Основний зміст роботи - Онтологія архітектурної форми: естетичний аспект

Онтологічний ритм архітектура сакральний

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, характеризується ступінь її наукової розробленості, визначаються мета і завдання, теоретико-методологічні засади роботи, формулюється її наукова новизна та положення, які виносяться на захист. Також з'ясовується теоретичне і практичне значення дисертації та апробація її основних положень.

У першому розділі "Онтологія художнього вираження" здійснюється історико-методологічний огляд теоретичної розробленості проблеми онтології естетичного вираження, на основі його результатів формулюється концептуальний підхід щодо буттєвих засад художнього вираження, зокрема архітектури. З'ясовуються основні онтологічні передумови естетичної діяльності; обгрунтовується ідея про те, що процес смислоутворення є онтологічною передумовою і первинним принципом розгортання культурного універсуму, в якому естетична діяльність виділяється як особлива форма репрезентації світовідношення. Світовідношення - це прояв співбуття людини і світу, що має такі дві сутнісні характеристики: 1) воно є системою світоглядних позицій; 2) основоположним принципом перетворюючої довкілля діяльності людини. Воно є атрибутивним явищем людського буття, в контексті якого утворюються смислові субстанції.

Зміст є необхідним конструктивним моментом естетичного об'єкту, відносно якого корелюється художня форма. Він, як смислова субстанція, становить основу естетичної діяльності, визначає метафоричний характер художнього вираження. Естетична діяльність переводить дійсність в інший ціннісний вимір, не знищуючи при цьому властивих їй сутнісних характеристик. Особливістю естетичної діяльності, що вирізняє її серед інших, є рецептивний, позитивно-сприйнятний характер, коли дійсність у художньому акті входить у твір як художній об'єкт і набуває значення необхідного конструктивного моменту. Кожен художній твір виражає певний момент осмислення світу як подію буття. Тому художня реальність в цілому - приріст буття, що, будучи проявом безперервної духовно-пізнавальної діяльності людини, характеризується розмаїттям форм вираження та постійним процесом утворенням нового. Як "приріст" буття, художнє вираження має свої особливі онтологічні засади - "співобразне" та "хронотоп", на основі яких відбувається перетворення існуючого світу. Зокрема, поняття "співобразне" А. Канарського має значення атрибутивного принципу становлення художнього феномену. Уявлення про співобразне та його важливе значення у процесі людської життєдіяльності було притаманне вже первісній людині, у сприйнятті якої воно передбачало, одночасно, корисне, прекрасне, примусове, необхідне. Тобто, співобразне є основоположним принципом перетворюючої світ людської діяльності. Таке значення співобразного полягає у його властивості поєднувати уявне і дійсне. Співвіднесення духовних переживань людини із умовами реально існуючого світу становить основу виникнення співобразного. Так як предметом естетичного осмислення є складні дихотомічні процеси співбуття людини і світу, тому повноти свого значення співобразне отримує в процесі художньої діяльності.

Поняття художнього часу-простору ("хронотопу" М. Бахтін) також утворює онтологічну передумову художнього вираження. Хронотоп - це час-простір вивернутої (виділеної) в процесі безкінечного пізнання смислової субстанції, того відрізку відкритої події буття, що складає зміст твору. Хронотоп зумовлює предметне становлення смислу і утворює просторову протяжність художнього твору. Це поняття передбачає суттєвий взаємозв'язок часових і просторових характеристик, які художньо освоюються у сфері певної естетичної діяльності. Залежно від специфіки поєднання просторових і часових властивостей залежить особливість художньої форми вираження змісту, визначаються її структурно-виражальні характеристики. Поліваріативність поєднання часових і просторових властивостей є причиною розмаїття художніх форм.

Співобразне та хронотоп як онтологічні засади художнього вираження є складними понятійними утвореннями, що виникають в процесі людського світоосмислення. Вони визначають специфіку утворення певної художньої форми вираження. Зокрема, у зодчестві співобразне та хронотоп зумовлюють особливу організацію просторової протяжності архітектурного твору, на основі чого формуються його структурно-виражальні характеристики. Перетворена у процесі художньої діяльності дійсність дає можливість людині спостерігати себе у предметній реальності. Тому, завдяки мистецтву, людина має можливість збагнути себе, оскільки у художньому представленні думка втрачає свою відстороненість, а дійсність - свою мовчазну байдужість до людської думки про неї.

Отже, художня діяльність є такою формою репрезентації світовідношення, в якій особливим чином об'єктивуються сутнісні характеристики людського буття. Враховуючи смислову насиченість людського досвіду пізнання світу, естетична діяльність є поліваріативною, багатозначною у своїх проявах, що, власне, забезпечують її особливі онтологічні передумови вираження. У контексті зазначеного, архітектура виникає як художня форма вираження смисложиттєвих цінностей людського буття.

