Практика адміністративного та судового переслідування преси Києва за матеріалами цензурних звітів (1907 - липень 1914 рр.)

У статті досліджено адміністративні та судові санкції, що були вжиті проти щоденної суспільно-політичної преси Києва протягом довоєнного (1907-1914 рр.) періоду Російської імперії. Розглядаються причини та характер санкцій, їхній вплив на періодику.

Ключові слова: адміністративні та судові санкції, преса Києва, Російська імперія.

Незважаючи на ліберальні здобутки Першої російської революції, державний контроль за пресою залишився потужним фактором у житті ЗМІ. Широку практику адміністративних санкцій щодо періодики ще сучасниками було розцінено як прояв чиновницької сваволі, наступ проти вільнодумства друку. Дослідження історії як журналістики, так і соціо-політичних процесів періоду загалом неможливе без врахування цих особливостей. Вивченню проблеми присвячено чимало праць та збірників документів російських науковців, які, втім, не досліджують спеціально Південно-Західний край імперії. Натомість, вітчизняна історіографія зосереджується на темі переслідування українського слова, часто ігноруючи аналогічні процеси стосовно єврейських та, загалом, лівих видань. Багатьом працям бракує ілюстративної бази, що б унаочнювало твердження про тиск на ЗМІ. Виняток становлять вузькотематичні роботи.

Єдиним грунтовним дослідженням є дисертація Тетяни Антонченко "Періодична преса Києва як джерело вивчення суспільно-політичної історії України (1905-1914 рр.)"5. Робота прояснює механізм судового і адміністративного переслідування ЗМІ, окреслює підвалини законодавства у цій сфері. Втім, це дослідження розглядає цензуру побіжно, не дає вичерпної інформації ані по застосуванню законів і постанов, ані по масиву матеріалу (авторкою була проведена вибірка газет). Завдання цієї статті -- проаналізувати сукупність судових та адміністративних санкцій влади щодо київської щоденної суспільно - політичної преси впродовж 1907 -- липня 1914 рр. Систематизація причин та результатів переслідування, огляд задіяних інструментів впливу -- надасть необхідний фактаж для висновків про характер тиску на пресу. В якості джерельної бази дослідження виступають маловивчені документи Київського тимчасового комітету у справах друку4 -- офіційної інституції, що протягом 1906-1917 рр. здійснювала нагляд за пресою міста. Відомості по адміністративних покараннях взяті з окремих справ про видання газет, а судове переслідування преси фіксувалося у щорічних звітах комітету. Документи зберігаються в Центральному державному історичному архіві України (м. Київ), (фонд 295).

Основою для адміністративного контролю став Найвище затверджений закон від 26 (14 за старим стилем) серпня 1881 р. "Про заходи з охорони державного ладу і суспільного спокою"9. Закон передбачав "посилений" та "надзвичайний" стани функціонування губерній, за яких "нормальні" закони підмінялися "обов'язковими постановами" генерал-губернатора. Постанови переслідували мету попередження порушення громадського порядку і державної безпеки, їхнє невиконання каралося в адміністративному порядку. За "посиленого" стану уповноважені посадові особи могли накладати стягнення до 500 руб. або до 3 місяців арешту. В умовах "надзвичайного" стану періодичні видання могли бути закриті, а штраф збільшувався до 3000 руб.. Де-юре тимчасовий, "охоронний" закон проіснував до часу повалення самодержавства. В межах Київського генерал-губернаторства "посилений" стан діяв з 1881 р., впродовж подій 1905-1907 рр. підвищившись до "надзвичайного".

Протягом 1907 -- довоєнного 1914 рр. в межах Київського генерал-губернаторства існувало 2 обов'язкові постанови про пресу. Першу, від 18 (5) червня 1907 р. у 1910 р. замінила ідентична постанова від 18 (5) листопада. Хоча Указом імператора від 24 (11) серпня 1910 р. "посилений" стан було формально скасовано, документ залишив в силі постанову "Про пресу" і статті 15 та 16 "охоронного" закону -- цим зберігши всі надзвичайні повноваження стосовно періодики.

