Поліційні формування РКУ

Відповідно до указу А. Гітлера від 17 липня 1941 р. поліцейська охорона захоплених східних областей покладалася на райхсфюрера СС і шефа німецької поліції Г. Гіммлера. В Україні з'явились пристосовані до місцевих умов поліційні формування комбінованого типу. Представники поліції безпеки, гестапо та кримінальної поліції становили порівняно невеликий "елітний підрозділ" під назвою поліції безпеки та СД. Із невідомих причин у радянській історіографії та пропаганді це формування отримало назву "гестапо".

Основним правоохоронним органам у РКУ виступала стала поліція порядку, яка складалася з двох підрозділів -- охоронної поліції та поліції порядку. До неї ж належала й цивільна жандармерія РКУ та пожежна поліція.

Керівництво поліцією СД та поліцією порядку здійснював вищий СС і поліцейський фюрер, який мав двох заступників -- з поліції безпеки й СД та поліції порядку. У кожному з генеральних округів усією поліцією керував СС і поліцейський фюрер, який також мав двох заступників.

На рівні гебітскомісаріатів була сформована приблизно аналогічна організаційна структура поліцейських органів, за винятком підрозділів поліції безпеки й СД, які створювались в окремих містах генеральних округ.

На території РКУ до складу адміністрації округ і районів належали також відділення поліції безпеки й СД. Однак вони підпорядковувалися не цивільній адміністрації, а Г. Гіммлеру. Слід зазначити, що це відомство виконувало репресивно-каральні функції, а його керівник був чи не найбільш наближеною особою до А. Гітлера, що й визначало його місце в державно-політичній структурі Третього Райху. Це не могло не відобразитися на ситуації з управління окупованими територіями України. До постійного конфлікту між А. Розенбергом та Е. Кохом додалася ще й міжвідомча боротьба.

Той, хто "не розумів" ситуації або поводився занадто самовпевнено, міг поплатитися посадою. Для прикладу назвемо конфлікт між генеральним комісаром округи "Житомир" Клеммом та відомством Г. Гіммлера. Генеральний комісар, виконуючи свої службові завдання, не приймав деяких заходів відповідного відомства, а тому постійно звертався за допомогою до А. Розенберга, Е. Коха та вищого начальника СС і поліції Прютцмана зі скаргами на втручання СС і поліції в його повноваження.

У ситуацію втрутився особисто А. Гітлер. Під час приїзду у свою ставку, розташовану неподалік Житомира, він викликав генерального комісара до себе й виніс йому догану за намагання обмежити компетенцію СС і поліції. Уже наступного місяця Клемм був відправлений у відставку.

У вересні 1942 р. А. Розенберг та Г. Гіммлер підписали угоду про розмежування компетенції їх відомств. У відповідності з цим вищий начальник СС і поліції Прютцман і підпорядковані йому начальники СС і поліції в генеральних округах виконували вказівки Г. Гіммлера. Тепер генеральні комісари отримали право віддавати вказівки поліції порядку в жандармерії та шуцполіції, але не мали права віддати накази командирам штабів СС і поліції в округах та містах.

На місце Клемма був призначений бригаденфюрер СС Е. Лейзер, який у свій час довів свою відданість СС. Призначення Лейзера не було єдиним випадком. За допомогою цього методу на керівні посади в райхскомісаріаті потрапляли "люди" Г. Гіммлера, що забезпечувало йому свою долю контролю над східними окупованими областями193.

Наймасовішим німецьким поліційним органам у РКУ стала цивільна жандармерія, яка поділялась на відповідні пости. Особовий склад цих постів підпорядковувався поліцейському керівнику гебітскомісаріату.

Чисельність особового складу жандармських постів була невеликою. Для прикладу, жандармський пост у Софіївці (гебітскомісаріат "П'ятихатки") складався з 20 чол. Також у районі Софіївки та Фрізендорфу дислокувалася жандармська команда з 5 вахмістрів. У інших генеральних округах кількість жандармських служб також була невеликою. Так, у генеральному окрузі "Київ" діяло 4 головні жандармські команди, а саме: в області "Київ", Полтаві, Білій Церкві та Лубнах195, яким довелось контролювати 122 райони. Окрім них, у системі органів жандармерії зазначеного генерального округу діяло 24 керівники жандармерії гебітскомісаріатів, 3 підрозділи залізничної жандармерії (Київ, Полтава, Біла Церква), а також 98 жандармських постів та батальйони охоронної поліції № 113, 114,116, 117, 118, 119, 120, 121. При командирі поліції порядку зазначеного округу перебувала авіаційна група.

