Християнство - історія, зміст, особливості, етика, цінності, виховання - Християнство - історія, зміст, особливості, етика, цінності, виховання

Мусимо прийняти визнання, що духовність -- це певний стан людини і суспільства, який формується, виробляється важкою працею душі самої людини і самого суспільства, за участю їхньої власної волі і власних зусиль. Визнаємо також, що людська істота має схильність і потенції до нарощування власного духовного поля. І то незалежно від того, якими очима дивимось на нього -- очима християнина чи матеріаліста. "Переконання у високому " святому є переконанням, вродженим духові людському, або, точніше сказати, сутністю людського духу, тим, чим дух людський відрізняється від душі тваринної..." Навіть В. Сухомлинський у добу домінування атеїстичного світогляду підкреслював, що "предметом особливої уваги виховання має бути стан духу вихованця". Образи Павки Корчагіна чи шолохівського Давидова мали репрезентувати в той час саме таке поєднання в людині двох начал -- матеріального і духовного.

І сьогодні цю двоєдність сприймаємо як реальність, але з тим лише застереженням, що й духовність може мати різний зміст, бо джерелом її можуть бути різні авторитети. Маємо тут нагадування євангеліста: "Не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони...".

Другою істотною особливістю духовності є те, що їй завжди властива певна спрямованість - націленість на Ідеал. Людині притаманна вічна схильність стояти обличчям до Ідеалу І вічне прагнення наблизитися до нього. В основі цієї спрямованості і цього прагнення лежить віра в нього, що не залежить від того, якого змісту є цей Ідеал. Навіть тоді, коли людина зрікається віри в Бога й оголошує себе атеїстом, вона приречена вірити, не може не вірити. За висловом М. Бердяєва, відходячи від віри в Бога, людина впадає в ідеолотропію, псевдорелігію, класичним взірцем якої була комуністична Ідеологія.

До Ідеалу і до віри в нього людину веде багато чинників. Наука допомагає їй розуміти зміст ідеалу, мистецтво вказує на його досконалість і красу, релігія дає відчуття Інтимної близькості до нього. До віри в Творця спонукають людину Великі Таємниці її народження і П смерті. "Ми мусимо серцем почувати свій Ідеал,--писав Іван Франко, -- мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього".

Наступним кроком, що веде до розуміння духовності, є вибір предмета віри -- самого Ідеалу. Власне, тут йдеться про певну ієрархічну систему Ідеалів, але зміст будь-якої такої системи визначається природою Головного Ідеалу, який займає в ній чільне місце. У комуністів ним був Ідеал комунізму, у фашистів -- Ідеал нації, в антропократичному світогляді -- образ надлюдини ("супермена"). У християн таке місце -- на вершині Ієрархії Ідеалів - посідає образ Творця, що втілює в собі поняття Любові і Добра. "Усякий ідеал, - писав І. Франко, -- це синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легких, і традиційних для осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого".

Не підлягає сумніву, що відповідно до традиційно-релігійного світогляду визнання Бога і віра в Нього є першою і головною передумовою входження нашої сучасної людини у нову для нас, європейську цілісну систему цінностей, яку суспільство кладе в основу виховання. "Є тільки один Ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності, це Ідеал, що його дає християнство", -- писав К. Ушинський.

Така орієнтація на Авторитет Бога зумовлена тим, що вплив віри в Нього поширюється на все життя людини, на її моральну, національну, громадську, родинну та Індивідуальну поведінку тощо, зумовлює її повсякденний вибір в усіх сферах життя. "Коли душа любить, вона стає подібною до того, що любить", -- наголошує св. Августин. До речі, цю точку зору поділяють і чимало відомих психологів, серед яких К. Юнг, Е. Фромм та ін.

У пізнанні предмета нашої віри на велику увагу заслуговує Ідеал Краси, до якого людину скеровує естетичне почуття, що є теж вродженою властивістю людської душі і, на думку К. Ушинського, пов'язане з образом Творц. В основі естетичних почувань є прагнення довершеності. Звідси переконання, що естетичне є почуттям духовним, складовою духовності та, як і вона сама, "розлите" по всій системі цінностей. Воно підносить людину над рутинністю життя, внаслідок чого вони (цінності) сприймаються нею як щось більше, вище, ніж лише правилоподібні норми і вимоги.

Носієм прекрасного, його "упаковкою" часто виступає мистецтво, "доступне почуттю без посередництва розсудку". Хоча, звісно, на красу може вказувати не лише воно, а й природа і навіть людські вчинки, якщо вони віддані на службу Високому і Святому.

Добро й Краса завжди йдуть поруч. Краса - чинник конструктивний, мобілізуючий. Власне, ця близькість і породила відомий афоризм "краса врятує світ". Через красу до добра, від естетики до етики -- таким було гасло древніх. І в цьому загальний сенс того мистецтва, яке називаємо духовним -- у релігійному сенсі, бо, як уже йшлося, "духи" бувають різними, і мистецтво може служити різним богам.

Якщо сказане вище про природу духовності зорієнтувати у річище традиційно-християнського світогляду, то матимемо підстави дати таке остаточне визначення поняттю духовності: духовність -- це зумовлена світоглядом і вірою скерованість людини до Авторитету Бога і до богоугодно трактованих ідеалів різних рівнів ієрархії цінностей, що стосуються релігійного, естетичного, морального, національного, громадянського, родинного, особистісного тощо життя людини.