Обов'язкова постанова "Про пресу" від 18 (5) листопада 1910 р., забороняла: 1) поширювати інформацію, що викликає ворожість до уряду; 2) вихваляти злочинні діяння; 3) поширювати неправдиві звістки про діяльність уряду, посадової особи та війська або про суспільне лихо чи іншу подію, здатну викликати громадський неспокій; 4) розповсюджувати друковану продукцію, на яку було накладено арешт.

Київський губернатор старанно наглядав за виконанням постанови. Лише по 6-ти найбільшим газетам за 1907 р. було винесено 20 покарань на загальну суму в 4800 руб. В подальші роки цифра дещо змінювалась, траплялись випадки ув'язнення. Наприклад, у 1910 р. 16 епізодів переслідування коштували 2650 руб., 1 місяць тюрми для редактора "Киевской мысли" Олексія Ніколаєва та 2-х місяців для Леона Радзіовського з "Киевских вестей". За 1913 р. в скарбницю надійшло 5510 руб. (23 справи); Борис Скуратович, редактор "Южной копейки" заарештовувався двічі (на 1 місяць і на 2 тижні). Примітно, що влада проявляла гнучкість: Скуратович був звільнений достроково коли погодився співпрацювати і зобов'язався знищити крамольні матеріали.

Статті, що були причиною санкцій умовно можна розділити на антиурядові: "Отголоски дела Бейлиса", "Облавы в Киеве"25, "В думських комісіях"24; ті, щопоширюють громадський неспокій: "Голод" , "Прекращение работ"26; антиклерикальні: "Кровавый навет на христиан"21, "Рухнувшая колокольня"2S. Колориту додавали національні прагнення: українські "Мазепинсъке свято", "Наші білі негри"29, польські "За таємні польські школи", "Вигнання поляків"20. Варто виокремити покарання журналістів за епізодичне фальшування новин, наприклад, за фіктивну історію про підкидання рабину мертвого немовляти із 13-ма ранами.

Порушення карались доволі безсторонньо. Наприклад, редактора проуря - дового "Киевлянина" було оштрафовано за фразу "Російський уряд відбирає хліб у дітей руського народу і віддає його інородцям..."32. Однак, основний тягар покарань лягав на т. зв. "опозиційну", "прогресивну" пресу, яка критикувала уряд куди сильніше. Масштаб санкцій був прямопропорційний величині впливу і "гострості" газети. Так, щорічні стягнення з видання-флагману "Киевской мысли" могли складати половину сумарного штрафу від всієї щоденної преси: 2750 руб. у 1907 р., 2100 руб. у 1913 р. і т. д. Втім, якщо опозиційна газета не давала приводів для переслідування -- навмисно її не чіпали: жодного покарання "Ради" за 1912 та 1913 рр., "Dziennika Kijowskiego" за 1913 р., "Последних новостей" за 1914 р. і т. п.

Ефективність грошових стягнень залежала від фінансової спроможності газет. Для прикладу, щоденний наклад "Киевской мысли" за 1913 р. доходив до 47000 примірників, а валовий дохід лише від факту продажу газет складав більше півмільйона рублів на рік. Як наслідок, комітет констатував безсилля "карать рублем"34. В той же час штраф міг серйозно вдарити по дрібній, малоприбутковій газеті. Наприклад, україномовна "Рада" із накладом всього 4000 примірників та доходом у 24 тисячі рублів перебувала у зоні ризику, хоча і зазнавала значно менших санкцій, аніж "Киевская мысль".

Санкції накладались циркуляром київського губернатора, в якому зазначалась дата та номер видання із злочинною статтею, ім'я редактора, що притягався до відповідальності. Стягнуті кошти перераховувались в губернське казначейство як "випадкові доходи скарбниці". Посадовці намагались застосовувати санкції прогресивно: першопочатково за формулою від 100 руб./(або) 1 міс., до 300 руб./2 міс. За рецидиву або в особливо крамольних справах --500руб./3 міс.37. Нормою було надання вибору: в разі несплати в триденний термін обвинуваченому загрожувало ув'язнення. Сплачували завжди вчасно. Лише у виняткових ситуаціях найзлісніших порушників карали безальтерна - тивним арештом38.

Судове переслідування органів друку в Російській імперії здійснювалось на основі ряду нормативних актів. Діяльність преси регламентувалась "Статутом про цензуру та друк", що зберігав чинність до Лютневої революції 1917 р. Карні злочини судились згідно зі "Статутом про покарання кримінальні та виправні" та "Карним статутом 1903 р.". Дрібні правопорушення підпадали під норми "Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями"29. Розглянемо детальніше закони та статті, за якими здійснювалося судове провадження проти періодичних видань Києва.