До встановлення єдиних жандармських постів їх функції та службові повноваження перекладались на поліцейські батальйони, що розміщувались на теренах РКУ. Так, підрозділи поліцейського батальйону № 320 виконували функції жандармських постів у районах Ровно, Луцька, Ковеля, Горохова та Здолбунова.

Діяльність жандармських постів засвідчує донесення відповідного підрозділу, що перебував у районі П'ятихаток, спрямоване начальнику жандармерії Дніпропетровська в червні 1942 р. За травень 1942 р. жандармами було допитано 342 особи, із них -- 36 "відповідно до заяв". Серед затриманих -- "дітовбивці", 6 партизанів, 10 парашутистів, особи, які вчинили "політичні помилки", а також два начальники місцевої поліції з причини "політичної неблагонадійності". Жандармерія затримала 9 військовополонених без наявних документів, одного єврея та румунського солдата-дезертира.

З власної ініціативи жандармів було проведено 2 акції з конфіскації майна. На підконтрольній жандармському посту території нещасних випадків та застосування зброї за звітний період зафіксовано не було. Але жандарми не змогли розкрити два випадки виявлених крадіжок майна. За травень 1942 р. цей жандармський пост отримав 300 доносів щодо незаконного забою худоби.

Відповідно до звіту про діяльність жандармського посту "Гребінки" (генеральна округа "Київ"), адресованого керівництву у Васильків, за період від 4 до 10 жовтня 1942 р. на підконтрольній території сталося 14 правопорушень. Жандармерією було проведено 4 обшуки та заарештовано 2 особи. Виявлені правопорушення стосувалися нехтування правилами світломаскування, відмови виконувати роботу та хуліганства.

Механізм притягнення до кримінальної відповідальності мав наступний порядок. У випадку виявлення правопорушень порядку начальник місцевої поліції проводив слідство, після чого передавав відповідні матеріали начальнику жандармського посту для притягнення осіб, визнаних винними, до відповідальності. Матеріали про випадки порушення громадського порядку (у тому числі й самогоноваріння) оформлялись у вигляді рапорту. Слідчий збирав інші матеріали до справи, зокрема характеристики, у яких зазначались такі дані, як поведінка та "трудова активність". Розглянувши надані матеріали, керівник посту передавав їх до гебітскомісаріату (відділ ІІ), а той у свою чергу -- кримінальному судді або в іншу спеціалізовану установу.

Керівництво особового складу розгалужених жандармських постів надсилало на адресу вищого керівництва службові донесення, які певною мірою відображають ситуацію, що склалась у сфері функціонування управлінського апарату окупаційних органів влади. Окрім того, у цих донесеннях фіксувалась "закрита" інформація щодо поведінки місцевого населення, діяльності партизанських загонів тощо. Так, у донесенні жандармського посту (м. Софіївка) начальнику поліції в П'ятихатках (генеральна округа "Дніпропетровськ") від 23 вересня 1942 р. зазначалось, що "настрої українців відповідають тим обставинам, що склались". Незадоволення в місцевому середовищі викликали пільги, надані "російським німцям".

У зазначеному донесенні вказана та обставина, що жандармський пост має невеликі сили, а тому зовнішня служба "не може бути проведена в достатньому розмірі, а також відсутня можливість достатнім чином контролювати поліцейські пости".

Німецька жандармерія стежила за діяльністю української поліції, для особового складу якої призначалося навчання в "головній" (Дніпропетровськ) та "обласній" (П'ятихатки) школах.

В умовах відсутності нормального телефонного зв'язку важливого значення набували можливості транспортної мобільності. Але і в цьому випадку називаються негативні факти. Мотоцикл, яким до цього користувався жандармський пост, був у несправному стані. Тому для транспортного сполучення та виконання службових обов'язків використовувались коні.

