ХАРАКТЕРИСТИКА ТУРИСТИЧНО-ЕКСКУРСІЙНОГО МАРШРУТУ ПРАКТИКИ, Загальна характеристика туристсько-екскурсійного маршруту чи варіантів екскурсій бази практики - Методика підготовки і проведення екскурсій по Львову

Загальна характеристика туристсько-екскурсійного маршруту чи варіантів екскурсій бази практики

03.06.15р. - Відвідання екскурсії в "Будинку вчених"

Будинок вчених у Львові - це колишнє дворянське казино - пам'ятка архітектури (необароковий стиль), що знаходиться в центральній частині міста.

В цьому будинку відбуваються конференції, засідання, міжнародні ділові зустрічі, конгреси, симпозіуми, представницькі наради. У 1999 році тут діяв прес-центр саміту Президентів країн Центральної та Східної Європи [див. Додаток В].

Будинок вчених надає в оренду вісім залів для проведення різних заходів, у тому числі для сімейних урочистостей, проводить екскурсійне обслуговування. До послуг відвідувачів багата актова зала на 200 місць (площа сцени дозволяє проводити концерти), Біла зала на 120 місць із каміном та чорним концертним роялем, дзеркальна зала на 80 місць, Червона зала та затишна і красива зала Беж із старовинними меблями, бібліотека з чудовою галереєю, оздоблена ліпниною балконна галерея та зелений сад для прогулянок, зала засідань Ради Будинку вчених на 50 місць [7].

В споруді сьогодні проводять Львівські бали. Таким чином підтримують традицію львівських балів, яка розпочалася ще в 1482 році.

При Будинку вчених працюють творчі колективи: Народна вокально-оперна студія, Народний театр "Мета", Зразковий театр дитячої пісні "Горличка", а також різноманітні курси (іноземних мов, лікувального масажу, косметології тощо).

Будинок казино привертає увагу високою якістю будівельних та художніх робіт, багатством і різноманітністю декору. У композиції домінують експресивні форми, що надають архітектурі пластичної виразності і динамізму. Весь другий ярус фасаду займає простора лоджія, схована рядом високих півциркульних арок і бароковою балюстрадою. Балкони, встановлені над арками проїздів, спираються на монументальні фігури атлантів, виконані з цинку. Будинок оздоблено численними кам'яними та ліпними прикрасами (путті, вазони, гірлянди, маскарони).

Динаміка форм фасаду знаходить підтримку в хвилеподібному абрисі парадних сходів. Сходова клітка завершена скляним перекриттям. Зали прикрашені ліпниною, оформлені численними різьбленими деталями, виконаними з різних порід деревини. Вистрій інтер'єрів доповнюють мармурові та алебастрові каміни, світильники, частково збережені старі меблі.

З 1918 року приміщення використовувалося як міське казино, а під час Другої світової війни - як пункт набору молоді Галичини на каторжні роботи до Німеччини [13].

Із 1948 року тут діє Львівський Будинок вчених, із яким пов'язано немало подій наукового, громадсько-політичного і творчого життя Львова, області та України. У по воєнний час, декілька років в Будинку Вчених розміщувався Львівський Будинок Архітектора.

Бюро Фельнер / Гельмер (нім. Bьro Fellner &; Helmer) -- бюро архітекторів Фердінанда Фельнера (нім. Ferdinand Fellner d. J., 1847--1916) та Германа Гельмера (нім. Hermann Helmer, 1849--1919): Фельнер / Гельмер працювали у Відні у 1873 -- 1919 рр. Архітекторське бюро спеціалізувалося на будівництві театральних споруд і було вцілому задіяне на 48 театральних будівлях Європи. Бум театрального будівництва близько 1900 р. вимагав такої спеціалізації. Велике значення мало бажання буржуазії мати власні сцени. Їхній стиль започаткував нову епоху в архітектурі 20 сторіччя, зробивши переворот у містобудуванні. Це був шлях від строгого італійського ренесансу через повторне відкриття бароко до модерну пізніх споруд. У цьому стилі ними були зведені не тільки театри, а також торговельні заклади, банки, палаци та готелі. У будівництві вони використовували найновіші відомі на той час методи. Незважаючи на численні війни і пожежі майже усі театри діють до сьогодні й послуговують культурному життю багатьох міст Європи [7].