Людина як істота соціальна у своїй поведінці потребує над собою Авторитету. Для того щоб утвердилась людська індивідуальність, людська особистість має усвідомлювати свій зв'язок з началом вищим, ніж вона сама, вона повинна визнати існування іншого, Божественного начала. Щоб усвідомити себе, людині потрібно визнати і не себе. Якщо ж таке усвідомлення чогось Вищого відсутнє, то людина зосереджується на власному "Я", а згодом відгороджується від світу, замикається у власному гетто. На все, що виступає як "не Я", вона дивиться зневажливо, бачить його мізерним, жалюгідним, не вартим її уваги. Так формується егоїст, якого чекає важке життя, бо, як йому здається, нікчемні люди навколо нього, не бачать його "величі", "значущості" і "заслуг", всі недооцінюють його.

Домінуючий в окремій людині егоїзм стає джерелом "епідемії" антропоцентризму, який, досягнувши "критичної маси", стає хворобою суспільною, ба, навіть одержує певне обгрунтування у філософії абсолютних прав людини. Все індивідуальне визнається "святим" і недоторканим. Поняття нації, громади, родини зводиться у ранг засобу задоволення Індивідуальних прагнень, стає чимось менш вартісним, ніж окрема людина.

Альтернативою такого самовиховання і такого життя людини є ситуація, коли вона змалечку відкриває себе чомусь Вищому, найперше Богові Любові і Добра, трактує це Вище як головніше від власного "Я". Визнання існування Бога логічно виключає спробу людини обожнювати себе з усіма наслідками такого підходу - гордині, гонитві за владою і впевненості у володінні істиною. Водночас це також веде до визнання рівності людей перед Ним, а відтак і рівності взагалі та до боротьби з расизмом, деспотизмом тощо. Це печаток її духовного становлення і мужніння. Саме це й мав на увазі Конфуцій, кажучи, що "людина міряється не з ніг до голови, а від голови до неба".

Віра людини у щось Виїде від неї самої є сприятливим тлом для формування механізму її саморегламентації у повсякденній поведінці, а відкритість душі зумовлює можливість і потребу її постійного очищення, образно кажучи, "провітрювання" і вимивання з неї егоїзму. Авторитет Творця стає головним критерієм ставлення людини до системи цінностей.

Орієнтуючись на такі засади, людина виробляє низку якостей, які характеризують її поведінку.

По-перше, вона постійно надає перевагу цінностям духовним над цінностями матеріальними, знаходить у собі сили протистояти природним, біологічним інстинктам і потребам, тримає їх під контролем, домінує над ними. Такі люди не нагромаджують багатства, не кохаються в речах, служать ідеалам. Крайньою формою такого служіння є образ Дон Кіхота.

Якщо ж духовні прагнення в людині поступаються тиранії прагнень матеріальних, то є підстави говорити про втрату людиною духовного стану.

По-друге, духовну людину завжди характеризує чіткий вектор її спрямованості, певна динаміка, прагнення наблизитись до свого ідеалу. Вона завжди в дорозі до кращого, що особливо помітно на її вчинках. Є підстави стверджувати, що саме духовність людини є головним чинником нарощування енергії дії, дає їй змогу перемагати труднощі, долати кволість і хиткість.

По-третє, націленість на Високе і Святе, назустріч Богові та богоугодним ідеалам, прагнення досконалості завжди благотворно впливає на розвиток таланту, здібностей, творчих сил людини. Вона часто відчуває співучасть у своїй творчій діяльності Сили Вищої. Відсутність же духовності і схильність служити егоїстичним цілям виснажує творчі сили людини, безпредметною стає її воля.

По-четверте, духовність озброює людину критерієм вибору цінностей. Якщо вона спрямована до Бога, то це дає їй "еталон Добра" і спонукає приймати ті цінності, які йому не суперечать, І відкидати все, що йому вороже.

По-п'яте, як підкреслю,: відомий французький філософ Мішель Малерб, наявність духовної сфери Істотно розширює для людини можливості осягнення щастя. Коло П радості І задоволень виходить за межі споживацтва, духовне щастя іноді - це єдина можлива його форма для людини, тому відчуття його для неї часто сильніше, ніж радість достатку чи успіху в суспільстві. Це щастя сумісне зі справедливістю, воно має особливу природу.

Люди, у свідомості яких домінує духовне начало, вельми помітні у суспільному середовищі. Вони схильні до релігійності, глибше відчувають мистецтво і красу, в усіх речах вбачають їхній містичний бік, легко підносяться над своїм "Я", а тому здатні до розумного компромісу з іншими людьми, вміють уявити себе на місці іншої людини, схильні до творчості й оптимізму, принципові у протистоянні злу й обстоюванні вищих цінностей, часто відчувають себе "білими воронами". За певних умов вони й не ставлять собі за мету "виправити світ", але ревниво оберігають від зла своє внутрішнє життя.

Духовність людини є складовою її досвіду, який започатковується з моменту її народження і поповнюється до кінця життя. Цінності з їхньою духовною спрямованістю сприймаються двома способами. З одного боку, шляхом пізнання й усвідомлення їх людиною завдяки різним формам опредмечення -- у вигляді кодексів (вербальних "правил", настанов та понять), різних форм культури та поведінки інших людей. А з другого, шляхом духовного сприйняття їх на основі віри, яка слугує містком між людиною та ідеалом. На важкій дорозі життя людина користується порадами і свого розуму, і своєї віри. Вона завжди перед вибором, часом долає себе, а часом падає на цьому шляху, піднімається і йде далі. І вся сутність виховання полягає у тому, щоб людина, від природи зла і добра, розвинула в собі прихильність до Добра, потребу йти дорогою Добра і робити щоденний вибір у бік Добра. Так, власне, і працює духовність - як скерованість людини до обраної нею системи цінностей. Духовність тут забезпечує і сам вибір, і його чистоту, а відтак і усвідомлення ієрархізму Ідеалів, без чого система "дає збої". Функція Головного Ідеалу, що займає чільне місце у системі вартостей, тут є чинником вирішальним. Як мовилось вище, у традиційно-релігійних системах це місце належить Авторитету Творця.

