Ставлення до культурних цінностей мешканців Харкова в 1920-х роках

У статті аналізуються культурні потреби мешканців Харкова в 1920-х рр. Вказується, що форми проведення дозвілля й ставлення до релігії базувалися на традиційних естетичних та етичних уявленнях.

Ключові слова: культурні цінності, освіта, читацькі вподобання, мистецькі вподобання, релігія, Харків.

Культурний харків'янин релігійний дозвілля

Соціально-психологічні настанови, звички, уявлення й інші ідеологічні конструкції минувшини дослідити важко. Залишаючись, здебільшого, розчиненою у великому потоці історичних й етнографічних відомостей, інформація про потаємні пласти суспільної свідомості потребує певної "розшифровки". Для виявлення нового рівня історичної реальності історики змушені звертатися до теоретико-методологічного потенціалу різних соціально-гуманітарних дисциплін, детально аналізувати життя і діяльність людини в конкретній історичній спільноті.

У наш час проблема ментальностей щільно пов'язана з повсякденним життям пересічної людини, частково відображена в історичних дослідженнях В. Прилуцького, О. Рябченко (студентство), О. Коляструк (інтелігенція), Р. Любавського, С. Постнікова й М. Фельдмана (пролетаріат) [1-5] та ін. Окремі питання формування нового культурного поля розроблялися Ш. Плагенборгом (становлення революційної культури) [6], Н. Лєбіною (девіантна поведінка громадян).

Ідеали нової людини і проекти нової культури вигадувалися невеликою кількістю людей для всієї маси населення. У цьому зв'язку не можна говорити про випадковість небажання радикальних дизайнерів культури диференціювати суспільство [6, 330-331]. Для всього радянського народу була сформована певна культурна матриця, що включала в себе обов'язковість початкової, а потім і середньої освіти, атеїстичний світогляд, формування специфічних художніх смаків. Орієнтуючись на основну масу "темного" робітничо-селянського населення, радянська влада намагалася підвищити культурний рівень представників новопроголошеної суспільної еліти, позиціонуючи культуру пролетаріату як передову. Духовні запити пересічних громадян формувалися, передусім, під впливом власного соціального оточення. Пізнавальні, етичні й естетичні потреби як найбільш важливі культурні потреби людини виявлялися в освітньому рівні й читацьких вподобаннях особи, відвідуванні нею культурно-просвітницьких установ, а також в її ставленні до Бога, природи тощо.

Освіта долучає людину до культурних норм та цінностей, що притаманні співтовариству, підвищує її культурні потреби. Основним критерієм культурного рівня радянських громадян тривалий час виступав рівень їх письменності. Це свідчить про тотальну неграмотність населення країни - проблему, на подолання якої влада витратила багато зусиль і часу. Якщо станом на 1897 р., у Харкові письменними вважалися 72% чоловіків та 51% жінок віком від 20 до 40 років, то результати всеукраїнського перепису 1926 р. зафіксували істотне підвищення рівня письменності в означеній віковій категорії. Він становив 96,1% у чоловіків та 80,3% у жінок [7, 13; 8, 778]. Влітку 1929 р. спеціальна комісія Харківського окружного виконавчого комітету рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів провела обстеження 19 найбільших промислових підприємств міста. За результатами роботи, комісія зробила наступні висновки: а) 28474 особи, які становили 4,4% від всієї кількості опитаних, не вміли читати і писати; б) рівень письменності залежав від віку, заробітку та походження респондента [9, 197198]. Таким чином, активна трудова міграція сільського населення до Харкова зумовила активізацію кампанії боротьби з неписьменністю.

Зросла кількість осіб, які здобували професійну підготовку за денною, вечірньою (змінною) та заочною формами навчання. Суттєвий вплив на підвищення суспільної значущості освітнього процесу здійснювали життєві настанови самих мешканців міста. Пересічні громадяни сприймали процес набуття освіти як шанс поліпшити власний добробут, підвищити своє суспільне становище.

Зміна ціннісних орієнтацій під впливом революційних подій була притаманна для молодого покоління, як найменш схильного до стереотипного мислення. Конфлікт між батьками та дітьми щодо цінності освіти, на прикладах біографій харківського архітектора П. Шпари та поета А. Малишка, дослідила О. Рябченко. Старше покоління визнавало пріоритетним фізичну працю (ремесло) і противилося процесу набуття освіти їхніми дітьми [2, 30]. Факти масового ігнорування підлітками старших класів трудової школи, тенденція до зростання питомої ваги учнівського та студентського контингенту установ професійної освіти свідчать, що молоде покоління цінувало освіту, використовуючи її з власною раціональною метою. Доступність освіти, рівність усіх верств суспільства, орієнтація на "середнього" учня, складне економічне становище радянської родини стали причинами змін у ставленні до освіти з боку міської громади.

