Соціальне вчення християнства як теоетика та теоантропологія

Інтерес до соціального вчення християнства обумовлений місцем, яке воно займає в сучасному українському суспільстві. He викликає сумніву приналежність і виняткова значимість православно-візантійського варіанту християнства для духовного буття українського народу. Ta й релігійне життя займає важливе місце у розвитку суспільства, відображаючи об'єктивні закономірності й інтереси різних груп населення та виражаючи духовно-ціннісні орієнтири людей.

Головною метою соціальної доктрини християнства є євангелізація суспільства, створення ціннісних засад для вкорінення в соціумі традиційних ідей християнства. Цей складний процес сьогодні є мало вивченим. Його осмислення дозволить збагнути не тільки колізії сучасної масової свідомості, а й виявити значимість релігійного чинника в суспільно-політичному житті У країни.

За радянських часів етичний та антропологічний аспекти соціального вчення православ'я з критичних позицій розглядалися в працях М. Гордієнка, В. Долі, Є. Дулумана, М. Копаниці, М. Короткова, Н. Костенка, Н. Краснікова, П. Курочкіна, М. Новікова, В. Танчерата інших. Філософсько-богословський синтез у царині соціальної етики належить відомим філософам і богословам XX ст. В. Екземплярському, М. Олесницькому, П. Светлову, Н. Стелецькому, П. Столярському, Н. Янишеву. Сучасний погляд на місце християнської моралі в соціальній дійсності розробляється представниками різних християнських традицій: митрополитом Дамаскіном (Папандреу), отцем І. Меєндорфом, єпископом Каллістом (Уером), Х. Яннарасом, дияконом А. Кураєвим та іншими.

Окрім того, заслуговують на увагу й дисертаційні роботи із схожою тематикою В. Сергійко "Соціально-етичне вчення християнства: тенденції розвитку, конфесійні особливості" (2003р.); О. Титаренка "Соціальне християнське вчення в контексті релігійного модернізму" (2004р.).

Однак, в сучасній філософській літературі недостатньо дослідженими є новітні тенденції трансформації антропологічної й етичної складових соціального вчення християнства. Розв'язанню даної проблеми присвячена наша стаття.

Перш за все необхідно дослідити зміст терміну "соціальна доктрина християнства". Чи не тривалішу традицію має богословське тлумачення соціальної доктрини (соціального вчення) християнства. Православна церква під соціальною доктриною розуміє "всеохопну концепцію, яка відображатиме загально-церковний погляд на питання церковно-державних відносин та проблеми суспільства загалом" [3, с. З] або ж "...довготривалу програму суспільного служіння Церкви, яка спирається на православне богословське тлумачення становища Церкви в плюралістичному секулятарному суспільстві" [11,с,6]. В цих визначеннях головний акцент робиться на церкві як на суб'єкті соціального вчення. Отож, поза увагою залишаються інші специфічні ознаки соціальної доктрини.

Більш грунтовний підхід до дефініції даного поняття притаманний католицькій церкві, яка розглядає його як "сукупність соціально-філософського <...> й богословського <...> пізнання сутності та устрою людського суспільства, а також норм і обов'язків, які випливають із цього пізнання та реалізуються в конкретних суспільних відносинах" [2,с.32]. Втім вищезазначене поняття в католицизмі, на відміну від православ'я, обмежується чіткими хронологічними рамками й "стосується сукупності розважань, вчень та настанов, запропонованих Церквою в соціальній царині протягом останнього століття, починаючи з енцикліки "Rerum novarum" (1891р.) Лева XIII" [1,с. 13]. Важливо, що в названих визначеннях увага акцентується на загальних та специфічних якостях соціального вчення християнства. Тому, на наш погляд, сукупно вони достатньо адекватно відображають зміст поняття "соціальне вчення церкви".

