Новації системи соціального забезпечення - Соціальний захист в УРСР: політика і практика

Загальновідомо, що до середини 1950-х років трудові стосунки та соціальне забезпечення в УРСР регулювалися окремими, здебільшого не пов'язаними між собою, а незрідка й суперечливими, законодавчими та підзаконними актами СРСР (оскільки УРСР від 1922 р. входила до складу СРСР, на її територію поширювалася дія всіх союзних нормативних актів; республіканські ж акти практично повністю дублювали союзні). Пенсії за віком (за старістю), скасовані разом з усіма законами імперії, в пореволюційну десятирічку не відновлювалися, єдиний виняток -- викладачі, що одержали пенсії "за вислугою років": у вищих навчальних закладах (зауважимо, що це не науковці, оскільки на той час в УСРР наука була відокремлена від освіти і сконцентрована в науково-дослідних кафедрах) -- від 1924 р., в інших навчальних закладах -- від 1925 р. .

Стосовно пенсій внаслідок інвалідності, то від 1918 р. існували пенсії для інвалідів Червоної Армії, 1923 р. -- персональні пенсії для політкаторжан, 1936 р. -- пенсії із загальної інвалідності. 1928 року були встановлені перші пенсії за віком (за старістю) -- для робітників текстильної промисловості ; 1929 р. такі пенсії були поширені ще на три окремі категорії робітників: залізничників, металістів і гірників. 1930 р. чинне законодавство було зведене в положення про пенсії і допомоги з соціального страхування. 1932 р. постановами Союзної ради соціального страхування при НКП СРСР пенсії за старістю поширилися на робітників ще деяких галузей народного господарства, інженерно-технічних працівників та певні категорії службовців, причому робітники, залежно від галузі, поділялися на три категорії з різними розмірами пенсій, і запроваджувалися переваги пенсійного забезпечення робітників і їхніх сімей порівняно зі службовцями та їхніми сім'ями.

Інші категорії робітників, службовці, представники колишніх експлуататорських класів і співробітники репресивних органів минулих режимів отримали право на пенсію за старістю лише за статтею 120 Конституції СРСР від грудня 1936 р. Зазначена стаття своєю чергою доповнювалася підзаконними актами, що приймалися на користь окремих груп населення, залежно від тогочасних уподобань держави. Відтак, панував відомчий принцип, за якого працівники різних відомств, виконуючи однакову роботу, діставали неоднакові платню і, відповідно, соціальне забезпечення. А самі виплати були надто малими. До того ж, нагадаємо, протягом понад 20 років від встановлення радянської влади значна кількість мешканців міст (не кажучи вже про селян), які полишали роботу внаслідок хвороби або похилого віку, пенсії якщо й отримували, то лише завдяки різного роду касам взаємодопомоги тощо.

Відсутність системного підходу до проблеми спричиняла плутанину, сваволю і разючу диспропорцію у нарахуванні пенсій і допомог, численні порушення законодавства, наслідком чого був принизливий рівень забезпечення життєвих потреб пенсіонерів і немалий внесок у зростання кількості жебраків. Не можна сказати, що це не непокоїло владу. Ще 1951 р. в УРСР було здійснено перереєстрацію всіх категорій громадян, які перебували на обліку в органах соцзабезпечення. Втім, як виявилося, метою було, по-перше, виявити і виправити випадки невірного нарахування пенсій і допомог, пов'язані з переплатою державних коштів, а по-друге, вплинути на зовнішні прояви жебрацтва. Зрештою, перереєстрація дала реальну картину облікованих пенсіонерів -- станом на лютий 1952 р. в органах соцзабезпечення УРСР на обліку було 2,42 млн. осіб, в тому числі:

Таблиця 1

Категорія

Кількість (тис. осіб)

Доля від загальної кількості (%)

Інваліди Вітчизняної війни

354

14,63

Сім'ї загиблих воїнів

1250

51,65

Інваліди праці та інваліди за віком

730

30,17

Персональні пенсіонери

16

0,66

Інші категорії

70

2,89

За цими ж даними в республіці нараховувалися до 27,5 тис. так званих "неопределившихся инвалидов и престарелых" -- колишніх робітників, службовців, колгоспників, які за станом здоров'я були не в змозі працювати, але й не одержували пенсії. Певна частина з них мусила злидарювати, поповнюючи верству фахових жебраків.

Підсумком перереєстрації стосовно переплат став новий порядок призначення пенсій, встановлений наказом Міністерства соціального забезпечення УРСР від 4 грудня 1951 р., за яким кожну призначену пенсію мав перевіряти обласний відділ соцзабезпечення, а міністерство -- контролювати процес за спеціально розробленою особистою карткою пенсіонера. Вагомість цього питання для влади засвідчують постійні перевірки і щорічні рішення вищих органів влади, що їх стимулювали. Зокрема постанова РМ УРСР і ЦК КПУ від 16 серпня 1952 р. "Про заходи по дальшому поліпшенню обслуговування інвалідів Вітчизняної війни та інших пенсіонерів" та постанова ЦК КПУ від 12 березня 1953 р. "Про крупні недоліки в роботі Міністерства соціального забезпечення УРСР" спричиняли перевірки діяльності всіх обласних відділів соцзабезпечення стосовно призначення пенсій і допомог і виявлення переплат.