На території, яку контролював жандармський пост, окрім зазначеної української поліції, перебувало кілька охоронних частин, а також дві "козацькі поліцейські сотні" та калмицький ескадрон, які охороняли залізницю. У випадку "особливо важливих військових подій" формувався загін, що складався лише з осіб німецької національності.

Жандармський пост здійснював протиповітряну охорону, боровся з парашутистами. Про всі випадки перельоту радянських літаків повідомлялося в головний попереджувальний пункт у Кривому Розі. За надані послуги з забезпечення продуктами харчування, дровами місцевими підприємствами жандармерія сплачувала відповідні кошти.

Жандармерія спільно з українською поліцією вивчала випадки смертей людей. Свідки події складали заяви й передавали їх до жандармського посту.

До жандармського посту мали право звертатися місцеві мешканці зі скаргами на неправомірні дії українських поліцаїв, зокрема надмірне застосування зброї та заподіяння тяжких поранень207. У випадку таких дій українських поліцаїв жандармерія проводила слідство208. Зверталися також і поліцаї з проханнями вирішити певні проблеми, наприклад, навести лад з видачею продуктових пайків, оскільки керівництво поліції намагалося прибрати їх для власних потреб. До жандармерії апелювали громадяни, які називали відомі їм факти діяльності радянських підпільників, осіб, які закликали боротися з німецькою владою. Називалися також і факти зловживань місцевої адміністрації. Здійснювалося також виявлення осіб, які агітували проти німецької влади, говорили про успіхи Червоної армії. Ще одним із напрямів роботи жандармських постів став розгляд справ щодо спекуляції, крадіжок майна.

Німці також пішли на створення допоміжних поліційних підрозділів із місцевих мешканців (українців, поляків, білорусів, росіян і т. д.). До кола обов'язків "Допоміжної української поліції на службі німецького Вермахту" входила не тільки підтримка громадського порядку, а й виконання багатьох інших розпоряджень німецького командування й окупаційних властей, зокрема виявлення "неблагонадійних елементів", боротьба з партизанами й підпільниками, охорона сільськогосподарського збіжжя, етапування й утримання ув'язнених тощо.

Німецькі поліційні формування мали невеликий чисельний склад, тому їх не могло вистачити для виконання покладених на них завдань. У зв'язку з цим в Україні з'являється найчисленніша за складом охоронна поліція. Вона складалася з місцевої охоронної поліції, шуцбатальйонів, пожежної охорони та допоміжних формувань. У РКУ діяли також залізнична та водна поліція. В окремих регіонах водна поліція перебувала у складі районного шуцманшафту під назвою "водна інспекція".

Створена окупаційною адміністрацією система місцевих поліційних органів забезпечувала виконання специфічних завдань, викликаних функціональними (часто невідкладними) потребами та запитами суспільства окупаційного типу. Найважливішими серед них слід вважати: наведення елементарного порядку та здійснення контролю за його дотриманням, реалізація господарсько-економічних установок окупаційної адміністрації, боротьба з противниками режиму, участь у технічній підготовці та забезпеченні каральних заходів гітлерівців. Окупанти не могли обійтися без послуг осіб, які знали місцеві умови й володіли певними професійними навичками. Без них гітлерівці взагалі не могли створити найпростішої управлінської системи.

Кількість осіб, які прийняли пропозиції окупаційної адміністрації і вступили на службу в поліцію, була доволі значною. Її важко підрахувати, оскільки частина цих людей неодноразово змінювала місце служби. Слід врахувати постійні ротації та "зачистки" поліційних установ, що проводилися чи не з перших днів їх створення. Так, у межах генеральної округи "Київ" станом на літо-осінь 1943 р. не лишився на посаді жоден із начальників районної поліції, який отримав призначення в 1941 р. За увесь період окупації на цих посадах перебувало четверо-п'ятеро, а той і більше осіб. Аналогічні зауваження можна віднести й до осіб, які займали інші, не лише відповідальні, а й рядові посади в поліційному апараті. Невідомою залишається й кількість поліцаїв, які загинули під час виконання службових обов'язків.