Основними проблемами, що становлять предмет соціального вчення християнства, виступають проблеми тлумачення з релігійних позицій у дусі Євангелія нагальних соціальних проблем, шляхів їхнього розв'язання, а також "сакралізація" суспільного буття, надання йому релігійного змісту. Ця позиція передбачає, що християнин живе між "уже" та "ще ні", а теперішнє є цінним лише в перспективі. Однак спрямованість у майбутнє не заперечує діяльності у теперішньому. Розуміючи, що Царство Боже "не від світу цього", християнин повинен все-таки брати участь у його облаштуванні, але при цьому дистанціюватися від земного буття як від такого, що не має самостійної метафізичної цінності. Церква вважає себе Царством Божим на землі, осередком спасіння для людей. Звідси випливає суто догматичне підгрунтя всіх аспектів її соціальної доктрини.

Особлива складність полягає у пошуку сучасної наукової дефініції поняття "соціальна доктрина" (соціальне вчення) християнства. Адже в сучасній академічній літературі, з огляду на багатоаспектність цього поняття, воно тлумачиться в єдності з соціальною етикою християнства, що дозволяє говорити про "соціально-етичне вчення християнства" або ж про "соціальний аспект етичного вчення християнства". Додамо також, що в сучасній науковій літературі поняття "соціальна доктрина" та "соціальне вчення" вживаються як синоніми, які, однак, "мають певний змістовний відтінок" [16,с.321]. Разом з цим, у вітчизняній філософській літературі під доктриною розуміють найбільш концептуалізовану форму існування ідеології, яка безпосередньо орієнтована на практичну дію, втілення в життя, дотримання в повсякденній поведінці та може існувати у вигляді конкретного документа.

Сучасним вітчизняним релігієзнавством соціальна доктрина християнства визначається як сукупність богословських поглядів щодо різних сторін суспільних відносин політичних, правових, економічних. За допомогою соціальної доктрини церква декларує активну участь християнина в мирських справах. Соціальний кодекс спрямовується не на реалізацію віроповчальних принципів (наприклад, реформування земної влади на засадах влади небесної), а на реалізацію найбільш дієвих та можливих принципів християнського соціального життя. Відтак санкціонування церквою соціально значущих дій має декілька вимірів: по-перше, церква виробляє власні принципи ставлення до суспільства; по-друге, вона визначає обов'язкову та прийнятну для віруючих парадигму існування християнина в суспільстві.

Отже, під соціальною доктриною християнства ми розумітимемо сукупність філософських і богословських поглядів щодо пізнання сутності та устрою суспільства, а також систему норм соціальної взаємодії, які випливають із цього пізнання й реалізуються в конкретних суспільних умовах.

Виходячи з того, що метою соціального вчення християнства є євангелізація (реєвангелізація) суспільства, закономірно, що в цьому процесі необхідно орієнтуватися на християнську соціальну традицію. Ядром християнської соціальної традиції є Святе Письмо та Священний Переказ. Особлива роль у цьому процесі належить Переказу.

У католицизмі визначальний вплив на формування соціальної традиції мали рішення І та II Ватіканських соборів та енцикліки "Нові речі", "Поступ народів", "Турбота про соціальні справи" тощо; у православ'ї рішення Помісних і Архієрейських соборів, у протестантизмі рішення з'їздів і конференцій розвитку. Специфіка християнської соціальної традиції пояснюється тим, що вона, з одного боку, належить до найбільш усталених форм традиції, а з другого виступає "зовнішньою", орієнтованою на соціум, а відтак і більш мобільною компонентою християнської традиції.

Згідно з метафізичним задумом, церква виступає Боголюдським організмом посередником між божественним та людським світами. Належність церкви до людського світу зобов'язує її дослухатися до земних проблем віруючих. Для виконання цього завдання вона бере за приклад Icyca Христа, який допомагав усім людям, незалежно від їх соціального статусу, національності, матеріального статку. Вищезазначений приклад становить підгрунтя для утвердження в християнстві ідеї богоугодності піклування про інших людей і створює підстави для соціального служіння церкви не лише через моральні проповіді, але й через хороші вчинки.

Соціальна доктрина християнства є найбільш рухомою частиною догматики, адже завдяки їй відбувається не лише самовиявлення церкви у суспільному житті, але й посилення її впливу у суспільстві. Ця особливість соціального кодексу дозволяє говорити про його взаємодію з історичними, політичними, культурними чинниками цивілізаційних та локальних спільнот, в лоні яких він розвивається.