Стосовно жебрацтва 22 серпня 1951 р. Рада міністрів УРСР прийняла постанову "Про заходи по ліквідації і попередженню жебрацтва в УРСР", якою при місцевих радах створювалися опікунські органи для працевлаштування інвалідів, закликали активізувати діяльність кас взаємодопомоги колгоспників. Також РМ УРСР вирішила відкрити додатково 26 будинків інвалідів на 3100 ліжок, але протягом 1952 р. не було вирішене навіть питання фінансування.

Чи ж дивно, що ці формальні заходи не справили очікуваного впливу? Як писав вже 1953 р. до газети "Радянська Україна" мешканець м. Одеси А. Гольдман: "В трамваях, на вулицях, на базарах -- скрізь можна бачити жебраків, які просять милостню. Значна частина їх є інвалідами Вітчизняної війни, які одержують від держави пенсію. Найгірше те, що вони з'являються в громадських місцях з урядовими нагородами -- орденами і медалями, розповідають про свої воєнні подвиги, викликаючи співчуття, і свої розповіді звичайно закінчують такими словами: "А тепер я залишився калікою і не маю на прожиття"...".

Дійсно, за матеріалами групи зі з'ясування причин бродяжництва і жебрацтва в УРСР, сформованої з працівників Прокуратури СРСР, МВС СРСР, Міністерства юстиції СРСР, лише затримуваних міліцією за бродяжництво і жебрання в УРСР було: у 2-му півріччі 1951 р. -- 16700 осіб; у 1952 р. -- 21128 осіб; у 1-му півріччі 1953 р. -- 10662 осіб.

Зокрема, з усіх затриманих у січні-червні 1953 р.: працездатних -- 1692; інвалідів Вітчизняної війни -- 2700; інвалідів праці -- 2954; інвалідів, які покинули домівку -- 149.

А за причиною жебрання за той же період: професійних жебраків -- 904, тобто близько 8,5%; тимчасово нужденних -- 2145, понад 20%; хворих, літніх, що не мають державного забезпечення і не працюють -- 3877, близько 36,4%; матеріально незабезпечених, в т. ч. з малими пенсіями -- 2835, близько 26,6%.

Таким чином, переважна більшість (понад 83%) жебраків і волоцюг в УРСР на той час виявилися особами незабезпеченими або недостатньо забезпеченими матеріально, понад половину -- інваліди Великої Вітчизняної війни і праці, і близько половини -- пенсійного віку. Наприклад, неодноразово затримували за жебрання в Житомирі М. Ф. Лебедєва 1918 р. н., сліпого з дитинства, безробітного, який пенсії не отримував і мав на утриманні двох дітей; в Одесі -- М. Д. Бардакова. 1885 р. н., інваліда праці, що одержував 85 руб. пенсії; у Ворошиловграді -- С. І. Свинарьова 1874 р. н., що жив у власному помешканні, не мав родичів і одержував пенсію 100 руб. тощо. При цьому лише в Києві нарахували 3410 пенсіонерів, що отримували пенсію меншу 50 руб., і 16525 -- з пенсією від 50 до 100 руб. Для порівняння -- після чергового зниження цін у квітні 1953 р. на ринку у райцентрі 1 десяток яєць коштував 7 руб., 1 кг свинини -- 15 руб., 1 пуд пшениці -- 40-42 руб. То ж частина тих нужденних, які мали житло, могли б жити не жебраючи, за умови надання їм коштів на життя, як от збільшенням пенсії бодай до прожиткового мінімуму. Проблеми інших могли бути вирішені влаштуванням до будинку інвалідів.

Відтак, щодалі більше виявлялася потреба в упорядкуванні сфери соціального забезпечення. Згідно даних міністерства соціального забезпечення УРСР, на початок 1956 р. лише в галузі пенсійного забезпечення в республіці були чинними понад 600 нормативних актів.

Системна робота з оптимізації законодавства СРСР з пенсійного забезпечення та соціального страхування розпочалася 1954 р. 5 лютого 1955 р. Президія ВЦРПС затвердила "Положення про порядок призначення і виплати допомоги за державним соціальним страхуванням". Водночас готувалася пенсійна реформа і протягом другого кварталу 1956 р. відбулося її "всенародне обговорення". Про якість цього заходу і його вплив на підсумковий документ можна судити зі зведення в ЦК КПУ за травень 1956 р.: "Інформація про відгуки трудящих УРСР на проект Закону про державні пенсії.

На зборах, мітингах, що проводяться на підприємствах, трудящі задають багато питань, що заслуговують на увагу. Найбільш характерні з них такі:

Чи мають право на перегляд пенсії громадяни, які будуть переїжджати з сільської місцевості до міста?

Чи будуть встановлюватися пенсії самотнім літнім людям, які не мають годувальника та стажу роботи?

Чи буде зменшена виплата пенсій офіцерам, які знаходяться у відставці і за станом здоров'я можуть ще працювати?

Як будуть забезпечуватися особи, які стали інвалідами в дитинстві, у яких немає родичів?

Чи будуть отримувати пенсію сім'ї, годувальники яких зникли безвісти в період Великої вітчизняної війни?

Чи буде проект Закону широко обговорюватися на зборах трудящих з метою внесення до нього змін і доповнень? Якщо буде, то куди слід направити свої пропозиції?

