Органи урядової адміністрації в Галичині, на Буковині та на Закарпатті (намісництво, крайовий президент, повітові старости, громадські управи, суд і прокуратура) - Організація управління західноукраїнськими землями в складі Австро-Угорської імперії

У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення в соціально-економічному розвитку західноукраїнських земель. Домінуючими тут поступово ставали капіталістичні відносини. Розвиток капіталізму був насамперед пов'язаний з реформою 1848 p., внаслідок якої в Галичині та Буковині було скасовано феодальні повинності селян. Поміщики за втрачену феодальну ренту одержали викуп, який селяни сплачували додатково до прямих податків.

В Закарпатті скасування кріпосного права здійснювалося за законом угорського сейму від 18 березня 1848 p., доповненим законодавчими актами 1853, 1868 та 1871 pp.

Державний лад Австрії забезпечував панівне становище німців, які спромоглися залучити на свій бік представників експлуататорських класів інших національностей. В Галичині, що була заселена значною мірою українцями, політичні, економічні та культурні привілеї було надано польським поміщикам і буржуазії. Австрійський уряд шукав підтримки у польських поміщиків ще й тому, що населення Східної Галичини, яке симпатизувало народу Росії, розглядалося в політичному аспекті як ненадійне.

У 1849 p. замість губернського управління в Галичині було створено Намісництво на чолі з намісником, а в Буковині - Крайове управління, яке очолював Крайовий президент. Головна різниця між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався деякий елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, були єдиноначальними особами і підпорядковувались лише вищестоящим властям [3].

Організаційна структура і компетенція намісництва були визначені імперськими законами 1852 і 1868 pp. До компетенції намісництва належало підтримання буржуазно-поміщицького правопорядку, поліцейський нагляд, питання просвіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва.

Намісник, який стояв на чолі намісництва, зосереджував у своїх руках вище керівництво поліцією, спостереження за підтриманням спокою, порядку і безпеки, нагляд за дотриманням законів про друк, союзи, збори тощо. Йому надавалося право застосовувати збройну силу. Проте окремими постановами визначався "вплив" намісника на справи, що підлягали віданню міністерств фінансів і торгівлі, отже, формально з його діяльності виключалися лише справи міністерства юстиції.

Першим намісником Галичини був великий польський магнат граф А. Голуховський, останнім австрійський генерал-полковник К. Гуйн.

Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польськими магнатами, які вороже ставилися до українського населення.

Особливо запеклим ворогом українського народу був намісник граф А. Потоцький, якого вбив молодий студент Львівського університету Мирослав Сичинський. І хоча цим терористичним актом він не поліпшив долю пригноблених, його надзвичайно сміливий і самовідданий проступок вразив широкі маси населення, став відомим далеко за межами краю.

Владі намісника була підпорядкована крайова фінансова дирекція (створена у 1850 р.) і крайова шкільна рада (1867 р.). Діяльність останньої спрямовувалася так, що в Галичині, де українці і поляки формально були проголошені рівними, відкриття навчального закладу з українською мовою навчання потребувало згоди галицького сейму, який усіляко гальмував розвиток української національної культури. Політика полонізації краю, що провадилася систематично, не давала змоги створити хоча б елементарні умови для розвитку української культури.

Згідно з рішенням Галицького сейму викладання у середніх школах на території Галичини здійснювалося польською мовою. Українська мова в школах допускалася в окремих випадках тільки з дозволу сейму. Як наслідок, до 1887 р. існувала тільки одна українська гімназія (у Львові), і лише після тривалої боротьби в сеймі пізніше були відкриті ще чотири українські гімназії.

Ще гіршим був стан вищої освіти. Увесь навчальний процес у Львівському університеті провадився польською мовою і виключно польською і німецькою професурою. Доступ до професури представникам української інтелігенції було фактично закрито.

Реакційні власті особливо захищали університет від революційної демократично налаштованої інтелігенції. Так, видатний представник українського народу Іван Франко не був допущений до викладацької роботи у Львівському університеті.

Шовіністична антиукраїнська політика, розпалювана намісництвом, знаходила сприятливий грунт серед реакційних польських буржуазно-поміщицьких елементів. У Галичині, густо населеній українцями, властями активно провадилася політика полонізації краю. Так, ще у 1869 р. польська мова була введена в суді і в адміністрації.