По-перше, за умов, коли більшість радянських громадян володіла лише мінімальними знаннями, найбільш популярними серед населення ставали такі форми організації освітньої діяльності, які поєднували в собі загальноосвітню і професійну складову. Так, упродовж 19281931 рр. тривала дискусія щодо передачі вечірніх робітничих університетів з відання органів політпросвіти до системи професійної освіти. По-друге, поєднання невисокого освітнього рівня вихідців із селянського та робітничого середовища та державної протекціоністської політики пролетаризації, змінювало погляд на сам процес набуття знань. В очах учнів і студентів освіта почала набувати інструментального характеру, виступаючи не так метою, як засобом для досягнення мети, що знижувало ефективність навчання.

Друковане слово виступало найдоступнішим культурним агентом радянської ідеологічної машини впродовж усього означеного періоду. Лідерство у читацьких вподобаннях належало періодичним виданням. За п'ятак майже кожен мешканець міста міг купити газету, долучившись до широкого кола інформації, відчути власну приналежність певній соціальній спільноті. Дослідники відзначають виникнення нового соціокультурного явища: соціального прошарку робітників, які постійно читали газети, але майже не читали книжок [5, 243]. Найбільшим попитом користувалися ті газети, в яких матеріал подавався в стислій і доступній формі. Передовиці з їх складними політичними статтям сприймалися "сірою плямою" а тому, здебільшого, навіть не пробігалися очима [10, 44]. Викликали інтерес критичні статті, фейлетони, судова хронічка, замітки про життя робітників. Також читачів приваблювали ілюстрації, особливо різні карикатури.

Хоча в місті існувала розвинута бібліотечна мережа, харків'яни не квапилися масово відвідувати ці культурні установи. Станом на початок лютого 1923 р. у 8 районних бібліотеках міста були записані лише 15 тис. дорослих і дітей, за соціальною приналежністю 60% відвідувачів належали до міського пролетаріату, ще 40% припадали на службовців, студентів і дітей [11]. Сумарна кількість читачів становила близько 5% всіх мешканців Харкова. Популярнішими були відомчі бібліотеки, розташовані на підприємствах і установах міста. Так, на Харківському заводі ВЕК у 1926 р. бібліотеку відвідали 20% співробітників підприємства [12, 59]. Читачі надавали перевагу книжкам, які розповідали про життя простих людей, про героїку минулих часів. Стабільно затребуваними залишалися твори класиків російської та зарубіжної літератури (Ж. Верна, Дж. Лондона, М. Гоголя, Л. Толстого). Величезною популярністю користувалися романи О. Горького "Мати", Л. Войнич "Овод", а також "Десять днів, що збурили світ" М. Ріда. Белетристика становила 50-70% від усієї видаваної літератури, суспільно-політична література лише 7-15%, ще менше цікавості викликала наукова література [13, 20; 14, 41; 15, 12]. Основною причиною низької популярності як суспільно-політичної, так і наукової літератури була форма викладу матеріалу. Складні за змістом тексти, застосування наукових термінів робили ці книжки недоступними для розуміння більшості читачів.

Помітний вплив на культурний рівень індивіда здійснювали традиції життєвого укладу, особливо релігійний фактор, про що свідчать результати різного роду обстежень побуту сільського та міського населення СРСР [16, 164]. У містах віруючою передусім була інтелігенція і дрібнобуржуазні елементи. Зростання кількості вірян у другій половині 1920-х рр. відбувалося за рахунок сільських мігрантів. Аналіз вікової структури релігійних громад показує, що їх основу складали особи зрілого віку. Кількість молодих парафіян коливалась у межах 20-35% [1, 70]. Соціальна психологія наголошує на тому, що погляди більшості індивідів, після досягнення ними зрілого віку, майже не зазнають ніяких змін, саме тому віру в Бога зберегли переважно представники старшого покоління.

