РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ СЛОВ'ЯН - Релігійні уявлення і міфологія слов'ян

Одну із особливостей теїстичного типу надприродного становить єдиносуща двоїстість змісту образів богів. Це цілком стосується й східнослов'янського політеїзму, в якому уявлення богів складаються із специфічного сприйнятою людиною її ставлення не тільки до природного класу речей, а й до суспільних явищ, до самої себе як соціально визначеного індивіда. Таким уявляли київські язичники всіх богів, починаючи з найдавніших - Рода й Білобога. Род видавався їм зачинателем усього живого, розпорядком долі людей (і богів), творцем Вирію - українського Олімпу. Його син Білобог був творцем землі, води й світла, а водночас і богом добра, що постійно вів боротьбу з Чорнобогом - носієм зла, лиха. Таким був і один з найголовніших богів Вирію - Сварог (ймовірно від санскриту свар - небо; інша гіпотеза: сва-рог - той, що все породив). Сварог - бог неба і вогню, а також ремесел, ковальської справи і ковалів.

З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов'янських богів. У літописі Нестора під 980 р. зазначається, що Володимир Великий після княжіння в Києві звів пантеон язичницьких богів: "І поставив князь кумирів на пагорбі за теремним двором: дерев'яного Перуна із срібною головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і богиню Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами". Довгий час вчені вважали, що в цьому пантеоні князь об'єднав богів з метою створення уніфікованої державної релігії, яка б задовольняла потреби феодального суспільства в централізації державної влади. На перше місце було поставлено Перуна - бога-громовержця. Далі йшли боги місяця (Хорс), сонця (Дажбог), вітру, а можливо, і війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине божество жіночої статі (Мокош) - покровителька домашнього вогнища, любові і розмноження. Двоє з названих Нестором богів, Хорс і Симаргл, вважаються за походженням іранськими богами. Це підтверджує думку про те, що населення Давньої Русі мало полі етнічний характер, тому в пантеоні слов'янських богів були й неслов'янські, в даному випадку іранські.

Перуна вважали богом дощу, вогню і блискавки, а водночас і богом війни та воїнів. У Велесовій книзі (ІХ ст.) про нього мовиться так: "І ми возносимо хвалу богу Перуну, володарю грому і богу битви і війни, який день і ніч обертає колесо народження нових істот і який веде нас шляхами справедливості і в дні битви, і в дні Тризни, і той, хто загинув, переходить у вічне життя і стає до війська Перуна".

Перун багато в чому нагадував Зевса, який був божеством дощу і родючості, а також грізною караючою силою, що кілька разів знищував недосконалий людський рід. Є землеробський культ і в образі Юпітера: він був богом грому й блискавки, покровителем виноградарства, а також охоронцем правопорядку і богом перемоги. У свідомості язичника-землероба Перун теж наділявся функцією бога плідності, але був і войовничим богом, і "богом над богами". За переказами і легендами, Перун тримав у руках лук та колчан із стрілами, чим особливо підкреслювалась його військова функція як грізного бога, який боровся із злими дивами та бісами.

Невипадкове й піднесення літописцями Перуна над іншими богами. Так, уже Олег з його воїнами, складаючи у 907 році присягу на вірність миру з греками, "клялися зброєю своєю і Перуном, богом своїм"; і пізніше Ігор та Святослав, їхнє оточення та дружина присягають, як уже згадано, іменем Перуна, погрожують тим, хто відступить від присяги, знову таки прокляттям Перуна та вічним рабством "в загробному житті своєму".

Особливе місце у пантеоні посідали Купало і Коляда. Слов'яни поділяли календарний рік на Коляду і Купало, тобто на зиму і літо. Коляду вважали богинею неба, дружиною Дажбога, матір'ю Сонця. Свято Коляди язичники відзначали з 24 грудня по 6 січня. Протягом цього періоду Коляда народжувала нового божища, нове Сонце. Їй намагалася перешкодити зла Мара, і щоб уберегтися від неї, Коляда набирала вигляду кози. Звідси й колядування та водіння кози під час християнського різдва. З святом Коляди вчені пов'язують першопочатки українського вертепу та театру. Купало був давньослов'янським богом родючості, врожайного літа, лікарських рослин та добробуту. Свято Купала з масовими ігрищами, поклонінням вогню й воді відзначалося в ніч з 23 на 24 червня. Напровесні святкували Масницю - похорон зими. Робили з соломи опудало зими, танцювали навколо нього і потім спалювало. Це мало визначати загибель зими.

На початку ХХ ст. з'явилася версія, згідно з якою Володимир не лаштував пантеону слов'янських богів, а встановив культ єдиного верховного бога Перуна, виявивши тим самим прагнення до монотеїстичної теорії. Деякі документальні свідчення дають підставу вважати, що у 980 році в Києві, а потім у Новгороді та інших великих містах Стародавньої Русі було поставлено дерев'яні скульптури самого Перуна. Пантеон же, ймовірно, народився в уяві християнських книжників ХІ і початку ХІІ ст., які вважали, що язичництво мало політеїстичний характер і цим воно відрізняється від християнства.