Управління намісництвом поділялося на департаменти, очолювані радниками намісництва та їхніми заступниками. Кількість департаментів у другій половині XIX ст. коливалася від 8 до 17.

Особливим було становище президійного департаменту намісництва. Він здійснював нагляд за діяльністю всіх нижчих органів державного управління, поліції і жандармерії, призначав службовців, організовував вибори до рейхсрату, сейм та повітові ради, клопотав перед імператором про надання пільг для панівного класу, керував боротьбою зі стихійними лихами, брав участь у вирішенні питань адміністративно-територіального поділу тощо.

Наприкінці XIX ст. була здійснена деяка централізація галицького намісництва. Воно було поділене на чотири відділи, що об'єднували споріднені департаменти. Керівники відділів діяли від імені намісників. У деяких випадках для остаточного вирішення справи потрібна була згода намісника, наприклад, у разі зміни чинних і складанні проектів нових законодавчих актів, збільшення штатів повітових старостів, розпуску громадських рад, здобутті австрійського громадянства та ін.

Більшість галицьких намісників, як згадувалося, призначалися із середовища польських магнатів, які своєю діяльністю здійснювали в Галичині національно-колоніальну політику Австро-Угорської монархії. На підставі тих самих соціально-політичних і національних принципів формувався і весь апарат намісництва [4].

Галицькому намісництву була підпорядкована Буковинська окружна управа. До основних функцій намісництва входило: загальні питання організації австрійської державної влади на території Галичини і Буковини, створення державного апарату управління, охорона громадського порядку, контроль за промисловістю, торгівлею, сільським господарством, шляхами сполучення, оподаткуванням, школами, діяльністю адміністративних установ, управління справами римо-католицької та греко-католицької церков, а в межах існуючого порядку і православної, питання дислокації та постачання військових частин і проведення рекрутського набору, еміграції, паспортного режиму, правовідносини єврейського населення, врегулювання прикордонних і митних питань. Підпорядковувалась безпосередньо Галицькій надвірній канцелярії.

Ліквідовано в 1853 р. у зв'язку з адміністративними реформами Австрії, у вересні 1860 р. поновило свою діяльність, але у квітні 1861 р. остаточно припинило своє існування [5].

Буковинський крайовий президент - найвища посадова особа Герцогства Буковина, намісник Цісаря на Буковині ("австрійська частина"). Крайовий президент відповідав за виконання законів на довіреній йому території та формував власну стратегію управління. Також намісник цісаря на Буковині мав політичну владу, яка будувалась на основі ресурсів та поточної ситуації на Буковині. Важливим аспектом діяльності президента краю є його діяльність в національній політиці та ідентифікація місцевим населенням в ролі "представника Відня".

Буковинський крайовий президент призначався особисто Цісарем, і підпорядковувався безпосередньо віденському урядові. Президент володів всією повнотою влади у краї, очолював Буковинський крайовий уряд (рис. 1), мав доволі серйозні важелі впливу на Буковинський крайовий сейм - подав Цісарю на затвердження кандидатури Маршалка та його заступників. Номінально президент особисто очолював фінансову дирекцію, крайову шкільну раду, управління майна православного релігійного фонду, але практичне керівництво ними здійснювали інші чиновники.

Рис. 1. Буковинський крайовий уряд

Останнім Президентом Герцогства Буковина був граф Йосиф фон Ецдорф, який в листопаді 1918 року офіційно передав владу Омеляну Поповичу та Аурелу Ончулу (відповідно над "українською" та "румунською" частинами вже колишнього Герцогства Буковина) [6].

Поряд із намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підлеглі наміснику, - у особі повітових старост. Вони призначалися з представників польських заможних класів міністром внутрішніх справ.

Повітові старости були наділені широкими повноваженнями, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, а в разі потреби вони могли використовувати й військові частини, розташовані на території повіту. Одне із головних завдань повітових старост полягало в запобіганні будь-якому руху, спрямованому проти австрійського володарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції в міських та сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти [3].

