Внесок М. Дюверже у розвиток політичної науки

А. І. Павко

Серед впливових і потужних підрозділів політичної науки чільне місце займає партологія, яка вивчає функціонування та організаційної побудови політичних партій та політичних систем, їх місце та роль у суспільно-політичному житті, форми взаємовідносини з іншими політичними та соціальними інститутами. Слід підкреслити, що вивчення політичних партій як політико-правового явища, соціального феномену, міждисциплінарної сфери гуманітарного знання є одним із найбільш потужних та перспективних напрямів сучасної суспільної науки. Теоретико-методологічне та практичне значення цього напряму досліджень визначається актуальністю комплексного, синтетичного вивчення проблем, пов'язаних із формуванням в нашій країні нової демократично-конкурентної та плюралістичної партійної системи, перетворенням політичних партій в структурний елемент механізму організацій та здійснення державної влади в Україні. Певний внесок в розробку сучасних наукових уявлень про політичні партії як базовий інститут системи політичної демократії зробили вітчизняні дослідники: В. М. Литвин [1],

А. І Павко [2], М. В. Примуш [3], М. І. Обушний [4], Ю. Р. Шведа [5], А. С. Романюк [6] та інші. В опублікованих нами грунтовних монографічних дослідженнях, навчальних посібниках на основі накопиченого в цій предметній сфері теоретичного та емпіричного матеріалу висвітлено становлення та розвиток політичних партій як у класичному політологічному, так і в історико-політичному аспектах. У цьому зв'язку зазначимо, що історична наука досліджує політичні партії насамперед в ретроспективно-генетичному аспекті їх виникнення, функціонування та поетапної еволюції до сучасних форм партійної організації. Саме вивчення історичних обставин, які обумовили необхідність створення політичних партій, а також змін в її організації та політичній діяльності дозволяє виявити генетичні принципи сучасних процесів, які відбувалися всередині партій та на між партійному рівні.

Активно і досить плідно у науково-пізнавальному сенсі досліджується партологічна проблематика також зарубіжними, зокрема впливовими російськими політологами та юристами. В опублікованих на сучасному етапі працях А. Автомонова, С. Авак'яна, А. Галкіна, Г. Голосова, С. Заславського, Ю. Коргунюка, М. Марченка, Ю. Малова, М. Фарукшина, Ю. Юдіна здійснено всебічний аналіз, виникнення еволюції, соціальнополітичної природи та функцій політичних партій, політико-правових аспектів в їх діяльності та участі в виборчому процесі [7].

Конструктивність наукового підходу російських дослідників виявляється, насамперед в тому, що методологічну перспективу визначення феномену політичних партій вони пов'язують із контекстом порівняльного аналізу і типології політичних партій і партійних систем.

Досліджуючи історичні витоки сучасної партології та з'ясовуючи місце в ній наукової спадщини М. Дюверже, важливо врахувати те, що теоретико-методологічні засади вивчення політичних партій закладено в працях Дж. Брайса, М. Вебера, Р. Міхельса, М. Острогорського. Ці вчені розробили основи наукового розуміння політичних партій, базовий понятійно-категоріальній апарат майбутньої партології. Так, у 1898 році французькою мовою було опубліковано монографію відомого російського правознавця, історика М. Острогорського "Демократія і політичні партії", в якій на прикладі США та Англії вперше було розкрито механізм влади та управління в сучасному суспільстві, показано суперечливість принципів демократії та реального функціонування політичних партій. Важливою складовою оригінальної концепції М. Острогорського, присвяченої аналізу феномену сучасної демократії, є глибоке дослідження таких питань як перехід від традиційного до демократичного суспільства і можливість маніпуляції волі виборців, механізму взаємовідносин мас та політичних партій, процесів бюрократизації партійних угруповань в умовах жорсткої конкурентної боротьби за владу. Всі зазначені тенденції еволюції політичних партій знайшли рельєфне втілення у виникненні Кокусу особливої політичної машини, яка дозволяє лідерам зосередити владу над партійними структурами. "Життя партії, писав М. Острогорський:

- зводиться до добре розіграного шоу. Жодної гнучкості, еластичності в рухах, по всій лінії сувора гра, причому все наперед відредаговано, виключаються будь-які прояви ініціативи. Поширення ідей, конфлікти поглядів, демонстрації політичних почуттів. Усе це є предметом виробництва як на якій-небудь манчестерській фабриці чи на бірмінгемському заводі" [8]. Вказуючи на значну небезпеку цих негативних тенденцій сучасної демократії, М. Острогорський разом з тим і вказав на шляхи їх подолання. Один з принципово важливих висновків його фундаментальної праці, яка здійснила потужний вплив на світову політичну думку ХХ ст., полягає в тому, що політичне життя рішуче відкидає можливість вакууму влади. Якщо суспільство не виробило стійких механізмів соціального регулювання та контролю над владою, то виникає реальна загроза встановлення тиранії меншості над більшістю. Відомий російський дослідник пов'язував виникнення політичних партій з розширенням можливостей політичної участі громадян в житті суспільства, в тому числі з появою загального виборчого права, посиленням їх політичної активності. дюверже політичний демократичний партія

Науково аргументовані теоретичні положення політологічного дослідження М. Острогорського було покладено в основу концепції політичних партій відомого зарубіжного соціолога Р. Міхельса. В праці "Соціологія політичної партії в умовах сучасної демократії" (1911) Р. Міхельс сформулював "залізний закон олігархічних тенденцій" в буржуазній демократії, згідно якому діяльність демократії зазнає жорстких обмежень у зв'язку з необхідністю існування організації, яка спирається на "активну меншість" (еліту), оскільки " пряме панування мас є неможливим з технічного боку".Слід сказати, що політична концепція М. Острогорського зазнала суттєвих трансформаційних змін в результаті її синтезу з поглядами М. Вебера на феномен політичних партій та вчення про політичні еліти Г. Моски та В. Парето. Варто підкреслити, що розроблена німецьким соціологом Максом Вебером історична схема генези політичних партій (аристократичні угрупування, політичні клуби, сучасні масові партії) вважається класичною і підтверджена багатьма прикладами із політичного життя європейських країн.

Моріс Дюверже у фундаментальній праці "Політичні партії", яка була опублікована в 1951 році, не тільки продовжив, але і логічно завершив низку блискучих досліджень з політичної соціології, підготовленими його попередниками, видатними мислителями та інтелектуалами кінця ХІХ початку ХХ ст. В монографії М. Дюверже були всебічно розглянуті питання походження політичних партій, дано об'єктивну оцінку їх місця та ролі в сучасному демократичному суспільстві, сформульовано найважливіші закономірності впливу виборчої системи та парламентаризму на розвиток політичних партій, визначено критерії класифікації партій та партійних систем. Саме завдяки своїй знаменитій праці М. Дюверже увійшов в історію світової політичної думки як визнаний автор теорії політичних партій, фундатор сучасної партології. "Головна мета даної книги, писав М. Дюверже, полягає в тому, щоб хоча б у загальних рисах окреслити першу загальну теорію партій, внести об'єктивність в галузь, де панує суб'єктивізм і упередженість" [9].

Зазначимо, що у вітчизняних та зарубіжних довідках і енциклопедичних виданнях міститься важлива, хоч і не достатньо повна, переважно фрагментарна інформація про науково-педагогічну та громадсько-політичну діяльність М. Дюверже. Спираючись на неї, підкреслимо, що М. Дюверже (народився 5 червня 1917 року) відомий французький вчений, визнаний фахівець у галузі юридичної, політологічної та соціологічної науки. З 1955 року доктор права та професор соціології Паризького університету.

М. Дюверже викладав конституційне право та політичні науки в університетах Парижа, Женеви, Нью-Йорка, керував створеним ним Центром політичних досліджень, а згодом Центром порівняльного аналізу політичних систем Сорбонни, працював політичним оглядачем газет "Монд" та "Нувель обсерватор", консультував уряд Франції, Мексики, Греції та інших держав з питань конституційного права та виборчих компаній, обирався депутатом Європейського парламенту. Його було обрано членом Американської академії мистецтв і науки, почесним доктором багатьох зарубіжних університетів. З-під пера М. Дюверже виходили як академічні монографічні дослідження, підручники, так і яскраві оригінальні публіцистичні книги та статті, написані на злободенні питання тогочасного політичного життя Франції та Європи. Назвемо лише декілька найбільш помітних у науковому середовищі праць М. Дюверже, які мають найвищий індекс цитування. Це, зокрема, підручник "Курс конституційного права" (1946), та названа нами монографія "Політичні партії" (1951), яка вважається класичною і активно використовується у навчальному процесі. Методологічне значення зберігають опубліковані вже багато років тому назад книги "Методи політичної науки" (1959), "Політичні інститути і конституційне право" (1960), "Політичні режими" та "Про диктатуру" (1961), "Вступ до політики", "Методи соціальних наук" (1964). Вагомий внесок у розвиток політичних наук у Франції зробила опублікована у 1966 році книга М. Дюверже "Соціологія політики". Пафосом ідейно-політичної боротьби за втілення ідей та принципів демократичного розвитку французької як загалом і і всієї європейської спільноти проникнуті такі його гострі науково-публіцистичні книги як "Демократія без народу" (1967), "Янус: два обличчя Заходу" (1972), "Республіканська монархія" (1974), "Шах королю" (1978), "Відкритий лист соціалістам" (1976), "Республіка громадян" (1982), "Настільна книга співіснування" (1986), "Ліберальний заєць і європейська черепаха" (1990) та інші.

