Взаємозв'язок релігії і політики. Політизація релігії в Україні, в чому вона проявляться - Релiгiєзнавство, основи

Українське суспільство поступово стає відкритим - відбувається індивідуалізація духовно-практичних його компонентів. Прикладом цього є й приватизація релігії. Як у політичних, так і в релігійних сферах пріоритетними є свобода вибору та принципи консенсусу. І саме вони є умовами існування та ефективного функціонування демократичного державного режиму. В усіх сферах суспільного життя, в тому числі в релігійній, колективні форми історичного розвитку, колективний історичний суб'єкт втрачають свої позиції й спостерігається активізація індивідуального суб'єкта, особисті інтереси, цілі потреби якого домінують над груповими, колективними.

Посилення когнітивного компонента психологічної структури особистості активізує процес експансії масової культури, яку в цілому сприйняло християнство і яка зустрічає серйозний спротив Ісламу, що характеризує масову культуру як повернення до язичництва. Україна традиційно є християнським суспільством з чіткими православною і греко-католицькою домінантами. Водночас вона знаходиться під впливом ісламського ареалу. Зважаючи на зниження рівня народжуваності і збільшення смертності, які відбуваються в геометричній прогресії, що є наслідком сексуальної революції, переможну ходу фемінізму і руйнування основ традиційної моралі та відзначаючи, що в ісламському середовищі спостерігається підвищення рівня народжуваності можна припустити, що ісламський чинник з часом відіграватиме політичну роль в суспільно-політичному житті України.

Оскільки український національний характер через свою ментальність та соціально-психологічну специфіку, інтровертний з наголосом на емоційній компоненті і жіночому началі, то суспільство з метою самозбереження, намагаючись попередити ісламізацію духовного простору, ймовірно стане більш відкритим до тих християнських конфесій, які апелюють передусім до збереження сімейних і моральних цінностей не тільки на словах, а й у справах.

В Україні православ'я через політичні причини взагалі поділене на ворогуючі конфесії. Власне, всі соціальні інститути, які за своїми функціями повинні забезпечувати нормальний рівень практично-духовного життя суспільства, - школа, Церква, наука, армія, виконавча та законодавча влада, засоби масової інформації. Відтак відсутні дієві структури громадянського суспільства.

За таких умов наростатимуть автократичні тенденції не тільки як чинник збереження влади за елітою, але й як спроба суспільної стабілізації. Але авторитаризм виключає плюральність, тому змушений йти на союз з Церквою, яка, в свою чергу, претендуватиме на переваги як у міжконфесійних, так і державно-церковних відносинах, що є неприпустимим у демократичній державі.

Важливими регуляторами соціальних відносин, що пронизують все українське суспільство, є політика і релігія. Політика як галузь відносин між соціальними суб'єктами щодо здійснення влади виявляється практично у всіх сферах сучасного суспільного життя - економічній, соціальній, національній, культурній, науково-технічній, екологічній, військовій та ін. На часі все більше помітним стає вплив на ці сфери і релігійного чинника. Крім того, спостерігається не тільки наявність, а й активізація релігійних компонентів в діяльності суб'єктів політики як соціальних, так й інституціональних. Це свідчить про те, що відбувається зміна у співвідношенні релігії і політики. Якщо упродовж усієї історії українського державотворення релігія була залежною від політики, то наразі ці два суспільні феномени у відношеннєвому тандемі перебувають здебільшого на паритетних засадах.

Значущим є релігійний вплив на політику опосередковано через особу, яка залежно від конкретних обставин включається в політичну діяльність і уособлює певний ступінь політичної волі суспільства, а це визначає і зворотний вплив - політики на релігію, яка, в свою чергу, претендує на роль своєрідної "докси" - спонтанної згоди, що об'єднала б окремі групи у політичні спільноти, які б послідовно використовували сприйняту доксу як інструмент політичної боротьби.

Все більше позначається релігійний чинник на виборчій поведінці електорату, який поступово у своїй масі стає залежним не від політичних чи ідеологічних програм або платформ, а від належності виборців до великих соціальних груп, таких як конфесія чи етнос, які забезпечують конкретній партії більш-менш стійку виборчу базу. Слід відзначити, що симпатії до певних партій та ідеологій можуть бути і наслідками ранньої соціалізації. Проте, як свідчать реалії сьогодення, релігія все більше вторгається і в цю сферу.

Зростання значення релігійного чинника в політиці підтверджує і те, що партії, які ігнорували чи заперечували суспільну значущість релігії, кардинально змінили свої погляди і намагаються будувати відносини у конфесійних вимірах на умовах діалогу і порозуміння.