Соціальне звучання християнської догматики посилюється тим, що вона зорієнтована на привабливі для більшості людства моральні цінності, які є близькими не лише для християн, але й для всіх "людей доброї волі". Відтак соціальне вчення церкви пропонує прийнятні (якщо не брати до уваги метафізичний чинник) для переважної частини населення планети моральні норми та принципи організації колективного життя.

Серед інших характерних особливостей соціальної доктрини християнства слід відзначити: уявлення про відповідність явищ суспільного життя божественному промислу; уявлення про залежність між характером соціальних відносин та рівнем релігійності даного суспільства; уявлення про розв'язання проблеми кінця та мети світу (а відтак і соціальних проблем. НІ.) з есхатологічних позицій; антиномічний характер соціального вчення, яке закликає людину бути суспільно корисним членом суспільства й водночас дистанціюватися від світу [ 10,с.62-63].

Із зазначених догматичних особливостей випливає сутнісний зв'язок соціальної доктрини християнства з християнською етикою та антропологією. Підтвердженням даного зв'язку можна вважати погляди сучасних богословів різних християнських конфесій, які чітко ілюструють антропологічне підгрунтя соціального кодексу церкви.

Так, один із провідних представників католицької церкви XX століття кардинал Й. Гьофнер наголошував на вкоріненості соціального вчення католицизму в таких тезах:

А) людина є образом й подобою Бога, отож, її не можна зводити до рівня засобу та об'єкта державних, суспільних або економічних процесів; Б) Христос спас людину в усіх її проявах, у тому числі й у її зв'язку із суспільством; В) в основі бажаного, задуманого Богом, устрою суспільного співжиття покладені суспільні нахили людини; Г) люди є залежними від суспільного середовища, й це виступає причиною того, що вони змушені уникати творити добро, а то й заохочуються до лиходіяння. Покращивши матеріальні умови, слід сподіватися на зростання духовності суспільства та його наближення до бажаного устрою; Д) належність християнського суспільного вчення до християнської антропології випливає із Втілення Христа [2, с. 30-32].

Отже, бачимо, що тут автор наводить "місток" між християнською антропологією, сотеріологією (церковним вченням про спасіння, що розуміється як отримання праведниками "вічного блаженства" у загробному світі І. Н.) та христологією, з одного боку, та християнським соціальним вченням з другого. Tим самим він стверджує, що соціальна компонента є органічною складовою християнської догматики.

Схожі думки стосовно антропологічної домінанти соціальної доктрини християнства висловлюються й православними богословами, які наголошують, що в її основі покладені: по-перше, уявлення про світ як Боже творіння, що було дане людям для колективного обробітку в процесі співпраці з іншими людьми; по-друге, визнання унікальності людської особи й її особливої місії в світі; по-третє, уявлення про "ціннісно-ієрархічну структуру суспільного життя" [9, с. 210-211].

Визнання у соціальній доктрині християнства, з одного боку, пріоритетності проблеми Бога, а з другого проблеми людини обумовлює поворот сучасного християнства до нового антропологічно забарвленого теоцентризму "теоантропології" [5, с. 274]. Доволі показовою тут є позиція сучасного католицизму, який бачить метою суспільства "перехід від менш людських умов до умов, які є людськими більшою мірою" [13, с. 87].

Вищенаведені думки доводять, що ідея унікальної цінності людини є основою та ядром соціальної доктрини християнства. Суспільний вимір християнської антропології полягає в її спрямованості "на людину, що опинилася в складній мережі стосунків сучасного світу" [14, с. 16-17] й грунтується на розумінні людини як суб'єкта, осердя та мети суспільства. Отож, у випадку, коли "світ слідує за людиною" [7, с. 241], головне коло питань християнського соціального вчення, природно, формується навколо проблеми "людина-суспільство" на засадах духовності.

Проте саме поняття "духовність" по-різному тлумачиться у релігійній та науковій літературі. У випадку релігійної духовності йдеться про переживання людиною безпосереднього зв'язку з божественним началом, коли вона, усвідомлюючи Бога як абсолютну цінність, прагне не лише до буття-спілкування, але й до об'єднання з ним.