У другому розділі "Ритм як константа художнього формотворення" аналізується категорія ритму, що утворює художньо-логічний принцип будь-якого чуттєво представленого естетичного факту і забезпечує його самостійний онтологічний статус. Ритм, від якого залежить характер поєднання внутрішнього і зовнішнього (змісту і форми), визначає структуру художнього твору. Він є доцільно спрямованим, закономірно-акцентованим рухом послідовності просторово-часових елементів, особливим видом логіки всезагального руху. У процесі художньої діяльності ритм забезпечує просторово-тілесне представлення змісту, постає як важлива конструктивна сила, завдяки якій виникає художній феномен. Ритм, що перетворює світ, має на меті виявити ідеальну сутність, і набуває значення духоритму. Конструктивна система предметної реальності, в основі утворення якої лежить ритм, завдяки нашому досвіду сприйняття і психофізіологічним властивостям людини породжує й іншу систему - самостійний і, водночас, залежний від логічно-вивіреної структури світ форм, чи, інакше кажучи, естетичну систему. Роль ритму в процесі художнього формотворення можна асоціативно співвіднести із "гончарем" М. Хайдеггера, що творить "чашність чаші". Ритм формує протяжність, тілесну субстанцію представлення певного змісту. Якщо суть чаші у піднесенні, то будь-яка форма набуває художнього значення, коли являє смисл, одночасно перетворюючи довкілля. Ритм вивертає, висвітлює буття, репрезентуючи його глибинні значення. У художньому формотворенні ритм дає можливість з максимальною виразністю представити сутнісні характеристики світовідношення. Зокрема, в архітектурному вираженні він є важливою константою творення. Особливість зодчества полягає у створенні форми, яка не має аналогу в існуючому світі. Архітектура - засіб і умова вияву подій людського існування. Оскільки останнє має духовно-тілесну природу, архітектура поєднує у собі і функціональне, і виражальне начало. Ритм в архітектурі - засіб вираження динаміки процесів життєдіяльності людини, які завдяки йому набувають предметного становлення.

У створенні форм зодчества ритм проявляється як рух, що здійснюється за допомогою окремих статичних моментів, які змінюють одне одного. Закони цього руху, як і закони окремих моментів покою, тісно переплітаються в мистецтві зодчества, де з двох елементів руху - часу і простору, останній є найбільш очевидним. У результаті ритмізованого становлення, архітектурний твір утворюється як самостійно існуючий універсум, якому властива чітка художньо-логічна структура. З моменту свого зародження до наших днів зодчество у своїх формальних елементах, окремих розчленуваннях і композиції мас одухотворене виключно законами ритму, які визначають естетичну сутність будь-якого архітектурного твору. Тому, можна стверджувати, що вся історія зодчества, по суті своїй, є історією різноманітних проявів цих найчистіших динамічних законів.

Зодчество є особливо чутливим до процесів людського буття, духовно-тілесні характеристики якого визначають специфіку архітектурної форми. Завдяки ритму, що забезпечує взаємодію людини і світу, архітектура набуває значення тектури соціального буття, а її формообрази репрезентують смисложиттєві цінності.

У третьому розділі "Архітектурна форма естетичного вираження: особливості становлення" йдеться про розвиток зодчества як художнього феномену та його здатність виявляти світоглядні цінності, утворені у процесі духовно-практичного освоєння світу людиною. Специфіка архітектурного формотворення полягає у тому, що визначальним фактором його здійснення є внутрішній простір. Він - "цінна пустота", яка зумовлює функціональне і художнє значення споруди. Архітектурна форма не замикає свій внутрішній простір як самоцінність, демонструючи сполученість із середовищем життєдіяльності людини. Вона закріплює на земній поверхні певну цінну для людини сферу діяльності, виражаючи у своїх межах її характер. Зодчество організовує простір, виявляє часову динаміку, що є виміром становлення людського буття, тому воно є, водночас, і представленням внутрішніх переживань людини, і логічною конструкцією, яка оформлює екзистенційний жест.

У давні часи процес будівництва розпочинався ритуалом, архітектурна діяльність сприймалась як акт сакралізації простору, що уможливлювало перетворення довкілля згідно потреб людини. Зодчество, таким чином, стало своєрідним проявом усвідомлення людиною своєї буттєвої цінності. Виявляючи смисложиттєві цінності соціальної форми існування, воно становить тектуру її вираження. Архітектура утворює мегаформу культурного буття, у площині якої відбувається становлення смислу, а також є необхідним "логічним простором" (Л. Вітгенштейн) людської життєдіяльності. Архітектура - результат організовуючої людський універсум діяльності, що особливим чином репрезентує концептуальні засади світовідношення і є процесом смислової організації існуючого простору.