І політичні, і релігійні зміни є результатом діяльності людей. Але не всі індивіди в однаковій мірі беруть участь у широкомасштабних політичних та релігійних перетвореннях. Одні займаються звичною, буденною діяльністю, інші завдяки своїм особливим якостям діють в ім'я чи в інтересах інших, або ж маніпулюють ними, пригнічують. Це політичні лідери, пророки, ідеологи, державні діячі, диктатори та ін. У релігії й політиці загальним критерієм є персональна харизма. "Під харизмою можна розуміти якість чи стан буття, що проявляється в носії і діях окремих особистостей і яка властива певним ролям і колективам" (Шілз). Відомо, що поняття харизми в релігійному контексті теоретично розробив М. Вебер, який розглядав його як одну із засад легітимної влади і впливу одних людей на інших в політичній, релігійній та інтелектуальній сферах. Альтернативними засадами харизми для легітимності є легально-раціональне і традиційне. Традиційні і легально-раціональні авторитети здатні до рутинної чи конформної поведінки, харизматичні - знищити існуючий порядок і створити на його місці новий. Вони спрямовані на кардинальні перетворення. Харизматичні особистості розвивають у собі певні риси, що здатні підсилювати їх образ як посланців Бога, втілення долі, передвісників історії, вождів тощо.

У часи соціальних криз, коли руйнуються звичні норми, правила і закони, дискредитується правляча еліта зростає значення харизматичної легітимації. Однак для сучасного українського релігійного і політичного поля характерна відсутність такої особи, яка б володіла сильним динамічним потенціалом, необхідним для здійснення кардинальних змін у цих сферах. Відтак звичними стали явища "узурпації харизми" та "вигаданої харизми", що сприяють ескалації релігійних і політичних конфліктів, загостренню суспільної ситуації.

Сучасне українське суспільство являє собою нестабільну соціальну систему, яка щойно вийшла на шлях моделювання ринкової економіки і практичного втілення політичної демократії. В даній ситуації йому загрожує плутократія, яка викликає процеси трансформації і політики, і релігії в "професію", "бізнес", у засіб заробляння грошей, детермінує виродження первісного призначення та функціональності релігії і політики, що таїть у собі загрозу державній та національній безпеці і породжує таке явище, як корупція, в яку втягуються вже не тільки політичні суб'єкти, а й релігійні агенти дії.

Таким чином, політика і релігія - важливі підсистеми українського суспільства, що перебувають у функціональних взаємозв'язках між собою та з іншими суспільними підсистемами і суспільством у цілому. Політика може зумовлювати релігійні зміни, концентровано виявлятися в релігії, але й вона справляє великий зворотний вплив. Політичні ідеї можуть формулюватися у відповідь на потреби релігійної сфери суспільного життя.

Останнє десятиріччя минулого століття та перші кроки нового ознаменовані формуванням нової суспільної, правової, релігійної реальності в Україні, ознакою якої є звільнення від ідеологічних міфів і догм та творення громадянського суспільства. Точкою дотику релігійної, суспільної, державної і правової діяльності є створення можливостей для становлення загальнолюдських ціннісних орієнтацій і духовних перспектив шляхом усунення протиріч у духовному житті та подолання морального і правового нігілізму.

Громадянське суспільство як система суспільних інститутів має забезпечити можливість реалізації потреб та інтересів окремих індивідів і колективів.

Зменшення впливу держави в умовах становлення громадянського суспільства призводить до зіткнення індивідуальних інтересів, ескалації соціальних конфліктів та порушень розумного співвідношення свободи, рівності, справедливості тощо.

У такому випадку необхідне відновлення природної рівноваги між силами громадянського суспільства і державної влади. Важливим чинником, який може вплинути на збалансування громадянського суспільства і державної влади, є релігія (Церква). Для здійснення цієї функції в Україні, практично в межах правового поля і системи суспільних відносин, створені всі можливості: Церква в суспільстві відокремлена від держави, а школа - від Церкви. Тобто Церква не може контролювати чи примушувати до дій чи бездіяльності громадян, виконувати державні, політичні, адміністративно-правові функції. Ознаками цього є відсутність правових форм союзу держави і Церкви, представництва релігійних організацій в державних органах, права законодавчої ініціативи релігійних організацій, невтручання в систему правосуддя та ін.