Дажбог (Даждьбог) як син Сварога, син Неба, уявлявся язичникам богом сонця, який на зиму ховає живильні промені, а весною знову посилає їх на землю, чим несе благо, саме життя. Дажбог жив у чудовому палаці, мав 12 царств і управляв ними через своїх сестер, синів. За одним із сказань, "Дажбог народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в Києві почався голод, хлопчик приніс із гори зернятко, посадив його, і з нього виріс кущ розкішної пшениці, якою люди й нагодувалися. Так Дажбог привчив людей сіяти пшеницю, вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Дажбог і Сварог почули про голод у країні росів, то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а Дажбога і Сварога посікло. Боги Вирію оживили обох, взяли до себе, зробили богами".

Велес (або Волос) був захисником худоби, покровителем скотарства й торгівлі, а можливо й плідності, творильності взагалі.

Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Образ Мокоші -

Поширений серед багатьох слов'янських народів і спершу пов'язувався передусім з опікуванням водами, врожайністю льону та окотом овець. У слов'ян Мокоша також вважалася покровителькою пологів та породіль, іншими словами вона була богинею плідності. З часом язичницько-християнські метаморфози привели до заміни в народній свідомості Мокоші на образ Параскеви-П'ятниці.

Богинею - матір'ю світу була Лада, ім'я якої часто зустрічається в українському фольклорі. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що виступали як символ продовження життя.

Перехід до землеробства утвердив у стародавніх слов'ян культ Матері-Землі і Золотого Плуга. Іпатіївський літопис повідомляє, що бог Сварог дав людям плуг і навчив їх обробляти землю. Матір-Землю символізувала у слов'ян богиня Берегиня. Земля вважалася центром Всесвіту, уособленням його було Прадерево Світу, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя.

Професор Е. Анічков твердить, що Київська Русь мала три релігії: князь і його дружина своїм головним богом мали Перуна, купці і міщани визнавали свого бога торгівлі, Велеса, "скотья бога", простий народ цих богів не визнавав, але мав власних божків. Коли київські князі завоювали інші народи, то боги цих підкорених народів включались до пантеону своїх богів і були підлеглими щодо головного князівського бога. Пантеон Володимирових богів, на думку Е. Анічкова, мав на меті політично об'єднати племена Київської Русі. Це були виключно княжо-дружинні боги, на чолі яких стояв Перун.

Стародавні слов'яни мали свій особливий добре розроблений релігійний календар. Його характерною рисою був тісний зв'язок з природою та хліборобством, він охоплював весь господарський цикл. Усі свята в цьому календарі були пов'язані з однією ідеєю: вшанування Сонця і його супутніх богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом. Усе це складає основу хліборобства, важливого для селянина. Склався цей календар у полян, які в числі перших слов'янських племен перейшли до землеробства (поляни - східнослов'янське племінне об'єднання, що проживало в Придніпров'ї і низинах приток Дніпра в VI - IX ст. н. е.).

Основний пантеон слов'янських богів доповнювала низка божеств нижчого рангу: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та інші. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертв. Кожне з цих божеств було покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Підкреслимо, що для слов'ян не практикувалось принесення людей у жертву богам.

У світогляді стародавніх слов'ян, на думку багатьох вчених, ніколи не домінувало зло, перевага віддавалась добру. Ці дві сили уособлювали Білобог і Чорнобог. Один був народжений світлом, інший - пітьмою, перший будував, другий руйнував. Разом з віруванням у різних богів древні слов'яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та інше. Щороку 25 грудня пишно відзначалося слов'янами Різдво Всесвіту - час, коли народилася тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним божеством тріади виступав Місяць, назва якого Дідух. Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора - свята народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва богові, влаштовувались посівання і співання щедрівок, тобто величальних гімнів богові як володареві води, рослинного і тваринного світу.

Особливу шану стародавні слов'яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, - символ міцності; ясень - символ Перуна; клен і липа - символи подружжя; береза - символ чистої матері-природи.

Священними вважалися птахи й тварини, зокрема зозуля - провісниця майбутнього; голуб - символ кохання; ластівка - доля людини; ворони - священні птахи, іноді передвіщали нещастя; сова - символ смерті та пітьми. Багатьом птахам присувався дар пророцтва.

З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах - бджола й сонечко.

Стародавні слов'яни вірили у безсмертя душі, але досить своєрідно. Вони вважали, що після смерті небіжчика в залежності від його чеснот душа могла вселитися в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися в іншу людину. Незалежно від перевтілень душі вона завжди відгукувалась добром на поклик людини.

Отже, релігійні вірування стародавніх слов'ян максимально наближались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем, їх охороною. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені.

Похожие статьи




РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ СЛОВ'ЯН - Релігійні уявлення і міфологія слов'ян

Предыдущая | Следующая