"Статут про цензуру та друк". "Статут..." останньої редакції ще 1890 р., зазнав численних доповнень під час подій революції 1905-1907 рр., головним з яких стало скасування попередньої цензури40, . Зміни в "Статут..." були внесені відповідно до Іменних Найвищих указів імператора: "Про тимчасові правила щодо періодичних видань" 1905 р.41 та, додатково, "Про зміни та доповнення до тимчасових правил..." 1906 р.42. Київський тимчасовий комітет у справах друку впродовж 1907-1909 рр. зафіксував 5 випадків порушення цих законів43. Преса притягалась до відповідальності за поширення свідомо неправдивих свідчень та чуток, що викликають суспільний неспокій (п. "г" ст. 5 від. VIII зак. № 26962); за видання періодики до моменту отримання дозволу або за відсутності його копії в типографії (п. "а" и "г" ст. 1 ...); за підбурення робітників до страйку, що загрожував би державній безпеці (п. "а" ст. 4 ...). Також, суд двічі штрафував за випуск газети із забороненим зображенням (п. "д" ст. 10 зак. № 27574). Загалом, обвинувачені редактори і типографи відбулись незначними штрафами у 10, 25 та 60 руб. За статтями ж, що передбачали позбавлення волі у 2-16 міс. (поширення чуток і підбурення до страйку) газетярі були виправдані.

Тобто змінювався механізм контролю: номер газети тепер надавався до цензурного розгляду "... одночасно з виходом його з типографії..." При цьому для газети зростав ризик санкцій: допущені редактором огріхи вже не могли бути безболісно усунені попередньою цензурою -- вони перетворювались на підставу для адміністративної та судової відповідальності.

В результаті кодифікації, з 1910 р. ст. 1 від. VIII зак. № 26962 та ст. 10 зак. № 27574 були об'єднані в ст. 10122 "Статуту про покарання кримінальні та виправні". Окрім вищезгаданих порушень, стаття карала за: невчасне надання номера на перевірку до цензурного комітету та випуск номера без реквізитів редакції. Протягом 1910-1914 рр. відомо 15 випадків застосування ст. 10122 у справах проти преси. При максимальному покаранні у 300 руб. 2/3 вироків закінчувались штрафом у 10-75 руб., а в 1/3 рішень суд виправдав обвинувачених.

"Статут про покарання кримінальні та виправні". Найпопулярнішим (29 випадків) переступом преси було свідоме поширення хибної інформації про діяльність уряду або посадової особи, війська чи окремої його частини, що б викликала ворожість населення (п. 1), тривогу або громадський неспокій (п. 2 ст. 2811 46). У 1910 р. ст. 281 була замінена в судочинстві розширеною ст. 10344 47 , що містила положення попередниці (п. 3 і 4 відповідно). Додатковим пунктом 5 ст. 1034 забороняла розголошення відомостей про зовнішню безпеку Росії, її збройні сили чи споруди -- якщо ця інформація не підлягала оприлюдненню (5 випадків). Більша половина справ за цими статтями була закрита або не розглянута протягом звітного року, тільки в 6-ти випадках відомо про обвинувачувальний вирок. Знаково, що покарання за п. 4 та 5, ст. 10344 не перевищували 2 тижнів ув'язнення. В той же час, підбурення до ворожості проти влади (п. 3) суворо переслідувалось: так, у 1913 р. за критику уряду у справі Бейліса редактори "Киевлянина" та "Киевской мысли" дістали вирок у 3 місяці тюрми (при максимумі у 8 міс.). Трохи згодом, за аналогічну статтю редактор "Южной копейки" був оштрафований на 200 руб..

На другому місці порушень (19 випадків) був друк статей, предметом розгляду яких є "Особа Його Величності" і членів Дому. Згідно з ч. 2 ст. 1024 без спеціального дозволу Міністерства імператорського Двору це вважалося незаконним. Часто під дію статті потрапляла лояльна публіцистика: наприклад, у жовтні 1913 р. редактор "Киевлянина" Василь Шульгін дістав триденний домашній арешт та 25 руб. штрафу. Загалом Феміда із розумінням ставилася до таких оказій, застосувавши схожі покарання й у інших 3-х випадках вироку замість максимальної формули у "300 руб. + 3 міс.".