Проте у своєму духовному житті людина не самітний Робінзон. її свідомість резонує зі свідомістю інших людей на основі аналогічного (близького) трактування цінностей та віри у спільні ідеали. І якщо сформована духовність переважної більшості окремих людей орієнтується на той самий Головний Ідеал, то віра в нього І служіння Йому об'єднують їх, і тоді можна говорити про наявність певного духовного поля суспільства. При цьому, звичайно, як сам Головний Ідеал, так і духовне поле суспільства може мати різну природу: вказувати на Любов і Добро або ж спрямовувати людину і все суспільство на творення зла. І. Франко у відомій праці "Поза межами можливого" відзначав, що саме "наявністю 2культурних ідеалів і поривів" вирізняється європейська цивілізація. На його думку, "такі ідеали можуть повставати, можуть запалювати серця широких кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях...". Коли ж такі ідеали відсутні або стають надто здрібнілими, випадають із системи природного ієрархізму, то суспільство кволіє, стає безпорадним і немічним. Це характерно для перехідних епох, одну з яких ми переживаємо. Духовне поле в такому разі може й не мати виразного змісту, бути поруйнованим, "ніяким" або ж нести в собі суперечливі елементи. За наших умов -- це залишки комунізму та паростки європеїзму.

Повертаючись до проблем освіти і педагогіки, мусимо розглядати їх винятково на тлі теперішнього стану духовного поля нашого суспільства, визнавати залежність їх від нього. Трактування норм поведінки людини має грунтуватися на природі цього поля; нормальний розвиток педагогіки і системи освіти без цього неможливий. Самим життям доведено, що ні моральність, ні патріотизм не можуть відродитися на грунті бездуховності, поза духовним полем, коли відповідні цінності пропонуються людині лише у вигляді "правил". За таких умов відразу виникає потреба в репресивному апараті, який замінив би людині власну здатність до саморегламентації. Занепад духовності, як засвідчує історія, завжди супроводився знеціненням морально-етичних цінностей. "...Якщо держава виключає духовність із сфери своїх інтересів, в ній виникає тенденція до якомога більшого використання примусу або ж вона починає рухатись до розпаду".

Як йшлося вище, функціонування духовного поля суспільства можливе лише за наявності Головного Ідеалу, що поєднує людей і системи цінностей, які йому відповідають, та віру в них. У комуністичному світогляді духовне поле формувалось головним чином за допомогою ідеології, яка пронизувала всі пласти культури. Для її поширення було мобілізовано великі кошти, значні зусилля науковців, пропагандистів, партійних організацій тощо, що діяло в одному напрямі. Методика індоктринації сприяла трансформації ідеології у псевдорелігію.

У такому духовному полі соціалістичного суспільства працювала і педагогіка, яка за В. Сухомлинським, так формулювала сутність і мету виховання: "...Людина повинна чинити за велінням совісті, а найголовнішим спонукачем сумління має бути комуністичний ідеал". Така орієнтація, до речі, стосувалася всіх ділянок культури, зокрема, і літератури (коли письменник "писав за покликом душі, а його душа належала партії2), мистецтва, права тощо.

А що діяти, якщо ідеал перестає працювати? Як бути із сумлінням, коли він взагалі руйнується у свідомості людей, втрачається віра в нього? З такої ситуації логічно випливає, що відповідне духовне поле суспільства приречене на занепад, людина опиняється на цвинтарі колишніх ілюзій. Коли ж йдеться про педагогіку, то ми за таких умов стаємо свідками втрати нею того чинника, який, на думку В. Сухомлинського, мав відігравати головну роль у вихованні. Порожніє "святе місце". Людина втрачає опору і відчуває себе як пасажир, що їде стоячи у розхитаному трамваї і не має за що вхопитися рукою.

Спостереження за розвитком нашої сучасної педагогічної думки дають підстави вважати, що цю обставину ми усвідомлюємо. Підтверджується це певними спробами "богошукацтва", наприклад, згадаємо дискусію навколо статей В. Корсунського. На цьому детально спинятись не будемо і, зрештою, згадуємо лише тому, що ці пошуки спонукають нас до двох висновків: а) наше сучасне суспільство і наша педагогіка мають визначити для себе Головний Ідеал і відповідну систему цінностей; б) ми повинні повернутися до традиційно-християнських засад освіти і виховання та вслід за Мішелем Малербом визнати, що саме "релігія покликана задовольнити духовні запити людини і суспільства. Таким шляхом розвивалася наша культура в минулому -- впродовж багатьох століть добільшовицької історії - і на таких засадах побудована європейська культура. Бо саме релігія "розвиває в людині почуття відповідальності, наше прагнення вносити в життя мир і любов -- всіма доступними засобами".

