгодження цих підходів за рахунок розширення змісту поняття "природне право" з урахуванням вимог перфекціоністської моралі. Динамізм сучасного життя протистоїть нормативним стереотипам, тому зменшення впливовості покарань і нагород виступає об'єктивним показником можливості більш широкого звернення до внутрішніх етичних засад правової культури. Це дозволяє зміст поняття "природне право", з урахуванням вимог перфекціоністської моралі, відносити до постконвенційного виміру культури. Аналіз системи римського права, що формуються як перетворена мораль та інших історичних типів, демонструє складні форми неузгодження між мораллю і правом.

Аналізується у розділі й концепція О. Гьофе, який доводить, що факт роз'єднання позитивного права і конвенційної моралі виступає джерелом їх взаємної критики і взаємовдосконалення у відкритому суспільстві. Критичну мораль в інституційній перспективі О. Гьофе не вважає дієвим інструментом досягнення справедливості. Для даного дослідження більш обгрунтованою є позиція Г. Радбруха, яка полягає в тому, що право, в тому числі і позитивне, за своїм смислом має слугувати справедливості.

В розділі зазначається, що без етико-філософського дискурсу чимало проблем правознавства заходять у глухий кут. Це й визначення проблеми юридичної відповідальності, й визначення кордонів моралі обов'язку. На нашу думку теоретично доцільним є поділ Л. Фуллером моралі обов'язку і моралі прагнення. Аналіз особливостей універсальної етики в постіндустріальному суспільстві показує такі характеристики формування глобальної етики, які позначені появою прикладної етики. Далі осмислюються можливості корегування сфери практичних відносин на основі виділення Л. Кольбергом стадій розвитку моральної свідомості.

Це дало можливість зробити висновок, що співіснування різних морально-нормативних систем актуалізує постконвенційний рівень моральної культури. В просторі сучасних комунікаційних процесів публічний етико-правовий дискурс доповнює традиційну мораль і є спрямованим на взаємодоповнення аргументів моралі і права в питаннях соціальної справедливості. А це призводить до нової якості нормативної регуляції поведінки в суспільному житті.

В четвертому розділі - "Справедливість як ціннісна основа етико-правового дискурсу в сучасних демократичних державах" - морально-етичне обгрунтування справедливості розглядається в просторі повсякденності, а також, як складова громадянського життя. Етико-правовий дискурс вибудовує світ належного у його когнітивній формі як інтерсуб'єктивний за своєю природою. Справедливість аналізується в якості відносно самостійної ціннісної основи, що не може бути етично нейтральною. Різні завдання, що виникають в логіці життєвого блага, спільного блага і вищого блага, мають різний рівень зв'язку з практикою життя. Для розуміння різних за своєю прагматичною спрямованістю завдань використовуються критерії, розроблені Т. Аболіною для розрізнення "моралі-ідеалу" і "моралі-ідеології". Основоположною для розгортання логіки дослідження є думка П. Рікера, що "іншим" в ситуації справедливості є кожний.

В даному розділі обгрунтовується новий сучасний дискурс справедливості, що вибудовується на основі поєднання етики, права і політики. З цією метою проаналізована "теорія справедливості" Дж. Ролза, новий дискурс справедливості, який завершився політичною антропологією О. Гьоффе, розробка цієї проблеми є у працях Ю. Габермаса, К. О. Апеля, А. Макінтайра. Звужена інтерпретація справедливості фіксується при аналізі позитивістського підходу Л. А. Харта.

О. Гьоффе, аналізуючи перспективи розвитку соціальної етики ХХІ ст. вважає, що соціальна єдність є справедливою не сама по собі, а лише як субсидія, як допомога і підтримка кожної людини. Цей принцип субсидіарності стоїть на заваді можливості передавання особи у пряму владу до якогось одного всепоглинаючого соціального об'єднання. І в цьому принцип субсидіарності є близьким до соціальної теорії комунітаризму, так як надає великого значення середнім соціальним формам і обмеженням влади вищих інстанцій, в тому числі і обмеженням державної влади. Таким чином, моральнісний сенс тріади "особистість - солідарність - субсидіарність" є перспективною проблемою етико-правового дискурсу нашого часу.

Похожие статьи




Основний зміст дисертації - Право в сучасному етико-філософському дискурсі

Предыдущая | Следующая