- Екскурсія в Костел Єзуїтів (Петра і Павла)

Це одне з наймістичніших місць у Львові. Хоча для мене, який ще не бував в легендарних підземеллях кляштору єзуїтів, це перш за все надзвичайно естетичне місце. З уcіх львівських костелів цей подобається мені чи не найдужче - і я не зміг б пояснити, чому, якби мене спитали. Це щось на рівні відчуттів, не більше і не менше [див. Додаток Д].

І історія у нього теж непроста: в 2011 р. з костелу ледь не насильно витурили архів бібліотеки ім. В. Стефаника (2 400 000 книг, на секунду), щоб влаштувати у споруді черговий храм УГКЦ. Наче мало їх у Львові. У власність курії будівля перейшла ще 8 липня 2010 р. Єзуїти, які діють в Україні, запевнили, що вони ок з цим рішенням. Ну а що вони ЩЕ могли сказати?!? Історію перекручують як хочуть: бачте, у 1848-1939 рр. храм виконував функцію гарнізонної святині міста, тому в ХХІ столітті його віддали під опіку Центру військового капеланства. Влітку 2012 р. почали ходити чутки про реставрацію храмового органу - але на неї "потрібна сума з сімома нулями", якщо говорити мовою газетярів [8].

Костел повернувся спиною до Проспекту Свободи та статуї Шевченка з його дивацькою хвилею поруч. На бронзову голову Івана Підкови неподалік на маленькій площі костел теж не дивиться. Його уваги не заслужив навіть вершечок ратуші, який проглядається з цього місця. Львів - сам по собі, костел єзуїтів - сам по собі. Може, це образа за те, що в ХІХ ст. його позбавили вежі - однієї з найвищих костельних дзвіниць міста? Мовляв, аварійний стан, ще завалиться під час богослужіння, воно нам треба? [8].

Несправедливо обійшлися з найдавнішим барочним храмом міста (його в 1610-1630 рр. спорудив Джакопо Бріано, архітектор єзуїтського ордену). Скоріше, не так. Бріано вже доводив споруду до пуття, а під чиїм керівництвом будівництво почалося, достеменно невідомо. В 1613-1614рр. процесом зведення храму керував Себастіян Ламхіус, а Бріано прибув до Львова лише в 1618 р., коли стіни костелу були вже зведені приблизно на метр-півтора (три лікті). Італієць опрацював проект храму, трохи видозмінивши інтер'єр. А загалом - все той самий класичний взірець, церква Іль Джезу у Римі, прототип для тисяч сакральних споруд Європи та Америки того часу.

Кажуть, як тільки храм побудували, прийшов до ченців невідомий, приніс чималу суму грошей і попросився вступити до ордену. Монахи погодилися, та невдовзі неофіт почав вихвалятися своїм станом та грошима. На репліки у відповідь, що всі тут рівні, пан продовдував гнути свою лінію: "Я вищий за вас". За що і дістав покарання: ченці замкнули його в підземній келії. Відсидка поглядів пана не змінила [13].

Одного дня до костелу зайшов блідий чоловік у чорному, який сказав, що зможе переконати непокірного ченця у загальній рівності. Чути було, що чоловіки у келії сваряться, а коли все затихло, в келії нікого не було. Лише шматок пергаменту у кутку... Так народилася легенда про Чорного монаха, що продав душу Дияволу. Та про це пізніше.

Львівський храм традиційно тринавний, зі слабо вираженою зовні апсидою. Бічні нави вужчі за центральну - для базиліки це нормально. Щоб хоч трохи виграти у просторі, над боковими навами споруджено галереї-емпори. Читала, що саме за емпорами впізнавали єзуїтські храми. Може, це й правда. Інші джерела повідомляють, що для єзуїтів характерними були не емпори, а окремі каплички по бокам від головної нави, переділені поперечними стінами. Великої різниці, яка з цих версій правдива, а яка ні, я не бачу.

Коли кілька братів ордену вперше з'явилися в Львові в XVI столітті, майна в них не було зовсім. Ще й міщани поставилися до них не надто привітно... Коли ж за наказом австрійського цісаря орден було скасовано (1848), майно львівських єзуїтів оцінили в мільон талерів [8].