Цей загальний висновок видається цілком логічним і правомірним. Але не можна так само логічно і просто розв'язати практичні проблеми, що з нього випливають. З одного боку, маємо тут гасло щодо повної секуляризації, яке зумовлюється гіпертрофованим розумінням прав людини, а з іншого - стикаємось також з виявом релігійного фанатизму і нетерпимості, які дискредитують релігію.

Ця контрверсійність спливає на поверхню у багатьох державах Європи, а надто в тих, де культ прав людини доведено до абсурду. Вона стосується найперше викладання релігії в школі і релігійного виховання взагалі.

Стоїмо, отже, перед вибором, хоча альтернативи тут не бачимо. І вихід з цієї ситуації можна шукати лише у розвитку культури народу. Духовне поле суспільств і християнізація освіти покликані взаємодіяти, еволюціонізувати у напрямі злагоди, толерантності, співпраці. Цей процес не можна замінити одноразовим актом чи ухвалою. Він мусить бути тривалим і вести до розуміння, що якісь культурні деталі не можуть бути причиною конфесійних чвар, що Бог один і що він є Любов. Звідси і практична потреба мати учителів з такою підготовкою, яка 6 не зосереджувала увагу на спірних деталях, а вела до спільного у духовному житті людей. Маємо тут на увазі предмет української духовної культури, а відтак, і співпрацю системи освіти з Церквою, бо жодне відокремлення таку співпрацю не виключає.

Розвиток духовного поля суспільства вестиме до того, що духовність стане справою всіх, хто навчає і виховує. "Шкільне навчання і виховання мають бути глибоко пройняті духом християнства", -- радив Григорій Ващенко. Тут не йдеться про те, що всі вчителі мають пропагувати релігію, а про те, що і "хімік", і "фізик" на своїх уроках повинні залишати місце для Бога, хоча б не заперечувати Його існування ні декларативно, ні опосередковано, що до речі, буде ближчим до наукової істини, ніж впевненість у його відсутності. Учитель повинен тут діяти з позиції мудрості і завжди відповідати собі на просте запитання: що поліпшує людині життя -- присутність чи відсутність Бога?

Католицизм як один з головних напрямів у християнстві остаточно сформувався внаслідок першого великого розколу (поділу церков) у християнстві в 1054 р. Поширений він переважно у Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія і західні області України) Європі, в більшості країн Південної Америки; його сповідує майже половина віруючих Північної Америки. В Азії, Африці також є католики, але вплив католицизму тут незначний.

Він має багато спільного з православ'ям (віра в два джерела віровчення -- Священне Письмо і Священний Переказ, у божественну Трійцю, спасительну місію церкви, у безсмертність душі, потойбічне життя) і водночас відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віровчення, культу, своєрідним пристосуванням до стрімкої зміни соціальної-діяльності і нової релігійної свідомості. Він доповнив Символ Віри новими догматами, яких не знає православна церква.

Основними-догматами католицизму, що відрізняють його від інших течій у християнстві, є догмат про сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина, а також про непогрішимість Папи Римського. Прийняття цього догмата папство. домоглося тільки у 1870 р. Вселенським собором у Ватикані. В боротьбі за духовну та світську владу папи вступали у численні союзи з королями, користувалися опікою могутніх феодалів, посилювали політичний вплив.

Ще один догмат католицизму -- про "чистилище" -- прийнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі. Сутність його полягає в тому, що душа людини після смерті потрапляє в "чистилище" -- місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від гріхів, після чого переходить у пекло чи рай. Очищення душ здійснюється шляхом різноманітних випробувань; Рідні та близькі покійного за допомогою молитв і пожертвувань на користь церкви можуть полегшити випробування душі, що перебуває в "чистилищі", прискорити її вихід звідти. Отже, долю душі визначала не тільки поведінка людини в земному житті, а й матеріальні можливості близьких покійного.

Дуже важливим у католицизмі є положення про особливу роль духовенства; за яким людина не може заслужити Божої милості самостійно, без допомоги духовенства, яке має значні переваги перед мирянами і повинно володіти особливими правами та привілеями. Зокрема, католицьке віровчення забороняє віруючим читати Біблію, оскільки це є винятковим правом духовенства. Католицизм вважає канонічною лише Біблію, написану латинською мовою, якою не володіє переважна частина віруючих. Духовенство має особливі права на причастя. Якщо миряни причащаються лише "тілом Божим" (хлібом), то духовенство -- його Кров'ю (вином), що підкреслює його особливі заслуги перед Богом. Для всіх церковнослужителів обов'язкова безшлюбність (целібат).

Католицька Догматика встановлює необхідність систематичної сповіді віруючих перед духовенством. Кожен католик повинен мати свого духівника і регулярно звітувати йому про свої думки і вчинки; без систематичної сповіді спасіння неможливе. Завдяки цій вимозі католицьке духовенство проникає в особисте життя віруючих, кожний крок яких перебуває під контролем ксьондза або монаха. Систематична сповідь дає змогу католицькій церкві впливати на суспільство, особливо на жінок.

Віровчення твердить, що Христос, Богоматір і святі мають таку кількість заслуг, що їх вистачить для забезпечення потойбічного блаженства всьому існуючому і майбутньому людству. Весь цей потенціал Бог надав у розпорядження католицької церкви; вона на свій розсуд може делегувати певну частину цих справ віруючим для спокутування гріхів і особистого спасіння, але за це віруючі по винні платити церкві. Продажем Божественної благодаті відав спеціальний трибунал при папі. Там за гроші межи; було отримати індульгенцію -- папську грамоту, яка давала віруючим відпущення гріхів або визначала час, протягом якого можна було грішити.