Одним із підсумків ефективно організованої М. Дюверже у Центрі порівняльного аналізу політичних систем роботи по вивченню уроків політичного розвитку світу ХХ ст., виявленню закономірностей функціонування та еволюції політичних режимів, шляхів політичного процесу стала опублікована під редакцією французького дослідника книга "Напівпрезидентські режими", в підготовці якої прийняли участь відомі фахівці із європейських країн.

Варто вказати на те, що прикметною рисою наукових публікацій М. Дюверже є не тільки очевидна актуальність політологічної проблематики, високий науковий рівень аналізу теоретичного та емпіричного матеріалу, але і його своєрідний стиль викладання матеріалу, який самі французькі видавці визначили наступним чином: незалежність мислення, логічна чіткість, глибина і масштабність авторських поглядів.

Проте квінтесенцією наукових ідей М. Дюверже у царині політологічної соціології цілком справедливо вважається його класична фундаментальна праця "Політичні партії". Саме завдяки цій книзі, яку світ побачив у 1951 році М. Дюверже і по теперішній час залишається досить відомим і популярним вченим як у Франції так і далеко за її межами. Завдяки глобальному характеру політологічної проблематики, широчині і різноманітності емпіричної бази, високому рівню теоретичних узагальнень та проникливих наукових передбачень ця фундаментальна праця здобула міжнародне визнання, її було перекладено більш ніж 20 мовами світу.

Вже на перших сторінках своєї праці М. Дюверже чітко і лаконічно поставив стратегічне завдання наукового дослідження розробити загальну теорію партій, яка б могла стати фундаментом і методологічним орієнтиром для поглибленого вивчення партологічної проблематики. Вказуючи на складність такого завдання, але разом з тим підкреслюючи його необхідність і перспективний характер, М. Дюверже зазначав: "Ми потрапили в замкнене коло. Тільки багаточисельні та достатньо грунтовні монографії дозволять коли-небудь побудувати загальну теорію партій. Проте такі монографії не зможуть бути по-справжньому глибокими, якщо вони написані в умовах повної відсутності загальної теорії партій" [10].

Слід підкреслити, що М. Дюверже блискуче реалізував головну мету своєї книги. Використовуючи системний підхід та метод структурно-функціонального аналізу в широких межах діалектики, французький вчений у монографічному дослідженні розробив теоретичну модель сучасної політичної партії, з нових методологічних позицій підійшов до одного із стержневих категоріальних понять партології. На думку М. Дюверже, сучасна партія це партія, яка здатна реалізувати загальне виборче право і завоювати парламентську більшість шляхом використання інститутів і механізмів демократичного суспільства. На відміну від своїх попередників він розглядає сучасну політичну партію не як ідейну чи соціально класову єдність, а насамперед як єдність структурно-функціональну. Виходячи з цього, він формулює одне зі своїх ключових положень про те, що сутність сучасних політичних партій найбільш повно та глибоко розкривається через організацію. Використовуючи структурний підхід до аналізу масових політичних партій, М. Дюверже в якості найважливіших атрибутів партійних угруповань виокремив такі їх характерні риси як особливості їх структури, тривалість існування, фактори організаційної будови.

