Суспільно-політичні настрої населення УРСР

ХХ з'їзд КПРС: сприйняття та реакція населення України.

Промова М. Хрущова на ХХ з'їзді "Про культ особи та її наслідки" 25 лютого 1956 р. була несподіваною для більшості делегатів партійного форуму. Після завершення доповіді було вирішено обговорення не проводити. Однак 5 березня президія ЦК ухвалила постанову "Про ознайомлення з доповіддю Хрущова "Про культ особи та його наслідках" на ХХ з'їзді КПРС". У ній зокрема зазначалось: 1. Запропонувати обкомам, крайкомам і ЦК компартій союзних республік ознайомити з доповіддю Хрущова "Про культ особи" всіх комуністів та комсомольців, а також безпартійний актив робітників, службовців та колгоспників. 2. Доповідь Хрущова розіслати партійним організаціям з грифом "не для друку".

Таким чином, партійний ареопаг пішов на безпрецедентну акцію -- ознайомити практично все доросле населення країни зі злочинами Й. Сталіна, а також розіслати доповідь керівникам компартій країн світу.

Як свідчать архівні документи, обговорення та роз'яснення рішень та матеріалів ХХ з'їзду в Українській РСР розпочалось відразу після набуття чинності постанови Президії ЦК КПРС. Спочатку були проведені мітинги, збори, в яких взяли участь делегати з'їзду, пізніше обговорення історичних підсумків з'їзду перемістились у низові партійні організації.

Запланована ідеологічна кампанія по обговоренню матеріалів ХХ з'їзду КРПС у всіх міських, районних парторганізаціях була завершена в першій половині квітня 1956 року. Якщо доповідь М. Хрущова учасники з'їзду слухали мовчки, в повній тиші (після завершення промови не було оплесків, не беручи до уваги поодиноких хлопків у довгій залі Великого Кремлівського палацу), то при читанні того ж тексту серед активу низки обласних партійних організацій УРСР оплесками супроводжувались висловлювання, проте, що перемога у Великій вітчизняній війні є заслугою КПРС, Радянської армії, всього народу, а не Сталіна. Хвилиною мовчання вшанували пам'ять "старих більшовиків, які були закатовані бандою Берії" партактив Волинської області. Листи громадян, інформації про хід обговорення підсумків партійного форуму на зборах трудящих та партійних організаціях, які надходили до ЦК КПУ, наочно демонстрували -- виступи та думки звичайних комуністів та безпартійних йшли значно далі від установок ХХ з'їзду.

Критика культу особи Сталіна органічно пов'язувалась українською інтелігенцією з подоланням тих негативних і невластивих явищ, які десятиріччями визрівали в національній політиці, призводили до руйнування духовної інфраструктури української нації, забуття мови, історії та традицій народу. Ознаки зростаючої та неконтрольованої кампанії по "переоцінки цінностей" у літературних та наукових колах відразу були помічені радянськими спецслужбами. В довідці ІУ Управління КДБ при РМ УРСР повідомлялось: "Серед деякої частини істориків, літераторів та журналістів з'явилась тенденція заперечення націоналізму на Україні в 1920-1940 роках. Окремі з них стверджують, що український та єврейський націоналізм видумані, як привід для розправи з неугодними працівниками, що потрібно критично переглядати партійні та радянські рішення з питань боротьби з націоналізмом так як певно вони в більшості базуються не на справжніх фактах, а на підтасованих хибних матеріалах, сфабрикованих по вказівці "зверху"".

Для підтвердження своїх спостережень автори аналітичної довідки вказували на поведінку доктора історичних наук, професора, завідувача відділу історії феодалізму Інституту історії АН УРСР І. Гуржія, який категорично відмовлявся виступати опонентом по кандидатській дисертації І. Редькіної "Розвиток народної освіти і політосвітньої роботи в УРСР у роки першої п'ятирічки (1928-1932 рр.)", мотивуючи свої дії тим, що "Редькіна придумує український націоналізм у Наркомосвіти та органах освіти. Пора завершувати з цим. Скільки тисяч кращих представників української інтелігенції невинно загинуло? Скільки ми втратили письменників, артистів, педагогів, наукових співробітників, їм числа немає. Замість того, щоб написати правду, вона продовжує зводити наклеп на чесних людей. Годі цих інсинуацій про український націоналізм, люди були невдоволені тими чи іншими неподобствами нашого життя, а їм "пришивали" націоналізм".

Звертали увагу радянські спецслужби і на висловлювання завідувача відділу історії країн народної демократії Інституту історії АН УРСР, кандидата історичних наук Ф. Шевченка, який у присутності колег стверджував: "Головною причиною відставання в розвитку суспільних наук на Україні є систематичне побиття національних кадрів "дутими" процесами, арештами, боротьбою з надуманим українським націоналізмом. Після громадянської війни, після петлюрівщини, проминуло майже 40 років, а "націоналістів" стало більше, де ж логіка? Залякали людей. Спостерігаючи долю багатьох літераторів, істориків, економістів, філософів, немало людей бояться займатися суспільними науками... Потрібно здійснити переоцінку багатьох питань історії України. Потрібно переглянути оцінку Куліша, Драгоманова, Антоновича, Грушевського. Потрібно по-новому підійти до ролі української буржуазії в національно-визвольному русі".

