Висновки - Історіографія, як основа наукової інтерпретації сучасної української музичної культури

Зазначається, що музична українська культура на межі ХХ - ХХІ ст. характеризується множинністю жанрових та стильових проявів, тенденцією національного самовизначення, значною активізацією соціопсихологічних процесів, тобто підвищенням рівня соціокультурної рефлексії. Ідея множинного змісту сучасної української музичної культури, що акумулює сутність історичних процесів даного періоду, зумовила явище музично-культурологічної рефлексії, спрямованої, насамперед, на форми та засоби пізнання й ціннісного узагальнення досвіду музичної творчості. Звідси ускладненість тих діалогічних процесів в річищі музичної культури, які виявляють та опредметнюють її глибинні смисли, справжню сутність, історичне призначення: музика як форма художньо-естетичного діалогу віддзеркалює та перетворює у специфічній знаково-мовній системі семантичні домінанти культури в єдності їх соціально-узагальнених та особистісних сторін; музикознавство та музична культурологія як форми науково-дослідницького, водночас, творчо-смислового, діалогу відтворюють музичну семантику в її широкому духовно-стильовому призначенні та конкретному жанрово-композиційному втіленні; музично-історіографічно спрямоване музикознавство або історіологія в галузі музики як форма методичного та дискурсивного діалогу, що прагне створення мета-мови музичної культури, вивчає провідні риси музикознавчо-культурологічної форми усвідомлення музично-ціннісних досягнень культури, а таким, транзитивним, шляхом досягає й рівня самої музичної творчості. Таким чином виявляється й той факт в побутуванні сучасної культури, що музичне мистецтво, провідні види музичної творчості, визнані музичні акції виступають центром національних культурних інтересів, концентрують та підсилюють їх, є справжнім виявом самосвідомості нації та національно-історичних пріоритетів в свідомості окремої людини.

Оскільки усі складові сучасної української музичної культури виявляють діалогічну природу, то, по-перше, важливим завданням стає визначення конкретних "учасників" цього діалогу, якими постають окремі персоналії митців та науковців, а також - предметно-ціннісний вибір в мистецькій та науковій діяльності й власний змістовно-формотворний вибір музики; по-друге, у зв'язку з останнім особливу увагу привертає явище музичного та музикознавчого текстів (як різновидів музично-культуротворчих текстів), тому що в них безпосередньо здійснюються прийоми цитації, структурно-смислового резонансу, поняттєвих алюзій тощо, обидва вони тяжіють до формування культурних символів, семантичних моделей, духовної традиції.

Так, аналіз сучасних умов розвитку української музичної історіографії дозволяє визначати як провідні з них:

- зростання ролі філософсько-культурологічної методології у сфері гуманітарних наук, водночас, предметно-галузеву диференціацію культурологічного знання, що приводить, зокрема, до формування музичної культурології; історіографія музикознавство український - вихід на перший план історичних питань, значне підсилення історичної науки у процесі розбудови національної культури; - у зв'язку зі зростанням уваги до освітніх процесів в Україні та висунення музичної освіти на одне з перших місць серед актуальних музикознавчих питань - наближення наукових та навчально-освітніх гуманітарних дисциплін, проникнення наукових критеріїв, дослідної спрямованості у діяльність навчальних закладів, з одного боку, підсилення прикладної практичної значущості наукових досліджень, з іншого; - розвиток широкого контекстного підходу до визначення будь-яких музично-культурних явищ, у тому числі, до виявлення "мовних голосів" культури, одним з яких є музика; - саморефлексію наукової музикознавчої свідомості, що веде до спеціального предметного виділення та вивчення музикознавчої діяльності у якості одного з породжуючих контекстів культури; - увагу до національного стилю як загальнокультурного феномена та до його антиномічних складових, зростання важливості музичних шляхів розвитку національного стилю, зокрема, зростання пріоритету духовно-релігійної музичної практики, зверненої до неї вторинної композиторської творчості як генетичних національно-стильових ознак, звідси - зростання довіри до Слова (культурного Логосу) як центрального структурно-смислового елемента національно-духовної традиції; - пошук гуманітарних дисциплін - медіаторів, тобто методично аргументованих інтердисциплінарних галузей гуманітарного знання; необхідність визначення засадничих рис гуманітарної методології та пріоритетності предметних виборів в даній галузі гуманітарного знання.

Визначення науковості як властивості СУМІ дозволяє характеризувати її: - як предметну аргументованість, не-випадковість, категоріально-понятійну витриманість історіографічного знання, наявність в ньому власної методологічної бази, системний характер історіографічного розгляду;

- виділення питань про Хронос та Логос культури як, по-перше, методологічно засадничих, по-друге, зумовлюючих визначення та формулювання головних просторово-часових параметрів людської діяльності, історичного життєвого світу культури, у тому числі - вирішення проблеми музичного часу, типів музичної темпоральності, котрі приймають узагальнююче естетичне значення та впливають на виконавські зміст та форми, по-третє, дозволяючих розглядати музичне мистецтво як процес та результативне втілення особливого мислення, а у такому мисленні (як музичному, так і музикознавчому) вбачати специфічні мистецькі риси.