Кількість особового складу поліції не мала сталих розмірів, збільшуючись відповідно до хронологічних меж окупації. Так, у листопаді 1941 р. в Білоцерківській поліції за штатом нараховувалось 35, а вже в лютому 1943 р. -- 140 осіб. Отже, як бачимо, чисельність поліцаїв лише по Білій Церкві збільшилась у чотири рази. Крім того, у підпорядкуванні начальника районної поліції перебувала поліція сільської місцевості у складі 5 кущів. Усього чисельність поліцаїв Білоцерківського району сягала 350 осіб, не рахуючи 5 начальників сільської кущової поліції та їх заступників.

Особовий склад сусідньої з Білою Церквою Тетіївської районної поліції становив 110 осіб, з них 40 осіб служили в сільській поліції. Вік поліцаїв був різним, але більшість становили фізично здорові чоловіки від 20 до 35 років. Згідно з оглядовими довідками, які містяться в матеріалах кримінальних справ на поліцаїв Тетіївщини, в основному вони представляли категорію громадян, які народилися в 1903, 1904, 1907, 1915, 1921 та 1922 рр. Як бачимо, за віком поліцаї були доволі молодими людьми.

Представники місцевої поліції посідали особливе місце в системі каральних відомств РКУ. Це пояснюється кількома міркуваннями. По-перше, майже всі поліцаї (особливо в селах) були представниками місцевого населення, серед якого їм довелось мешкати чи не все життя. По-друге, ступінь їх інтеграції в місцевий соціум був високим, оскільки поряд мешкали їх батьки та найближчі родичі, сім'ї. Часто зневага й ненависть до поліцаїв переносились і на їх найближчих родичів, батьків, дружин та дітей. Кожен, хто йшов на службу в поліцію, розумів ситуацію, у якій неодмінно опинялися його родичі. Доволі часто ці люди потребували схвалення своїх дій найближчим оточенням. Названі зауваження майже не стосуються тих, хто перебував на службі в поліційних батальйонах та підрозділах Вермахту, оскільки вони дислокувалися за межами тих місць, де їх добре знали. Тому їм не довелося переходити "морального Рубікону", характерного для місцевих поліцаїв.

Траплялося так, що до поліції й цивільних органів управління вступали цілі "родинні клани", які допомагали один одному грабувати місцеве населення, нагромаджували майно, ділилися здобутими речами ув'язнених чи розстріляних людей та реалізовували його на ринках.

Німецькі управлінці ставили високі вимоги до професійних якостей поліцаїв. Окрім цього, претенденти на заміщення посад поліцаїв мали тримати й певну морально-етичну "планку". Тому особи, які надмірно вживали алкоголь, проявляли недисциплінованість, займалися здирництвом, грабунками та отримували хабарі, як правило, позбавлялися посад.

Одним із перших поліційних формувань, створених ще військовою адміністрацією, стала "Українська служба порядку" -- поліційний підрозділ, який займався переважно несенням вартової (охоронної) служби. Із передачею відповідних територій у підпорядкування цивільної адміністрації РКУ їй ця служба дісталася, так би мовити, "у спадок" від військових. Проте вона жодним чином не підпорядковувалась місцевій допоміжній адміністрації, перебуваючи в управлінні німецьких установ. Так, 25 травня 1942 р. до начальника служби порядку Онуфріївського району (Кіровоградщина) звернувся директор місцевої філії господарчого банку з проханням "давати вартового поліцая для охорони банку до кінця збору налогу та повної відправки коштів до Олександрійського Округового Комісара". На документі міститься резолюція поліційного керівника: "Коли Ви погоджуєтесь платити по наших ставках за поліцая, то в такому разі з нашого боку буде Ваша вимога виконана".

Таким чином, допоміжна поліція й служба порядку були схожими за походженням, але за службовими завданнями вважалися різними поліційними органами. Реорганізаційні заходи зі створення допоміжної, а невдовзі й охоронної поліції призвели до повної ліквідації служби порядку.

Вимоги до допоміжної охоронної поліції були оформлені спільним наказом головного командування окупаційними військами в Україні № 257/41 ІІ від 19 грудня 1941 р. та вищим керівником поліції та СС при РКУ -- командуючим поліцією порядку № 5/41 від 20 листопада 1941 р. Поліційне формування під назвою "Допоміжна охоронна поліція" підпорядковувалось німецькій цивільній адміністрації.