До Проекту Закону про пенсії вноситься ряд пропозицій:

Обумовити в законі, щоб тим, хто став інвалідом внаслідок пияцтва або хуліганства, зменшити розмір пенсії або зовсім позбавляти їх пенсійного утримання.

Висловлюється думка, щоб диференціювати нарахування пенсії залежно від стажу роботи робітників і службовців: тим, хто пропрацював більше 25 років встановити певні надбавки за кожен пророблений рік понад 25-річного стажу.

Диференціювати пенсії інвалідів вітчизняної війни, взявши до уваги, що довоєнна зарплата була меншою, ніж зараз.

Інвалідам громадянської війни призначати пенсії в розмірах, передбачених для інвалідів вітчизняної війни.

Працюючим пенсіонерам виплачувати не 150 руб., а 50% пенсії. Встановити такий порядок для тих, хто отримує зарплату до 2200 руб. Зовсім не виплачувати пенсії тим, хто заробляє більше 2200 руб.".

14 липня 1956 р. був прийнятий Верховною радою СРСР Закон СРСР "Про державні пенсії", що набув чинності 1 жовтня 1956 р.. Своєю чергою в серпні Рада міністрів СРСР затвердила "Положення про порядок призначення і виплати державних пенсій" , внаслідок чого повністю або частково втратили чинність близько 1000 нормативних актів СРСР і союзних республік про пенсійне забезпечення.

За визначеним законом порядком заяву про призначення пенсії разом з документами про робочий стаж і заробітну платню подавалося в місцевий орган соціального забезпечення, де проводили необхідні перевірки і розрахунки, після чого сформована пенсійна справа надходила до комісії з призначення пенсій при виконкомі місцевої Ради депутатів трудящих, котра й призначала пенсію. Залежно від стажу роботи і заробітної платні розмір щомісячної пенсії для пересічного громадянина міг встановлюватися в межах від 300 до 1200 руб. Чоловіки отримували право на пенсію у віці 60 років за не менш, ніж 25-річного стажу роботи, жінки -- у віці 55 років за 20-річного стажу; жінкам, які народили та виховали п'ятеро та більше дітей, встановлювався на 5 років нижчий від загального вік для одержання пенсії і необхідний трудовий стаж. За попереднім законодавством пенсії обчислювалися в одних випадках із заробітку, в інших -- з тарифної ставки, а оскільки тарифна ставка на той час складала 45-60% заробітку робітника, то бачимо, що зв'язок між заробітною платою і розмірами пенсії був доволі ефемерним -- в законі 1956 р. це усувалося тим, що пенсії в усіх випадках обчислювалися з середньомісячного фактичного заробітку.

Ліквідувалася низка заборонних вимог: п'ятирічна перерва в роботі, терміни звернення до органів соціального забезпечення тощо. Раніше звернутися з заявою про призначення пенсії за інвалідністю можна було тільки протягом двох років з дня припинення роботи, а якщо цей термін був пропущений, то пенсія призначалася лише у виняткових випадках; у новому ж законі обмежувальних строків для звернення за пенсією не передбачалося. Також раніше той, хто припиняв роботу до досягнення пенсійного віку, право на пенсію за старістю втрачав, за новим же законом, якщо він мав необхідний трудовий стаж, але припинив роботу, не досягши віку, який дає право на пенсію за старістю, то він мав одержувати пенсію після досягнення цього віку. Зрозуміло, пом'якшення умов для одержання пенсії спричинило збільшення кількості пенсіонерів. радянський сталін війна пенсія

Були встановлені надбавки для заохочування як багаторічної, так і безперервної праці, бажано на одному підприємстві. Так, за безперервний стаж роботи понад 15 років або за загальний стаж роботи чоловікам, що працювали не менше як 35 років, і жінкам, що працювали не менше як 30 років, пенсія збільшувалася на 10%; втім, тепер пенсія могла нараховуватися і за неповного стажу (в пропорційних частинах).

Закон варіював розміри пенсій, зважаючи на сімейний стан пенсіонерів: для непрацюючих пенсіонерів, які мали на утриманні одного непрацездатного члена сім'ї, пенсія збільшувалася на 10%, при двох або більше непрацездатних -- на 15%.

Фактичний же розмір пенсій збільшився для всіх категорій громадян, за єдиним винятком працівників науки, для яких залишився на попередньому рівні. Всього за даними міністерства соціального забезпечення УРСР на 1955 р. в республіці виплачувалося 2492068 пенсій загальною сумою 350,4 млн. руб. щомісяця або 4204,7 млн. руб. за рік; згідно нового закону вартість пенсій ставала 583,9 млн. руб. за місяць або 7006,3 млн. руб. за рік, отже зростала, начебто, на 66,6%. Максимальні пенсії за віком станом на 1956 рік нараховувалися для працівників вугільної промисловості, де середній розмір пенсії становив 610 руб. (за старого законодавства -- 454 руб.), металургійної -- 550 руб. (427 руб.), залізничного транспорту -- 500 руб. (320 руб.) та зв'язку -- 480 руб. (311 руб.), що відображає тодішні пріоритети держави. Найбільші пенсії за інвалідністю були від виробничої травми в цих же галузях: інвалідам І-ої групи у вугільній промисловості середній розмір пенсії становив 870 руб. (780 руб.), металургійній -- 750 руб. (780 руб.), залізничному транспорті -- 750 руб. (640 руб.), зв'язку -- 620 руб. (640 руб.).

