Фізичні рухи в теорії і практиці фізкультурної освіти, Класифікація фізичних вправ в історії фізичного виховання - Фізіологічна класифікація та характеристика рухів у спорті

Класифікація фізичних вправ в історії фізичного виховання

Класифікація фізичних вправ - це поділ їх на групи (класи) відповідно до певних класифікаційних ознак. За допомогою класифікації вчитель, викладач, тренер можуть визначати характерні властивості тих чи інших фізичних вправ, їх освітньо-виховний потенціал, а, отже, більш цілеспрямовано і ефективно підбирати ті вправи, які більшою мірою відповідають вирішенню конкретних педагогічних завдань, індивідуальним і віковим особливостям займаються, характером фізкультурної діяльності та умовам проведення занять.

В історії фізичного виховання відомо безліч різних класифікацій вправ. Нерідко класифікації будувалися за чисто формальною ознакою (наприклад, вправи зі снарядами, на снарядах і без снарядів - від німецького Турне XVIII в. Та Сокольської гімнастики XIX в.) Або приватним, малоістотним ознаками, які визначаються вузькою постановкою завдань фізичного виховання (наприклад, за анатомічною ознакою у шведській гімнастики XIX в. з її вузькою спрямованістю на розвиток зовнішніх форм тіла або з суто утилітарному ознакою, як класифікація Ебера у Франції).

В сучасній теорії фізичного виховання найбільш науково обгрунтовані для практичного застосування класифікації фізичних вправ за такими ознаками

Класифікація фізичних вправ за ознакою переважного впливу на прояв і розвиток фізичних якостей: силові, що передбачають подолання опору, швидкісні, що передбачають короткочасне виконання рухових дій з великою швидкістю, швидкісно-силові, які вимагають прояву великих зусиль за якомога коротший час, на витривалість, які передбачають тривале виконання рухових дій без перерви для відпочинку або їх повторне виконання до втоми, на спритність, виконання яких вимагає складно координаційних дій, незвичайних вихідних положень, перебудови рухової діяльності відповідно до зміни ситуації, на гнучкість, що виконуються з великою амплітудою, на рівновагу, які виконуються на обмеженій площі опори -- на підвищенні та рухомій опорі. [5, 22 c.]

Класифікація фізичних вправ за їх значенням для вирішення освітніх завдань: основні (змагальні), які є предметом засвоєння відповідно до вимог програм фізичного виховання або конкретного виду спорту, підготовчі, за допомогою яких розвивають необхідні для виконання основної вправи рухові якості, підвідні, за допомогою яких легше засвоїти техніку складних за структурою основних вправ.

Класифікація фізичних вправ за їх значенням для розвитку тої чи іншої групи м'язів: вправи для м'язів рук і плечового пояса, вправи для м'язів тулуба і шиї, вправи для м'язів ніг і тазу.

Класифікація фізичних вправ за видами спорту (гімнастичні, ігрові, легкоатлетичні тощо). В свою чергу, кожен вид спорту має власну класифікацію вправ.

Окрім вище зазначених класифікацій існують і інші, наприклад, у біомеханіці вони поділяються на статичні, динамічні, циклічні, ациклічні, комбіновані та ін., у фізіології - (треба щоб таке тире - середньої величини було у всьому тексті) вправи максимальної, субмаксимальної, великої, помірної потужності та ін. [15, с. 252]

Класифікація фізичних вправ має педагогічне значення. Знання класифікації дозволяє вчителю орієнтуватись у великій масі рухових дій, що є засобами фізичного виховання, і для вирішення конкретних його завдань обрати ті з них, які для даної ситуації будуть найефективнішими.

Цілком розробленої загальної класифікації фізичних вправ поки ще не створено. Проблема полягає в тому, щоб систематизувати все різноманіття фізичних вправ виходячи з об'єктивних можливостей, що надаються ними для реалізації завдань всебічного фізичного виховання, і згрупувати так, щоб можна було вибирати вправи за ознакою найбільшої ефективності. Істотно також, щоб в класифікації передбачалася і можливість появи нових форм вправ. При загальному огляді сукупності фізичних вправ в спеціальній літературі часто вдаються до угруповання їх за належністю до історично сформованим видами гімнастики, спорту, ігор і туризму. Усередині ж груп вводять більш дробові ділення (наприклад, гімнастика підрозділяється на основну, або спортивну, спортивно-допоміжну, виробничу). Однак така класифікація не відрізняється достатньою чіткістю, не відображає в потрібній мірі все більш глибоке взаємопроникнення і зміну сформованих раніше засобів і методів фізичного виховання, має й інші недоліки. Слід мати на увазі, що кожна фізична вправа володіє не одним, а кількома характерними ознаками. Тому одна і те ж вправа може бути представлено у різних класифікаціях. У зв'язку з цим не може бути створено придатною для кожного випадку єдиної класифікації вправ. Існування ряду класифікацій, складених на основі різних ознак, не позбавлене сенсу, якщо ознаки, хоча б у якійсь мірі, мають наукові доповнення.