Решта статтей "Статуту про покарання..." не мали значного поширення у справах проти преси. Дві статті опікувалися захистом честі. Ст. 1039 захищала репутацію приватних осіб або посадовців. Обвинувачення знімались, якщо газета підтверджувала правдивість своїх слів. Ст. 279 оберігала специфічно "найвищих в державі місць і осіб", переслідуючи винних у навмисному розповсюдженні образливої інформації або зображень. Осуду піддавався факт публічної неповаги до влади, незалежно від достовірності самого повідомлення. Втім, жодного прецеденту покарання за цими статтями у 1907-1914 рр. так і не трапилося. Ст. 2751 охороняла державний сектор банківської справи: будь-які чутки, здатні похитнути довіру до державного кредиту, цілості вкладів, платоспроможності державних установ і т. п. загрожували 2-ма роками тюрми з позбавленням особливих прав. Подібно охоронялася і таємниця досудового слідства, коли її відомості були опубліковані в періодиці (ст. 10381 54). Із двох випадків притягення один завершився двотижневим арештом для редактора "Последних новостей" у 1913 р. На останок варто згадати і "полуничну" статтю 100 1, що розглядала твори або "спокусливі зображення", які розбещують, суперечать моралі і благопристойності. Судячи по всього лиш 3-х епізодах (припинено або виправдано) впродовж періоду питання порнографії не було для цензури актуальним.

"Карний статут 1903 р.". Найпопулярніша стаття -- 129 (27 випадків) належить до глави V "Про смуту". Преса підпадала під дію 4-х з 6-ти пунктів звинувачення у публічному поширенні інформації, підбурюючої: п. 1 -- до бунтівного діяння, п. 2 -- до повалення існуючого ладу, п. 3 -- до непокори чи протидії закону, обов'язковій постанові чи законному розпорядженню влади та п. 6 -- провокування ворожості між окремими частинами, класами, станами суспільства, власниками і робітниками. У половині всіх порушень фігурував п. 6. -- що свідчить про значну нетерпимість видань із радикальною політичною платформою. Незважаючи на серйозність статті, відомо лише 2 вироки: у 2 тижні та 1 місяць тюрми.

Широковживаними були "релігійні" статті 73 та 74 проти богохульства (12 епізодів). Закон захищав православ'я і, загалом, християнство в усіх можливих його проявах: догматах, предметах поклоніння і т. п. Тяжкість злочину визначалась місцем і обставинами скоєння, а також спрямованістю. За ганьблення Церкви і основ християнства шляхом публічного поширення друкованих творів передбачалось заслання (73 ст.), тоді як блюзнірство над предметами віри -- тюрмою (74 ст.). В залежності від статті, мета "спокусити присутніх" каралась тюрмою чи виправним домом на строк до 3-х р. (73 ст.), або ж тюрмою не більше 6-ти місяців (74 ст.). В неповазі до релігії звинувачувалась виключно "опозиційна" преса. Злісним антиклерикальним органом була "Киевская мысль", редактори якої притягались щонайменше 4 рази і відсиділи 1 міс. в тюрмі (єдиний випадок осудження).

По одному випадку застосування припадає на ст. 12 8 -- зухвала неповага до "Верховної Влади", державного устрою або порядку престолонаслідування та ст. 107 -- заподіяння образи пам'яті покійних "Царствовавших Деда, Родителя или Предшественника Царствующего Императора". Перша гарантувала заслання, а друга -- ув'язнення до фортеці строком не більше 3-х років. Обидві справи було припинено.

Нарешті, "Статут про покарання, що накладаються мировими суддями". Його 34-та стаття була задіяна судом рекордну кількість разів -- 56. З-поміж інших її вирізняє найбільший коефіцієнт обвинувачувальних вироків -- у 82% справ. Поясненням може бути легкість скоєного правопорушення: 34-та ст. карала за оприлюднення звістки без належного дозволу на неї, якщо такий дозвіл вимагався законом. Це були, переважно, непогоджені з поліцією газетні оголошення. Як правило, платою за порушення слугував незначний штраф у 5-25 руб., у виняткових випадках він сягав максимуму в 100 руб. Альтернативою штрафу був арешт строком до місяця, але за всі роки трапився лише 1 випадок -- 2-тижневого арешту.