Водночас для пенсіонерів, що працювали або мали інший дохід, встановлювалась гранична пенсія в 150 руб. (якщо їх заробіток не перевищував 1000 руб.), а для тих, хто працював на підземних роботах, на роботах з шкідливими умовами праці і в гарячих цехах, пенсія обмежувалася 50% призначеної пенсії, незалежно від одержуваного заробітку; пенсія ж за старістю, призначена при неповному стажі, працюючим пенсіонерам не виплачувалась взагалі; саме за рахунок цього зазначена вище сума пенсій по республіці за рік (7006,3 млн. руб.) насправді зменшувалася до 6002,4 млн. руб., отже зростання асигнувань відносно старого пенсійного законодавства становило 42,7%, а не 66,6%.

І вже 1956 року вперше була надана дотація з державного бюджету на покриття витрат з пенсійного забезпечення згідно статті 6 Закону "Про державні пенсії": "Виплата пенсій забезпечується державою за рахунок коштів, щорічно Асигнованих по державному бюджету СРСР, в тому числі коштів по бюджету державного соціального страхування, що утворюються з внесків підприємств, установ та організацій Без будь-яких вирахунків з заробітної плати" (виділено нами. -- Авт. )63. Надалі ці постійно зростаючі дотації фінансувались із фонду, який становив складову частину Державного бюджету і, відповідно, наповнювався за рахунок загальних податкових надходжень. Оскільки фонд соціального страхування хоч і був складовою частиною держбюджету, наповнювався з окремого страхового збору (нарахувань на фонд оплати праці) і перебував у віданні профспілок, то таким розмежуванням джерел фінансування Закон СРСР "Про державні пенсії", фактично, відокремив пенсійне забезпечення від соціального страхування.

Прийняттям Закону "Про державні пенсії" реформа не вичерпалася. Одразу було видано низку підзаконних актів з пенсійного забезпечення, причому, на відміну від 1930-1940-х років, у кореляціях дотримувались системного характеру. Вище вже згадувалося про серпневу постанову із впровадження механізму використання пенсійного закону. Задля врегулювання застосування пільг у галузі соціального забезпечення 1 серпня 1956 р. Міністерство охорони здоров'я СРСР затвердило Інструкцію з визначення груп інвалідності та список професійних захворювань, а РМ СРСР затвердила Списки (відомі як № 1 і № 2) виробництв, цехів, професій і посад, праця в яких надає право на державну пенсію на пільгових умовах та в пільгових розмірах. Невдовзі постановою Ради міністрів УРСР від 6 листопада 1956 р. "Про серйозні недоліки в організації роботи по введенню в дію "Закону про державні пенсії"" було узагальнено досвід запобігання типовим помилкам у пенсійній справі республіки.

Таким чином, результат пенсійної реформи полягав у консолідації основних видів пенсій (за старістю, за інвалідністю, у випадку втрати годувальника), розширенні кола осіб, що мали право на пенсію, та встановленні єдиних правил і порядку їх призначення й виплати. Виплату пенсій гарантувала держава без будь-яких відрахувань із зарплати.

У перші ж місяці впровадження реформи виявилася колізія, пов'язана з пенсіями працюючих шахтарів. Від 1947 р. пенсіонерам-шахтарям, що продовжували працювати, пенсія за старістю та інвалідністю зберігалася незалежно від отримуваної зарплатні. Разом з іншими пільгами це сприяло продовженню роботи найбільш досвідчених і кваліфікованих працівників вугільних копалень після оформлення ними законної пенсії. Закон же 1956 р. в цьому випадку передбачав виплату лише 50% призначеної пенсії. Відтак, після набрання ним чинності шахтарі-пенсіонери почали масово звільнятися. Так, протягом жовтня 1956 -- червня 1957 рр. на самій лише шахті "Кочегарка" м. Горлівка залишили роботу 142 особи, в тому числі 52 члени КПРС; всього ж на копальнях Сталінського району за цей час звільнилися 13453 пенсіонери, на копальнях Ворошиловградського району -- 5200 осіб, що спричинило неабиякі кадрові проблеми в галузі. То ж 1958 р. було відновлено статус-кво стосовно шахтарів.

Інші зміни стосувалися, здебільшого, спеціальних пенсій.

Особливістю нового пенсійне законодавства було те, що воно не вимагало обов'язкового виходу на пенсію при досягненні пенсійного віку. Зокрема, надавало можливість чи не довічно працювати чиновникам вищих щаблів. Натомість, розширило систему персональних пенсій:

    - за вислугу років для певних категорій спеціалістів (працівників освіти, охорони здоров'я, театрально-видовищних підприємств, льотного складу цивільної авіації); - працівникам науки у зв'язку зі старістю та інвалідністю, а членам їхніх сімей -- у зв'язку з втратою годувальника; - генералам, адміралам і офіцерському складу радянської армії та їхнім сім'ям; - персональні пенсії у зв'язку зі старістю й інвалідністю громадянам, що мали особливі заслуги перед державою, а їхнім сім'ям у зв'язку з втратою годувальника.