Вежу, яку ми вже не побачимо і яка була найвища в місті, спорудили в 1702 р. за проектом Валентина Годного, а розібрали в 1830р.

Петропавлівський костел відіграв свою роль навіть у історії львівського пива. Колись тут був прохід, яким можна було вийти до складів єзуїтів з вулиці, але вулиця була досить вузька (всього 4 метри), а ворота складів відкривалися назовні, що заважало перехожим. От власник найближчої броварні і накатав у магістрат скаргу, прохаючи, аби місто заставило єзуїтів закласти прохід.

Монахи були змушені вдовільнити прохання львів'ян, та написали зутрічну скаргу - їм, бачте, заважає дим, що підіймається над площею, коли у броварні варять пиво. Більше того, дим псує фрески храму! Чи не міг би магістрат закрити броварню, цим самим зберігши цінний стінопис, а у звільнившомуся приміщенні ченці б організували дитячий притулок?.. Місто і на цей раз послухалося воксу популі - так броварня перейшла у руки єзуїтів. Щоправда, притулок вони так і не створили, продовжуючи варити пиво...

Чи дивуватися тепер тому, що єзуїтів в місті не любили і навіть кілька разів виганяли з міста? :) Не допомогали навіть чутки про чудодійне зцілення на початку XVIII ст. перед орбазом Марії Розрадниці (його у 1946 р. вивезли до Вроцлава) одного страшного грішника, якому тягар гріхів не давай зайти до жодного храму - аж поки нещасний, що давно і марно шукав смерті, не почув голос з котелу апостолів Петра і Павла, де й почав молитися, а потім помер.

Ще одна бувальщина зафіксована у фондах рукописів бібліотеки ім. Стефаника: під час меси у 1790-х роках у велетенському храмі, що вміщав до 5 000 віруючих, стало погано одній жінці - і вона попросила склянку води. Зламаний телефон спрацював, народ вирішив, що почалася пожежа і панічно кинувся до виходу. В давці багато людей покалічилося, були й загинувші.

Фасад костелу оздоблено пілястрами корінфського ордеру, нішами зі скульптурами святих (встановлені в 1896 р.) та орнаментальною різьбою віконниць.

Храм пережив реставрації та реконструкції в 1740 (тоді з'явилися бічні нави, а стіни і склепіння були розписані Франциском та Себастіаном Екштейнами з Брно: Франциск виконав 4 композиції на склепінні головної нави, а по смерті майстра його справу продовжив син - фрески над хорами і бічними навами), 1842, 1879, 1896 роках.

Скульптурне розп'яття, виконане Яном Пфістером, яке було встановлено в одному з бічних вівтарів, вважається цінним витвором мистецтва.

Кому належить розташована під боком костелу триповерхова будівля Єзуїтської колегії, я не знаю. З'явився будинок в 1723 р. за проектом Дж. Бріано, а славиться не лише розкішним барочним порталом по вул. Театральній з лежачим лицарем та збереженими фресками, а й тим, що в цих стінах здобував освіту Богдан Хмельницький.

З жовтня 2002 року почав діяти екскурсійний маршрут "Підземний Львів" (за дві години екскурсії бажаючим показують підземелля єзуїтського костелу, Преображенської церкви та підвали аптеки-музею, де облаштовано кабінет алхіміка). Маршрут розробило видавництво "Центр Європи" при сприянні Товариства Лева. Думаєте, це дуже екстремально? Ха. Бувають розваги поекстремальніше - наприклад, спуск на байдарках затягнутою в бетон підземною Полтвою [13].

Саркофаг Вижицького та інші дива єзуїтського підземелля

Про ці підземелля статей є валом. В моїх рідних "Карпатах", скажімо, чи в "City-life". Я й сам чув від закоханих у рідне місто львів'ян різного роду "моторошні" оповідки про цю місцину, та сама там не бувала - не те щоб не тягне, просто місце стає якимось аж занадто попсовим.

