Етнічні громади в післяголодному українському місті

Попри страхітливу руїну виробничих сил села промислове зростання країни було стрімким і викликало відповідні зміни в її міському населенні. Урбанізація була найвідчутнішою за всю історію України - від 5,4 до 11,2 млн. між 1926 і 1939 р. Приріст міського населення становив 20 % і відбувся також шляхом зарахування великих сільських поселень до категорії міст. У період між всесоюзними переписами частка міських мешканців зросла з 18,5 до 36,2 % населення. В регіональному вимірі зростання відбувалося нерівномірно. Найбільший приріст городян спостерігався в Донецько-Криворізькому басейні. На Донбас і Придніпров'я припадало % приросту міського населення. Міста Правобережжя, на думку Б. Кравченка, перебували в застої. У 1926 р. в містах проживало 16,1 % населення регіону, в 1939 р. - 20,5 % (для порівняння в Донбасі аналогічні показники становили 26 та 48 % відповідно). На Поліссі рівень урбанізації знизився між 1926 та 1939 рр. на 5 %.

Зміна співвідношення сільського й міського населення в структурі народу України стала епохальним наслідком колективізації та спричиненого нею голодомору. Воно, безперечно, було першим кроком на шляху її перетворення на сучасну індустріальну державу. Однак, більшовицькі методи модернізації спричинили надшвидке кількісне зростання частки городян без відповідних якісних змін в інфраструктурі населених пунктів та підготовки масової свідомості. Наслідки не заставили на себе чекати. - Це був крах гасел епохи "Великого Стрибка" про тотальну політехнізацію робсили. Робітництво середини 30-х рр. на загал малоосвічене, з низьким рівнем кваліфікації, ментально кровно зв'язане з селянським традиційним світом. Власне, село прийшло в місто і принциповим чином вплинуло на хід етнокультурних процесів у ньому.

Не менш важливо усвідомити, що радянський модернізаційний ривок відбувався на тлі економічного занепаду села й найжахливішого голоду ХХ ст., який спотворив життя українського міста. Після скасування карткової системи центр роздрібної торгівлі перемістився до державних крамниць та ларьків - влада дуже добре усвідомила "виховну" роль "продовольчих труднощів" і прагла закріпити за собою роль визначального гравця на споживчому ринку. Віднині вона вирішувала, кому, скільки і за якими цінами продавати. Місце ринка посідають булочні, овочеві та м' ясні магазини, універмаги. Вони зазвичай не задовольняли запити населення. Останні на альтернативній основі втамовувалися мережею кустарних кооперативів 93. Тотальний дефіцит допомагав виробляти додаткову вартість "з повітря". Центральна преса, як приклад, наводила Озаричі: магазинів багато, але чай, тютюн, керосин можна купити тільки у спекулянтів; селяни, що привозять свої товари на ринок, не спроможні купити сіль, мануфактуру, зимові речі. Гарантовано їх можна придбати лише в райцентрі чи місті. Ринок з вільними цінами, які визначалися співвідношенням попиту-пропозиції, перейшов у підпілля, і євреї у ньому відігравали не останню роль. Та це була інша, прихована від сторонніх реальність. Офіційно ж почасти справдилися передбачення І. Вейцбліта: містечко перетворюється на торговельний центр для оточуючих колгоспів, в якому ті, реалізовуючи надлишки натуроплати, могли в "цивілізований спосіб" придбати необхідні промислові товари.

Потроху змінюється зовнішній вигляд міст і містечок, які розвиваються за генеральним планом у відповідності до ухвалених стандартів. Стихійна забудова зводиться до мінімуму. Вперше за тривалий час держава вкладає гроші в ремонт і зведення нових будинків - промислові міста гостро потребують нового житла, робітничі поселення розростаються навколо фабрик, заводів, шахт. Тут будуються переважно бараки - примітивні, наспіх зведені багатоквартирні споруди для, як тоді здавалося, тимчасового проживання. "Удобства" - на дворі.

