Налагодження підпільної видавничої роботи (1941-1944) - Видавнича діяльність українців на окупованій території під час ІІ Світової Війни

Адміністративні заборони та утиски з боку німецької влади змусили керівників ОУН уже в липні 1941 року шукати підпільних шляхів друку літератури. Спочатку з цією метою використовували державні друкарні, де потай, з допомогою довірених осіб друкували потрібні матеріали, але зі встановленням німецької цензури цей спосіб ставав дедалі ризикованішим, оскільки в руки німців часто потрапляли кількатисячні наклади організаційної літератури, що дорого коштувало організації як під оглядом матеріальних, так і людських ресурсів. Відвертий терор, який нацисти розгорнули супроти діячів організації у вересні 1941 року, змусив керівників ОУН узятися до створення підпільного видавничого сектору, що мав унезалежнити видавничу роботу від волі будь-якого окупанта. Першими на цей шлях ступили члени ОУН(б), які вже у серпні 1941 року розпочали планове відновлення необачно розконспірованої підпільної мережі, що сильно постраждала й від більшовицьких репресій, і від переслідувань німецької окупаційної влади.

Були сформовані підпільні видавничо-пропагандистські структури. Керував роботою Головний осередок пропаганди (ГОСП) або Головний осередок пропаганди і інформаційної служби (ГОПІС) на чолі з Головним референтом пропаганди. Після арешту Степана Ленкавського цю посаду обійняв Дмитро Маївський.

Члени ГОСП визначали основні напрями пропагандивно-видавничої роботи, окреслювали пріоритетну тематику періодичних видань, виготовляли ключові зразки пропагандивних матеріалів. Рішення ГОПІС були обов'язковими і для пропагандивних осередків ОУН, і для політвиховних структур УПА. За короткий час вдалося створити осередки пропаганди (ОП) на крайовому (КОП), обласному (Обл. ОП), окружному (ООП) і повітовому (ПОП) рівнях. Вони складалися з 3-5 працівників, які окрім роз'яснювально-пропагандивної роботи займалися редагуванням, друком або передруком організаційної літератури, а також її розповсюдженням. З'явилися підпільні друкарні, що діяли здебільшого при крайових і обласних ОП. Тим часом на нижчих рівнях друкарні організовували за наявності відповідного приладдя, фахівців та можливості надійно законспірувати їхню роботу.

Загалом, із друкарською технікою проблем не виникало, адже організація, виконуючи передвоєнні вказівки, зосередила у своїх руках значну кількість друкарських машинок, циклостилів, ротаторів, склографів. Вони слугували переважно для друку невеликих за обсягом матеріалів (газет, листівок, відозв, декларацій). У разі потреби їх можна було швидко заховати або перевезти в інше місце. Відносна простота у використанні давала змогу розташовувати таку техніку безпосередньо в приміщенні пропагандивного осередку. Потужнішу, але малотранспортабельну техніку (друкарські верстати) розміщували у підземних криївках на глибині 3-5 м, щоб заглушити звук роботи машин. Найчастіше у підпіллі використовували верстати з ручним приводом, оскільки електричні створювали більше шуму. Підземний бункер міг складатися з кількох приміщень, у одному з яких стояла друкарська машина, інші були відведені під житло працівників або склади паперу і готової продукції. Обслуга друкарні складалась із адміністратора, редактора і технічних працівників. Крім обслуги, про місце розташування друкарні знав керівник пропаганди і шеф Служби безпеки (СБ), який відповідав за охорону об'єкта. Виготовлену літературу доставляли на спеціальні пункти зв'язку, звідки кур'єри розвозили її за призначенням. Зворотнім шляхом передавали папір, поліграфічні фарби, канцелярське приладдя і все необхідне для роботи друкарні.

Похожие статьи




Налагодження підпільної видавничої роботи (1941-1944) - Видавнича діяльність українців на окупованій території під час ІІ Світової Війни

Предыдущая | Следующая