На основі протиставлення релігійної та секулярної духовності в XX столітті актуалізувалися суперечності "християнського гуманізму" та "нерелігійного гуманізму" (терміни Зеньковського Н. І). Причому під християнським гуманізмом, що "живе вірою в людину" [4, с. 408-410] розумілася християнська реакція на помилки середньовічного світоспоглядання. Згідно з позиціями сучасного християнства, секулярний гуманізм дистанціювався від гуманістичних ідей християнства та переріс в титанізм, обожнення самої людини.

Наприклад, представники Української православної церкви Київського патріархату вважають, що через кардинальну зміну світоглядної парадигми профанний гуманізм мав величезний вплив на розвиток людської спільноти. Внаслідок цього впливу:

- релігія як світогляд і як соціальний інститут остаточно втратила свою роль у політичній, культурній, соціальній сферах; - внаслідок процесу секуляризації здійснився поворот від духовних цінностей до матеріальних; - всі сфери громадського життя почали розвиватися під гаслом "свободи" та "прав людини", відбувся відхід від християнства й християнського способу життя; - людство втратило вищу безумовну санкцію моралі, що позбавило його духовних орієнтирів і спричинило ситуацію вседозволеності та утилітаризму моралі [15, с. 14-17].

Крім того, відчуження людини від Бога, на думку християнських богословів та теологів стало причиною кризи в економічній, політичній та духовній сферах суспільства. Загалом можна стверджувати, що антропологічна спрямованість соціальної доктрини християнства спонукає християнські конфесії до того, що вони все частіше звертаються не лише до метафізичних проблем, але й до проблем гідного життя людини.

Про актуалізацію етичного аспекту соціальної доктрини християнства свідчить її мета: зорієнтованість на євангелізацію (реєвангелізацію) суспільства, здійснену не шляхом суспільних реформ, а за допомогою розвитку духовності та моральності.

Звертаючись до характеристики соціальних доктрин сучасних християнських конфесій, слід відзначити, що вони й дотепер "не існують як окремі теоретичні дисципліни, а є "...соціальною етикою, норми якої приписано реалізовувати в тій чи іншій сфері суспільного життя" [12,с.13]. Християнська мораль виступає основою життя християнського соціуму, й це передбачає визнання морального Божого Закону нормою діяльності людини, а проголошення моральних обов'язків людини похідними від морального Божого Закону.

Справді, значення християнської моралі полягає в тому, що вона не лише проголошує найвищим благом добре моральне життя людини [8,с.4], але й через поняття вищого блага формує ієрархію особистісних цінностей у вигляді позитивних якостей (чеснот). Абсолютизація останніх відбувається в постаті Бога, який виступає їхнім носієм. За допомогою специфічних богословських засобів християнство не лише обгрунтовує переваги морального способу життя, але й здійснює сакралізацію бажаних норм соціальної поведінки. Природно, що християнська мораль на перший план виводить обов'язки людини перед Богом, а потім перед людською спільнотою. Відповідно до таких обов'язків християнство передбачає особисту відповідальність людини перед Богом, а викорінення соціального зла пов'язує з викоріненням гріховності з людської душі.

З огляду на те, що поділ християнської етики на індивідуальну та соціальну має цілком умовний характер, вона включає не лише питання про вдосконалення людської особистості, але й проблему формування християнського типу суспільної особистості. В християнській соціальній етиці розглядається, чого очікує Бог від людини в її ставленні до соціальної сфери. Виходячи з вищезазначеного, церква вимагає докорінної трансформації людської спільноти на засадах християнської духовності й любові та утворення християнського етосу як основи соціального життя.

Фундаментом як індивідуальної, так і суспільної християнської етики виступає євангельська мораль, основні постулати якої можна вважати одночасно правилами, що регламентують відносини з іншими людьми й правилами, через які контролюється виконання людиною своїх суспільних ролей та обов'язків. Tак, до євангельських чеснот, що мають суспільних вимір, належать "любов до ближнього", "рівність усіх людей перед Богом", заклик "прощати ворогів" тощо.

При цьому антропологічне та етичне спрямування соціального вчення християнства актуалізує (принаймні в західних церквах) не лише розвиток особистісних чеснот кожної людини, але й удосконалення засад функціонування соціальних інституцій та установ з метою приведення їх у відповідність до християнських цінностей. Tака діяльність здійснюється з огляду на важливість упливу цих установ на духовну свободу людини та характер стосунків між людьми.