В шахтарських селищах починає реалізовуватися програма перетворення похмурих, брудних поселень на зразкові міста-сади. Розроблювані впродовж 20-х рр. проекти архітекторів, як здається тоді, набирають реальних обрисів. Інфраструктура міст і містечок вибудовується за радіальним чи квартальним принципом. У центрі - райком чи обком партії, адміністративні споруди, театр чи клуб, бібліотека, магазини, пошта. Центр, як правило, електрифікований ще наприкінці 20-х рр. Навколо - спальні райони, робітничі слобідки, з притаманною їм тіснявою, побутовою невлаштованістю. Вулиці в центрі асфальтуються чи брукуються - і це не дивно, тут відбуваються масові процесії, мітинги з нагоди всесоюзних свят - все має бути охайним. В окремих районах проводять водогін - він поки що вуличний, розрахований на кількасот сімей водночас. Завдяки організованим колективним зусиллям місцевої спільноти, як правило до травневих свят, висаджують дерева, створюються клумби. Міські райони змагаються між собою в озеленінні. Масовим явищем стає створення скверів та парків. Відносно нове явище - їдальні: заводські (на підприємствах) та комунальні - вони ширяться країною і виявляються доволі зручними в користуванні.

Громадський транспорт є поки що привілеєм столиці та великих міст. У невеликих містах та містечках населення поки ще долає відстань до роботи, школи, ринку пішки.

Замість дрібних приватних магазинів та лавок центрами торгівлі стають магазини та ларьки державної та кооперативної торгівлі. Навіть у невеликих містечках, таких як Копульє, є раймаг з декількома відділами, продуктовий магазин, булочна, магазини з продажу галантереї, одягу, взуття, посуду тощо.

Як новостворені так і ті, що мають давню історію, міста й містечка набувають ознак універсальності. Звичайно, в них ще помітний історичний, місцями етнічний колорит, але він вдало ретушується радянським макіяжем: кумач та плакати-гасла прикривають рештки буржуазного будівельного мистецтва, в центрі міста - незмінні пам'ятники В. І. Леніну та решті більшовицького пантеону. Перейменовуються не тільки вулиці (замість дореволюційних Банної, Синагогальної, Великої Скотопрогінної) тиражуються ухвалені для загальносоюзного вжитку (Пролетарська, Луначарська, Радянська, Ленінська, поки що Зінов'євська та Кам'янська), а й міста - Катеринослав стає Дніпропетровськом, Юзівка - Сталіним, Єлизаветград - спочатку Зінов'євськом, згодом - Кіровоградом і т. д, і т. д. Здається, лише Одеса лишається Одесою.

Міста й містечка України тиражують типові ознаки радянського поселення міського типу, принаймні в адміністративній частині. Мало відрізняються фото центральних та регіональних газет, які демонструють обличчя міста в травневі та листопадові свята. Певною мірою так само, як стандартизується оточуюче середовище, стандартизується свідомість широких верств міського населення. Не останню роль у цьому відіграє преса. З середини 30-х рр. всі міські та районні газети тиражують обов'язковий інформаційний набір. Перші два розвороти несуть вістки з Кремля та решти країни: вони вводять читача в курс справ у СРСР; трохи інформації зі світу, майже третина - присвячена місцевим подіям. Оскільки влада призвичаює населення до читання (через обов'язкові політінформації в тому числі) - громадяни, навіть найменш освічені, потроху об'єднуються спільним інформаційним полем. Це раніше у євреїв були свої свята, у православних свої - тепер і свята і будні у всіх однакові. Позитив у тому, що завжди є спільна тема для розмови. Негатив у тому, що все це оманлива брехня, насаджувана силоміць. етнічна громада єврейська українське