Багато своєрідного є і в католицькому; - культі, якому притаманні пишність і урочистість. Богослужіння супроводжується органною музикою сольними та хоровими співами. Відбувається воно латинською мовою. Вважається, що під час літургії (меси) відбувається перетворення хліба і вина на тіло і кров Ісуса Христа. Саме тому, поза таїнством євхаристії (причастя), а отже -- поза церквою спасіння неможливе.

Надзвичайно велику роль відіграє культ Богородиці або Мадонни. Християнство запозичило його у давніх релігій, які Богородицю шанували як Богиню-матір, Богиню родючості. У християнській релігії Богородиця представлена непорочною дівою Марією, яка народила від Святого Духа дитину Ісуса, Сина Божого. В католицизмі шанування Богородиці піднесено до догмата, а її культ певною мірою навіть відсунув на задній, план культ Бога Отця і самого Христа. Католицька церква твердить, що в діві Марії жінки мають свою заступницю перед Богом, що вона може допомогти їм у всіх життєвих ситуаціях. На третьому Вселенському соборі (Ефес, 431) відбулося визнання Марії Богородицею, а в 1854 р. було прийнято доказі про її непорочне зачаття та тілесне вознесіння на небо. Католики вірять, що Марія вознеслася на небо не лише душею, а й тілом. Навіть сформувався спеціальний теологічний напрям -- маріологія.

Значного поширення набув культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. За час існування католицької церкви було проголошено до 20тис. святих і майже 200 тис. блаженних. Цей процес пожвавішав в останні десятиріччя. Папа Пій ХІ оголосив за 17 років свого понтифікату 34 святих і 496 блаженних, а Пій XII проголошував щороку в середньому по 5 святих і 40 блаженних.

Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це чітко простежується в рішеннях другого Ватиканського собору, який переглянув чимало. уявлень, що перестали відповідати завданню збереження релігії, прийняв 16 документів, в яких розкрито сутність сучасного католицького модернізму.

Соборна конституція про літургію дозволяє спрощення багатьох обрядів і їх пристосування до місцевих умов. Зокрема, дозволено частину меси проводити не латиною, а місцевою мовою з використанням національної музики; рекомендовано більше часу відводити проповідям, а богослужіння проводити декілька разів на день, щоб особи, зайняті на виробництві могли відвідати їх у зручний час.

Собор виніс рекомендації щодо включення до католицького культу; елементів місцевих релігій, зближення з іншими християнськими церквами, визнання таїнств і обрядів, здійснених над католиками в інших християнських конфесіях. Зокрема, визнано дійсним хрещення католиків у православних храмах, а православних -- у католицьких. Католикам Китаю дозволялося поклонятися Конфуцію, вшановувати за китайським звичаєм своїх предків тощо.

На відміну від інших напрямів у християнстві, католицизм має міжнародний центр управління -- Ватикан і главу церкви -- Папу Римського, якого обирають довічно. Ще в 756 р. на невеликій території сучасної Італії виникла церковна держава -- Папська область. Вона проіснувала до 1870 р. У процесі об'єднання Італії її було включено до Італійської держави. Після Першої світової війни папство вступило в союз з існуючим в Італії режимом. Пій XI у 1929 р. уклав з урядом Муссоліні Латеранські угоди, згідно з якими відроджувалася папська держава -- Ватикан, її площа -- 44 га. Має всі державні атрибути (герб, прапор, гімн, збройні сили, гроші, тюрму), дипломатичні відносини із 100 країнами світу. При папі існує уряд (римська курія), який очолює кардинал -- статс-секретар (він і міністр закордонних справ), а також дорадчий орган -- синод. Ватикан керує 34 міжнародними політичними позацерковними об'єднаннями, координує діяльність багатьох газет і журналів, закладів освіти.

Основні положення християнського віровчення (догмати), які складалися протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів, їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на перших Нікейському (325) та Антіохійському (381) вселенських соборах.

Згідно з Символом віри, християни повинні вірити 8 єдиного Бога, який виступає у трьох, особах: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого (Свята Трійця). Бог-Отець є творцем світу видимого (природа та людина) і невидимого (ангели). Богом-Сином є Ісус Христос з його євангельською "біографією", Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі -- й від Бога-Сина. Християнська "трійця" має в собі риси політеїзму.

Найважливіше положення християнства -- догмат боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, будучи Богом, став людиною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покликаний надати всім євангельським повчанням статусу "божественних істин", представити християнство як "боговстановлену релігію".

Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-Отцю за гріхи людей -- спокутував їх. Цим він відкрив людству шлях до "спасіння від влади гріха". Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння людей з мертвих. Догмат вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо -- до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність земного буття порівняно з вічністю, яка чекає на людину в потойбічному світі.

Подібний характер мають й інші положення християнства, багато з яких є інтерпретацією дохристиянських вірувань, запозичених з давніх східних релігій. Серед них -- віра в безсмертя; душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея небесного вшанування та богоугодного життя на землі тощо.

Символ віри зобов'язує вірувати в "єдину святу соборну та апостольську церкву", визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього, вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Практично усі ці ідеї не є породження самого християнства, а запозичені від дохристиянських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа.