Традиційні збори, які відбувались в руслі ідеологічної кампанії з обговорення матеріалів ХХ з'їзду КПРС, як правило не залишали нікого байдужим. Наприклад, ні секретарю Київського обкому КПУ Г. Гришку, ні спеціально прибулому з Москви міністру культури СРСР М. Михайлову так і не вдалося ввести "в спокійне русло" збори активу працівників культури м. Києва, які відбулися 15 березня 1956 року. Керівництво обкому КПУ повідомляло першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченка про те, як на згаданих. Та й інших зборах "окремі комуністи у своїх виступах під виглядом засудження культу особи намагалися поставити під сумнів політику партії в минулі роки і виступили з демагогічними і навіть непартійними заявами" .

Прикметно, що завжди обережний О. Корнійчук у своєму виступі на зборах у Спілці письменників України, присвячених роботі ХХ з'їзду, нагадав про примару націоналізму, яку постійно шукали в Україні. О. Корнійчук підняв питання про те, що поет В. Сосюра неправильно критикувався за вірш "Любіть Україну". Особливо налякали партійне керівництво столиці виступи поетів Л. Вишеславського та А. Малишка. Зокрема, Л. Вишеславський висловив думку, що давно треба покінчити з поясними поклонами -- "спасибі тобі, наш старший брате", підкреслюючи що український народ не менш великий, ніж російський, він також заявив, що досить зображувати Шевченка, заглядаючи в рот Чернишевському. Промова А. Малишка, на думку першого секретаря Київського обкому КПУ Г. Гришка, взагалі нагадувала "панахиду по українському народові -- у 1930-х роках хліба солі не було, а людей сажали в тюрми". Наприкінці виступу поет озвучив пропозицію "Треба не ставити зверху вождя українському народу, а треба по-справжньому обирати навіть секретаря ЦК".

З неприхованим болем поет Д. Павличко на письменницькому форумі говорив про те, що українська молодь не знає історії тієї землі, на якій вона живе. Знає, де стоять ботфорти Петра І, але не знає, де похований Богдан Хмельницький, знає про П. Пікассо, інших художників і музикантів світу, але не знає, що український народ мав таку видатну співачку, як Соломія Крушельницька.

Порівнюючи широко відомі факти, Д. Павличко цілком слушно запитував: "Чому книги монархіста Шульгіна великими тиражами видаються в Росії, а творчість талановитого українського літератора В. Винниченка так і не знайшла свого вдячного читача. Чому в Москві та інших містах Росії споруджуються пам'ятники тим, хто уславив російську націю, а у Львові так і не спромоглися за десятиріччя спорудити пам'ятник Івану Франку. Чому розмови про розширення сфери вжитку української мови так і залишаються розмовами, викликаючи кипіння пристрастей на зустрічах з інтелігенцією, імпровізованих мітингах, на конференціях".

Про існуючі перегини в сфері національної політики говорилось і на третьому з'їзді композиторів, який відбувся у Києві 26 березня 1956 року. Заклики виправити помилки в національному питанні звучали з вуст музикознавця Довженка, який стверджував, що в посиленні націоналістичних настроїв в Україні винні саме "москвичі": "Товариші, нам заборонили метод порівняння, тобто українську творчість не можна порівнювати з російською, як би не було якої-небудь переваги. Але, товариші, адже це цілком природній процес росту національної культури і Володимир Ленін говорив, що при соціалізмі може бути таке становище, коли хтось когось може наздогнати <...> Тому і вийшло так, що ми зовсім роззброїли наших молодих композиторів. Можна привести такий приклад, коли наші молоді композитори Гордійчук та Дремлюга захищали дисертацію в консерваторії. Відомі вам професори висловились, що ці дисертації вносять певний вклад в розвиток української культури. Але що у нас вийшло? Тут говорять, що ці роботи вносять вклад в українську культуру, а в Москві деякі "олівці" з ВАКу вважають, що ці роботи не заслуговують того щоб їм присудили ступінь <...> Адже ВАК чим займається? Він розглядає дисертації, при чому він майже не знає української культури, зовсім не знає української мови. Так невже ми не можемо домогтися того, щоб 40-мільйонному українському народу довірити присудження кандидатських та докторських дисертацій".

Під враженням доповіді М. Хрущова про культ особи Й. Сталіна композитор А. Кос-Анатольський закликав своїх колег розвивати національні особливості української національної музичної культури: "Музична культура найтісніше пов'язана з рідною мовою. Адже мова впливає на ритм, на структурну побудову і гармонічні особливості цієї музики. Коли рідна мова не шанується, нехтується, то це вже перша ознака майбутнього занепаду і рідної національної за формою і соціалістичної за змістом музики. Тимчасом ми бачимо на Україні в консерваторіях, що там панує атмосфера повної байдужості до рідної мови, до традицій української національної музичної культури минулого <...> в деяких консерваторіях із української мови залишилась тільки вивіска і накази директора і ніхто там української мови не вивчає і не вживає /оплески/ <...> Товариші, уявіть ви собі Чайковського, або Глінку, які не розуміють і не знають російської мови! А у нас таке явище повсякденне. Багато композиторів не знають української мови, не читають української літератури. Як же такий композитор може писати українську оперу чи українську пісню, коли він не знає мови?".

З трибуни з'їзду професор Львівської консерваторії А. Кос-Анатоль - ський звернувся до міністерств культури і вищої освіти з вимогою "покласти край атмосфері байдужості до української мови і традицій української музичної культури в консерваторіях України та докласти заходів для того, щоб забезпечити виховання повноцінних національних музичних кадрів, здатних належно розвивати соціалістичну змістом і національну формою українську радянську музичну культуру".