Радикальні зміни відбуваються в традиційній свідомості міських етнічних громад. Як цілком слушно зауважувала російська дослідниця Е. Школьнікова, "до кінця ХІХ ст. більшість містечкового населення зростала в невіданні про оточуючий світ. Вони були б здивовані дізнатися, скільки різних образів життя існує, і могли б не повірити, що є місця, де ніхто не говорить на їдиш. Увесь світ сприймався, як такий, що складається з містечок, що йдуть одне за одним, поки не досягнеш головного - Єрусалиму. Чули про Варшаву та Нью-Йорк, Москва була лишень ім'я з чужого світу". Тепер все змінюється діаметрально, принаймні в свідомості перевесників революції та наступних поколінь. Слід визнати, що намагання більшовиків вбудувати в свідомість молодого покоління фанатичну ідею про месіанську роль радянської держави та укорінити гордість за радянську батьківщину увінчались успіхом. "Москва стала тепер новим Єрусалимом для містечок, вона центр усього, там відбуваються головні події, туди прагне уїхати [...] молоде покоління". Гіпертрофовані уявлення радянського патріота формує радянська масова культура, вона вміє все поставити на користь радянському ладу: і успіхи перших п'ятирічок, і знищення куркуля як класу, і подвиги В. Чкалова, і процеси СВУ та троцькістсько-зінов'євського блоку, і вбивство Кірова. Етнічна ідентифікація відходить на другий план, щоправда цілковито знищити її не вдається, та влада поки що й не ставить перед собою такого завдання.

Поки що існують "національні" школа і театр. Поки що існує преса національними мовами. Вона висвітлює низку проблем, що безпосередньо стосуються українських нацменгромад та їхніх закордонних родичів. Щоправда періодика національними мовами не користується попитом, її насаджають по рознарядці, втім, вона широко доступна - її можна прочитати в кожному клубі, бібліотеці, червоному кутку, Домах народів сходу, де влаштовуються регулярні колективні читки газет для малописьменних та неписьменних. Преса ще не цілковито стерилізована: в 1935-1936 рр. радянські газети на їдиш пишуть про життя закордонних євреїв у дрібницях - у Лодзі та Львові громади живуть своїм традиційним життям, афіші закликають на міньян, наречена йде у мікву, на спільне свято Рош Хашана євреї світу їдять яблука з медом.

У великих містах життя бурлить. - У містечку відбуваються суперечливі демографічні процеси. Воно, як і раніше, ще не місто, але вже й не село. Під час голоду примістечкові єврейські колгоспи проявляли сталу тенденцію до зникнення. Не останню роль у цьому відіграли кампанії оптимізації, під час яких невеликі колгоспи об'єднували у великі господарства. З 79 примістечкових колгоспів (12,8 тис. членів), обстежених на Україні в 1930 р., в 1935 р. лишився 31, в яких працювало 3 700, тобто третина попереднього числа членів. (Ще більш вражаючими були наслідки оптимізації єврейських колгоспів у Білорусії - на 1935 р. діяли 17 % колгоспів, утворених під час суцільної колективізації.)

Єврейські колгоспні маси без ентузіазму поставилися до ідеї інтернаціоналізації. Тим не менше, тенденція до зростання питомої ваги неєвреїв у примістечкових колгоспах була органічним явищем, яке відбивало соціально - економічні тенденції часу - містечкові мешканці не мали тоді інших варіантів для застосування робочих рук. У 1934 р. в "єврейських" колгоспах Деражні вже 35,5 % українців, Нової Ушиці - 24 %, Томашполю - 28,2 %, Златополя - навпаки, євреї становлять лише третину. Як і раніше, примістечкові колгоспники являють собою певний перехідний соціальний тип - вони працюють у колгоспі, а мешкають у містечку (оскільки критично не вистачає житла). На роботу щодня ходять за декілька кілометрів. Крім землеробства виживають за рахунок підсобних промислів. Сфера їхньої зайнятості - дрібні кузні, ремонтні майстерні, маслобійні, крупорушки, млини, крохмальні заводи, лісопилки тощо.