З утворенням допоміжної поліції статус поліцаїв був дещо змінений. Вносилося й більше порядку в організаційну структуру поліційних органів, а також скасований тимчасовий статус її особового складу. Німецькими установами було проведено низку системних заходів, спрямованих на покращення якісних параметрів набраного особового складу поліційних формувань. Особи, які не відповідали віковим та медичним вимогам, звільнялися з поліції. Так, відповідно до наказу, адресованого сільським старостам Онуфріївського району, потрібно було забезпечити явку поліцейських для проходження медичного огляду "для остаточного оформлення в поліцію та одержання німецьких документів і видачі зобов'язання та призначення у військові чини". "Явка своєчасна та обов'язкова, хто не явиться на вище означене число, той не лічиться в поліції, та буде притягнутий до суворої відповідальності. Всі поліцейські повинні бути пострижені, обголені, одягнені в чистий одяг, обуті в добрі чоботи", -- наказував начальник допоміжної поліції Крюківського та Онуфріївського районів.

При управліннях СБ, здебільшого у великих містах, створювалась допоміжна кримінальна служба. Ця поліційна структура складалась із трьох підрозділів -- політичної групи, групи боротьби зі зловживаннями та групи розшуку. До компетенції політичної групи відносилися справи, в яких фігурували "комуністи, жиди, цигани, партизани, шпигуни, диверсанти, провокатори, крупні спекулянти, члени винищувального загону, всі військовополонені, агітація проти Німецького командування, особи, які переховують або сприяють вищезгаданим злочинцям і перевірка громадян на предмет прописки".

Група боротьби зі зловживаннями займалася справами, серед яких перебували: "безгосподарність, розтрати, мілка й середня спекуляція, шкідництво в роботі, фальшування грошей і документів, всі протизаконні дії торговельних установ і організацій, а також і особи, що з ними пов'язані прямо або косвенно".

Група розшуку займалася розглядом справ щодо "ворів і грабіжників (збройних і беззбройних), вбивць, шахраїв, фармазонщиків, гвалтівників, осіб, які переховують крадіїв і крадене майно, картежників, хабарників, п'яниць та конокрадів".

Загалом робота допоміжної кримінальної поліції оцінювалась як незадовільна. Результати службової перевірки засвідчили, що відповідальні працівники поліції здійснили цілу низку помилок, зокрема, неправильно проводили оформлення різноманітних документів, неналежним чином організували роботу з особовим складом, внаслідок чого "слідчі тиняються здебільшого без роботи", "агентура використовується неправильно", а "самі обшуки робляться без встановлених ордерів із грубим порушенням правил складання протоколу обшуку, завдяки чому серед населення ходять справедливі балачки -- "що якась банда сьогодні у нас забрала речі" -- хто брав, що брав, на підставі чого забрано, встановити здебільшого неможливо".

Українська допоміжна поліція не мала права проводити самостійні обшуки, арешти, конфіскацію майна щодо райхсдойче. Лише "в особливо небезпечних випадках" українським поліцаям дозволялося звертатися за допомогою до німецької поліції.

Місцеве населення мало право звертатися до поліції з різноманітними повідомленнями про виявлені ними факти порушення встановленого порядку управління, розкрадання майна тощо.

Усі особи, які вступали на поліційну службу, підписували зобов'язання, які складались із таких пунктів:

"1. Відсутність тюремного ув'язнення. У разі наявності такого -- повідомлення про причину, вид покарання і місце вчинення злочину.

2. Відсутність приналежності до "єврейської раси". 3. Виконувати роботу добросовісно. 4. Зберігати службову таємницю. 5. Негайне донесення керівнику про будь-яку помічену ознаку шпіонажу або саботажу. 6. Надання невірної інформації щодо себе та невиконання розпоряджень керівництва призведе до звільнення з роботи та притягнення до відповідальності за німецькими законами".

Існували й інші варіанти зобов'язань, але й у їх текстах поліцаїв повідомляли про можливі суворі покарання.

Українська поліція займалася підтриманням правопорядку в населених пунктах. Так, відповідно до книги заарештованих та затриманих у м. Києві більшість відповідних дій здійснювалася за такі правопорушення, як бійки та крадіжки майна, "крадіжка на городах", агітація, вбивство дитини, "шантаж і афери", "підозріла особа", партизан, "карманник", "побої дружини", "за образу козака", "за хуліганство проти поліцая". Порівняно часто зустрічаються і формулювання: "жид", "переховував жида", "по справі жидівства". Доля заарештованих була різною -- від "направлення на Короленка 15" (поліція безпеки та СД -- О. Г.) до "звільнено" та "відпущено додому". Заарештованих євреїв відправляли до СД або в "табір"227. У цьому ж таборі відбували дисциплінарні покарання "козаки" Володимирської районної поліції.