Екскурсоводи обіцяють показати всім бажаючим рештки кам'яних мурів княжих часів із залишками порталу та вікна (серця археологів стискаються від передчуття, всі інші розчаровано хмикають, тоді екскурсовод викладає свій козир - сліди пальця давнього муляра у штукатурці над входом), залишки побутової кераміки XVI-XVIII ст. (знову хмикання), дверні замки того ж часу, які все ще діють, залишки фресок з XVII ст. (це вже цікавіше) і, нарешті (о!) - кам'яний, вкритий різбленням саркофаг XVIII ст., який був створений для архієпископа Вижицького. Ось тут і починається містика, яка переплюне навіть чутки про те, що начебто підземеллям блукає якийсь чорний силует - це один з монахів, знаний як Чорний монах, шукає свою запродану дияволу душу. Начебто одного разу з келії зник юний монах, залишивши лише клаптик паперу, де він погоджувався продати душу Дияволу. Цей факт зафіксовано в львівських архівах, до речі [8].

Так от про саркофаг. Це була найцікавіша знахідка, яку історики знайшли у підземеллях. Зроблено його з суцільної кам'яної брили, лише віко саркофага потягнуло на більш як 600 кг (дивно, що не на 666). Напис латинкою на гробівці свідчить, що у ньому мав би лежати архієпископ Вижицький, та через те, що не вистачає двох останніх цифр у викарбуваній даті поховання "17..", ну і спираючись на відсутність скелету в саркофазі, спеціалісти вважають, що архієпископ у власній домовині ніколи не лежав.

Чхати на це хотіли всі львівські містики, які висувають свою версію подій. В якості аргументів наводять випадок з одним з родичів Вижицького, магнатом з роду Потоцьких, який сам себе пристрелив срібною кулею, бо вважав сам себе вампиром. Зараз для таких вурдалаків на вибір тисячі сайтів, де можна зібрати вагон уваги від екзальтованих дівчат, а тоді шаленці не мали такої віддушини і мусили стрілятися.

Саркофаг знайшли розбитим і з видавленою бічною стінкою. Причому стверджують, що це не робота чорних археологів, бо саркофаг ламали зсередини. Кома? Летаргія? Хто його знає, як склалося життя після життя Краківського єпископа та Львівського архієпископа, народженого в 1700 році в родині київського каштеляна та польської міщанки. Кажуть ще, на віку саркофага збереглися дивні сліди - так, неначе хтось пробував вибратися з саркофагу назовні [13].

Проте версію з чорними археологами теж відкидати не слід: до 1950-х років доступ до львівських підземель був практично вільний (аж поки у місті ледь не було скоєно замах на М. Хрущова - і закладена в районі вул. Городоцької вибухівка не завалила велику частину львівського андеграунду), тому шукати скарби єзуїтів міг будь-хто. Тим більш відомо, що підземними переходами користувалися львівські злодії - кажуть, існувала навіть підземна поліція, яка виводила на світло денне цих волоцюг. А пізніше підвалини єзуїтів облюбували собі наркомани - під час ремонту в 1997 р. працівники галереї "Равлик" вивезли звідси не лише 20 машин сміття, а й 5 відер шприців...

Чи знайшли багатства ордену в заваленому сміттям костелі, на разі невідомо, а от нещодавно було знайдено поховальну урну з старокитайськими ієрогліфами. Чи привезли поховальну урну в Львів китайці, чи хтосб з єзуїтів, якому довелося побувати в Піднебесній, невідомо.

Підземелля відкриті лише процентів на 10-15. На подальші дослідження та розчищення традиційно не вистачає коштів. Де шукати погребіння архієпископа, невідомо, а в єзуїтських підземеллях між іншим знаходили і людські скелети [8].

08.06.15р. - Екскурсія в Парк "Личаківське кладовище"

Львів, без сумніву, є одним із найкрасивіших міст України, її окрасою та гордістю. Архітектурна палітра міста вабить людей з найвіддаленіших місць земної кулі, залишаючи незабутній слід в їхніх серцях. Львів - це місто-феєрія, місто-загадка, місто, в якому минуле тісно переплітається з сьогоденням, створюючи неймовірну атмосферу старого полісу. Одним із невід'ємних елементів історико-архітектурного ансамблю міста, без якого важко уявити культурний Львів є унікальне Личаківське кладовище. Це справжня скарбниця, наповнена неповторними шедеврами світової архітектури, представленими у вигляді численних гробівців, надгробних пам'ятників та плит [13].

