Українська культура 1917-1920 років крізь призму політичної діяльності революційних урядів

Опинившись при владі, Українська Центральна Рада задекларувала курс на досягнення національно-територіальної автономії. При цьому передбачалася активна діяльність щодо відродження української мови, а також українізації існуючих освітніх закладів та відкриття нових. Ставилися питання відкриття культурно-просвітніх та мистецьких закладів, об'єднань, бібліотек, видання художньої та навчальної літератури, розвиток науки, мистецтва тощо. Навколо цих ініціатив об'єдналась значна частина української творчої еліти, меценатів та всіх небайдужих [1, с. 8].

Центральна Рада чітко окреслила основні правові напрямки в галузі культури у Відозві до українського народу від 22 березня 1917 р. та Резолюції Українського національного конгресу (квітень 1917 р.). У цих історичних документах невідкладними завданнями ставилося відродження української мови і школи, створення національних загальноосвітніх і спеціальних навчальних закладів, збільшення кількості українських періодичних видань, культурно-освітніх установ.

У цей же час, влітку 1917 р. з метою якнайшвидшого відродження національного образотворчого мистецтва українська інтелігенція та секретаріат освіти розпочали підготовку до відкриття Української академії мистецтв. Академію було відкрито 18 грудня 1917 р. Її ректором став художник Ф. Кричевський.

Процес українізації культури під опікою Центральної Ради не оминув ініціатив театральної еліти, яка вже 12 березня 1917 р. в театрі М. Садовського провела перші

Театральні збори. За результатами зборів розпочалася робота з відкриття першого Українського національного театру. 24 квітня при Центральній Раді на основі товариства "Український національний театр" було створено однойменний комітет на чолі з В. Винниченком. З липня комітет працював при відділі мистецтв секретаріату народної освіти. 25 квітня 1917 р. на установчих зборах комітету було прийнято рішення про те, щоб створений національний театр був державним театром при уряді Центральної Ради [1, с. 11]. мистецький театральний хоровий капела

У 1918 р. зі встановленням влади Гетьмана П. Скоропадського продовжився процес національно-культурного відродження України. Змінювалися традиційні погляди на мистецтво, літературу, музику, зумовивши інтенсивне зростання нових явищ у художньому житті, пов'язаних з інтеграцією української культури у загальноєвропейський контекст з його потужним розвитком модерних стилів і напрямків.

За часів П. Скоропадського було юридично оформлено державну структуру, яка опікувалася національною культурою. 21 травня 1918 р. Рада Міністрів прийняла закон про утворення Головного управління мистецтва і національної культури та про перейменування Міністерства народної освіти в Міністерство народної освіти та мистецтва [2, с. 198].

Головними здобутками державної інституції з керівництва культурно-мистецьким процесом стало створення низки державних установ: Національного музею на базі Київського художньо-промислового і наукового музею; Національного архіву та Археографічної комісії на основі попередніх напрацювань Київської комісії давніх актів; Національної бібліотеки, Національної опери і Державного драматичного театру.

Значна державна підтримка надавалася театральним і музичним установам. Зокрема, 23 серпня урядом була прийнята постанова "Про заснування в м. Київ Державного драматичного театру". За державної підтримки 30 серпня у Києві було засновано Державну драматичну школу, що мала готувати режисерів та акторів; Кобзарську школу, Український національний хор під керівництвом О. Кошиця. 15 листопада виник один з перших державних музичних колективів - Державний симфонічний оркестр ім. М. Лисенка [1, с. 12].

Характеризуючи літературно-мистецьке життя України в добу П. Скоропадського, слід зазначити, що він був органічно пов'язаний з попереднім 1917 р., коли розпочався процес духовного оновлення України. Зростання національної свідомості, широка мережа громадських культурно-освітніх установ, творчих організацій забезпечили подальший розвиток української культури, який підтримувався державним фінансуванням. Діяльність відділів Міністерства народної освіти і мистецтва, які опікувалися розвитком українського мистецтва, літератури, театру, кінематографа, книговидання, сприяла зміцненню та поглибленню перетворень у всіх сферах духовного життя України і закладала міцний фундамент для подальшого піднесення української культури [3].

За Директорії УНР національні лідери також активно вболівали за культурний розвиток України. Зокрема, голова Директорії Володимир Винниченко, відомий письменник і драматург, доклав чимало зусиль до налагодження культурного життя, особливо театрального мистецтва.

Сприятливим фактором розвитку культури являлися значні практичні напрацювання попередньої влади в культурній сфері. Водночас, були й негативні фактори, що перешкоджали культурному розвиткові. Нестабільність, невизначеність курсу нової влади ставили великий знак питання на шляху подальшого розвитку різних напрямів національного мистецтва, які фактично відродилися за Центральної Ради.

За Гетьманату українське театральне мистецтво досягло досить високого щаблю розвитку. На час приходу Директорії до влади в Києві функціонували чотири професійні театри українського спрямування: Другий міський театр, Державний народний театр, Державний драматичний театр та "Молодий театр" [4, с. 128].