Формування систем рухових умінь і навичок є одним із основних завдань фізичної культури і спорту. Знання закономірностей цього процесу дають можливість вчителю з позицій науки підходити до вирішення проблеми навчання руховим діям, творчо вирішувати завдання побудови системи уроків і підготовчих вправ, раціонально використовувати ефект перенесення рухових навичок, інших закономірностей їх формування.

Займаючись цією проблемою, Н. А. Бернштейн виявив себе як психологічно мислячий фізіолог, у результаті чого його теорія й виявлені їм механізми виявилися органічно сполучені з теорією діяльності; вони дозволять поглибити наші подання про операціонально-технічні аспекти діяльності.

Об'єктом вивчення Н. А. Бернштейна з'явилися природні рухи нормального, неушкодженого організму, і, в основному, руху людини. Таким чином, відразу визначилися види рухів, якими він займався; це були рухи трудові, спортивні, побутові й ін. Звичайно, потрібна була розробка спеціальних методів реєстрації рухів, що з успіхом здійснив Бернштейн.

Перший висновок, до якого прийшов учений полягав у тому, що так не може здійснюватися скільки-небудь складний рух. Загалом кажучи, дуже простий рух, наприклад колінний рефлекс або відривання руки від вогню, може відбутися в результаті прямого проведення моторних команд від центра до периферії. Але складні рухові акти, які покликані вирішити якесь завдання, досягти якогось результату, так будуватися не можуть. Головна причина полягає в тому, що результат будь-якого складного руху залежить не тільки від властиво керуючих сигналів, але й від цілого ряду додаткових факторів, які мають загальну властивість: всі вони вносять відхилення в запланований хід руху, самі ж не піддаються попередньому обліку. У результаті остаточна мета руху може бути досягнута, тільки якщо в нього будуть постійно вноситися виправлення, або корекції. Додаткові фактори, які, крім моторних команд, впливають на хід руху.

По-перше, це реактивні сили. Якщо ви сильно змахнете рукою, то в інших частинах тіла розів'ються реактивні сили, які змінять їхнє положення й тонус. Це добре видно в тих випадках, коли у вас під ногами нетверда опора. Недосвідчена людина, ковзаючи на льоді, ризикує впасти, якщо занадто сильно вдарить ключкою по шайбі, хоча, звичайно, це падіння ніяк не заплановане в його моторних центрах. Якщо дитина залазить на диван і починає з його кидати м'яч, то мати відразу спускає його вниз. Вона знає, що, кинувши м'яч, він може сам полетіти з дивана - провиною знову будуть реактивні сили.

По-друге, це інерційні сили. Якщо ви різко піднімете руку, то вона злітає не тільки за рахунок тих моторних імпульсів, які послані в м'язи, але з якогось моменту рухається за інерцією. Якщо рух спрямований на об'єкт, то воно обов'язково зустрічається з його опором, причому цей опір далеко не завжди передбачуваний. Уявіть собі, що ви натираєте підлогу, роблячи ковзні рухи ногою. Опір підлоги в кожен момент може відрізнятися від попередні й заздалегідь знать його ви ніяк не можете. Те ж саме при роботі різцем, рубанком, викруткою. У всіх цих і багатьох інших випадках не можна закласти в моторні програми облік мінливих зовнішніх сил.

Нарешті, останні незаплановані фактори - вихідний стан м'яза. Стан м'яза міняється по ходу руху разом зі зміною її довжини, а також у результаті стомлення й т. п. Отже, дія всіх перерахованих факторів обумовлює необхідність безперервного обліку інформації про стан рухового апарата й про безпосередній хід руху. Ця інформація одержала назву "сигналів зворотного зв'язку". Роль сигналів зворотного зв'язку в керуванні рухами, як й у завданнях керування взагалі, Н. А. Бернштейн описав задовго до появи аналогічних ідей у кібернетику. Теза про те, що без обліку інформації про рух останнє не може здійснюватися, має вагомі фактичні підтвердження.

Він зробив, звичайно, революцію в області психофізіології рухів: сьогодні жодне дослідження рухів людини неможливо без глибокого знання й обліку всього того, що було зроблено Бернштейном у цій області. Особливо важлива для психології його ідея про вирішальну роль завдання в організації рухів.

Важко переоцінити внесок Н. А. Бернштейна в проблему формування навички: він по-новому розглянув її фізіологічні, психологічні й педагогічні аспекти.

Теорія рівнів Н. А. Бернштейна за своїм значенням виходить за рамки проблеми організації рухів. Існують численні спроби застосувати положення цієї теорії до процесів сприйняття, уваги, мислення й т. п.