Полум'яна промова А. Кос-Анатольского спонукала представника делегації білоруських композиторів та мистецтвознавців Цитовича відмовитись від підготовленого заздалегідь виступу-привітання до учасників III з'їзду композиторів України. В короткому експромті Цитович звернув увагу учасників зібрання на вкрай низький показник підготовки українськими консерваторіями музикознавців-етнографів, а також про відсутність українських нотних видань у Білорусі.

Представники української інтелігенції не лише ділилися наболілим, а й послідовно ставили ці питання перед вищими органами державної влади і державного управління УРСР і СРСР. Як стверджує дослідник В. Баран наприкінці 1956 -- початку 1957 року у державні органи надійшла значна кількість листів від громадян України, в яких пропонувалось розширити застосування української мови у спортивних організаціях, дошкільних закладах, вишах, на виробництві, транспорті, у сфері зв'язку, налагодити випуск технічної літератури.

Листи письменників, учителів, викладачів вишів із вимогами поширювати українську мову та культуру надходили також до редакцій газет та журналів. Характерним став лист сина Івана Франка -- Тараса, надісланий в газету "Правда" 6 вересня 1956 року. В своєму дописі він висловив щиру стурбованість зростанням кількості російських шкіл у великих промислових та культурних центрах України, невиправданим коректуванням шкільних програм з української мови та літератури, спланованими депортаціями українського народу шляхом здійснення оргнабору. "Дружба народів, -- підкреслював Т. І. Франко, -- повинна бути дієвою, а не декларативною. Єдиною міцною основою дружби народів є рівноправність народів. В СРСР не може бути народів "обраних" і "народів другого гатунку". Всі народи рівні і рівноцінні. Всі повинні розвивати культуру всебічно".

Широкого розголосу набули демарші стосовно мовних питань А. Малишка, які отримали найнегативнішу оцінку вищого політичного керівництва. 4 вересня 1956 року, виступаючи в Дрогобичі на урочистому засіданні, присвяченому 100-річчю з дня народження І. Франка, А. Малишко навів такі аргументи: "Хіба ж Ленін міг говорити в Кремлі французькою мовою, або, невже ж Мао-Цзедун міг би співати колискову своїм дітям іншою мовою, ніж китайською?". Поет дорікав партійному керівництву, яке, на його думку, не розуміло питань української культури і вважало, що "шматок хліба і свиняча шкіра на чоботи для селянина важливіше культури і мови".

Як "націоналістичні випади" розцінювались органами держбезпеки намагання письменників В. Минка та І. Гончаренка при заповненні анкет під час перетину державного кордону (в ході туристичної подорожі в травні-червні 1956 року до НДР) підкреслити свою національну приналежність шляхом заповнення графи "підданство" словами "підданий України", а також їх висловлювання серед групи радянських туристів про необхідність зменшення кількості російських друкованих видань в Україні, українізацію всіх шкіл в республіці, "приєднання Кубані до України".

Визнання компартійною елітою деяких своїх помилок, лібералізація суспільного й культурного життя, атмосфера змін, навіяна рішеннями ХХ з'їзду, дозволяли українській інтелігенції, творчій молоді відчути себе розкутішими, мати право формулювати власну думку, відмінну від офіційної точки зору.

Окрім закликів виправити помилки в національному питанні, виступаючі гостро критикували недоліки в роботі міністерств, відомств, вказували на формалізм в роботі, грубість, відірваність від мас деяких відповідальних працівників. Ні міністру культури К. Литвину, ні спеціально прибулому з Москви міністру культури СРСР Михайлову так і не вдалось ввести в спокійне русло збори активу працівників мистецтв м. Києва, які відбулись 15 березня 1956 року. Народні артисти УРСР Новицька, О. Соломарський, директор кіностудії художніх фільмів Д. Копиця, директор Київського театру опери та балету ім. Тараса Шевченка В. Гонтар гостро критикували міністерство культури УРСР за недоліки в керівництві творчими організаціями і особливо міністра Литвина за його некомпетентність.

Не справдились розрахунки вищого політичного керівництва на те, що засудження "періоду культу особи" та вчинків Л. Берія автоматично зніме відповідальність з найближчого оточення Сталіна та місцевих керівників за організацію політичних процесів, масових репресій. Майже на кожних зборах, присвячених обговоренні "секретної доповіді" М. Хрущова задавались однакові запитання: "Як зрозуміти той факт, що на протязі ряду років творились такі неподобства, а все викривається тільки зараз, адже більшість тепер членів ЦК працювали з Сталіним?". У деяких виступах рядових комуністів розносу підлягали вчинки, спосіб життя місцевої партійної номенклатури. Так, на закритих партійних зборах Київського педагогічного інституту чужоземних мов член партбюро Щербина заявив: "Культ особи розповсюдився на всіх керівних працівників в тому числі і секретарів райкомів, міськкомів і обкомів. Вони відгороджені від народу охороною в декілька чоловік. Одержують не тільки заробітну плату, а і "платню" в конверті, кількістю в багато разів більшу, ніж зарплата, але за яку членських внесків і податків не платять. Вони одержують продукти по заготівельним цінам. Користуються особливими майстернями. Безкоштовно відвідують театри не лише самі, але і їх дружини, які як правило, не працюють і мають хатніх робітниць. Всі вони мають дачі, оточені забороненою зоною, на охорону яких витрачаються великі кошти. У товариша Кириченка охорона більша, ніж була у царя. Діти цих привілейованих людей не мають ні в чому відмовлення і цілком ясно, у них виховується барське відношення до оточуючих. <...> Наше завдання підказати вищестоящим парторганам про необхідність викорінення цих пережитків культу особи".