З іншого боку, держава не може втручатися у внутрішньо-церковні справи, канонічну діяльність, самоуправління, не може здійснювати державно-правовий контроль, примус у сфері релігійних відносин. Однак вона забезпечує охорону законної діяльності релігійних організацій та захист прав віруючих, здійснює їх правову регламентацію та контролює дотримання ними встановлених державою законів. Правовий режим Церкви в Україні визначений Конституцією і деталізований в інших законодавчих актах.

Власне, сам факт прийняття Конституції в Україні 28 червня 1996 року є актом усвідомлення "відповідальності перед Богом" (Конституція, преамбула), що є підтвердженням значущості релігійного чинника не тільки в історії українського державотворення та сучасного її стану, а й його ролі у поступі українського суспільства. Передусім констатовано, що держава сприяє консолідації і розвитку релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (Конституція, ст. 11). Це є ознакою релігійного плюралізму. Гарантоване право на свободу світогляду і віросповідання та закріплений правовий режим Церкви в Україні: "Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від Церкви" (Конституція, ст. 35). Заборонена діяльність політичних партій, що розпалюють релігійну ворожнечу (Конституція, ст. 37). Обов'язки держави щодо релігійних організацій та релігійних організацій перед державою і суспільством визначені у законі України "Про свободу совісті та релігійні організації". Сполучною ланкою між Церквою і державою є Державний орган у справах релігії, який має забезпечувати проведення державної політики щодо релігій і Церкви (ст. 30).

Задекларована рівність конфесій перед законом чинна лише в державно-правових відносинах. Про рівність релігій у суспільно-політичній сфері можна говорити з певною часткою умовності. У суспільстві різні конфесії не завжди отримують однакове визнання серед громадян, адже історично його доля може бути пов'язана з певною конфесією. Так, історично Україна тісно пов'язана з православною Церквою, тому не випадково переважна частина її населення релігійно ідентифікують себе з Православ'ям. Значущість цієї конфесії в історії, культурі, державності, моральності, спадкоємності традицій українського суспільства відзначена і на законодавчому рівні. Так, Кодекс законів про працю України визначив такі православні релігійні свята - Різдво Христове, Великдень, Трійця - як святкові і не робочі дні (ст. 73). Проте, зважаючи на багату палітру поліконфесійність українського суспільства і проголошений релігійний плюралізм з гарантіями рівності, у цьому ж законодавчому акті закріплено: "За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні" (ст. 73).

Законодавчо закріплені і певні переваги релігійної діяльності порівняно з політичною. Так, Закон України "Про збройні сили України", обмежуючи політичну діяльність у збройних силах, гарантує кожному військовослужбовцю право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, уможливлює відправляти, одноосібно чи колективно, релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність з дотриманням вимог Конституції та законів України (ст. 17). З метою подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і Церкви, Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу на основі Конституції України" (ст. 35) визначив організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, право на яку "мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням, і ці громадяни належать до діючих згідно із законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю" (ст. 2).

Світськість Української держави підкріплюється законодавчим закріпленням неможливості правового регулювання релігійними організаціями шлюбно-сімейних відносин і реєстрації актів громадянського стану. Так, згідно із сімейним законодавством, ставлення до релігії не може обмежувати права та встановлювати переваги при одруженні і в сімейних відносинах, а релігійний обряд шлюбу не має правового значення і є особистою справою громадян.

Водночас релігійні організації наділені низкою переваг (пільг). Ті з них, які зареєстровані і не займаються підприємницькою діяльністю, звільняються від земельного податку (ЗУ "Про плату за землю", ст. 12), мають пільги по оподаткуванню (ЗУ "Про оподаткування прибутку підприємств", ст. 7, 13; ЗУ "Про податок на додану вартість", ст. 5) та ін.

Як бачимо, функціональна взаємодія держави, суспільства й релігії окреслюється чіткими правовими рамками соціально-демократичного устрою. Але релігія може відновити баланс в системі взаємодії у громадянському суспільстві. При цьому він застерігає від зрощування релігії і політики як суспільних феноменів.

І саме засобом виконання цієї соціальної й етичної ролі, або місії, сучасні конфесії України роблять певний внесок у творення соціальної, правової, демократичної держави і громадянського суспільства. Відомий богослов о. Іван Шевців підкреслює: "Саме аспект моральний або етичний суспільного питання є насамперед причиною зацікавлення і встрявання Церкви в нього з тим, щоб надати цьому питанню етичного спрямування, розв' язати його в гармонії з правдивою і найвищою метою людини, Божими заповідями і християнськими чеснотами".

Взаємозв'язок релігії і політики. Політизація релігії в Україні, в чому вона проявляться - Релiгiєзнавство, основи

Похожие статьи