Специфічний зліпок часу - так звані промколгоспи. Приміром, у Летичеві він об'єднує 76 сімей, з них - 66 єврейських. 54 родини зайняті сільськогосподарською працею, решта - виробляють зельтерські води, хліб, крупи та масло. В складі колгоспу створені 3 буфети, в яких зайняті 3 службовці.

Промислові підприємства, що мають широкий збут у містечку, фактично покривають від'ємний баланс сільськогосподарського сектору. Колгоспники, задіяні в полі, бідують і кидають колгосп. Аби мобілізувати підприємство, наймають (!) додаткову робочу силу - українців. Втім, чимдалі збитковість сільськогосподарського сектору стає очевиднішою. Правління (!) колгоспу повертає державі спочатку 75 га землі в 1933 р., ще 50 га - в 1935 р. Такі, цілком сучасні, маркетингові рішення, які оптимізували конкретне виробниче об' єднання, тогочасна більшовицька держава була не спроможна оцінити, тим більше схвалити. Підприємницька зарозумілість євреїв кваліфікувалася не інакше, як злі наміри класового ворога. Держава ж бо була зацікавлена не в підвищенні ефективності виробництва, а в докорінній зміні соціально-класової структури спільноти. В новій історичній версії суспільного ладу колгоспи мали займатися землеробством і скотарством, фабрики й заводи - виробництвом промислової продукції. Гігантоманія перетворилася на хворобу епохи. Управлінці оперували поняттями "вищого" порядку, в які не вписувалися ані голодомор, ані невеликі - універсальні багато-профільні виробничі об' єднання.

Втім, до 1936 р. (до прийняття нової Конституції) примістечкові колгоспи - ще доволі вигідне підприємство для колишньої єврейської буржуазії. - Попри виставлені адміністративні кордони в них пробиваються, аби позбавитися тавра позбавленця, що називається "заплутати сліди". Це завжди позначається на виробничому житті колгоспів - окремі колгоспниці ніколи не працюють, на життя заробляють, торгуючи на ринку; в 1934 р. колгоспники Кам'янця два дні з шестиденки не працюють, живуть на валюту з-за кордону, продукти харчування купують у Торгзіні; колгоспники Томашполю торгують на ринку яйцями, маслом, хлібом (на той час вони видавалися ще за картками); дефіцитом, отриманим у мережі Торгзіну, на місцевих ринках спекулюють не тільки колгоспники, а й ремісники.

Фігура фартового підприємця, багатоликого і невловимого, підноситься в масовій пропаганді, як атрибут минулого, але ще цілком реальна. 1935 р. - містечко Куньєв. Колишній кустар - нині колгоспник примістечкового колгоспу використовує колгосп, як прикриття від фінвідділу. Насправді живе, як і раніше, за рахунок майстерні. Завдяки посвідченню колгоспника він отримує замовлення від колгоспів, сировину - від промкооперації, різницю продає на ринку. "Лишками" приторговує в Києві та Шепетівці. Подібним "колгоспникам" нараховуються трудодні як у Куньєві, так і в решті містечок округи. Вони навіть об'єдналися в артіль.

Голод 1932-1933 рр. дещо призупинив відтік людності з депресивних районів, та, однак, не змінив генеральних тенденцій перерозподілу людності у республіканських та союзних масштабах. Як тільки ознаки виходу з кризи унаочнилися та відновилися вербування на великі будівлі, міграція з містечок Правобережжя знов набрала суттєвих розмірів. Мігрує переважно молодь, підлітки, які тільки вступають у життя, їдуть навчатися до ФЗУ, технікумів, згодом ВУЗів. У невеличкому Любаничі 70 молодих євреїв виїхало на навчання, вдома бувають рідко, з батьками спілкуються листами.