З найдавніших часів у слов'янських народів існує традиція захоронення померлих та вшанування їхньої пам'яті - це, напевно, один із найсвятіших обов'язків людини. Кожного року, у певні дні люди приходили на кладовища та віддавали шану своїм предкам, адже тільки той, хто пам'ятає своє минуле, шанує сьогодення - вартий майбутнього [9].

Відкриття Личаківського цвинтаря пов'язано з приєднанням у 1772 р. Львова до Австрійської монархії, яка впровадила тут нові порядки. Вже 1783 р. імператор Йосиф ІІ зобов'язав міську управу Львова ліквідувати кладовища навколо міських храмів. Влада Львова не поспішала виконувати цей наказ доки не отримала повторного більш суворого. Тоді у 1786 році було офіційно відкрито 4 кладовища: Городоцьке, Жовківське, Стрийське та Личаківське. Перші три були закриті у 2 пол. 19ст., а з часом узагалі ліквідовані, а Личаківське єдине збережене як пам'ятка некропольного мистецтва. Цієї слави воно зажило завдяки тому, що тут ховали переважно заможних міщан, мешканців середмістя та Личаківського передмістя, які свої поховання увінчували неповторними надгробками

Личаківський цвинтар(в перекладі з грец. та лат. слово цвинтар - усипальниця, місце спочинку) один з найдавніших позаміських цвинтарів Європи [див. Додаток Е].

До кінця 18-го ст. людей у Львові хоронили в межах міста. Навколо кожного храму, у внутрішніх подвір'ях монастирів, та у їх підвальних приміщеннях були кладовища, а все місто було оточене мурами. Таке спільне проживання живих і мертвих часто приводило до виникнення епідемій. З 1772-го р. в місті господарювали австрійці, і наводили порядок в різних сферах життя міщан. Зокрема, в 1786-му р., навколо тогочасного міста, на відстані до двох кілометрів, було створено чотири нових кладовища, на які було перенесено всі захоронення з меж міста. В процесі свого розвитку, місто розрослось настільки, що ці кладовища опинились знову в межах міста. Три з них недавно ліквідовані, і захоронення перенесені ще дальше, а Личаківське залишилось, і вже, напевно, не буде закрито. Вся справа в тому, що з кінця 18-го ст. саме ця земля найбільше сподобалась львів'янам, і тут почали хоронити найбагатших і найвідоміших, завдяки чому, донині, Личаківське кладовище - одне з найбагатших у Європі на пам'ятки сакральної архітектури, та одне з найвідоміших, за кількістю похованих тут видатних особистостей [9].

Найдавніша надгробна плита датована 1675 роком. Вона була перенесена сюди з одного з прицерковних цвинтарів міста і є важливою пам'яткою цього часу. Поруч і загалом на полях 6,7, 9, 10 є більше 10 плит з років 1786-1810.

Сьогодні цвинтар обіймає близько 42 га. Похоронено 380 тис. осіб.; представники більш ніж 20 національностей та різних релігійних віровизнань (християни ( католики, православні, протестанти), іудеї(в більшості вихрещені), мусульмани).

Вся територія цвинтаря має 86 полів, а також п'ять меморіалів, серед яких Меморіал УГА, польські військові поховання 1918-1919 років, два радянських меморіали і меморіал УПА "Стіна Пам'яті". Є два Українських пантеони політв'язнів, репресованих і борців за волю України, а також поховання Січових Стрільців УГА та польських повстанців з 1831 та 1863 років. Є 16 великих гробниць чернечих угрупувань - бернардинців, кармелітів, бенедиктинок, францішканок та ін.. [13].

Кожне поховання на Личакові доцільно розглядати з огляду мистецького (цінність пам'ятника на могилі як художнього твору), історичного (вклад людини в суспільне життя), культурного (могила може бути надбанням кількох народів, які проживали в місті).