Проте проблемі навчання дітей рухам науковцями і практиками досить часто приділяється недостатня увага. Це зумовлено тим, що чимало педагогів, зокрема спеціалістів фізичної культури стоять на позиціях біологізації навчання і виховання. [20 , c.22-25]

Зокрема вважається, що людина народжується зі здатністю виконувати будь-які акти без спеціального навчання і тренування. Таке розуміння проблеми приводить до висновку про недоцільність витрат часу та енергії на навчання дітей руховим діям. Роль і завдання фізичного виховання при цьому зводиться до розвитку у дитини природжених здібностей, до створення умов, які б не обмежували її рухову активність.

Педагогічні спостереження за дітьми, які в силу певних обставин виросли поза людським суспільством, спеціальні фізіологічні дослідження вказують на те, що без навчання і направленого тренування самі по собі не виникають і не створюються такі життєво важливі вміння і навички, як ходьба, біг, стрибки тощо, і, тим паче, складні рухові дії, основою формування яких є мислення. Таким чином, для шкільного процесу фізичного виховання освітні завдання повинні бути не менш важливими, ніж оздоровчі і виховні.

Розширення обсягу сформованих рухових навичок підвищує працездатність людини при виконанні найрізноманітнішої роботи, а тому доведення до автоматизму виконання ряду рухів робить працю менш втомливою, вивільнює свідомість від потреби контролювати кожний елемент руху, розширює простір для творчої ініціативи.

Дитина народжується з комплексом готових, але ще незрілих і недосконалих безумовних рухових рефлексів, безумовно рефлекторних механізмів регуляції вегетативних функцій.

Усе це - первинні автоматизм, а щодо рухових реакцій - мимовільні рухи.

Вони приходять поза свідомістю людини. Протягом життя, починаючи з раннього дитинства, людина навчається багатьом рухам. Це довільні рухи або вторинні автоматизм. Серед них немає природжених рухів.

Довільна рухова діяльність людини є вольовою. Проте згодом після багаторазових повторень довільної вправи, виникає здатність до автоматизованого (підсвідомого, без спеціального вольового контролю) виконання окремих її частин або усієї вправи в цілому.

Поява автоматизму у виконанні даної фізичної вправи є свідченням переходу довільного руху в рухову навичку. Таким чином, автоматизм руху - основна ознака рухової навички.

Всі набуті протягом життя рухові акти, рухові дії об'єднуються під загальною назвою - рухові навички. Рухова навичка - це нова форма рухових дій, яка виникає за механізмом умовних рефлексів внаслідок систематичного повторення вправ. Рухові навички утворюються найчастіше на основі умовних рефлексів другого роду - за методом спроб і помилок, тобто в результаті пробних пошукових рухів; вони є наслідком досвіду, набутого протягом індивідуального життя. Важливою складовою частиною рухових навичок, базисом, без якого неможливе формування найпростіших дій, є безумовні тонічні рефлекси. Природжені рухові рефлекси узгоджують позу з положенням голови щодо тулуба, забезпечують підтримання необхідної пози і рівноваги в умовах постійної дії сил земного тяжіння.

Дитина народжується з незрілими безумовно-рефлекторними руховими актами, для їх дозрівання необхідний певний час. Тому такі безумовно рефлекторні акти, як перевертання, повзання, пересування рачки можливі лише через декілька місяців після народження. Без навчання самі по собі ніколи не виникають такі навички, як ходьба, біг, стрибки, метання тощо. [31, c.282]

Безпосереднє управління скелетними м'язами (за винятком м'язів обличчя) забезпечується спинним мозком. Його мотонейрони беруть безпосередню участь у прояві міотонічного рефлексу, згинальних рефлексів на подразнення рецепторів шкіри, розгинальних рефлексів. Спинний мозок забезпечує також рефлекторну взаємодію центрів м'язів-антагоністів, що має важливе значення в здійсненні перехресних, розгинальних і крокуючих рефлексів.

Міотонічний (міотатичний) рефлекс - це рефлекс активної протидії м'яза його розтягненню. Він виникає внаслідок збудження чутливих нервових закінчень в м'язових веретенах при розтягуванні м'яза. Імпульси від них направляються в спинний мозок і безпосередньо (без участі проміжних нейронів) передаються на рухові альфа-мотонейрони, що і викликає скорочення м'язів. В природних умовах подразником рецепторів м'язових веретен є сила земного тяжіння, яка розтягує скелетні м'язи, особливо м'язи розгиначі. У відповідь на це подразнення пропріорецепторів виникає тривале тонічне скорочення м'язів. Тонічні скорочення скелетних м'язів лежать в основі утримання пози.