Багато з виступаючих на зборах вважали за необхідне не тільки перейменувати підприємства, колгоспи, вулиці, яким було присвоєно ім'я Сталіна, а й опублікувати в пресі списки репресованих і в такий спосіб остаточно зняти з них тавро "ворога народу".

Задля об'єктивності слід зазначити, що не всі члени КПРС виступали за оприлюднення злочинів сталінізму. Лунали думки про заборону ознайомлення з рішеннями з'їзду комсомольців та безпартійний актив. Не знаходили підтримки серед деяких комуністів і сама акція по розвінчанню особи Й. Сталіна так як це кидає тінь на міжнародний комуністичний рух у цілому. Характерними в даному ключі були висловлювання: "Я Сталіну все ж вірю, він був сильний і твердий", "Наробили такого, що тепер і не розбереш кому вірити".

Моніторили громадську думку у зв'язку з рішеннями ХХ з'їзду і органи КДБ. Особливо спецслужби цікавились настроями серед осіб єврейської національності. Подібний інтерес був викликаний зростанням кількості заяв з проханням дозволити виїзд на постійне місце проживання в Ізраїль. 1951 року таких заяв у республіці була одна, а 1955 р. -- 315, за 9 місяців 1956 р. -- 1260 заяв. Як повідомляв ЦК КПРС секретар ЦК КПУ С. Червоненко зростання еміграційних настроїв серед євреїв не було прямою реакцією на антиєврейські процеси часів сталінщини.

Партійне керівництво, наказуючи організовувати зібрання і змушуючи вислуховувати партійні рішення, на диво виявилось не готовим до такого формату спілкування з громадянами, не змогло передбачити їх небувалу активність. Більше того, верховоди Кремля, партійна верхівка, самі того не бажаючи, створювали підгрунтя для формування опозиційних настроїв як серед своїх рядових однопартійців, а також серед тих людей, які свято повірили у серйозність намірів нового керівництва країни.

В "Інформації про хід обговорення підсумків ХХ з'їзду КПРС на зборах трудящих і партійних організаціях УРСР" від 31 березня 1956 року перший секретар ЦК Компартії України О. Кириченко повідомляв ЦК КПРС, що "на деяких зборах мають випадки демагогічних виступів, в яких критика культу особи фактично зводиться до заперечень всіляких авторитетів взагалі... В результаті нерідко розходяться під враженням демагогічних виступів, не маючи правильних пояснень по зацікавленим їх питанням, що призводить до різного плану чуток та домислів". Тривогу керівника республіканської партійної організації викликала "безпорадність" працівників ідеологічного фронту -- викладачів вишів, науковців у нових умовах. Деякі з них вносили пропозицію тимчасово припинити читання лекцій по окремим предметам суспільних наук.

Виявились не готовими дати змістовну відповідь на запитання учасників зібрань та мітингів на кшталт: "Чому не доведено до широких мас справи Берія?", "Чи буде в найближчий час дозволено в'їзд депортованим народам (кримським татарам, чеченцям, німцям) з районів заслання?", "Чому в доповіді Хрущова не зазначено про причини голоду 1932-1933 років?" і відповідальні працівники партійних органів, які чекали від ЦК КПРС додаткового повідомлення, в якому "в більшій або меншій мірі була б дана історична оцінка подій, пов'язаних з діяльністю Сталіна, щоб люди змогли б в більшій мірі самі все зрозуміти, переконатись, спокійно і впевнено працювати".

Покращення ситуації на ідеологічному фронті перший секретар ЦК КПУ Кириченко вбачав у підготовці та публікації в пресі глибоко наукових та популярних статей про шкідливість культу особи, проведенні цілої низки семінарів пропагандистів, викладачів суспільних наук, присвячених важливим питанням марксистсько-ленінської теорії.

Зменшити напругу у суспільстві на думку республіканського лідера мали й робітничі збори, на яких за участі відповідальних осіб в обов'язковому порядку мали обговорюватися матеріальні умови, громадське харчування, кінообслуговування тощо.

Сигнали з місць про випадки націоналістичних та демагогічних висловлювань під час обговорення "секретної доповіді" спонукало вище політичне керівництво підкорегувати рішення ХХ з'їзду у вигляді постанови від 30 червня 1956 р. "Про подолання культу особи та його наслідків". Застосування в постанові принципу -- з одного боку, Сталін -- видатний діяч, з іншого боку, людина, яка зловживає владою, -- повинна була зняти гостроту критики порядків недавнього минулого.

До чергової фази ідеологічної кампанії з розвінчання культу особи ретельніше підготувалися й місцеві осередки Компартії України. Обкоми, міськкоми та райкоми правлячої партії розробити заходи по проведенню агітаційно-пропагандистської роботи відповідно до конкретних умов області, міста, району. Однак секретар ЦК КПУ С. Червоненко в першій декаді липня визнав, що "партійним організаціям варто ще багато зробити для більш глибокого та грунтовного роз'яснення всіх положень, пов'язаних з культом особи та його наслідків".