Наміснику Галичини і крайовому президентові Буковини підпорядковувалися повітові старости, їх призначав міністр внутрішніх справ. До відання повітових старост, що діяли одноособове, належало адміністративне управління у галузі економічного життя, народної освіти, охорони здоров'я, поліції. Старостатське управління було створене як орган, наділений сильною владою. Основне його завдання полягало в придушенні навіть найменшого незадоволення австрійським пануванням.

Органом управління Буковинського округу була Буковинська окружна управа. Керував Управою - Окружний староста, якого разом з комісарами призначав особисто Цісар, а решту чиновників - окружний староста самостійно. За 63 роки існування Буковинського округа змінилося 11 окружних старост.

Структурних частин не було. Усі функції виконувалися окружним Старостою і підпорядкованими йому окружними комісарами.

Окружній управі підпорядковувалися повітові та міські управи. Повітові управи очолювали повітові старости.

До основних функцій Окружної Управи Буковини входило: зміцнення державного ладу, спостереження за настроєм населення, придушення виступів та агітації, направлених проти держави та її соціального ладу, розгляд конфліктів між землевласниками і селянами з питань виконання феодальних повинностей, землеволодіння й землекористування. У компетенцію управи входило оподаткування населення та підприємств, забезпечення дотримання законів з торгівлі, промисловості та ремесел, проведення заходів боротьби з епідеміями та епізоотіями, відкриття карантинних таборів, контроль за діяльністю шкіл, будівництвом та утриманням доріг і державних споруд, нагляд за цехами, дотримання контакту з військовою владою, розквартирування і забезпечування військових частин, проведення рекрутського набору, контроль за церковним життям, питання колонізації краю, надання пільг колоністам, розслідування причин еміграції і боротьба з нею, охорона кордонів (рис.2).

Рис. 2. "Генеральський дім" в Чернівцях ( резеденція Буковинського старости та "Окружна управа")

Всього в Галичині існувало 63 повіти, на Буковині було створено 6 повітів.

Березнева конституція 1849 р. надавала краям право мати власні конституції. Для Галичини, як і для інших австрійських провінцій, крайову конституцію затвердив цісарський патент 29 вересня 1850 р. Крайова конституція передбачала поділ краю на три округи ( Краківський, Львівський і Станіславський ) і створення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Поділ Галичини на три округи передбачав розподіл галицького населення на три групи залежно від національності: Краківський округ - з польським населенням, Львівський - з польським і українським населенням, Станіславський - з українським населенням. Такий поділ був невдалою спробою пом'якшити національні суперечності у Галичині.

Як відомо, загальнодержавна конституція 1849 р. і крайові конституції для Галичини і Буковини не були введені в дію. Патентом імператора від 31 грудня 1851 р. вони фактично були скасовані. В Австрії був відновлений абсолютизм, однак: це не зупинило економічної, політичної і військової кризи.

Монархія Габсбургів перебувала на межі розвалу, цьому значною мірою сприяв національно-визвольний рух угорців, словаків, чехів, поляків та інших народів. У цій ситуації дворянство і велика буржуазія Австрії переконала короля укласти союз з поміщиками Угорщини для того, щоб послабити національний рух і врятувати від розпаду австрійську монархію.

У 1867 р. австрійський парламент (рейхсрат) затвердив угоду про унію двох держав. Двоєдину державу очолив імператор Австрії, він же король Угорщини. Кожна з двох держав, що ввійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і двопалатний парламент: Угорщина - сейм, Австрія - рейхсрат, що складався з нижньої палати депутатів і верхньої палати панів (магнатів).

Весь апарат управління складався і діяв у кожній державі незалежно від органів управління іншої частини монархії, за винятком трьох спільних міністерств: військового, закордонних справ і фінансів. Для обговорення загальнодержавних справ була створена окрема представницька установа - так звані Делегації, які мали по 60 представників від австрійського та угорського парламентів. Причому окремі коронні краї мали визначену кількість представників у Делегаціях: Чехія - десять, Галичина - сім, Буковина - один тощо. Делегації засідали окремо і щорічно скликалися імператором по черзі у Відні та Будапешті. У випадку, коли Делегації не приходили до згоди, кожна з них мала право запропонувати скликати спільне засідання, на якому суперечливі питання вже більше не обговорювалися, а відразу виносилися на голосування і вирішувалися більшістю голосів.