Рефлекси на розтягнення беруть участь у здійсненні таких локомоторних актів, як ходьба і біг, вони активізуються при метанні (сильний замах, розтягуючи м'язи, викликає їх наступне, більш сильне рефлекторне скорочення).

Згинальні рефлекси виникають при подразненні відповідними адекватними подразниками больових, температурних, тактильних та інших рецепторів шкіри. Швидке і сильне скорочення м'язів-згиначів при дії на шкіру кінцівки пошкоджуючого подразника має захисне значення.

Розгинальні рефлекси. До цієї групи рефлексів спинного мозку належать рефлекс відштовхування і перехресний розгинальний рефлекс. Рефлекс відштовхування (рефлекс тиснення на опору) виникає при подразненні шкіри стопи тиском. На відміну від згинального рефлексу рефлекс відштовхування призводить не до відсмикування кінцівки від подразника, а, навпаки - наближення до нього. Цей цілеспрямований рефлекторний акт забезпечує контакт з опорою при стоянні і відштовхування від опори при переміщенні, він лежить в основі таких складних локомоцій, як ходьба, біг, стрибки.

З допомогою перехресних розгинальних рефлексів у рухові акти втягується не лише подразнена кінцівка, але й друга, симетрична: згинання однієї ноги викликає перехресний розгинальний рефлекс іншої ноги, яка бере на себе вагу тіла при стоянні, ходьбі, бігу. Перехресні рефлекси включаються в більш складні рефлекси спів дружніх рухів верхніх кінцівок, крокуючих рефлексів тощо.

Ритмічні рефлекси є складовою частиною довільних і мимовільних складних рухових дій циклічної направленості. Вони базуються на механізмах рецепторної взаємодії центрів м'язів-антагоністів. Найбільш проста форма ритмічного рефлексу є чухальний рефлекс. Він забезпечується поперемінним скороченням і розслабленням одних і тих же м'язів однієї кінцівки.

Установчі рефлекси - статичні і статокінетичні рефлекси, які забезпечують збереження пози тіла. Ці рефлекси виникають внаслідок подразнення вестибулярних рецепторів (при зміні положення голови в просторі - лабіринтні рефлекси), пропріорецепторів шиї (при зміні положення голови щодо тулуба - шийні рефлекси), а також рецепторів шкіри і сітківки ока (при порушенні нормальної пози тіла - випрямні рефлекси). Забезпечуючи послідовне скорочення м'язів шиї і тулуба, випрямні рефлекси обумовлюють повернення тіла у вертикальне положення тім'ям до верху. У людини вони чітко проявляються в час пірнання у воду. Випрямні рефлекси пригнічуються при виконанні колових рухів і перекиду в гімнастиці, виконанні складних за координацією рухів у фігурному ковзанні.

Статокінетичні рефлекси компенсують відхилення тіла при прискоренні або уповільненні прямолінійного руху, а також при колових рухах. Так, при швидкому підніманні вгору, внаслідок зростання тонусу м'язів-згиначів, людина присідає, а при швидкому спусканні вниз, внаслідок переважного посилення тонусу м'язів-розгиначів, випрямляється (ліфтні рефлекси). При обертанні тіла реакції проти обертання проявляються у відхиленні голови і очей у бік, протилежний руху. Рухи очей відповідають швидкості колових обертань тіла, але протилежні за напрямком. Швидке повертання очей в початкове положення забезпечує збереження відображення довкілля на сітківці очей таким, яким воно є (зорова орієнтація).

Довільна рухова діяльність людини пов'язана з безперервними змінами у взаємодії організму і довкілля. Оволодіння складною технікою фізичних вправ при зміні зовнішніх умов діяльності є наочним прикладом такої взаємодії. Формування тонких і точних диференційовок, які дозволяють раціонально виконувати ту чи іншу рухову дію, є результатом аналітико-синтетичної діяльності кори головного мозку. На основі цієї діяльності формується система управління довільними рухами.

В умовах, коли на організм діє велика кількість різноманітних подразників, виникає потреба реагування на ті з них, які найбільш значимі для успішного виконання рухового завдання. Вирішенню цього важливого завдання сприяє домінанта - панівне вогнище збудження в найбільш важливих для даного моменту часу нервових центрах кори мозку. [19, c.8]

Якщо в одному з нервових центрів виникає стійке вогнище збудження, то подразнення, адресоване в інший центр, перехоплюється домінуючим центром (О. О. Ухтомський). Спрямовуючи роботу усіх інших рефлекторних дуг, цей тимчасово пануючий центр в значній мірі зумовлює поведінку людини.

Похожие статьи




Фізичні рухи в теорії і практиці фізкультурної освіти, Класифікація фізичних вправ в історії фізичного виховання - Фізіологічна класифікація та характеристика рухів у спорті

Предыдущая | Следующая