На сьогоднішній день Личаківський цвинтар - це кладовище-музей під відкритим небом та найбільший некрополь міста, площею 42 га., на якому є близько 500 тис. поховань, понад 2 тис. гробівців, майже 500 скульптур та рельєфів. Архітектурне різноманіття та ландшафтне планування території вражає своєю довершеністю і талантом виконавців. Над представленими тут роботами працювала ціла плеяда скульпторів та архітекторів зі світовим ім'ям, багато з яких набули слави саме завдяки виконаним тут роботам. Личаківське кладовище вміло об'єднало авторів різних часів та стилів, примирило на одній території запеклих ворогів, котрі воювали по різну сторону барикад, яскравим прикладом чого є сусідні поля із захороненням польських військових поховань та меморіал слави воїнів Української Галицької армії 1918-1919 рр. Личаківський цвинтар - це не лише кладовище, а справжній пантеон мистецтва та краси, місце, де час зупинив свій хід, де історія кожної окремо взятої особистості різних епох та національностей, яка знайшла тут свій останній спочинок, тісно переплелась в єдине ціле [9].

На території кладовища є поховання таких відомих постатей: Соломії Крушельницької, Івана Крип'якевича, Івана Франка, Станіслава Людкевича, Маркіяна Шашкевича, Володимира Івасюка, Анатолія Кос-Анатольського, Артура Гротгера, Францішека Смольки, Леопольда Левицького, Віктора Чукаріна та ще багатьох інших.

Личаківський некрополь знаходиться за адресою вул. Мечнікова 33. Туди можна потрапити щодня з 10.00 до 18.00.

09.06.15р. - Екскурсія в "Стрийський парк"

Сучасний 60-гектарний Стрийський парк, про який з відразливим подивом писав кілька років тому "Поступ", з'явився ще в 1880-х роках [див. Додаток Ж].

Якраз тоді австрійський Львів на широку ногу готувався до проведення крайової промислової виставки (це щось на кшталт того, що раніше відбувалося на ВДНГ різного масштабу). Парк поруч з виставкою мав здивувати своєю красою гостей, що приїдуть з різних куточків імперії та світу. До того часу на цій території були лише пустирі [14].

З 1887 року закипіла робота під керівництвом відомого львівського садівника Арнольда Рерінга: пагорби вкривалися рідкісними видами кущів та дерев, розбивались алеї, планувались галявини та парттерні газони. Про Рерінга й тепер нагадує табличка біля входу до парку. Недаремно: 40 років ландшафтний дизайнер (як назвали би Рерінга тепер) віддав цьому парку. Він створив мальовничий ставок неподалік від головного входу, а також теплицю та будинок садівника. А от пам'ятник соратнику Тадеуша Костюшки, Яну Кілінському (1760-1819), спорудили скульптори Ю. Марковський і Г. Кузневич. Колись Кілінський тримав у лівій руці прапор, а зараз просто розмахує рукою - я вам покажу, як в статуй знамена відбирати, мовляв...

Біля монументу, як і 115 років тому, білі лебеді ваблять до себе молодих мам з возиками, дітей та закоханих [10].

Місто Стрий розташоване на ріці Стрий і є третім містом в Львівській області за чисельністю населення та території після Львова і Дрогобича. По ліву сторону вздовж цієї вулиці знаходиться Стрийський парк, один із найгарніших і найбільших у місті. Парк був закладений у 1879 р. відомим майстром садово-паркового мистецтва, інженером міських плантацій Арнольдом Рьорінгом. Було висаджено 40 000 дерев. Налічується понад 200 видів дерев і рослин, є оранжерея, платанова та липова алеї. Тут ростуть смереки, клени, явори, екзотичні породи: червоний дуб, тюльпанове дерево, гінго, ягідний тис. Відомий скульптор Юліан Марковський спорудив тут пам'ятник Яну Кілінському -- одному з учасників повстання під проводом Т. Костюшка. Колись парк мав назву парк Яна Кілінського. Однак прижилася назва Стрийський парк.

У ті часи парком була лише нижня частина сучасного парку. Верхня була пустерем. На ній у 1894 р. була проведена Крайова виставка, до якої були збудовані численні виставкові павільйони. З 1922 р. до початку Другої світової війни в парку працювала виставка-ярмарок "Східні торги" -- величезний ярмарок, де десятки найкрупніших світових фірм представляли різноманітні товари. Тут же в 1930 р. запрацювала перша львівська радіостанція [10].