Одночасно з угодою 1867 р. Австрійський рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 р. Конституцію, яка діяла в Австрії, в тому числі й на західноукраїнських землях, до жовтня 1918 р. В Угорщині була відновлена у своїй чинності Угорська конституція 1848 р. У певних випадках австро-угорські колонізатори йшли на поступки верхівці однієї нації, щоб з її допомогою пригноблювати інші. Проголошення деяких демократичних інститутів було для правлячих кіл Австрії та Угорщини тільки вимушеним заходом, що аж ніяк не усував панування феодальних елементів у державному апараті. З невеликими змінами Австро-Угорська дуалістична (двоєдина) монархія проіснувала до кінця першої світової війни.

Зміни у системі державного апарату в середині XIX ст. призвели до певних змін і в Системі судових органів, до остаточного відокремлення суду від адміністрації та відмови від станового суду. Вже 1849 р. вийшов закон про перебудову судової системи. У Галичині було створено 218 судових повітів (на початку XX ст. їх скорочено до 190) й організовано повітові одноособові та колегіальні суди (у складі трьох суддів), крайові суди і вищий крайовий суд у Львові, який обслуговував також Буковину. Найвищою судовою інстанцією для всієї держави став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Але незабаром повітові колегіальні суди були ліквідовані, крайові суди перейменовані на окружні, що розглядали деякі кримінальні справи з участю присяжних засідателів. Для військовослужбовців існували окремі військові суди трьох інстанцій - військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал. Спірні питання між підприємцями і робітниками, а також між самими робітниками розглядав створений 1896 р. у Львові промисловий суд. У Дрогобичі діяв третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств. Усі судді проголошувалися незалежними і призначалися довічно імператором [7].

Крім загальних судів, в Австрії, Галичині та Буковині існували спеціальні суди (військові, промислові, торгові та ін.), що було відступом від буржуазно-демократичного принципу рівності перед законом. Усі суди вважалися незалежними, вони повинні були приймати тільки об'єктивні і справедливі рішення. Проте це було лише благим побажанням. Для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалося покарання не нижче п'яти років тюремного ув'язнення, в приокружних (крайових) судах створювалися суди присяжних, а для вирішення дрібних цивільних справ - мирові суди. Присяжними засідателями і мировими суддями (на західноукраїнських землях вони іменувалися мужами довір'я) могли бути особи, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів.

Апеляційною інстанцією для шляхетських і кримінальних судів на всій території Галичини та Буковини залишався імператорський трибунал у Львові. Найвищою й останньою інстанцією для судів усієї Австрії була Верховна судова палата у Відні, у складі якої існував галицький сенат.

У Закарпатті першою інстанцією були домініальні суди, які залежали від дворян-землевласників. Формально закон надавав право оскарження рішень домініальних судів до судів другої інстанції - комітатських. Однак фактично це було нереально, оскільки останні у всіх випадках ставали на захист інтересів поміщика й адміністрації.

Одночасно із судовою реформою засновувалась державна Прокуратура, а з початку 80-х pp. - Адвокатура. Під час проведення буржуазних реформ в галузі судочинства було засновано державну прокуратуру. Вона створювалася для здійснення нагляду за законністю діяльності державних установ і фізичних осіб, участі в розгляді судових справ, нагляду за судами, слідством та місцями ув'язнення. На чолі прокуратури стояв генеральний прокурор при верховному судовому та касаційному трибуналі, який підпорядковувався в своїй діяльності безпосередньо міністру юстиції. При вищих крайових судах було запропоновано заснувати посади старшого прокурора, а при окружних судах - державного прокурора. Прокурори й адвокати брали участь у судовому процесі як звинувач і захисник. Питання процесуального права регулювали закони "Про компетенцію суду від 1852 р." і "Про судочинство із безспірних справ 1854 р.". У своїй діяльності суди керувалися цивільним і кримінальним кодексами.

Таким чином, на території підавстрійської України в XIX - на початку XX ст. діяла система органів державної влади та управління, у тому числі і самоуправління, значно більш демократичніша, ніж у підросійській Україні.

Похожие статьи