З особливою увагою керівництво поліційних органів ставилось до випадків смерті підлеглих. Факти, які мали місце при виконанні службових обов'язків, вносились у відповідні накази та оголошувались особовому складу підрозділів. Керівництво поліційних органів повідомляло підлеглих про здійснення акцій відплати228. У разі смерті поліцая гебітскомісаріатами здійснювались заходи з забезпечення осіб, які перебували на його утриманні.

Керівники поліційних підрозділів, що дислокувались у великих містах, зобов'язувалися, починаючи з 10 січня 1942 р., складати та передавати по команді різноманітні звіти (до 10 числа кожного місяця), зокрема звіт про стан району. Цей звіт включав: а) дані про район (географічний стан, господарський стан, населення, політичний стан, стан захворюваності, стан транспорту та засобів пересування, стан засобів зв'язку), б) дані про поліцію (існуючі сили та їх підрозділи, робота, стан зв'язку, технічні засоби пересування й перевезення, санітарний стан, пожежні команди, господарський стан у т. ч. приміщення, харчування, одяг, заробітна плата, озброєння та обмундирування, втрати, нещасні випадки, стан здоров'я, кількість хворих, настрій людей, бажання).

Відповідно до вказівок німецького керівництва в поліційних підрозділах встановлювався відповідний порядок діловодства. Працівники районної поліції зобов'язувались приймати та протоколювати скарги й заяви місцевих мешканців. Їм також вказувалося на необхідність якомога швидшого виявлення правопорушників. При арешті винної особи її разом зі складеним протоколом провадили до начальника районної поліції, який, у свою чергу, ухвалював рішення про наступні дії -- арешт, проведення слідства або направлення до вищого підрозділу поліції -- кримінального та політичного відділу. Лише після проведення слідства в зазначених відділах заарештованого передавали в СД, працівники якої мали право ухвалювати рішення про покарання винного. Передбачалося, що з часом кримінальний та політичний відділи охоронної поліції будуть підпорядковані СД. Також місцева поліція забезпечувала явку осіб, викликаних до суду.

Існував певний порядок відзначення поліцаїв. Вони могли отримати нагороду, подяку від керівника, а також підвищити своє службове звання. Інколи для цього визначалось певне свято, наприклад, день народження фюрера, день створення поліційного формування тощо.

Керівництво намагалося заохотити поліцаїв краще виконувати свої обов'язки через нагородження певною кількістю продуктів харчування. "Ці харчопродукти призначені для видачі працівникам Української Охоронної Поліції, які особливо відзначилися по службі, як нагорода. Особливо треба брати до уваги при видачі нагород тих козаків та підстаршин, які краще ставляться до виконання своїх обов'язків щодо вилучення більш великої кількості харчопродуктів під час контрольних акцій, маючи при цьому на увазі зацікавити таких працівників надалі ще краще працювати", -- зазначалося в наказі по штабу команди районів української охоронної поліції в Києві від 20 серпня 1942 р.235 Як засіб підвищення дисциплінованості видавались борошно (від 1 до 1,4 кг), пшоно (750 г), мармелад (400 г) та сіль (750 г).

Створена в Києві українська охоронна поліція мала наступну організаційну структуру. Керівниками цього поліційного підрозділу були німець -- гауптман Гензен та українець Захвалинський. Центральним органом управління вважався штаб районів охоронної поліції, який складався з секретаріату (організаційний відділ), відділу персональних справ, відділу вишкілу, зброї та обмундирування, платні, господарських справ.

У наказі № 1 по команді охоронної поліції було відразу визначено, що всі важливі рішення приймаються винятково німецькими урядовцями. Співпраця між німецьким урядовцями та членами української охоронної поліції мала упорядковуватися тимчасовими службовими правилами. Представники українського керівництва не мали права віддавати накази німецьким службовцям. У важливих випадках український комендант охоронної поліції міг давати накази керівникам районних поліцейських команд, які перед його виконанням повідомляли про це німецького урядовця. При команді охоронної поліції діяли слідчий та кримінальний відділи, а з 10 лютого 1942 р. -- транспортний відділ.