Хвилювання у Польщі, антикомуністичне повстання в Угорщині, зростання невдоволення в самому Радянському Союзі, спонукали вище політичне керівництво прийняти рішення, які не просто перетинали шлях до плюралізму думок і поглядів, а й націлювали партійні організації, силові структури на всіляку протидію опозиційним настроям серед різних верств населення. Політичним підсумком 1956 року, що розпочався ХХ з'їздом завершився листом ЦК КПРС від 19 грудня 1956 р. "Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і припинення вилазок антирадянських ворожих елементів", підготовлений спеціальною комісією під головуванням Л. Брежнєва. Можна припустити, що схвалені в грудні 1956 р. документи дозволили партійним організаціям правоохоронним органам подолати породжену ХХ з' їздом розгубленість, націлили їх на рішучу боротьбу з нонконформістськими силами. Крім того, аналіз джерельної бази дає підстави зробити висновок, що партійно-державний апарат, вихований і сформований в 1920-1940-х років, розглядав критику культу особи Сталіна як чергову ідеологічну кампанію, проведену за чітко встановленими правилами і наперед визначеним сценарієм.

Ставлення українського соціуму до Угорської революції 1956 року.

Серйозним випробуванням для політичної "відлиги" у Радянському Союзі другої половини 1950-х років стала національно-визвольна за характером, антисталінська за своїм спрямуванням Угорська революція 1956 року, під час якої керівництво в СРСР, незважаючи на проголошений ним курс на лібералізацію, ще раз довело своє небажання розстатися з роллю світового жандарма.

Інформації голови КДБ при РМ СРСР Івана Сєрова, стенограми нарад за участю М. Суслова, Б. Арестова, дипломатичне листування посла СРСР в Угорщині Ю. Андропова, всебічно розкривають розроблений у Москві сценарій, що передбачав заходи від дискредитації національно-демократичних сил до введення на територію сусідніх країн контингенту радянських військ.

Вторгнення СРСР на територію Угорщини викликало найнегативнішу реакцію у світі. Навіть серед керівництва комуністичних та робітничих партій, ідейно близьких до КПРС, не було єдиної думки щодо доцільності і своєчасності такого кроку. Неоднозначно сприймалися угорські події в Україні. Незважаючи на численні повідомлення засобів масової інформації про повну і безумовну підтримку введення військ з боку трудових колективів, окремих громадян, в архівах вищого політичного керівництва та колишніх спецслужб СРСР зберігаються свідчення, які говорять про зовсім протилежне.

Події жовтня-листопада 1956 року в Угорщині викликали у переважної частини населення Української РСР занепокоєння та невпевненість у завтрашньому дні. Стривоженість українського суспільства перш за все відобразилась у сфері торгівлі. Про панічні настрої серед населення, які виражалися у скуповуванні товарів першої необхідності, регулярно інформували вищі партійні органи обласні комітети КПУ. Так, Сумський обком КПУ повідомляв ЦК Компартії України проте, що в "області є окремі випадки прояву нездорових явищ. В м. Шостці, Охтирці окремі особи скуповували у великій кількості сіль, мило, сірники. Зараз область відчуває деяке утруднення в торгівлі. Відчувається недостача таких товарів як гас, взуття, цукор, швейні вироби, бавовняні тканини. Немає можливості повністю забезпечити населення паливом. Окремі елементи, намагаючись використати ці труднощі, а також недоліки в господарському та культурному будівництві намагалися організувати виступи проти керівників, працівників районів і колгоспів <...> В місті Шостці за 3 дні (3, 4, 5 листопада 1956 року) було продано 30 тонн солі, 15 тонн мила, що становить річну норму продажу. Факти посиленої закупівлі товарів спостерігається в Глухівському, Смілівському, Талалаївському, Середино-Будському, Недригайлівському, Лебединському, Хотінському та інших районах області". В інформації Житомирського обкому КПУ від 3 листопада 1956 року зазначалося: "В зв'язку з тим, що ряд військових частин, розташованих в м. Житомирі, Бердичеві, Новоград-Волинському, передислокувались, тут поширились чутки про можливу війну, деяка частина намагалась запастись товарами першої необхідності -- милом, сіллю, сірниками, гасом. Обком партії разом з політвідділом армії направили на допомогу партійним організаціям цих міст групи кваліфікованих лекторів-міжнародників. В магазини було завезено необхідна кількість товарів першої необхідності".

Ажіотаж на продовольчому ринку спостерігався і на Донбасі. Торгівельні організації наводили такі приклади: "магазини Міськпродторгу м. Сталіно в жовтні продавали на добу 4 тонни мила, а тільки 16 листопада продано 32 тонни, продаж солі в цей день зріс з 4 до 20 тонн, макаронів -- з 4 до 16 тонн, круп -- з 8 до 20 тонн. Магазин "Гастроном" м. Єнакієве за весь 1955 рік продав солі 16 тонн, а за 15 днів листопада цього року -- 12 тонн". Не краща ситуація спостерігалась в торгівельній мережі міст і сіл Дніпропетровської області де попит на господарське мило та сіль в зазначений період зріс майже в 30 разів, на махорку та тютюн -- в 5 разів, на цукор -- в 4 рази.

Як свідчать документи вищого політичного керівництва УРСР, ліквідувати зростання попиту на деякі продукти першої необхідності вдалося лише наприкінці листопада 1956 року шляхом насичення торгівельної мережі дефіцитними товарами та проведення роз'яснювальної роботи в багатьох містах та районах Київської, Дніпропетровської, Житомирської, Полтавської та ряду інших областей республіки.