На батьках лежить обов'язок від Бога про піклування дитиною від самого її зачаття. Батьки зобов'язані годувати дитину, оберігати її здоров'я і життя від різних небезпек, виховувати дитину, навчати її і молитися за неї. Дитина є даром Божим для батьків, і вони покликані повернути цей дар Богові досконалим, розвинутим, неушкодженим. Особливо велику увагу слід приділити духовному і моральному вихованню дитини, бо, на жаль, більше уваги приділяється переважно харчуванню, одяганню і освіті. Ці речі є дуже потрібні у житті, але якщо дитину не виховати доброю, милосердною, щедрою, то здоров'я, освіта можуть стати злом для самої дитини і її батьків.

Щоб дитина росла доброю, її з самого початку треба привчати до молитви, до добрих діл, до відповідальності за свої вчинки. Дитина починає здобувати своє християнське виховання з сім'ї. Якщо в родині панує атмосфера миру, вирозуміння, взаємоповаги, то це буде прийнято дитиною без особливих повчань і стане нормою її життя в майбутньому.

Перше знайомство з Богом, з Біблією дитина отримує у сім'ї через своїх батьків. Сім'я - це домашня Церква, бо Христос каже: "Де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них" (Мт. 18,20).

Підготовку до подружнього життя діти теж дістають головним чином у своїй сім'ї.

Нині багато вітчизняних педагогів звертаються о перевірених вітчизняною і світовою практикою християнських цінностей. Це не випадково, оскільки християнська традиція є домінуючою темою в житті нашого народу. Українці протягом століть дотримувались християнських норм життя і завжди були релігійними, що дало їм змогу створити високу духовну культуру. Український теолог Б. Гудзяк відзначає, що християнство постало головним джерелом фундаментальних етичних і моральних ідей та цінностей нашого народу. Церква, яка ще в епоху Київської Русі посіла місце основного носія культури і мистецтва нашого народу і залишалась ним тривалий час, регламентувала доброзичливі норми стосунків між людьми, виховуючи глибокі почуття поваги молоді до старших, дітей до батьків, милосердя, патріотичні почуття тощо. Г. Ващенко вважав, що до революції 1917 року головними чеснотами українців були глибока релігійність, стриманість у словах і поведінці, працелюбність, цнотливість, гостинність, патріотизм, високий естетизм життя, дружба, повага до старших, повага до жінок, правдивість, щирість, скромність. Такі ж людські вади, як гордість, заздрощі, лицемірство, пияцтво, лихослів'я засуджувалися християнством.

Зміст християнської моралі подає Велика книга людства - Біблія - в трьох аспектах. Перший - це вже перераховані християнські чесноти.

Другий аспект - плоди дарів Духа Святого: любов, радість, спокій, терпіння, доброта, милосердя, віра.

Третій аспект - 10 Божих заповідей, у перших чотирьох з яких заповідається любов до Бога, а в останніх шести -- любов до ближніх (шануй батька й матір; не вбивай; не будь розпусний; не кради; не свідчи неправдиво на ближнього свого; не будь заздрісним).

Вважаємо, що десять заповідей Божих -- це є десять моральних еталонів, які мають бути дороговказом людям у певних життєвих ситуаціях. На відміну від епікурейського вчення (їж, пий, веселись, тому що завтра помреш від безцільного існування), християнство проповідує вищі цінності: любов, турботу, чесність, здатність тримати слово; норми моральної поведінки людей.

Напрошується питання, яким чином ознайомлювати дітей зі змістом Біблії, учити жити за християнськими законами, оскільки освіта в Україні носить світський характер. На наш погляд, є кілька шляхів залучення дітей до християнської моралі. Звичайно, головна роль у цій справі належить сім'ї, оскільки саме вона виховує дитину всім укладом життя, своєю духовно-моральною атмосферою, багатством і теплотою стосунків, у ході яких дитина успадковує й активно трансформує певні ціннісні установки, стереотипи мислення, способи поведінки, життєві ставлення до навколишнього світу і самої себе. Окрім того, родина є ще й фундаментальною цеглинкою суспільства, показником його моральності. Здорова християнська родина є скарбницею правдивих цінностей, носієм і плекальницею традицій.

Нині сім'я, поряд із проблемами економічного характеру, переживає кризу духовності. Зникають такі цінності, без яких вона не може існувати, -- подружня вірність, взаємоповага, втрата цінності жіночності і мужності, а також материнства і батьківства. Коротко розглянемо деякі проблеми сучасної родини.

Проблема розлучень, подружньої невірності. За даними соціологічних досліджень, кількість сімей, що розпалися, зросла майже в 1,5 раза, хоча нормами християнської моралі засуджується подружня невірність і розірвання шлюбу: "Що Бог з'єднав, людина того не розрушить". Цьому сприяли церковні шлюби, освячені Божим благословенням. Людина, перебуваючи в такому шлюбі, наповнюється внутрішнім спокоєм, радістю, миром, захищеністю. Подружжя наділене рівними правами, хоча й різними покликаннями. Традиційно чоловік є захисником сім'ї і її годувальником, дружина -- берегинею домашнього вогнища.

У давніх сім'ях розлучення було надзвичайно рідкісним явищем, оскільки вінчання відбувалось за великої кількості знаних людей, за умови розуміння духовного значення присяги на Євангелії, а це викликало цілковито закономірну боязнь осуду. Нині цивільним шлюбам, а часто і церковним, не надається особливого значення: вінчання в церкві багатьма, на жаль, розглядається як данина моді. Через нерозуміння важливості подружнього життя і його ролі у формуванні здорової родини багато шлюбів через різні причини, часом незначні, розпадається, в результаті чого травмуються найменш захищені члени родини -- діти.