Виявлення проблемно-понятійної стратифікації СУМІ призводить до визначення у якості провідних наступних понятійно-дискурсивних рівнів:

- культурної комунікації - спілкування (розуміючого діалогу) у єдності з явищами інформаційного простору культури та часу як ентропійного і, водночас, негентропійного чинника культури; - художньої комунікації, що передбачає коло споріднених понять знаку, символу, тексту, мови, повідомлення, контексту, інтертексту, інтерпретації; - школи - освіти - культурної традиції - Вчительства (що робить переважаючим особистісний початок) - пам'яті культури; - семантики культури та музичної семантики, що кореспондують одна до іншої та розвиваються шляхами акультурації (трансплантації) та інкультурації, переломлюють явища стильової рефлексії - цитації - смислу - апперцепції - гри.

Розробка категорій жанру-стилю як опорного аналітичного Інструменту СУМІ дозволяє знаходити їх головне застосування:

- при вивченні музичної форми як області безпосереднього змикання жанро - і стилетворчих факторів; - при інтегративному підході до музичної поетики, що виявляє взаємозумовленість її технологічного та ціннісно-смислового рівнів; - при розкритті процесів канонізації та інновації музичного висловлення (тексту); - при визначенні шліхів та засобів символізації музичного змісту; - при обговоренні континуальних та дискретних властивостей музичного матеріалу, звукової дійсності музики та письмових форм її відображення.

Визначаючи чинники процес формування СУМІ треба зазначити, що це, перш за все:

- зміцнення діяльнісних засад, поглиблена професіоналізація музиканта та музикознавця, який звертається до проблеми розвитку професійної музичної культури, в тому числі - активізація соціологічного та психологічного напрямів у музикознавстві; - розвиток фактології та джерелознавства як об'єктивного матеріалу історіології (власне історіографії), виділення феномена "живої історії" - усного музичного знання культури, плину її музичного життя, знайдення можливості безпосереднього дотику дослідника-історіографа до культурних першоджерел, пошук, визначення таких першоджерел; - нове розуміння особистості у зв'язку з проблемою самоактуалізації людини, тобто креативного зміцнення людської індивідуальності; уточнення поняття про постмодерністську свідомість, про постмодернізм у цілому як домінуючу семантичну установку культури на початку двадцять першого століття, що багато в чому є виявом процесу глобалізації. - визнання провідної властивості історіографічного знання як науково-дослідної, а головних форм її прояву та соціального функціонування, визнаних в Україні, таких, як дисертації, автореферати дисертацій, наукові монографії, фахові збірки наукових статей, матеріали та програми наукових конференцій за даними напрямом, спеціальністю, науково-методичні збірки.

Аналіз науково-дослідних текстів як базового музично-історіографічного матеріалу дає достатні передумови для виявлення системної концепційної єдності СУМІ - звідси, її структурних та якісних показників. Серед таких передумов виокремлюються формуючі та прогностичні призначення СУМІ, її усвідомлюючий щодо стану культури характер; залежність розвитку музичної історіографії від наявного (накопиченого) знання, досвіду придбання цього знання, також від предмету та методів пізнання; розгорнення музичної історіографії як певного пізнавально-оцінного процесу, водночас, її значення як суми знань, як структурованих та виражених результатів пізнання та розуміння пізнаного; глибинність СУМІ, що виражається в прагненні до виявлення закономірностей культурно-історичного процесу, взаємодіє з факторами цілісності музично-історіографічного знання, тобто з пов'язаністю проміж собою усіх його предметно-тематичних та проблемно-понятійних сфер, у тому числі, з факторами дискурсивної цілісності, тобто із здатністю музичної історіографії віднаходити власну мову; авторизованість, особистісна зумовленість дискурсивних пошуків, психологізація як наслідок і самого дослідження музично-культурного предмета, і визначення в якості головного інструменту дослідження свідомості науковця.

Все вищевикладене дозволяє визнавати складно-системну побудову, ієрархічність сучасної української музичної історіографії, що скерована до історіологічного поглиблення, та пропонувати як Генеральний висновок її схематичне відображення у вигляді співвіднесення засадничих рис, комунікативних функцій, властивостей, чинників, предметних якостей, форм вираження (наприкінці дисертаційних Висновків).

Висновки - Історіографія, як основа наукової інтерпретації сучасної української музичної культури

Похожие статьи