Вказуючи на факти масової закупівлі товарів широкого вжитку населенням в ході військової операції Радянської армії на території Угорщини, КДБ при Раді міністрів УРСР у своїх численних спецповідомленнях ЦК КПУ звертав увагу й на "активізацію ворожих елементів" у республіці. Проводячи моніторинг, розбурханого хрущовськими реформами та подіями в Польщі, Єгипті, Угорщині українського суспільства, органи держбезпеки констатували, що в другій половині 1956 року кількість антирадянських проявів серед інтелігенції та молоді, особливо в потужних промислових та культурних центрах УРСР, різко збільшилась. Якщо з 1 січня до 1 жовтня 1956 року в Києві мало місце 190 випадків антирадянського характеру, то за жовтень -- листопад 1956 р. таких проявів було зафіксовано 225. Зростання політичного напруження спостерігалось і в першій столиці радянської України. За підрахунками органів КДБ у жовтні-грудні 1956 р. кількість антирадянських проявів у м. Харкові серед інтелігенції і молоді в порівнянні з 1955 роком збільшилася у 6 разів.

За спостереженнями спецслужб, проявів антирадянської діяльності найбільше помічено в колективах вчених, серед професорсько-викладацького складу, середовищі творчої інтелігенції. Аналізуючи протестні настрої серед населення Української РСР, органи КДБ прийшли висновку, що в переважній більшості антирадянські прояви виражалися, по-перше, у закликах до зміни державного устрою в СРСР, наклепах на марксистсько-ленінську теорію, внутрішню та зовнішню політику КПРС (проявів такого характеру було зафіксовано з серпня 1955 року по січень 1956 року -- 6, з січня до жовтня 1956 року -- 24, а за останні 2 місяці 1956 року їх налічувалось -- 16). По-друге, у намірах проведення внутріпартійної дискусії з питань внутрішньої та зовнішньої політики, наклепницьких висловлюваннях на радянську дійсність та умови життя трудящих у СРСР. За спостереженнями радянських спецслужб подібних суджень та думок (в серпні-грудні 1955 року їх було 12, в січні-вересні 1956 р. -- 70, а в жовтні-листопаді 1956 їх зареєстровано 50) найчастіше допускали викладачі соціально-економічних дисциплін, наукові працівники суспільних наук, літератори, журналісти.

По-третє, у використанні розгорнутої ідеологічної кампанії проти культу особи для критики діяльності правлячої партії, образах на адресу керівників партії та уряду (зафіксовано за період з березня до листопада 1956 року -- 98 висловлювань).

Проте найбільша кількість антирадянських проявів з боку різних верств населення України, на думку аналітиків, стосувалась подій в Угорщині. Протягом жовтня-листопада 1956 року органи КДБ зафіксували 141 випадок публічних виступів, розмов на побутовому рівні, присвячених Угорській революції.

Відмінні від офіціозу думки і погляди жителів України на події в сусідній країні працівники ІУ Управління КДБ систематизували таким чином:

1. Реагування, які виправдовують дії реакційних сил в Угорщині та засуджують збройну інтервенцію СРСР; 2. Реагування, які демонструють солідарність із "заколотниками" та "закликають до відкритих контрреволюційних виступів проти радянської влади, а також висловлюють сподівання, що події в Польщі та Угорщині знайдуть відгук серед народів СРСР і викличуть зміни в політичному устрої нашої країни"; 3. Поширення панічних настроїв серед населення про неминучість, в найближчий час, початку військових дій між СРСР та країнами капіталістичного табору.

Прагнення осмислити жовтневі події в Польщі та Угорщині, порівняти їх з політичною ситуацією, що склалась в Україні, спостерігалось у колах наукової та творчої інтелігенції. Директор Львівського інституту суспільних наук АН УРСР, доктор історичних наук І. Крип'якевич так коментував реформаторський курс в сусідніх країнах: "Становище в Угорщині та Польщі корінним чином відрізняється від становища на Україні. Там існують національні армії, власний адміністративний апарат і своєрідні національні тенденції в комуністичних партіях. Всього цього на Україні не має". Подібну точку зору висловлював письменник І. Сенченко: "Угорщина та Польща розчистили собі шлях до кращого життя малою кров'ю, а от Україна не змогла зробити цього вчасно, пережила жахи 1933 та 1937 років і до сих пір страждає". Львівський композитор А. Кос-Анатольський у приватних бесідах зазначав: "В Польщі та Угорщині відбуваються військові дії. Народи цих країн намагаються відійти від впливу Радянського Союзу, стати незалежними і будувати соціалізм на кшталт Югославії". Різких висловлювань припускався викладач Харківського педінституту Л. Фрідман, який стверджував: "З 5 березня 1953 року почалось розхитування нашої диктатури. Об'єктивний закон історії змете на звалище нинішній режим. Відхід країн народної демократії -- перший етап в процесі краху соціалістичного режиму".

Особливу стурбованість спецслужб, вищого партійного керівництва, Закарпатського обкому КПУ викликало реагування на події в Угорщині осіб угорської національності. Звертаючись 3 листопада 1956 року із доповідною запискою в ЦК КПРС, секретар ЦК КПУ С. Червоненко констатував: "серед деякої частини угорського населення спостерігається підвищений інтерес до передач іноземного радіо. Мають місце ворожі відгуки про введення радянських військ в Будапешт, погрози радянським громадянам <...> Спостерігається вороже ставлення до військовослужбовців Радянської армії з боку окремих угорців. 21 жовтня ц. р. у м. Ужгороді угорець викрикнув лейтенанту Левшенкову (в/ч 7422): "Забирайтесь звідси окупанти! 25 жовтня в буфеті, побачивши військовослужбовців, місцеві жителі (угорці) запитували їх: Для чого ви свої війська відправили в Будапешт, там і без вас упораються"".