Загалом, інтенсивність порушення судових справ проти щоденної преси Києва не була сталою:

Рік	1907	1908	1909	1910	1911	1912	1913	1914 (I-VII)
N справ	20	26	42	34	40	5	16	5

Адміністративний санкція преса

Як видно з таблиці, високий рівень переслідувань співпадає з часом урядування російського прем'єр-міністра Петра Столипіна. Починаючи ж з 1912 р. кількість відкритих справ суттєво зменшується. Деякий виняток становить 1913 рік -- незначне посилення тиску на пресу пов'язане зі скандальним завершенням "справи Бейліса".

Всупереч загальній жорсткості контролю, Феміда Російської імперії давала обвинуваченим непогані шанси на виправдання за умови латентності скоєного правопорушення. Причина -- у архаїчності змісту багатьох статтей, котрі не були розраховані на специфіку ЗМІ. Прикладом є справа проти редактора "Киевской мысли" Івана Тарнавського за опублікування в числі від 12 травня (29 квітня) 1911 р. фельетону Homunculus'a "Штрихи"64. Суть справи -- глум над Петром Столипіним, який порівнюється зі школяром-двійочником на екзамені. Захист блискуче розбив обвинувачення: інкримінована 279 ст. "Статуту про покарання..." не містила прямого посилання на пресу, а розглядала лише пасквілі та анонімні доноси. За умови ж кваліфікації за ст. 1040 -- образливого відгуку про приватну особу або службовця, опублікованого у пресі -- такий злочин потребував би особистого звернення постраждалої сторони -- Петра Столипіна.

Механізми впливу на пресу Києва мали загальноімперський характер. За підрахунком журналу "Запросы жизни" (1912. № 1. С. 22) "посилений" або "надзвичайний" стани у 1912 р. охопили територію із більш як 157 мільйонним населенням. Судова влада також послугувалась універсальними статтями: за статистикою перших 4-х місяців 1914 р. по Росії було порушено 108 справ, з яких 90 були за ст. 129 та 1034.

Розглянуті факти прозекуції преси Києва дозволяють зробити наступні висновки. Влада користувалась екстраординарними повноваженнями "карати і милувати" адміністративно, але, водночас, мала обмежені можливості для впливу за судовою процедурою. Адміністративні санкції зарекомендували себе як оперативний і результативний засіб наведення порядку, на них припадає левова доля штрафів і арештів співробітників ЗМІ. Натомість, судове переслідування було нездатне попередити порушення, застосовувалось виключно як інструмент відплати. Слабким місцем була архаїчність законодавчої бази: значна частина законів лише опосередковано стосувалася ЗМІ. Як наслідок, газетярі часто уникали відповідальності за друк відверто антиурядових, критичних матеріалів. Виняток з цієї тенденції становлять справи, порушені по статтях пре - сознавчої спрямованості, як 10122 та 10344, або з чітким формулюванням складу злочину, як 34 ст. "Статуту. мировими суддями". Щодо амплітуди переслідувань, то потужність судових санкцій починаючи з 1912 року суттєво зменшилась, тоді як адміністративні важелі контролю і покарання преси стало використовувалися впродовж всього періоду.

Ініціатори переслідування преси: Київський тимчасовий комітет у справах друку, губернатор і підпорядковані йому посадовці діяли відповідно до свого найголовнішого призначення, умовно, "підтримувати існуючий державний лад, благочиніє, порядок і спокій". Розглянута крізь призму цього завдання, логіка їхніх дій цілком раціональна: преса діставала покарання в залежності від ступеню "крамольності" публікованих матеріалів. Основний удар був направлений проти лідера "прогресивної" преси -- "Киевской мысли", пропорційно зменшуючись для дрібніших "неблагонадійних" видань типу "Ради". Втім, незважаючи на абсолютні цифри, санкції найбільше загрожували останнім -- через їхню незначну фінансову потугу. Важливо, що влада не практикувала вибіркового правосуддя, карала за фактом порушення. Механізми державного контролю мали загальноімперський характер.

Практика адміністративного та судового переслідування преси Києва за матеріалами цензурних звітів (1907 - липень 1914 рр.)

Похожие статьи