Заслуговує на увагу компетентна думка сучасних російських політологів про те, що утворення та становлення політичних партій це складний процес, який залежить від соціального та культурного контексту, який має місце у конкретному суспільстві. В найбільш загальному вигляді партія формується із прибічників того чи іншого політичного курсу в достатньо локальних кон'юнктурних умовах, які згодом змінюються, що змушує внести відповідні корективи і в діяльність самої партії. Розглядаючи цей важливий сегмент партологічної проблеми, М. Дюверже, зокрема, вважає, що важливою характеристикою генезису партії та її вихідного базису є зв'язок партій з владними структурами чи з опозиційними групами. Для визначення генези будь-якої партії, на думку французького вченого, доцільно з'ясувати питання, з кого саме формується основне ядро активістів партії в момент її утворення: з людей вже причетних до влади та наділених владними функціями, чи з опозиціонерів, про існування яких політики можуть навіть не здогадуватися. Французький політолог та професор конституційного права М. Дюверже доходить висновку, що виникнення та розвиток політичних партій пов'язаний з розширенням демократії та прав представницьких інституцій.

Слід зазначити, що суттєвим внеском в партологію є здійснена М. Дюверже класифікація політичних партій та партійних систем. В залежності від ідеології, яка лежить в основі програм політичних партій, він виокремив консервативні, ліберальні, соціалістичні, комуністичні та фашистські партії. В основу типологічного критерію поділу партій на масові та кадрові М. Дюверже поклав декілька організаційних ознак: історія виникнення, характер членства в політичній партії, джерела фінансування, пріоритетні форми партійної діяльності, характер взаємовідносин між керівництвом, членами партії та її представниками в структурах влади. Використовуючи ці критеріальні ознаки, М. Дюверже, зокрема вказав на те, що кадрові політичні партії є нечисельними, характеризуються аморфністю організаційної структури, відсутністю фіксованого членства та членських внесків. Діяльність таких партій здійснюється переважно в період передвиборчих кампанії, а в період між ними в парламентських групах. Організоване ядро таких партій складає група елітних політичних діячів, які в силу свого статусу, фінансових можливостей, особистої популярності здатні забезпечити перемогу партії на виборах без залучення широкої організованої підтримки. Натомість масові партії характеризуються наявністю широкої мережі регіональних та місцевих організацій, що здійснюють свою діяльність на постійній основі, фіксованим членством, більш жорстокої партійної дисципліни, яка передбачає сплату членських внесків та надання партії особистого сприяння. Крім цього, масові політичні партії відрізняються від кадрових більш предметним регулюванням основ внутрішньопартійної діяльності. За моделлю кадрового типу створені американська Демократична та Республіканська партія, а також значна кількість європейських консервативних та ліберальних партій. Проте в чистому вигляді, як зазначає і сам М. Дюверже, кадрові і масові партії зустрічаються дуже рідко. На практиці, як правило, має місце поєднання ознак, властивих обом типам партій. Тому в якості логічного доповнення до поділу політичних партій на кадрові та масові французький дослідник пропонує поділ партій на партії, що мають пряму та непряму структуру.

Якщо пряма структура характеризується вертикаллю однорідних партійних організацій різного рівня з єдиним членством, то непряма передбачає колективне членство інших організацій. В якості прикладу партії з непрямою структурою М. Дюверже наводить лейбористську партію в Англії, в якій крім індивідуального членства мало місце і колективне в складі профспілок та інших суспільних організацій.

Невід'ємним елементом дослідження теоретичних аспектів політичних партій у монографії М. Дюверже є запропонований її автором аналіз у співставленні з більш широкими утвореннями партійними системами. Нагадаємо, що поняття партійної системи включає в себе сукупність усіх партій, а також характер їх взаємодії та участі в політичній діяльності в процесі формування та реалізації державної влади. Саме М. Дюверже розробив найбільш відому та поширену в політичній науці типологію партійних систем за кількісними чинниками. На основі чисельності політичних партій, які реально функціонують у суспільстві і приймають участь у боротьбі за владу, він за комплексом ознак виокремив три види партійних систем двопартійна, багатопартійна, однопартійна.

Характеризуючи соціально-політичну природу однопартійних систем, М. Дюверже не розділяє поширену точку зору про ототожнення однопартійної системи з тоталітарними державами. На його думку, не потрібно ставити знак рівності між тоталітарною та однопартійною системами, керуючись лише формальною ознакою наявність єдиної партії. Однопартійність слід розглядати не абстрактно, а в конкретно історичних умовах, причому важливе значення має оцінка партією свого монопольного становища та готовності до цього закріплення.