Свій протест щодо втручання СРСР у внутрішні справи Угорщини жителі Закарпаття висловлювали і вигляді розповсюдження листівок. Хроніку протестних акцій на Закарпатті допомагають відтворити спецдонесення місцевих органів держбезпеки надіслані ЦК КПУ та КДБ СРСР у жовтні-листопаді 1956 року. 28 жовтня серед білого дня у м. Берегово на багатьох вулицях були розкидані 152 листівки на угорській та російські мові, у яких висловлювалась солідарність з Угорською революцією. 30 жовтня листівки такого ж змісту були розповсюджені у м. Ужгороді. Згодом, 19 листопада 1956 р., в Ужгородській середній школі № 10 (для угорців) знайдена листівка на угорській мові, виконана від руки, автор якої стверджував, що Закарпаття належить Угорщині. Тиждень поспіль, 25 листопада 1956 р., на базарі м. Ужгорода та у селищі Солотвино Рахівського району Закарпатської області знайдено антирадянські листівки з закликами підтримати повстання в Угорщині. Наступного дня органи КДБ повідомили ЦК КПУ про виявлення у с. Дяково Виноградівського району на приміщенні правління колгоспу антирадянського напису "повстанського змісту".

Серйозне невдоволення зовнішньою політикою СРСР спостерігалось і в інших регіонах України. 26 жовтня 1956 року у м. Миколаєві поблизу корабельно-будівельного інституту була знайдена листівка такого змісту: "Радянські громадяни! Зверніть увагу на агресивну політику радянського уряду на території Угорщини. На пролиту радянськими військами <...> братську кров громадян Угорщини, які спробували звільнитися від комуністичного гніту <...> Протестуйте проти кривавої розправи наших військ в Угорщині". Доклало клопоту працівникам Управління КДБ м. Одеси розшук невідомого, який в ніч на 25 листопада на території Одеського трамвайно-тролейбусного управління та місцевої туберкульозної лікарні, здійснив антирадянський надпис: "Геть червоний імперіалізм". У своєрідний спосіб висловив свій протест начальник радіовузла міста Балти Одеської області М. Насуленко. На противагу офіційній інформації, яка поширювалась в республіці, М. Насуленко вранці, 25 листопада 1956 року, протягом 10 хвилин по районній мережі транслював передачу радіостанції "Бі-Бі-Сі", присвячену подіям в Угорщині. Посилення протестних настроїв серед населення під час Угорського повстання органи КДБ відзначали також у Дрогобицькій, Запорізькій, Львівській, Станіславській, Чернігівській областях та в Криму.

Безпосередньо з Угорським повстанням радянські спецслужби пов'язували збільшення випадків погроз на адресу комуністів, колгоспного активу, працівників радянського апарату, зростання числа страйків, невиходу на роботу.

У розпал осені 1956 року серйозні заворушення відбувалися в колах угорських студентів, які навчалися у різних вишах Києва, Харкова, Дніпропетровська. Не залишались непоміченими для спецслужб поведінка переважної більшості угорських студентів Харківського політехнічного інституту, які відкрито висловлювались за підтримку повстанців в Угорщині. Намагаючись висловити солідарність угорській молоді, яка першою вийшла на барикади проти правлячого режиму у своїй країні, студенти-українці 5 курсу факультету журналістики Київського державного університету мали намір відмовитись брати участь у демонстрації з нагоди 39-ї річниці жовтневої соціалістичної революції в СРСР. Щоб якось розрядити обстановку, ЦК Компартії України рекомендувало вислати з Києва ряд угорських студентів, які, на його погляд, служили збудником негативної громадської думки. Так, у лютому 1957 року були позбавлені права навчатися в СРСР студент п'ятого курсу лісогосподарського факультету Української сільськогосподарської академії Валішек Золдан, Дьєрдь Чабі з Київського політехнічного інституту, Михай Конда з Харківського автодорожнього інституту. Як інформував керівника партійної республіканської організації Олексія Кириченка секретар Київського обкому КПУ Петро Шелест, згадані студенти "висловлюють своє незадоволення соціалістичним ладом в Угорщині, допускають ворожі випади проти сьогоднішнього Угорського уряду, а також керівників Радянського уряду і ЦК КПРС. При цьому вони схвалюють дії контрреволюційних елементів в Угорщині і заявляють, що угорський народ не простить Радянському Союзу за його, нібито, втручання у внутрішні справи Угорщини".

Прискіпливо слідкуючи за студентськими аудиторіями, політичне керівництво та спецслужби республіки прагнули перешкодити утворенню на теренах України різноманітних організацій та груп за прикладом Москви, Ленінграду, інших міст Російської Федерації, що в дні угорського повстання 1956 року висловлювали свою підтримку повстанцям, рішуче засуджували радянське військове втручання, організовували низку виступів на комсомольських зборах, розповсюджували листівки та прокламації. З метою призупинення наростаючої хвилі протестів в Україні правлячий режим вдався до випробуваних методів -- політичних репресій. Як свідчать архівні документи, у період з 1 жовтня до 14 листопада 1956 року в Україні було заарештовано 52 особи (Станіславській області -- 12 чол.; Львівській -- 2; Миколаївській -- 1; Ворошилов - градській -- 1; Кримській -- 1, Тернопільській -- 4; Дрогобицькій -- 7; Закарпатській -- 14; Волинській -- 5; Запорізькій -- 3; Харківській -- 2).