Власне, термін "персональна пенсія" закріпився лише за останнім з перелічених типом, з цього і виходитимемо надалі.

Персональні пенсії як такі було введено в 1923 р. спочатку для колишніх політкаторжан. З роками вони перетворилися на пенсії для "старих більшовиків" -- членів ВКП(б) з партійним стажем до 1918 р. Серед персональних пенсіонерів існувала ієрархія -- залежно від займаної перед пенсією посади вони ставали персональними пенсіонерами союзного, республіканського або місцевого значення, граничні розміри пенсій і пільг яких значно різнилися; зауважимо, що регулювалися вони, здебільшого, "закритими" підзаконними актами. Згідно розпорядження РМ СРСР від 14 квітня 1949 р. для персональних пенсіонерів діяли такі пільги: щорічна виплата 13-ї пенсії, 50% знижка квартплати і комунальних послуг, безкоштовне користування міським транспортом; також держава сприяла поширенню кас взаємодопомоги персональних пенсіонерів.

1954 р. номенклатуру претендентів було розширено, граничний розмір персональних пенсій збільшено і до діючих пільг додано медичне обслуговування елітними клініками Ліксанупру Міністерства охорони здоров'я УРСР, безкоштовне забезпечення ліками, курортними путівками з проїздом в обидва кінці, відповідним житлом, відтак створило умови недоцільності існування кас взаємодопомоги персональних пенсіонерів.

Насправді персональні пенсії одержували не самі ветерани партії і, до того ж, не всі ветерани партії. Наприклад, протягом 1953 р. персональні пенсії республіканського значення було призначено 712 особам, з них членам партії до 1920 р. включно -- 548, іншим категоріям -- 174, а в 1954 р. -- 2263 особам, з них членам партії до 1920 р. -- 1773, іншим категоріям -- 490 . Зауважимо, що станом на 1 січня 1955 р. в парт-організації УРСР на обліку були 9507 членів КПРС з партійним стажем до 1920 р. включно, з них персональні пенсії союзного, республіканського або місцевого значення отримували 5487 осіб (58%), а 4020 не були персональними пенсіонерами, здебільшого це ті, хто працював на посадах з невисокою оплатою; з тих 5487 персональних пенсіонерів УРСР 597 були союзного значення, 3738 -- республіканського, 1152 -- місцевого. Лише санаторне лікування персональних пенсіонерів і лише республіканського значення в 1953 р. коштувало бюджетові УРСР 2,9 млн. руб., на 1954 рік для цього вже запланували 5,15 млн. руб..

В рамках пенсійної реформи РМ СРСР у листопаді 1956 р. затвердила положення про персональні пенсії. За новим законодавством комісії з призначення таких пенсій діяли при Раді міністрів СРСР, РМ союзних республік та при облвиконкомах рад депутатів трудящих. Остаточно було встановлено такі види персональних пенсій:

Союзного значення -- за заслуги перед СРСР (максимальний розмір 2000 руб.; за старого законодавства було 1500 руб. , втім, незважаючи на законодавче обмеження, Мінсоцзабез УРСР станом на 1 жовтня 1955 р. виплачувало 11 особам персональні пенсії союзного значення в розмірі від 1700 до 5000 руб.);

Республіканського значення -- за заслуги перед союзною республікою (максимальний розмір 1200 руб.; відносно попереднього не змінився);

Місцевого значення -- за заслуги місцевого значення (максимальний розмір 600 руб.).

З набранням чинності новим пенсійним законодавством такі пенсії призначалися чоловікам після досягнення 55 років, жінкам -- 50 років, а за наявності інвалідності -- незалежно від віку (згодом, вже 1977 р., пенсійний вік персональним пенсіонерам зрівняли із загальним пенсійним віком). За рахунок пенсійного законодавства УРСР сума виплат персональних пенсій місцевого значення зросла на 10%, а союзного і республіканського -- на 25%. Поза тим, що персональні пенсії були вищими від загальнодержавних пенсій, з ними були пов'язані різноманітні привілеї та пільги: 50% знижки зі сплати за житлову площу та комунальні послуги, лікування в спеціальних лікарнях та поліклініках, оплата ліків за рецептами у розмірі 20% їх вартості, безкоштовне протезування (за винятком протезів із дорогоцінних металів), безкоштовний проїзд у міському транспорті, безоплатний проїзд один раз на рік (в обидві сторони) залізничним, водним, повітряним або автомобільним міжміським транспортом. Щорічно персональний пенсіонер одержував грошову допомогу в розмірі до двох місячних пенсій, а за наявності тривалого партійного стажу -- ще й на безоплатну путівку в санаторій або будинок відпочинку (за бажанням путівку заміняли грошовою компенсацією), а також інші соціальні пільги. Загалом виходить, що з персональних пенсій відкинуто завісу начебто компенсації за втрату здоров'я борцям з царатом -- за нового пенсійного законодавства це просто стало кастовим привілеєм чиновництва.

Пенсії працівників науки залишалися регульованими положенням "Про пенсійне забезпечення працівників науки" від 1949 р., стосовно ж письменників і митців пенсійне забезпечення було суттєво поліпшено 1957 р. Зауважимо, що наявність спеціальних положень не виключало можливості отримання як митцями, так і науковцями (або членами їх сімей) пенсії за загальним пенсійним законодавством.