Парк займає територію 56 га і складається з двох частин: нижня -- у французькому стилі (є озеро з лебедями, розбиті клумби), та верхня -- у англійському стилі (лісопарк).

У парку є спортивні корпуси львівської політехніки, головний корпус Української академії дизайну, Львівська торгово-промислова палата та кінотеатр "Львів".

У 2004 р. біля кінотеатру споруджено пам'ятник українському футболу. 14 липня 1894 р. у Львові відбувся перший в український історії футбольний матч між командами Львова і Кракова. Львів'яни перемогли.

А праворуч бачимо парк культури та відпочинку ім. Б. Хмельницького (Парк культури). Площа 26 га, закладений у 1951 р. У нижній частині парка розміщуються різноманітні атракціони і тому цей парк полюбляють особливо діти [13].

10.06.15р. - Відвідання "Шевченківського гаю"

Шевченківський гай розташований на лісистих горбах Розточчя (продовження Подільської піднесеності) у північно-східній частині міста на території близько 84 гектарів, поблизу парку "Високий Замок", на території ландшафтного парку "Знесіння".; загальна назва місцевості -- Кайзервальд (від німецького - ліс кайзера) [див. Додаток И].

Така назва походить від оповіді, що австрійський цісар Франц Йосиф гуляв у цих лісах під час свого візиту до Львова.

Скансен на Кайзервальді був відкритий у 1971 році. Ідея створення цього музею належить відомому українському вченому Іларіону Свєнціцькому, який ще у 30-х роках ХХ сторіччя започаткував роботу зі створення музею просто неба. Тоді вдалося перевезти до Львова лише один експонат -- Миколаївську церкву з с. Кривка. У 1966 році за ініціативою працівників Музею етнографії та художнього промислу розпочалися конкретні роботи, було створено відділ народного будівництва, який у 1971 році й був реорганізований у Музей народної архітектури і побуту [14].

Експозиція музею налічує близько 120 пам'яток народної архітектури із західних регіонів України. Музей вдало об'єднує горбистий ландшафт, відновлену рослинність Карпат і дбайливо перенесені історичні споруди з різних регіонів Західної України. Окрім того у постійній експозиції та сховищах музею знаходиться близько 20 тисяч предметів щоденного побуту і ужиткового мистецтва [11].

Територія музею площею 60 га умовно розділена на шість етнографічних зон. Кожна зона -- це міні-село, що складається з 15 -- 20 пам'яток народної архітектури. У житлових та господарчих приміщеннях розміщено предмети домашнього повсякденного вжитку, сільськогосподарський реманент, транспортні засоби та ремісничий інструмент.

Шість таких міні-сіл мають назви: "Бойківщина", "Лемківщина", "Гуцульщина", "Буковина", "Поділля" і "Львівщина". З понад 120 пам'яток архітектури із західних областей України, 6 -- дерев'яні церкви. Найстаріший експонат -- селянська хата 1749 року. Є також кузня, школа, лісопильня (тартак), сукновальня, водяний млин та вітряк "Бойківщина"

Цінними експонатами є сільська садиба з будинком 1812 і стайнею 1903 року з села Либохора Турківського району, бойківська хата 1909 року з села Тухолька, Сколівського району. В цій частині експозиції є дві церкви.

Шедевр народної архітектури -- дерев'яна церква 1763 року з села Кривка Турківського району, пам'ятник національного і європейського значення.

Друга -- церква з с. Тисовець, Сколівського району (1863 року).

"Лемківщина" [14].

Копія лемківської церкви (1831 рік) з с. Котань (Польща) Тут головний експонат -- селянське обійстя з с. Забрідь, Великоберезнянського району, Закарпатської області, "довга хата" з супутніми господарськими будівлями: шпіхлером з пивницею, курником, секесом та криницею. Сама хата складається з житлового приміщення, сіней, комори, стодоли та клуні.

У 1992 році цей розділ зусиллями меценатів поповнився церквою Св. Ольги та Володимира, копією лемківської церкви (1831 рік) з с. Котань (Польща)

"Гуцульщина"

Центральний експонат - гуцульська гражда з с. Криворівня, Верховинського району, Івано-Франківської області [11].

Загальна характеристика туристсько-екскурсійного маршруту чи варіантів екскурсій бази практики

Похожие статьи