Дорого обійшлася критика радянського вторгнення в Угорщину студенту 5 курсу історико-філологічного факультету Полтавського педагогічного інституту Вадиму Куценку. За погодженням з секретарем ЦК Компартії України А. Скабою його виключили з інституту і "рекомендували негайно влаштуватись на роботу в сферу матеріального виробництва". Трагічні угорські події намагалися осмислити правозахисники, студент Харківського університету В. Біркін, учитель з Донеччини О. Тихий.

Попри жорсткий пресинг, вчинений органами КДБ протягом тривалого часу звести нанівець протидію акціям СРСР в Угорщині так і не вдалося. З різних регіонів України надходили повідомлення про окремі антирадянські виступи, факти розповсюдження листівок та прокламацій. Так, секретар Одеського обкому КПУ М. Максименко інформував 9 лютого 1957 року першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченка про виявлення в Одесі розклеєних листівок з текстом: "Ми проти розправ з революціонерами Угорщини", "Вивести наші війська з Угорщини!".

Розмаїтість в оцінці угорських подій різних соціальних та національних груп населення України змусила органи політичного керівництва УРСР приділити значну увагу агітаційно-пропагандистській роботі щодо формування громадської думки, спрямованої на підтримку зовнішньополітичного курсу ЦК КПРС. З метою посилення ідеологічного та психологічного тиску на населення майже у всіх містах України були проведені відкриті збори партійних та комсомольських організацій, бесіди, мітинги трудящих, на яких виступали члени Президії, секретарі ЦК КПУ, члени бюро обкомів, міськкомів, райкомів партії, працівники апарату ЦК, діячі науки та культури. В дні національно-демократичної революції в УНР тільки в м. Хмельницькому було проведено понад 100 мітингів, у Кам'янець-Подільському більше 60 партійних зібрань. З перших днів Угорського повстання в прикордонні області, зокрема в Закарпатську область, де проживало багато угорців, був направлений секретар ЦК КПУ М. Підгорний з групою відповідальних працівників ЦК, а у Львів -- член Президії ЦК М. Гречуха. Однак не завжди партійним функціонерам на місцях вдавалося до кінця дотриматися розробленого ідеологічним апаратом ЦК КПУ сценарію роз'яснювальної роботи серед робітників, колгоспників, інтелігенції, студентів, молоді на покращення "політичної пильності", "зміцнення дружби народів СРСР та всіх країн соціалістичної співдружності". Під час обговорення на ініційованих "зверху" зборах подій в Угорщині траплялись випадки коли представники творчої інтелігенції свідомо торкалися питань розвитку національної культури. Перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко, інформуючи Президію ЦК КПРС про відгуки населення на події в Польщі, Угорщині та Єгипті від 12 листопада 1956 року зазначав: "Особливо багато розмов ведеться про те, що мовляв на Україні недооцінюється українська мова. <...> Окремі письменники висловлюють думку, що на Україні фактично проходить як би русифікація і що це негативно позначається на розвитку української культури. Крім того, вони заявляють, що у представників зарубіжних країн, особливо країн народної демократії, які відвідували Україну, викликає подив і негативні висловлювання та обставина, що у багатьох містах і робітничих селищах громадсько-політична робота та культурно-просвітницька робота проводиться російською мовою, і що це також використовується в антирадянській пропаганді як всередині країни, так і за кордоном українськими націоналістами та іншими ворогами радянського народу".

Відкриті виступи української інтелігенції на захист рідної мови на тлі ускладнення міжнародної ситуації у зв'язку з подіями у Польщі та Угорщини спонукали ЦК КПУ звернути увагу на існуючі проблеми в національно-культурній сфері. Вище політичне керівництво республіки рекомендувало партійним, радянським установам, органам суду, прокуратури проводити свою діяльність тими мовами, які відображають національний склад населення. Міністерствам та відомствам, у віданні яких перебували середні та вищі навчальні заклади, була дана вказівка покращити ситуацію із забезпеченням підручників та посібників українською мовою. Мовний фактор мали враховувати і місцеві органи народної освіти, які в разі наявності дітей, бажаючих навчатися українською мовою, повинні були відкривати відповідні школи або паралельні українські класи в російських школах.

Невдовзі "з метою активізації роботи верств інтелігенції" ЦК КПУ прийняв постанову про видання низки україномовних видань. Серед них: "Український історичний журнал", "Український філологічний журнал", "Театр і кіно", "Український економічний журнал", "Українська радянська музика" та ін. Під впливом угорських подій ЦК КПУ активізував роботу місцевих партійних та радянських органів по виконанню планів житлового будівництва та інших соціальних програм для населення.

Разом із тим, антикомуністичне повстання в Угорщині, зростання невдоволення в самому СРСР, спонукало вище політичне керівництво країни шляхом політичних репресій вдатися до поступового згортання процесу десталінізації радянського суспільства, до прийняття рішень, які в подальшому перетинали шлях до плюралізму думок і поглядів в країні Рад.

Суспільно-політичні настрої населення УРСР

Похожие статьи