Чи не найрезонанснішими в ті роки були зміни, що сталися в пенсійному забезпеченні військовослужбовців. Згідно низки актів, прийнятих протягом передвоєнних і воєнних років, коли від війська залежала доля держави, пенсії генералів, адміралів і старших офіцерів становили до 90% посадового окладу; пенсії інших категорій військовослужбовців хоча й були невисокими, здебільшого, також перевищували мізерні цивільні пенсії.

1953 р. в СРСР почалося скорочення війська і під гаслом "перекування мечів на орала" було демобілізовано величезну кількість командного складу, що в боях здобули високі звання завдяки особистій хоробрості та бойовій інтуїції, але не відповідали ані освітнім критеріям, ні інтелектуальним; оскільки вони, зазвичай, не мали цивільного фаху, то для них передбачалося пенсійне забезпечення й при вислузі, меншій за 25 років, на пропорційній основі. Проте вже за п'ять років вся ця маса військових пенсіонерів виявилася зайвим тягарем для бюджетів союзних міністерств оборони, внутрішніх справ і КДБ, з яких ці пенсії виплачувалися. Тоді й з'явилася липнева 1959 р. постанова РМ СРСР № 876 , яка зменшила максимальні розміри пенсії, що їх раніше одержували старші і вищі офіцери. Пенсія службовцям силових відомств у всіх випадках мусила не перевищувати для генералів і адміралів -- 3000 руб., для старших офіцерів -- 2000 руб., для молодших офіцерів та військовослужбовців рядового, сержантського і старшинського складу понадстрокової служби -- 1500 руб. на місяць. Великі зміни спіткали пенсії інвалідам і сім'ям загиблих і померлих воїнів. Як змінилися військові пенсії за результатами їх перегляду відповідно до нової постанови проілюструємо на прикладі Одеського військового округу (чисельник показує кількість справ, знаменник -- сума зменшення або збільшення в тис. руб.; всі обрахунки зроблено автором, проценти зазначено від кількості переглянутих справ): а) пенсії військовослужбовцям:

Таблиця 2

Пенсія за вислугу 25 і більше років

Пенсія за вислугу 20 років

Пенсія за інвалідністю

Всього справ

Переглянуто на 1/11-1959

Залишено без змін

Зменшено

Всього справ

Залишено без змін

Всього справ

Переглянуто на 1/11-1959

Залишено без змін

Збільшено

Зменшено

15773

15696

6839
    8857 4787

5058

5058

10594

10510

6569
    2201 176
    1740 219

43,6%

56,4%

100%

62,5%

20,9%

16,6%

Пенсії сім'ям:

Таблиця 3

Всього справ

Переглянуто на 01.11.1959

Залишено без змін

Зменшено

Припинено

12248

12202

10019
    1875 422
    308 171

82,1%

15,4%

2,5%

Всього по Одеському військовому округу:

Таблиця 4

Всього

Справ

Переглянуто на 01.12.1959

Залишено без змін

Збільшено

Зменшено

Припинено

45713

43506

28525
    2300 190
    12472 5428
    308 171

65,43%

5,19%

28,67%

0,71%

Отже, ціна питання за 1960 рік по одному військовому округу становила 5 млн. 409 тис. руб. економії.

Якщо прийняттю Закону СРСР "Про державні пенсії" передувало хай яке громадське обговорення, то постанова Радміну СРСР від 27 липня 1959 р. (набрала чинності 1 січня 1960 р.), що змінювала пенсії військовослужбовцям, була несподіваною для широкого загалу і обговорювалася вже після її прийняття, в якості "роз'яснювальної роботи" перед набранням нею чинності. За інформацією до ЦК КПУ "... основна маса військовослужбовців схвально поставилася до зменшення їх пенсій. У той же час зустрічалися і альтернативні думки. . окремі пенсіонери спочатку неправильно сприйняли цю постанову і допускали нездорові висловлювання. Так, колишній командир авіаполку полковник запасу Паршин П. Б. (Кіровоградська обл.), якому згідно нової постанови пенсія буде знижена з 3000 до 2000 руб. в бесіді заявив: "Цією постановою зрівняли всіх -- і командирів полків, і командирів ескадрилій. Після цього льотний склад пачками буде подавати рапорти про звільнення з армії. Навіщо йому гробити здоров'я, коли він може раніше звільнитися і отримувати пенсію""; "Підполковник запасу Марченко (Полтавська обл.), колишній заступник командира батальйону по політчастині, якому пенсія буде знижена з 2700 до 2000 руб., в бесідах з іншими пенсіонерами висловлював своє невдоволення, вживаючи такі вирази: "Якихось 700 рублів пошкодували", "відібрали 700 рублів" і так далі. ... Член КПРС, полковник запасу Пилипенко М. М., колишній заступник командира полку по стройовій частині, у якого сім'я складається з 3-х чоловік і має хорошу квартиру, після того, як дізнався у вересні ц. р., що пенсія йому буде знижена з 2240 руб. до 1736 руб., висловив незадоволення новим порядком пенсійного забезпечення військовослужбовців і відмовився у зв'язку з цим виступити з доповіддю "Про день танкіста" перед робітниками і службовцями одного з підприємств м. Ново-Московська Дніпропетровській обл." ; ".командир 112 в. а.п. полковник Яковлєв заявив: "Нове положення про пенсії викличе ще більшу непевність у офіцерів у завтрашньому дні. Після зниження розміру пенсій навряд чи хтось забажає стати офіцером. Чи не вийде так, що ми рубаємо гілку, на якій сидимо?"" .