Розглядаючи еволюцію архітектурної форми та специфіку художнього представлення духовних цінностей, слід виділити такі важливі константи архітектурного формотворення як простір і маса. Вони постають не лише в якості конструктивних сил зодчества, але, наділені символічним змістом, здатні представити у його формообразах уявлення людини про світобудову. У контексті зазначеного такі явища як "негативне зодчество" та "неорганічна скульптура" зумовлюють виникнення понять маса та простір. Зокрема перше з них формується на основі "негативного зодчества" (печери, гроти і ін.), а друге - на основі "неорганічної скульптури" (менгіри, дольмени і ін.). Таким чином, простір і маса набувають значення основних констант архітектурного формотворення, кожна з яких має власні структрно-вирожальні якості.

Серед основних структурних елементів споруди важливе значення має також внутрішній простір, який є місцем зосередження жестикулятивних енергій людини. З того моменту, коли він стає важливим чинником творення форм зодчества, тоді виражальні властивості простору і маси набувають максимальної сили прояву. Таке значення внутрішнього простору виділяє його як домінанту архітектурного творення.

Важливим явищем архітектоніки споруди є феномен стіни, що утворюється як особливий прояв архітектурної оболонки, яка огортає внутрішнє ядро, робить його виражальним. У свою чергу, архітектурна оболонка є безпосередньою поверхнею і засобом представлення естетичної цінності. При з'ясуванні характеристик архітектурної оболонки як виражальної субстанції їй надається значення "мембрани" (Ж. Дельоз) та "метаксю" (О. Лосєв).

Такі важливі категорії як простір, маса, стіна, архітектурна оболонка є засобами архітектурного творення, що за допомогою ритму конструюють архітектурний формообраз, виражаючи, таким чином, певні смисложиттєві цінності. Архітектурне вираження знаменує засвоєння людиною закономірностей буття. У контексті художньої реальності архітектура демонструє концептуальні засади світовідношення, створюючи уявлення про характер епохи в цілому.

У четвертому розділі "Естетична специфіка репрезентації сакрального у православній храмовій архітектурі" досліджуються особливості естетичної репрезентації сакралізованих домінант світовідношення у культовому зодчестві, розглядається специфіка формотворення православного храму як високохудожньої архітектурної споруди, символізуючої повноту та всеєдність буття.

Храмовий формообраз є метафоричним представленням ідеальної реальності, тому набуває архетипного значення. Ще з найдавніших часів у просторі свого існування людина виділяла і відповідно оформляла території, повгязані із проявом сакральних явищ. У процесі творення культурної реальності важлива роль належить релігійному символу. Релігійний символ передає людську ситуацію у космологічних образах, розкриваючи взаємозвгязок між структурами людського існування і космічними структурами. Храм - особливий релігійний символ, що поєднує в собі образи існуючого буття і сакрального світу. Культова споруда покликана зовнішньо і внутрішньо виражати ідею сакрального, тому є символічним і глибокозмістовним архітектурним твором. Таке значення храму зумовлює особливі вимоги щодо рівня структурно-виражальної архітектоніки сакральних споруд.

Православне культове зодчество є однією із форм репрезинтації сакрального у храмовій архітектурі. Головні конструктивні елементи православного храму сформувались у Візантії (центричне розміщення купола, хрестово-купольна система, особлива організація внутрішнього простору). Сакральна споруда у православному зодчестві отримала значення образу "земне небо". Центральною проблемою візантійського зодчества була розробка внутрішнього простору. Спостерігається тенденція звільнення внутрішнього простору від панування маси.

Православний храм успадкований Київською Руссю набув свого подальшого розвитку. Слід відзначити такі два аспекти давньоруського православного зодчества: 1) київське мистецтво, на відміну від константинопольського мистецтва, - підкреслено антропо - і біоморфне, що виявляється у згущенні тілесності в архітектурному оформленні храму; 2) визначальна роль у храмовому формотворенні належить символу Софії, що є уособленням мудрості та сили божества. Символ Софії розглядався як відображення божественної величі, а по відношенню до світу - як будівнича сила, що створює світ, тому споруда була одним з головних символів біблейської премудрості. Розглядаючи значення принципу софійності в сакральному мистецтві, з'ясовується, що таке мистецтво відкриває вищу дійсність, долаючи безобразність і потворність, визначаючи красу як істинність.