Український історик В. Прилуцький виявив, що частина юнаків записувалася до релігійних сект через небажання йти до лав Червоної Армії [1, 70]. Попри ігнорування цього факту радянською історіографією, утилітаризм поглядів залишався однією з характеристик пересічного громадянина впродовж всього означеного періоду. У Харкові на початок 1925 р. у 29 церковних громадах нараховувалося 10676 вірян [15, 73]. Православні храми посідали перше місце за кількістю парафіян. Разом із тим, у Харкові існували потужні католицькі, протестантські (лютеранські, баптистські, адвентистські) й іудейські громади.

Вплив релігійного чинника на повсякденне життя та моделі поведінки пересічної людини виявлялися в активному користуванні предметами релігійного побуту (натільні хрестики, ікони), участі в обрядових церковних дійствах, а також у відвідуванні храмів на великі релігійні свята й саботуванні різного роду масових зібрань, які припадали на ці дні. Так, про актуальність шлюбної тематики свідчать результати конкурсу на кращу театральну п'єсу серед непрофесійних авторів. Другим за популярністю виявився сюжет, пов'язаний із проблемою вибору між церковною та громадянською реєстрацією шлюбу. Представники старшого покоління не бажали відмовлятися від усталених норм поведінки, молодь усіма силами опиралася старим звичаям [18, 6].

Традиції господарського побуту впливали на форми проведення дозвілля й стали значною перепоною на шляху до культурного розвитку харків'ян упродовж 1920-х рр. Серед повсякденних занять, багато часу забирала робота на земельних ділянках. Той факт, що збільшення рівня доходів міського населення не призвело до занепаду присадибних ділянок, свідчить про прив'язаність людини до землі саме на ментальному рівні. У народній свідомості земля продовжувала залишатися найнадійнішим джерелом для матеріального забезпечення власної родини. Перепис 19 найбільших промислових підприємств міста у липні 1929 р. засвідчив, що 79,7% їх співробітників були додатково зайняті у сільському господарстві [9, 170]. Повільність темпів перебудови індивіда з "патріархально-селянської людини" на "людину індустріальну" була характерною особливістю буття радянського суспільства. Саме цим пояснюються незначні темпи зростання видатків на культурно-освітні потреби харків'ян впродовж означеного періоду. Якщо у 1923 р. вони становили 2,1% родинного бюджету, то через чотири роки (на початку 1927 р.) збільшилися лише до 2,8% [19, 324; 20].

Підвищення культурного рівня трудівників влада асоціювала із розгортанням розгалуженої мережі культурних установ, передусім, робітничих клубів. Щільна мережа закладів, різноманітність видів діяльності, доступність репертуару самодіяльних колективів, безкоштовність відвідування виступали запорукою популярності робітничих клубів у молоді. В листопаді 1927 р. у місті діяли 3 9 клубних установ, станом на початок 1930 р. їх кількість зросла до 43 [21; 22, 147]. Поступово нормою культурного життя радянських людей ставало кіно, про що свідчить динаміка зростання прибутку від кінопрокату Всеукраїнського кінофотоуправління. На 1 квітня 1924 р. він становив 1089 крб., на 1 квітня 1925 р. дорівнював 2203 крб., а на 1 жовтня - збільшився до 2634 крб. [23, 6]. Поряд із ідеологічними радянськими кінострічками, на широкому екрані демонстрували побутові комедії, бойовики вітчизняного й закордонного виробництва.

Глядачі першого радянського десятиліття були долучені до театру й кінематографу ще до революції. Соціальні зрушення мало змінили картину їх вподобань у мистецькій сфері. Це підкреслює аналіз відвідування кількості вистав і концертів Українського державного оперного театру в 1925 р. [24, 4]. Найбільші аудиторії збирали старі оперні та балетні постановки - пишні видовища, багаті на рух і фарби. За даними обстежень, у 1925 р. середні норми споживання на одного дорослого робітника становили одне відвідування кіно за два місяці і не набагато більше одного відвідування театру за два роки. Норми споживання культурних цінностей у дружин робітників були нижче, а у робочої молоді - трохи вище [25, 164]. Основними відвідувачами академічних театрів упродовж 1920-х рр. були представники таких соціальних категорій, як службовці й представники вільних професій.

Зростання мережі культурних установ було викликано, передусім, прагненням влади до збільшення кількості культурних агентів для боротьби зі старими міщанськими традиціями та формування "нової культури пролетарського суспільства". Держава спрямувала колосальні зусилля, щоб долучити вихідців із селянсько-пролетарського середовища до класичного мистецтва: місцева влада організовувала виїзні концерти й вистави харківських театрів і музичних колективів у робітничих районах, через профспілки була надана можливість здешевлення білетів і навіть безоплатність відвідування мистецьких заходів.