Якщо в 20-х рр. змішані браки ще рідкість, у 30-х рр. вони у містах перетворюються на звичайне явище. Молодь визнає за шлюб тільки реєстрацію в РАГСі. Проблеми традиційної єврейської родини в радянській Білорусі та Україні однакові. Дочка всупереч волі батьків тікає з дому й одружується з білорусом. Раніше батько б відразу прокляв непокірну доньку та відмовився від неї перед громадою, тепер він йде до синагоги й пише листа рабину, просячи поради. Рабин радить змиритися й відсидіти шива 103. В українському Хащуватому донька набожних євреїв виходить заміж за українця Степана. Батько бідкається, що відвів від доньки небезпеку комсомолу, а Степана прогледів. Він сидить по ній шива (так, ніби вона вмерла), не визнає ані її чоловіка, ані онука. Пізніше друга донька виходить заміж за єврея Нахмана, який щоправда... комуніст. "Хоч він і комуніст", - розмірковує батько, - "Та все ж достойної родини, отож є надія".

Джерела свідчать, що традиційні єврейські шлюби все ж відбувалися - таємно, практично в підпілля перейшла й низка складових традиційного сімейного та громадського побуту 105. Серед тих, хто всупереч настійливій державній пропаганді, дотримувався релігійних традицій були такі, що робили це за звичкою, були й ті, хто усвідомлено став на шлях протидії радянській тоталітарній машині на рівні духовного життя. Перші розмірковували: "Більшовики не праві, що насіли на все єврейське. Як можуть сивобороді євреї зневажати Шаббат, шлюб має бути шлюбом, обрізання обрізанням, а інколи молитися не зле, та й кому це шкодить? Ленін - велика людина, але Мойсей, Давид, Віленський Гаон, що, вже є нічим для євреїв?".

Ментальність та, відповідно, повсякденність обивателя трансформувалися найнесподіванішим чином: в 1931 р. "Трибуна" розповідала наступну, цілком традиційну з точки зору алгоритму дій особистості, втім, цілковито радянську за обставинами, ситуацію. 60-річний вербувальник відправився до містечок за новою партією добровольців. У кожному містечку він спочатку йшов до синагоги й там бесідував про Песах, міньяни, Шаббат у переселенських колгоспах, запевнюючи традиційних євреїв, що радикальних змін у їхньому житті після переселення не відбудеться 108. Дослухавшись до слів агітатора, частина молоді, що мала їхати до ФЗУ та промислових підприємств, вирішила завербуватися до єврейських колгоспів, але відклала від'їзд до закінчення Песаху. Літні євреї відмовилися, мотивуючи тим, що звикли до місцевої синагоги. Є доволі багато повідомлень про те, що в примістечкових колгоспах дотримувалися релігійних свят та Шаббату, спочатку легально - пізніше утаємничено, аж до кінця 30-х рр.

1935 р. - у Пропойську голова артілі дозволив трьом членам перенести вихідний з понеділка на суботу. 1936 р. - у копульській кравецькій артілі 7 кустарів не вийшли на роботу в Йом Кіпур. У низці містечок кооперовані кустарі не стають до праці ані по суботах, ані в Песах та Новий рік. І так до кінця 30-х рр. у Шклові, Краснопіллі, Ушачі, Славуті та ін. Член колгоспу "Інтернаціонал" (м. Узда) разом з трьома товаришами готується до Песаху, разом вони печуть мацу. Газети повідомляють, що кустарі, не криючись на вулицях від сторонніх, несуть мацу до дому 112. Робітники та службовці великих міст також неодноразово заскочуються за влаштованими підпільними міньянами під час Рош Хашану.