Наступною проблемою сучасної християнської сім'ї є малодітність або ж бездітність. Молоді пари вважають, що передусім мають набути соціального статусу, матеріального добробуту, а вже потім -- народжувати дітей. Коли ж ми звернемося до історії, то побачимо, Ідо здебільшого сім'ї наших предків були багатодітними. Багатодітними і релігійними були родини видатних людей, наприклад, Коцюбинських, Шевченків, Драгоманових, Шептицьких та ін. За Біблією, продовження роду є чи не найважливішим призначенням родини, оскільки подружжя -- це спільнота, пов'язана любов'ю, і є одним тілом. Тому родина повинна нести повне навантаження цієї любові, творити нові життя.

Однією з основних проблем сучасної родини є послаблення сімейних стосунків, ролі сім'ї у вихованні дітей. Ця проблема виникає як через економічні фактори (матеріальна скрута, невпевненість дорослих членів родини у завтрашньому дні призводять до втрати їх авторитету в очах дітей), так і через прогалини у знаннях батьків щодо виховання дітей. Причому, на наш погляд, ці знання мають стосуватися не лише педагогіки і психології, а й релігійного виховання дітей, зокрема, бути спрямованими на засвоєння молодим поколінням норм християнської моралі.

У вихованні дітей батькам потрібно користуватися біблійними принципами, серед яких любов -- найвища ознака злагоди і довіри. За І. Огієнком, стосовно християнського виховання дітей перед батьками мають стояти такі завдання:

Навчити дітей Віри Православної, молитви, любити Церкву і ходити на Богослужіння.

Виховувати у правдивих християнських чеснотах, у національному дусі.

Підготувати дітей до самостійного життя.

Навчити критично оцінювати складні явища сьогодення, робити висновки й приймати правильні рішення.

Виховувати обов'язковість.

Прищеплювати почуття правдивості ("Хто живе за правдою, той живе за Христом, той живе по-Божому").

Виховувати послух.

Розвивати почуття любові до свого народу, до Батьківщини.

Виховувати працьовитість.

На наш погляд, релігійне виховання в сім'ї має носити здебільшого профілактично-пропедевтичний характер, оскільки прилучення дитини, підлітка до норм християнської моралі запобігає таким негативним явищам, як підліткова злочинність, наркоманія, проституція, бродяжництво, суїцид тощо. Саме батьки мають ознайомити дитину з Євангелієм, навчити молитви "Отче наш", домагатися того, щоб норми християнської моралі стали нормами життя дитини. А це можливо лише за умови прийняття самими батьками християнських норм за основу свого життя, прийняття Бога як свого спасителя, тобто через віру.

Які ж християнські якості батьки вважають життєво необхідними для дитини у сучасному житті? В анкеті, яку ми запропонували батькам, наводився перелік християнських якостей і пропонувалось розділити їх за шкалою цінностей: обов'язкова; корисна, але не обов'язкова; навряд чи знадобиться у житті; зовсім не важлива; швидше зашкодить дитині.

До обов'язкових християнських якостей, які, на думку батьків, передусім потрібно виховувати у дитини, віднесено повагу до батьків, працьовитість та повагу до старших (85% опитаних). Вибір саме цих якостей свідчить про традиційне ставлення дорослих до сімейних стосунків, оскільки одним із наріжних каменів українського суспільства, що в традиційному народному побуті підтримував піраміду людських стосунків, надавав їм стабільності і стійкості, було освячене віками шанобливе ставлення дітей до батьків, до старших у сім'ї -- дідуся і бабусі, до інших представників роду, а також до родовідних традицій. А також у передачі з покоління в покоління родинних реліквій, у глибокій шані до предків з вимогою обов'язкового ретроспективного знання кожним українцем свого родоводу не менш як до сьомого коліна та ін..

Великий вплив на формування емоційно-психологічного клімату сім'ї, що є однією з важливих умов виховання морально-етичних якостей у дітей, справляє спільне сімейне святкування родинних урочистостей і християнських свят (наприклад, Різдва Христового, Великодня тощо).

Зауважимо, що такі традиції, як зустріч всієї родини за столом, вшанування найстарших (носити вечерю дітям до своїх близьких родичів на Святвечір) дають змогу дитині, підлітку осягнути їх не тільки на емпіричному рівні, а й задовольняють ще не усвідомлену дитячу потребу в теплих людських взаєминах, спілкуванні з дорослими "на рівних", чого так прагнуть підлітки. Дитину не направляють на добрий вчинок -- лише дають можливість виправлятися в найкращому з правил поведінки -- у принесенні добра, усмішки, почуття вдячності.

Близько 75% батьків зазначили такі моральні якості, як чесність, порядність, любов до людей, звичка до здорового способу життя. Прикро, що меншої уваги у батьків заслуговує така християнська якість, як безкорисність -- більшість тат і мам не вважають необхідним виховувати її у дітей.

Одним із шляхів залучення підростаючого покоління до норм християнської моралі є вивчення Біблії в недільних школах, які працюють при церквах, духовних семінаріях тощо. Цей шлях "спрацьовує" в тій ситуації, коли батьки з повагою ставляться до релігії, християнства зокрема, бажають, щоб їхні діти опановували Біблію, але самі ще не досить релігійні чи ознайомлені з Біблією недостатньо, принаймні для того, щоб пояснювати її дітям. Досить часто батьки, позитивно налаштовані на прийняття дитиною віри в Бога, саме через дитину приходять до віри. Це є особливо актуальним у наш час, коли діти значно легше йдуть до Бога, ніж їхні заідеологізовані в недалекому минулому батьки.