Проте, харків'яни задовольняли свої естетичні потреби простішими й доступнішими шляхами. Аналіз анкет про стан культурної роботи на підприємствах, що входили до профспілки "Металіст" виявив, що найбільшою популярністю молодих працівників користувалися хорові, музичні та драматичні гуртки [26, 5]. Представники старшого покоління проводили вільний час вдома, ходили в гості, де полюбляли грати й на музичних інструментах і співати пісень, влітку влаштовували екскурсії міським центром.

Отже, духовні запити суспільства зумовлювали його ставлення до продуктів людської діяльності, виступали своєрідним лакмусовим папірцем культурного розвитку як всього людства, так і кожного окремого індивіда. Уніфікація культурних уподобань на основі культури робітничо-селянської спільноти всіляко заохочувалася радянською владою. Водночас упродовж 1920-х рр. спостерігався сильний вплив традиції на форми проведення дозвілля й ставлення до релігії з боку мешканців міста. Консервативністю поглядів і вподобань вирізнялися представники старшого покоління. Спалахи масової активності й ентузіазму виявлялися у моральному підйомі громадян, організації та відвідуванні робітничих клубів, бібліотек, суспільних лекцій тощо. Така модель поведінки була притаманна молодим людям віком до 30 років, зайнятим у державному секторі економіки, а також студентам й учням місцевих навчальних закладів.

Література

1. Прилуцький В. І. Молодь України в умовах формування тоталітарного ладу (1920 - 1939рр.). - К., 2001. 2. Рябченко О. Л. Студенти радянської України 19201930-х рр.: практика повсякденності та конфлікти ідентифікації. -- Х., 2012. 3. Коляструк О. А. Інтелігенція УСРР у 1920-ті рр. : повсякденне життя. -- Х., 2010. 4. Любавський Р. Агітувати чи розважати? "Радянізація" дозвілля робітників Харкова у 1920-1930-ті рр. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Х, 2013. - Вип. 16. 5. Постников С., ФельдманМ. Социокультурный облик промышленных рабочих России в 1900-1941 гг. -- М., 2009. 6. Плагенборг Ш. Революция и культура: Культурные ориентиры в период между Октябрьской революцией и эпохой сталинизма /Пер. с нем. - СПб., 2000. 7. Держархів Харківської обл. (далі - ДАХО). - Ф. Р-948. Оп. 2. - Спр. 39. 8. Багалей Д., Миллер Д. История города Харькова за 250 лет его существования (1655-1905): в 2 т. - Т. 2: XIX начало ХХ в. - Х, 1993. 9. ДАХО. - Ф. 5. - Оп. 1. - Спр. 61. 10. Ефимов Н. Как и какие газеты читает рабочий // Рабочий клуб. - 1925. - № 10. 11. Библиотечная работа // Пролетарий. - 1923. - № 32. 12. ДАХО. - Ф. Р-1010. - Оп. 1. - Спр. 1360. 13. Сжатые итоги посещения заводов ВЭК и Серп и Молот //Рабочий клуб. - 1927. - № 1. 14. Продвижение книги на ХПЗ //Культработник. - 1927. - № 4. 15. ДАХО. - Ф. Р-820. - Оп. 1. - Спр. 21. 16. Копержинський К. П. Питання про наукову постанову справи вивчення побуту та її практичне значення // Червоний шлях. - 1925. - № 5. 17. Криворучко О. І. Проблеми взаємодії сільської і міської культур в СРСР (історичний аспект): Дис. ... канд. іст. наук. - К., 1994. 18. Театр і кіно // Культура і побут. - 1926. - № 17. 19. Бюджети мешканців Харкова // Харьковський пролетарий. - 1929. - № 107. 20. На фабриках, в клубах и учреждениях // Харківський пролетарій. - 1927. - № 262. 21. Адресно-довідкова книга "Весь Харків" на 1930 р. - Х., 1930. 22. Нечес П. Досягнення і завдання // Культура і побут. - 1926. - № 7. 23. Козицький П. Перший сезон Української державної опери // Культура і побут. - 1925. - № 19. 24. Пинегина Л. А. Советский рабочий класс и художественная культура (1917-1932). - М., 1984. 25. ДАХО. - Ф. Р-1010. - Оп. 1. - Спр. 473.

Ставлення до культурних цінностей мешканців Харкова в 1920-х роках

Похожие статьи