Виплата заробітної плати та коштів на утримання житла поліцаям та членам їх сімей покладались на міський бюджет. У зв'язку з тим, що заробітної плати поліцаям ледве вистачало на харчування, помешкання в м. Києві їм надавались безкоштовно. Цей наказ підписав генерал-комісар м. Києва бригаденфюрер Гальтерманн та продубльовав український комендант Захвалинський.

Поліцаї зазнавали відповідних покарань за вчинені правопорушення: від кількаденного дисциплінарного арешту за те, що "під час вартової служби з дня 3.2.42 р. на 4.2.42 р. зайшов до канцелярії з посторонньою дівчиною та перебував з нею до ранку, чим порушив наказ вартової служби", до звільнення з роботи "за крадіжку солі зі склепу"241. Існували й інші форми покарання.

Загалом дисципліна в середовищі службовців охоронної поліції мала доволі низький рівень. Практично всі накази по команді охоронної поліції м. Києва переповнені формулюваннями "звільнити з роботи" за певні правопорушення, за пияцтво та крадіжки, бійки і здирництво. Для дисциплінарних покарань поліцаїв довелося створити гауптвахту по вул. Р. Люксембург № 14-16242.

Намагаючись навести дисципліну в поліційних підрозділах, їх керівництво діяло силовими методами243. Планувалось також створення спеціального органу контролю за поведінкою поліцаїв, який мав складатися з представників місцевого населення та німецьких установ і повідомляти про виявлені правопорушення німецьким органам нагляду.

З осені 1942 р. санкції за правопорушення стали жорсткішими. Якщо раніше за самовільне залишення посту поліцаю загрожував 3-5 денний арешт, то восени 1942 р. військово-поліцейські суди засуджували винних до 2-3-річного ув'язнення. Те саме стосувалося й дисциплінарних покарань у вигляді перебування на гауптвахті. У січні 1943 р. осіб, покараних арештом більш як на 3 доби, почали відправляти до штрафного табору, що розміщувався в Пущі-Водиці. При цьому норми виробітку на лісорозробках для заарештованих суттєво збільшувались, як зазначалось у наказі, для того, щоб "перебування в лагерях було особливо відчутним". Жінки, які перебували на службі в поліційних підрозділах, підлягали відповідальності нарівні з чоловіками.

Службова компетенція охоронної поліції стосувалася винятково місцевого населення. Німців та фольскдойче поліцаї не мали права затримувати. Лише за вказівками німецьких органів управління вони могли здійснювати такі дії щодо цієї категорії осіб, а також військовослужбовців.

Окрім згаданих поліційних установ, на рівні районів та міст існувала ще й сільська поліція. Її представники співпрацювали з сільськими старостами, забезпечуючи виконання завдань окупаційних органів влади. Для безпосереднього керівництва сільською поліцією була створена проміжна управлінська ланка -- сільська кущова поліція, яка діяла при великих селах.

Сільські поліцейські несли вартову службу за призначеними нарядами в службовому приміщенні. Як правило, вони перебували на службі одну добу, після чого їм надався певний час для відпочинку. Всі наряди, службові завдання та порушення правопорядку фіксувались у відповідних журналах.

Проблема підвищення кваліфікації кадрового складу місцевої поліції вирішувалась шляхом створення поліційних шкіл. Розташовувались вони в центрах гебітскомісаріатів. У школах вивчалась матеріальна частина зброї, порядок складання й оформлення нормативної документації з процедур затримання, арешту й обшуку, проводилась стройова й тактична підготовка.

Як засвідчують конспекти лекцій, на курсах, організованих для підвищення кваліфікації начальників поліції, викладались елементарні теми з кримінального та адміністративного права, з'ясовувалась службова компетенція шуцманшафту. Організація навчального процесу покладалась на керівників жандармерії. Німецькі спеціалісти, переважно представники жандармерії, навчали поліцаїв азам оперативно-розшукової роботи, способам виявлення та боротьби з партизанами, методам ведення слідства.

Поліційні формування РКУ

Похожие статьи