Віра - Божа (богословська) чеснота як надприродний дар. Вірити - це приймати за правду те, що хтось нам розказав, з уваги на авторитет того, хто нам розказує. Християнська віра - прийняття за правду того, що Бог об'явив, а Церква подає як віру. Віра - здатність душі, яку одержуємо рівночасно з освячуючою ласкою. Людина співпрацює з Богом, щоб розвивати в собі чесноту віри. Віра є відповіддю людини на дар Бога, який себе об'являє. Віра є вільним волевиявом людини. Віра не пов'язана з відмовою від розуму, ані не протистоїть йому. Віра є основою пізнання і утвердження християнської моралі. Віра облагороджує всі людські акти християнина. "Віра без діл не приносить плоду" (Як. 2,20). "Віра без діл мертва" (Як. 2, 26). Віра впливає на моральну поведінку людини, а також дає можливість розпізнати моральність наших вчинків. "Коли матимете віру, як зерно гірчиці то... нічого не буде для вас неможливого" (Мт. 17, 20). "Віра є запорукою того, чого сподіваємося, - доказ речей невидимих" (Євр. 11,1). Віра є джерелом християнського життя, що допомагає жити нам згідно з Божою волею, дотримуючись Божих законів.

Надія - надприродна чеснота, яка є даром Божим, з яким християнин сподівається вічного, блаженства. Надія - запевнення того, що Бог нас не покине, а завжди опікуватиметься нами. Надія - впевненість у Божій вірності. Християнська надія - перспектива жити щасливо в благодаті Божій. Уміння відрізняти різні форми людської надії, сподівання і мрій від того, що приносить зі собою християнське спасіння, що визначає фундаментальну перспективу надії. "Щасливий той... в кого надія на Господа, Бога свого" (Пс. 146 (145), 5). Джерело християнської надії - у вченні Святого Письма. Надією на прихід Месії переповнений Старий Завіт, а Новий Завіт - сповнення надії в особі Христа Богочоловіка та надія на спасіння людства. Християнин - це людина надії, яка постійно очікує на завершення життя, з надією, що гріх і смерть будуть остаточно переможеш. Християнська надія завжди протистоїть розпачеві, безнадії і знеохоченню. Надія вимагає від християнина відповідальності за світ. Вона допомагає витримувати важкі життєві ситуації та чинити опір знеохоченню та розпачеві.

Байдужість інших, зневірюється і може навіть накласти на себе руки. Тих, що втрачають надію, зокрема на Христа, ап. Павло називає "най нещасливішими з усіх людей" ( 1 Кор. 15, 19).

Християнська мораль - це мораль любові, бо Бог є Любов - це форма всіх чеснот, це двигун і мета морального життя. Любити - це вмерти для себе, а жити для іншого. Християнська любов - це відповідь на попередню виявлену любов Бога, що полягає у любові Бога як дателя життя і любові ближнього, як себе самого.

Апостол Павло в своєму "Гімні любові" оспівує її прикмети: "Любов-довготерпелива, любов - лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла, не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою, все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переминає" (1 Кор. 13,4-8). Любов - центр християнського життя.

Грецька мова помагає глибше усвідомити поняття любові, бо на цей термін має чотири поняття:

1) Storge - любов батьків до дитини і любов дитини до батьків, яка є унікальною t родині; 2) eros - еротична, сексуальна, подружня любов, з якої кожен з нас народився. Вона має в собі чуттєвий і тілесний вияв та є благословенною Богом у подружжі; 3) philia - любов до друзів, приятелів, рідних, що відрізняється щирістю, відданістю, безкорисливістю; 4) agape - жертвенна любов, яка віддається беззастережно і підкреслює невичерпну добродійність та невтомну добру волю. Цю любов показав до всього людства розп'ятий Ісус Христос.

Відповідно до задуму Божого, людина - це чоловік і жінка разом: "Сотворив Бог людину на свій образ на божий образ сотворив її, чоловіком і жінкою" (Бут. 1,27).

Біблійна символіка створення жінки (Бут. 1, 21-23) означає, що вона разом з чоловіком є творінням Божим і "Стануть вони одним тілом" (Бут. 1,24), тобто творять образ інтимної єдності думок і бажань, а також єдності сексуальної, результатом якої є нова людина. Хоча вони двоє є одним тілом (Мт. 19,5), але відрізняють своїми тілесними і душевними рисами. Чоловік - це образ сили, у м'язах якого є відблиск сили тіла, а в його рисах є енергійна воля, готовність до чину, рішучість. Чоловічість - це постійний пошук, здобуття, дарування і перемога. Чоловік шукає для себе цілей на далеку перспективу, прямує до професійності, до служби громаді, Церкві і батьківщині.

Жінка - це образ ніжності, делікатна будова якої випромінює красу, грацію і гармонію, а її риси - це тепла любов, розуміння, готовність самопосвяти. Жіночість - це постійне приймання, плекання і чуттєвість. Жінка є більш зосереджена на щоденному, на своєму домі, у який вона вносить теплоту і душевність. Прагматичний розум мужчини і чуттєвість серця жінки найбільше їх відрізняють. У сьогоднішньому світі внаслідок економічних та політичних причин нерідко втрачається розуміння чоловічості і жіночості, особливо коли жінка забезпечує сім'ю матеріально, а чоловік не може знайти праці.

Християнство - історія, зміст, особливості, етика, цінності, виховання - Християнство - історія, зміст, особливості, етика, цінності, виховання

Похожие статьи