Щодо традицій вітчизняного храмового зодчества, то слід наголосити, що ставлення до природнього оточення як до божества, притаманне українській ментальності, вплинуло на ставлення до храму, сформувало здатність до сакрального відчуття його середовища. Важливим моментом оформлення архітектурного простору в українському культовому зодчестві є естетика світла, яка мала суттєвий вплив на розвиток храмової архітектури.

У сучасній храмовій архітектурі України, прослідковується ряд суперечливих процесів. Це пошук універсальних, абсолютних, вічних форм-символів, де, однак, існує небезпека просторового схематизму та певного культурного космополітизму; творча переробка вже відомих форм, що склалися в період найвищих духовних злетів; впровадження модерністичних принципів, що не порушують вимог обряду, і є властивими для пошуків і здобутків архітекторів української діаспори; продовження традиційної лінії у сакральному будівництві, розвиток народного зодчества.

Особливо актуальною для сьогодення є проблема відтворення та реконструкції культових споруд. У мистецтві художня цінність оригіналу неповторна, тому відтворена пам'ятка зодчества не може бути адекватною заміною оригіналу.

Таким чином, православний храм - символ нового буття, головною характеристикою якого є всеєдність, що відповідним чином знаходить своє відображення у художньому оформленні культової споруди та спонукає до пошуків нових художньо-естетичних засобів вираження.

У висновках дисертації показано загальний підсумок роботи та окреслено перспективи подальшої розробки проблеми. У результаті проведеного дослідження автор дійшов таких висновків:

1. Проблема онтології естетичної діяльності є наслідком універсального процесу смислотворення, що передбачає взаємодію людини та світу і зумовлює виникнення феномену світовідношення. Світовідношення є причиною та результатом духовно-практичного освоєння дійсності, тому кожен факт людської діяльності є проявом смисложиттєвих цінностей. Сфера естетичного виділяється з-поміж інших форм людського творення тим, що метою представлення її є - ідеальне. Художнє вираження передбачає своєрідні онтологічні передумови його здійснення у предметній реальності, якими є - поняття "співобразне" та "хронотоп". Вони зумовлюють структурно-виражальні характеристики кожної форми художньої діяльності. Завдяки їм архітектура постає як особливий естетичний феномен. Такий особливий онтологічний статус мистецтва визначає його як "приріст буття", художньо представлену метафізичну реальність, що репрезентує сутнісні смисли світовідношення.

Ритм в контексті естетичної діяльності набуває значення художньо-логічного принципу, який, залежно від змісту, утворює структуру твору мистецтва, забезпечуючи його самостійний онтологічний статус. Він як возз'єднуюча сила є необхідною умовою предметного становлення ідеальних сутностей. Завдяки йому форма і зміст, виявляючи єдиний смисл, утворюють предметну реальність.

У процесі архітектурної діяльності що закріплює на земній поверхні важливі прояви людського життя, ритм має особливе значення. Він перетворює жест людини, уособлення її буттєвої позиції, у тілесно-просторову протяжність. У процесі архітектурного формотворення ритм вивершує споруду як окремий універсум, визначаючи її художньо-логічну структуру. Тому кожен формообраз зодчества є представленням смисложиттєвих цінностей певного соціального буття.

3. Архітектура - особлива, архитипічно укорінена у буття культури, естетична форма вираження пізнаних людиною сутнісних значень. Вона є способом ідеального конструювання просторово-часових форм соціального буття, з якими пов'язаний і сам спосіб цілісного утвердження людини. Характерною властивістю архітектури є організація простору, який ізолюється засобами будівельного мистецтва та кристалічна форма, яка охоплює і містить у собі аморфний простір. Важливим елементом структури споруди є внутрішнє ядро, яке визначає характер поєднання простору і маси - основоположних констант архітектурного формотворення. Цілісна форма споруди виражає спосіб її організації і спосіб існування у контекстах середовища і культури. Архітектура організовує простір довкілля таким чином, що він постає не як обмежений ззовні, а як одухотворений із середини. 4. Храм - особливий архітектурний феномен, що є символічною формою представлення сакрального буття. Храмовій архітектурі притаманна широко розроблена система символів і знаків. Атрибутами сакрального є всеєдинство і безконечність, тому культова споруда - образ єдності всього існуючого, що відображено в архітектурній конструкції. Простір і маса, саме у храмовій архітектурі, в найбільшій мірі проявляють свої художні цінності, конструюючи образ ідеального буття, що представляє найглибинніші смисли світовідношення. Формообраз православного храму символізує шлях до метафізичної реальності і передбачає духовне переображення людини.

Основний зміст роботи - Онтологія архітектурної форми: естетичний аспект

Похожие статьи