Отже, з військовими пенсіями спостерігаємо зовсім іншу картину, аніж з персональними: суттєво обмежено було саме максимальні пенсії. Відтак, одержати вищу пенсію генералам і старшим офіцерам можна було лише за умови пенсії персональної (а отже -- особистої лояльності владі). Очевидно, тут маємо певну рефлексію влади на масове невдоволення примусово демобілізованих. Тож їх було використано для наочної демонстрації принципу "замалі пенсії підвищити, завищені пенсії зменшити", не зачіпаючи головних здобувачів надвисоких пенсій -- чиновників і функціонерів КПРС і рад. Зазначимо, що 1960 р. було впорядковано згідно державних пріоритетів виплату пенсій і допомоги співробітникам репресивних органів, зокрема, Міністерства внутрішніх справ і їх сім'ям; ця постанова набрала чинності 1 квітня 1960 р.

Так, На початок 1960-х років в країні склалася державна система загального пенсійного забезпечення робітників і службовців. Однак вона не охоплювала величезну частину економічно активного населення УРСР -- колгоспне селянство. Приміром, на 1960 р. з 5,6 млн. осіб пенсійного віку республіки кількість пенсіонерів становила лише 4,4 млн. осіб, тобто на 21% менше.

Основним нормативно-правовим актом, що до кінця 1960-х років регулював внутрішньоколгоспні стосунки та відносини колгоспу з державою, був примірний статут сільськогосподарської артілі. Згідно його статті 11-ї колгосп мусив створювати фонди допомоги інвалідам, літнім людям, тим, хто тимчасово втратив працездатність, нужденним сім'ям, на утримання дитячих ясел і сиріт -- все це в розмірі не більше 2% валової продукції колгоспу. З цього фонду колгосп міг надавати літнім колгоспникам та інвалідам пенсійне забезпечення продуктами та грошима.

Але, внаслідок свого економічного стану, колгоспи були просто не в змозі забезпечити пенсії своїм членам. Так, в одному з кращих колгоспів (с. Ружин, колгосп ім. Леніна) Ружинського району Житомирської області, що "за економічним станом... відноситься до числа кращих районів", 1957 р. на трудодень виплачували по 1,5-2 кг хліба та по 5 руб. грошима. Того ж року в "економічно слабкому" колгоспі ім. 8 Березня с. Горішнє Коломийського р-ну Станіславської області, оплата трудодня становила 0,5 кг зерном і 50 коп. грошима, а за два квартали 1958 р. на трудодень видано по 1 руб. грошима і за 7 місяців по 0,3 кг зерна.

I960 р. в колгоспах Пирятинського району Полтавської області в середньому сплачували по 0,5 кг зерна і по 1-1,5 руб. грішми на трудодень. У звіті Городищенського райкому Черкаської області зазначалося, що "Грошові прибутки колгоспів району зросли з 16,7 млн. руб. в 1953 р. до 86,1 млн. руб. в 1960 р., а оплата праці становить в середньому по району 1 кг хліба і по 3,8 руб. грішми на вироблений трудодень. Район по показникам цієї групи займає перші і середні місця".

Окрім того, навіть у справних колгоспах керівники часто нехтували мовчазними, заляканими буттям односельцями. Редакція газети "Колгоспне село" звертала увагу партійних органів на кричущі "непоодинокі" факти. Зокрема, ось витяг з аналізу листів з пенсійного питання, поданого 1963 р. до ЦК КПУ: "З Полтавської області одержано 20 таких скарг. Більшість з них припадає на Диканське і Глобинське виробничі управління. Так, Овксентій Аврамович Баль, колгоспник артілі імені Щорса Диканського району, народився 1888 року, а його дружина Марина Архипівна -- 1892. Обоє працювали в колгоспі 33 роки, але незважаючи на похилий вік, пенсії не одержують. Копія скарги т. Баля була надіслана нами начальнику виробничого управління т. Філоненку, який відповів редакції, що "статутом сільгоспартілі в колгоспі імені Щорса (село Орданівка) не передбачене призначення пенсії". Колгоспник артілі імені Шевченка цього ж району Хоролець Трохим Никонович, 1893 р. народження, живе вдвох з дружиною, дітей не має. З 1934 року працює в колгоспі ковалем. Загальні збори встановили йому щомісячну пенсію -- 16 кг борошна. Вісім місяців він одержував цю допомогу, але голова артілі т. Глушко раптом відмінив рішення загальних зборів і виплату пенсії було припинено. Втручання газети не дало позитивних наслідків. Подібні ж скарги надійшли з Глобинського виробничого управління. Наприклад, колгоспник артілі "40 років Жовтня" Дудар Григорій Євдо - кимович написав таке: "Мені 76 років. Все життя працював у рідному колгоспі. Два сини загинули на фронті. Залишилась дочка, яка живе окремо, має троє дітей, хворіє. Раніше артіль допомагала мені хлібом, а тепер нічого не дає". Про цей факт повідомлено голові Глобинського райвиконкому, але відповіді ще не одержано. З Вінницької області надійшло 17 скарг з призначення пенсій. Ось приклад: колгоспниця села Антонове Крижопільського району Євдокія Тарасівна Свинарчук має 75 років, з них 26 років працювала в колгоспі. Зараз хворіє, але пенсії не одержує, хоч неодноразово зверталась до правління артілі. Про скаргу т. Свинарчук редакція повідомила секретаря Вінницького сільського обкому КП України т. Бугаєнка. Він відповів нам: "Питання про визначення пенсії гр. Свинарчук буде вирішуватись з прийняттям в колгоспі положення про пенсійне забезпечення колгоспників". 14 червня ц. р. редакція одержала лист від колгоспника Мира Івана Панасовича з села Качківка (колгосп "Дружба") Могилів-Подільського району. Він пише, що весь час працював у колгоспі. Йому 82 роки, дружині -- 77. Ніякої пенсії чи іншої допомоги вони не одержують... Зміст і характер скарг з пенсійної справи по інших областях аналогічний" . На що, наприклад, Вінницький обком КПУ відповів: "... в с. Качківка проживає близько 800 чол. престарілих колгоспників і економіка артілі в даний час не дозволяє встановити їм постійне пенсійне забезпечення. Колгосп ім. Дзержинського (с. Антоновці) встановити пенсії престарілим колгоспникам не має можливості, а тим, що потребують допомоги, надає її через касу взаємодопомоги".