Тим часом держава створює нестерпні умови для релігійного життя віруючих. Податкова система фактично знищувала священицький стан, не були спроможними матеріально їх утримувати й миряни. Священики на загал продовжувати свою діяльність, вступаючи до приміських колгоспів чи кустарних кооперативів, водночас отримуючи допомогу закордонних організацій. Про такі "кліки клерикалів" у м. Щедрін, Озаричі повідомляють газетні замітки. Рабин Фрадкін у 1928 р. оселився в Щедрині, в 1937 р. вступив до артілі, що виготовляла кошики. Заробляючи в ній 10-20 руб. на місяць, приторговував мануфактурою, яку отримував з-за кордону. На Песах забезпечував євреїв мацою, надісланою закордонними громадами. Один з мешканців на Рош-Хашан зарізав корову, аби забезпечити місцевих євреїв кошерним м'ясом. До кінця 30-х рр., попри офіційне заперечення релігійного життя, шойхети існували практично в кожному містечку, чи, принаймні, приїздили з сусідніх містечок на свята. Дружина колишнього мануфактурника влаштувала "столи для бідних", разом з невісткою [син працював бухгалтером у кооперації - Л. Я.] вона дотримується всіх релігійних традицій. Зустрічаються вияви релігійності й у дитячому середовищі. У Щедрині діти й онуки рабинів та меламеда на свята не відвідують школу, учні приходять до них додому для того, аби навчитися читати кадіш та іншим традиціям. Зберігається також і обрізання. При унемож - ливленні цілковитого дотримання традицій, скажімо, Шаббату, єврейські родити зберігають хоча б окремі його атрибути - ритуальне омовення рук, благословення свічок, сімейну трапезу, читання молитов тощо.

Побут невпізнанно, часом доволі курйозно, трансформується під впливом зовнішніх, непідвладних обивателю обставин. Єврейські робітники та кустарі починають утримувати й розводити свиней, споживають їхнє м'ясо. Це вже на загал відступники від юдаїзму, однак до свят вони за звичкою намагаються готувати свинину "кошерним способом" - на Шаббат вони готують чолн зі свининою й використовують сало для кнейдлех на Песах(!). Бородачі-кустарі пліч о пліч з іншими радянськими громадянами беруть участь у демонстрації на честь Червоної Армії, разом з усіма співають радянські пісні. Справжня єврейська дружина кустаря з Березіна допомагає чоловіку здобути славу стахановця, виконуючи частину його виробничої норми.

Водночас радянська преса дає безліч прикладів того, як підприємливі євреї пристосовувалися до нових соціально-економічних реалій. Вступаючи до кооперативів, вони живуть подвійним життям, виробляють підпільний товар на приватні замовлення, використовуючи крадену сировину; здійснюють неофіційні посередницько-мінові операції; спекулюють та збувають контрабанду. Так, зокрема, робили артільники з Глускова. Заробіток збирачів утилю був невеликим - не більше 50 руб., отож, життя саме змушувало їх шахраювати. Нерідкими були випадки неякісного надання послуг у взуттєвих майстернях, що змушувало клієнтів користуватися неофіційними послугами. В Кричеві, приміром, у 1936 р. взуттєва артіль слугувала прикриттям для артільників, які існували за рахунок надомної праці: на дім вони перенесли також колодки та робочі інструменти. Шевці артілі Дубровіна звинувачувалися в свідомому псуванні замовлень 119, спритні артільники обростали зв'язками, які з одного боку, допомагали їм закуповувати дефіцитну сировину, з іншого, створювати осередки особисто залежних від них кустарів.

Наприкінці 30-х рр. провідна роль у громадах перейшла до поколінь, ментальність яких формувалась уже в радянську епоху. Надалі їхній вплив тільки зростав, і це не дивно. В 1935 р. в 10-ти обстежених містечках Київщини в школах, що працювали на їдиш, навчалося 63,5 % дітей шкільного віку, Вінниччини - 74,5 %. Єврейська радянська школа, демографічно відокремивши єврейських дітей від решти, з одного боку зберігала формальну цілісність етнічної групи, водночас, насправді запустила механізм етнічної акультурації, оскільки за своєю суттю вона мала позанаціональний штучний характер. Повсякденне життя дітей та підлітків обумовлювалася вже не тисячолітніми традиціями єврейської спільноти, а їхнім членством у піонерських та комсомольських організаціях. Дозвілля, навчання та робота школярів та фабзавучівців набували універсальних форм у межах величезної Країни Рад. Молодь та дітлахи, часто всупереч традиціям родини, влаштовували суботники, збирали макулатуру, були членами кружків стрільців, фотографії, авіа-моделювання, працювали з жовтенятами, були завсідниками піонерських таборів. Крім того, вони були найактивнішими учасниками антирелігійних акцій. Через них школа, комсомольська та піонерська організації (власне, держава) без вагань втручалися в приватне життя родин, самовпевнено "перевиховували" "відсталих" батьків, читали їм політінформації, викидали мезузи, перешкоджали виконанню релігійних ритуалів. В антитезу традиційним батькам діти виокремлювали в будинку свій "червоний куточок" з власним пантеоном і власними ритуалами.