Правий К. Костюк, який вважає, що соціальне вчення церкви не є "ні політичною ідеологією (виділено нами Н. І.), ні соціальним християнством, ні доктриною суспільної політики" [6, с. 130-131]. Незважаючи на це, християнство може здійснювати етичний контроль над процесами, що відбуваються в суспільстві, його ідеї стають основною компонентою програм християнських політичних партій, ціннісним підгрунтям суспільних перетворень, а також окремих суспільних ідеалів та ідеологій. Завдяки своєму етичному характеру соціальна доктрина християнства має можливість пред'явити суспільству досить чіткі вимоги, здатні стримувати антигуманні та аморальні процеси в соціумі.

Названі особливості соціальної доктрини християнства дозволяють зробити висновок про поглиблення етичної й антропологічної складових соціального вчення сучасного християнства. На наш погляд, цей процес обумовлений спробами християнських конфесій не лише адаптуватися до сучасного суспільства, але й, завдяки універсальності етико-антропологічного інструментарію, забезпечити експансію власних цінностей назовні.

Подальші перспективи розгляду даної проблеми пов'язані з дослідженням можливостей пом'якшення ідеологічного протистояння парадигм профанного та християнського гуманізму. Також доцільним буде розширення цієї проблематики завдяки вивченню перспектив здійснення ціннісної легітимації нових феноменів суспільного буття. Заслуговує на детальніше висвітлення й цивілізаційний дискурс даної проблеми.

Список використаних джерел

Етичний християнство соціальний антропологічний

1. І. Гаваньо І., прот. Передмова до українського віщання // Гьофнер Й., Кардинал Християнське суспільне вчення / Пер. з нім. Львів: Свічадо, 2002. С. 10-23. 2. Гьофнер Йозеф, кардинал Християнське Суспільне вчення / Пер. з нім. Львів: Свічадо, 2002. С.24-304. 3. Журнал Московской патриарихии. 1995. № 6-8. 71 с. 4. 3еньковский В., прот. Апологетика. М.: Лепта-Пресс, 2004. 543 с. 5. Коротков Н. Д. Социальный аспект проблемы человека в религиозной философии. K.: Наукова думка, 1978. 294 с. 6. Костюк К. Н. История становления и теоретические основания христианского учения об обществе // Социально-политический журнал. 1997. - С. 130-145. 7. Лосский В. Н. Очерк мистического богословия Восточной церкви. Догматическое богословие. М.: Центр "СЭИ", 1991. 288 с. 8. Марусяк М. Моральне богослов'я. Навч. посібник для духовних навчальних закладів. Снятии: Прут Принт, 2000. 144 с. 9. Новик В. Соціальна проблема в Російському Православ'ї // Соціальна доктрина Церкви ( Збірник статей). Львів: Свічадо, 1998. - С. 178-215. 10. Новиков М. П. Тупики православного модернизма (критический анализ богословия XX века). М.: Политиздат, 1979. - 167с. 11. Основы социальной концепции Русской православной церкви // Социальная концепция Русской Православной церкви. М.: Даниловский благовестник, 2001.- С.29-186. 11.0 социальной концепции русского православия / Под. общ. ред. М. П.Мчедлова. М.: Республика, 2002. - 399с. 12. Серджо Р. Бернал. Вчення християнства про ставлення до матеріальних засобів // Соціальна доктрина церкви (збірник статей). Львів: Свічадо, С. 79-95. 13. Соціальна доктрина церкви. Короткий огляд документів //Соціальна доктрина церкви (збірник статей). Львів: Свічадо, 1998. С. 9-29. 14. Ювілейний Помісний Собор Української православної Церкви Київського Патріархату 9-10 січня 2001р. (документи і матеріали). K.: Вид. відділ Укр. Пр. Церкви Київського Патріархату, 2001. 60 с. 15. Яроцький П. Л. Соціальне вчення церкви за умов глобалізації // Людина і культура в умовах глобалізації. Збірн. наук, статей. K.: Парапан, 2003 С.321-329.

Соціальне вчення християнства як теоетика та теоантропологія

Похожие статьи