На відміну від однопартійності двопартійність забезпечує політичне поле справжніми і рівними суб'єктами діалогічних відносин, а також значною кількістю дрібних партій, які не претендують на владу, проте мають право на існування в партійній системі. Модель двопартійності, яка притаманна політичним системам США, Великобританії та інших держав, являє собою збалансовану систему суспільного делегування партіям політичних повноважень і тому є самим дієвим на сьогоднішній день механізмом представницької форми здійснення влади. З точки зору М. Дюверже, багатопартійні системи характеризуються значним дробленням в суспільстві основ політичної диференціації. В результаті в політичній системі суспільства конкурують не одна і не дві, а декілька політичних партій. Важливо наголосити на тому, що запропонована М. Дюверже для наукового вжитку типологія партійних систем отримала значне поширення та визнання в політичній науці. Більшість подальших розробок і типологічних схем здійснювалась саме в руслі закладеного французьким вченим підходу. Незважаючи на те, що назва праці М. Дюверже вказує на її конкретну проблематику, проте в ній розглядається широке коло важливих як в теоретичному, так і в практичному відношенні проблем політичного життя. Зазначимо у цьому зв'язку, що лейтмотивом зазначеного монографічного дослідження виступає проблема співвідношення демократії та політичних партій. Не випадково, що в центр праці М. Дюверже поставив проблемне питання значної ваги: чи відповідає демократія обставинам нашого часу і чи відповідає їй режим політичних партій? Потрібно підкреслити, що в умовах розгортання у світі "холодної війни", під пильним прицілом якої опинились демократичні ідеали тих європейських країн, які боролись проти фашизму в складі антигітлерівської коаліції, М. Дюверже знайшов у собі мужність і сміливість, для того, щоб на сторінках свого власного бестселера безкомпромісно заявити: "Режим без партій це режим без демократії" [11].

В своїй праці він всебічно обгрунтовує об'єктивну необхідність політичних партій як атрибуту сучасної демократії. При цьому М. Дюверже не ідеалізує політичні партії взагалі, а тим більше будь-яку конкретну партію. Навпаки з максимальною об'єктивністю вченого аналізує та зі скрупульозністю юриста фіксує ті риси партійних угруповань, які саме демократії і суперечать.

На думку М. Дюверже, загальне виборче право залишається одним із універсальних способів легітимації, а виборчий бюлетень єдино реальною формою суспільного договору громадян з владою, а політичні партії інструментом вираження, формування та представництва суспільної думки. Демократія в розумінні М. Дюверже це не "управління народу самим народом". Це свобода для народу, забезпечення якої здійснює шляхом управління народом еліта, яка за походженням та результатами діяльності тісно пов'язана з народними масами. На думку М. Дюверже, режим без політичних партій неодмінно передає владу тим елітам, які зобов'язані своєму привілейованому становищу, грошам та посадам [12].

Тому він перебуває на значно більшій відстані від демократії ніж "режим партій". М. Дюверже переконаний в тому, що демократії загрожує не режим партій, а потенційна і реальна можливість авторитарної, олігархічної і тоталітарної їх організації. Проте в результаті свого дослідження М. Дюверже дійшов обгрунтованого висновку, що в самій природі сучасних партій закладеніті позитивні риси і тенденції, які здатні не лише протистояти їх антидемократичній орієнтації, а реально усунути її із сфери практичної діяльності. Для цього необхідно розуміти походження, сутність, закони та механізми функціонування, тенденції еволюції та розвитку політичних партій. Саме висвітленню цих актуальних проблем політичного минулого та сьогодення і присвячена фундаментальна праця з партології М. Дюверже.

Книгу М. Дюверже було опубліковано майже 50 років тому назад, проте і на сучасному етапі вона залишається енциклопедією політичних знань, необхідних для осмислення дій та поведінки в суперечливому світі політичного життя, забезпечення ефективного впливу на еволюцію такого його важливого структурного компоненту як політична партія.

В Україні, в якій відбувається складний процес становлення інститутів демократії, громадянського суспільства, їх взаємовідносин з політичними партіями глибокі ідеї та положення, мудрі передбачення та прогнози М. Дюверже мають особливий рефрен, а тому, на нашу думку, повинні знайти шлях до розуму та серця кожної освіченої, політично свідомої людини громадянина. Потужним імпульсом для реалізації такого кроку могло б, на нашу думку, стати видання непересічної праці М. Дюверже українською мовою, яка б супроводжувалась з відповідним вступним словом та коментарем одного з авторитетних вітчизняних політологів.

Література

Острогорский М. Я.

Внесок М. Дюверже у розвиток політичної науки

Похожие статьи