Селяни таки діждалися пенсій за старістю, за інвалідністю та в зв'язку з втратою годувальника. Згідно Закону СРСР від 15 липня 1964 р. "Про пенсії і допомогу членам колгоспів" пенсії за старістю призначалися чоловікам при досягненні 65 років (стаж роботи -- не менше 25 років), жінкам при досягненні 60 років (стаж роботи -- не менше 20 років). Умовою для надання пенсій і допомог став колгоспний стаж. Втім, пенсіями цей закон забезпечував лише голів колгоспів, спеціалістів та механізаторів. Згодом, 1968 р. пенсійний вік для них було вирівняно з пенсійним віком робітників і службовців. І лише від червня 1971 р. дія закону 1964 р. поширилася на всіх колгоспників і колишніх членів колгоспів, землі яких були передані радгоспам або іншим підприємствам; втім, рівень пенсійного забезпечення, гарантований пенсіонерам-колгоспникам, був значно нижчий, ніж робітникам і службовцям -- мінімальний розмір пенсії для них становив 12 руб. (після грошової деномінації 1961 р. для робітників і службовців мінімум був 30 руб.), максимальний -- 102 руб. Фінансування пенсійного забезпечення колгоспників було покладено на Централізований фонд соціального забезпечення колгоспників.

Тим же законом СРСР від 15 липня 1964 р. встановлювалась допомога жінкам-членам колгоспів на період відпустки за вагітністю та пологами; тривалість такої відпустки, визначалась за нормами, аналогічними нормам для жінок-робітниць і службовців.

Отже, до реформи 1950-х років пенсійне забезпечення в УРСР існувало, здебільшого, в межах професійних об'єднань у вигляді кас взаємодопомоги тощо. Фактично, це були громадські ініціативи із пенсійного захисту людей. Водночас, всі засоби виробництва були усуспільнені і використовувалися високоцентралізованою державою відповідно до її, держави, мети. Більше того, все життя в державі щодалі жорсткіше регулювалося нею ж. З-поміж головних завдань регулювання було позбавлення громадян можливості вести індивідуальну економічну активність. То ж чи зазначені вище громадські ініціативи з пенсійного забезпечення були адекватними політичним і економічним реаліям держави, і чи, взагалі, могли вони бути спроможними? Досвід перших трьох з половиною десятків років радянської влади в Україні свідчить, що звільнення з роботи за віком пересічного громадянина тягло за собою зубожіння.

Відтак, позаяк держава взялася вирішувати все за всіх, вона, зрештою, мусила взяти на себе відповідальність за забезпечення в старості і немічі тих людей, чиїми силами, здоров'ям і життям вона цілковито розпоряджалася (або, принаймні, прагнула до цього) за їх продуктивної спроможності. То ж перехід до державного пенсійного забезпечення був кроком, цілком зумовленим внутрішньою логікою системи.

Чи було це на користь людям? Беззаперечно, загальновживані зрозумілі й прозорі правила є корисними. Протягом 1953-1964 рр. система соціального забезпечення робітників, службовців і певних категорій колгоспників в УРСР, як і в цілому СРСР, набула дійсно системного, практично, завершеного вигляду системи класичного типу, заснованої на гарантіях державних виплат у випадку настання відповідних обставин. Реформа 1956 р. поліпшила пенсійне забезпечення всіх верств, за винятком колгоспного селянства; подальший її розвой спричинив позитивні зрушення в наданні пенсій селянам. Правда, покращення стосувалися одних більше, інших -- менше; на тлі того, що низці категорій громадян забезпечувався мінімально необхідний прожитковий рівень, величезна диспропорція між "трудящими" і "номенклатурою" продовжувала чимдалі розшаровувати суспільство. Для пересічного громадянина УРСР вихід на пенсію означав суттєве погіршення життєвого рівня.

Похожие статьи




Новації системи соціального забезпечення - Соціальний захист в УРСР: політика і практика

Предыдущая | Следующая