Свідомість дитини, вихованої радянською єврейською школою, була, власне, універсальним зліпком свідомості будь-якого вихованця радянських шкільних установ. Життєвий алгоритм, насаджуваний радянською школою, доволі дотепно відображений автором "Зелменян" (М., 1960 р.) М. Кульбаком. - Хлопчики діляться своїми міркуваннями. Один питає іншого: "Ким ти будеш, коли виростеш? Більшовиком чи комуністом?" - "Я буду більшовиком п'ятого року", - відповідає той. Далі він описує очікуваний алгоритм майбутнього - спочатку він розпишеться в РАГСі, далі піде на війну, потім - підніматиме врожайність 120. І, як покаже майбутнє, цей алгоритм справдиться, принаймні для тих, хто в тій страшній війні виживе.

Втім, у процесів тотальної ідеологічної стандартизації була й інша сторона. Радянська єврейська культура на їдиш впевнено крокувала містами й містечками радянської України. В клубах та Будинках соцкультури регулярно проводилися літературні вечори, де читали твори Ш. Алейхема, І. Харіна, П. Маркіша, Д. Бергельсона та ін. Дніпропетровський та Харківський державні єврейські театри гастролювали Україною, пропагуючи радянську культуру. Те саме відбувалося й у решті етнічних громад.

Шириться трансмутація культури повсякденного співжиття етнічних громад міста, інтереси яких чимдалі більше стикаються, переплітаються, взаємодіють чи суперечать між собою, матеріальна культура етнічних груп зазнає разючих змін, водночас відчуваючи визначальний тиск масової радянської культурної, наприкінці 30-х рр., вже традиції. Місто разом, загальною громадою трудових колективів, справляє 1 Травня та 7 Листопада, і євреї і мусульмани в якості святкового дня отримують раніше не притаманний їм Новий Рік. У 1936 р. їдишомовна преса повідомляє, що єврейські школи прикрасили ялинки, за ними - новорічні ялинки влаштували для своїх дітей окремі родини 122. Отож, багаторічні зусилля по впровадженню більшовицької культурної доктрини, здається, увінчалися успіхом - у побуті потроху стирається різниця між юдеями та гоїм [всі решта, - не євреї - Л. Я.], принаймні, її не випинають, а старанно приховують. На повістці дня - нові ідеї, у народу - нові герої - люди нової епохи. Молодий комсомолець чи комуніст, фізично міцний, загартований, який з легкістю поціляє в "яблучко" з рушниці, стрибає з парашутом, здає норми ГТО, бігає на лижах та ковзанах, бере участь у марш-кидках у протигазах, а перспективно є наступником В. Чкалова - стає життєвим орієнтиром більшості радянських школярів та студентів, без різниці національного походження. Ці мрії заполоняють голови і вихідців з колишніх єврейських гетто, і німецьких колоній, і маріупольських греків, і росіян, і болгар. Щоправда, не так вони розповсюджені поки в середовищі менонітів та поляків, та останніх в Україні з кожним роком все менше і менше.

Особи, які раніше користувалися повагою громади, тепер - парії режиму, вони як правило - позбавленці. "Містечковий актив" складають люди без очевидних особистих чеснот, схильні до зловживань владою та протекціонізму.

Етнічні громади в післяголодному українському місті

Похожие статьи