Визнаючи велику естетичну і виховну роль театру в суспільному житті, Директорія надавала заохочувальну підтримку не лише професійним, а й аматорським театрам, що мали донести до широкої аудиторії здобутки сценічного мистецтва. Для цього створювалися мандрівні театри. Так, визначалися маршрути гастролей, які мали охопити не знайомі з театральним мистецтвом віддалені міста і села. На мандрівні трупи покладалося особливе завдання - виховання у мас не лише естетичного смаку і любові до мистецтва, а також і національної свідомості та почуття громадянського обов'язку. Перед глядачами демонструвалися переважно п'єси українських класиків: Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Старицького. При низькому життєвому рівні та відсутності розгалуженої інформаційної мережі, а також частковій неграмотності населення мандрівний театр був не лише єдиною культурною розвагою, а й своєрідною школою патріотизму, яка формувала в політично нерозвиненого селянства почуття приналежності до української нації, стимулювала громадську активність [5, с. 423].

Театральні постановки часто мали політичний підтекст, були націленими у сьогодення. Це до деякої міри знижувало художню цінність вистав, стиль яких подекуди зводився до грубого реалізму. Але саме такі вистави були найбільш затребувані в той період, саме їхня гострота і актуальність збирали многолюдні аудиторії. Отже, український театр періоду Директорії був значною мірою політизований, поставлений на службу існуючому режиму.

Поруч з театральним, продовжувало розвиватись музичне та хорове мистецтво. Уряд уважно стежив за всіма культурними подіями, допомагаючи в аматорських починаннях молодим мистецьким колективам.

Найвизначнішою подією музичного життя часів Директорії безперечно було створення Української республіканської хорової капели. Перед капелою було поставлено завдання державної ваги - популяризувати українське національне мистецтво на високому професійному рівні як в Україні, так і за кордоном [4, с. 131].

У результаті гастролей по Європі українське музичне мистецтво вперше явило себе світові, здобувши популярність в європейських країнах.

Причина такого розвитку подій, очевидно, полягала в тому, що за Директорії найперше розвивалися ті галузі мистецтва, які мали просвітницько-пропагандистське значення. Театр, музика широко використовувалися для виховання в населення національної свідомості та підтримки революційного духу. Саме тому відбувалася переорієнтація на видовищність та посилювалася національна складова і політичний компонент в театрально-музичній сфері. Репертуар театрів стає майже виключно українським. Перед мандрівними театрами та музичними колективами ставилося завдання: пропагувати національну ідею по всій території України, особливо в місцях, віддалених від культурних центрів. В буремній політичній ситуації факти й гасла мали більшу вагу, аніж естетичні критерії [1, с. 16].

Таким чином, жорстка боротьба українських урядів Національно-демократичної революції 1917-1920 років супроводжувалась активною діяльністю по залученню народних мас на свій бік. У результаті цієї діяльності відбувалося формування означених складових української національної культури. При цьому революційні уряди використовували театральне, художнє, музичне мистецтво, літературу, освіту в якості вагомого інструменту ідеологічного впливу на народні маси. Агітаційна діяльність революційних урядів мала на меті формування нових принципів, духовних цінностей та пріоритетів національної культури української культури.

Кожен з урядів у питанні розвитку української культури обрав для себе різні пріоритетні напрямки. Так, Центральною Радою було зроблено наголос на загальну українізацію культури. Уряд Гетьманату П. Скоропадського акцентував увагу на створенні культурно-освітніх закладів, розвитку бібліотечної та музейної справи, а також театральному мистецтві. Політика Директорії була направлена здебільшого на театральне, музичне мистецтво та кінематограф. З огляду на таку розстановку пріоритетів, можна стверджувати, що кожний політичний режим намагався втілювати свої політичні плани вжиття за допомогою різних напрямів культури. Так, українізація Центральної Ради була покликана об'єднати широкі народні маси навколо національної ідеї; культурно-освітня діяльність Гетьманату мала на меті виховати нову українську інтелігенцію, зорієнтовану на культурний розвиток; зацікавленість Директорією театром та кінематографом пояснювалася видовищністю цих видів мистецтва, а тому їх можна було легко використовувати у якості інструменту для ідеологічного впливу.

З огляду на те, що питання культури було актуальним у політиці революційних урядів 1917-1920 років, і кожен з них був зацікавлений у розвитку певних галузей культури, нагальною залишається проблема виявлення основних причин саме такого вибору. Отже, у перспективі планується виявити основні ідеологічні чинники, які впливали на визначення урядами напрямків культурної сфери задля досягнення ними своїх політичних цілей.

Література

1. Богуславський О. В. Інформаційно-пресова діяльність Центральної Ради та українських урядів 1917-1920 рр.: автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.08 / О. В. Богуславський. - К.: Київськ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, 2002. - 20 с. 2. Розовик Д. Ф. Українське культурне відродження в роки національно-демократичної революції (1917-1920): Монографія / Д. Ф. Розовик. - К., 2002. - 312 с. 3. Буравченко Д. А. Культурне життя за Директорії УНР: здобутки та втрати / Д. А. Буравченко // Симон Петлюра в історії та національній пам'яті: матеріали Всеукр. наук. конференції (20 - 22 травня 2009 р.) / Укр. ін-т нац. пам'яті, Ін-т історії України НАН України, Полтавський держ. пед. ун-т ім. В. Г.Короленка; відп. ред. В. Ф. Верстюк. - К. : Фоліант, 2009. - С.127-140 4. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. - К.: "АртЕк", 1998. - 728 с.

Українська культура 1917-1920 років крізь призму політичної діяльності революційних урядів

Похожие статьи