Основний зміст роботи - Релігія в контексті онтологічної безпеки особистості

Релігія онтологічний безпека особистість

У вступі обгрунтовано актуальність теми, зв'язок роботи з науково-дослідними темами, сформульовано мету й завдання дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, подано відомості про їх апробацію та публікації.

Перший розділ ? "Cпецифіка релігії як чинника онтологічної безпеки особистості: наукові здобутки, методологія дослідження, характеристика" ? складається з двох підрозділів. Перший підрозділ - "Релігія в контексті буттєвої захищеності індивіда: наукові напрацювання та методологія дослідження" - базується на аналізі основних теоретико-методологічних засад дослідження релігії як важливого елементу безпечного сприйняття індивідом і спільнотами буттєвих кризових ситуацій. Так, в ідеях К. Маркса, Е. Дюркгайма та М. Вебера, що традиційно вважаються класичними, знаходимо міркування щодо розуміння релігії як ілюзорного прихистку від негараздів існування людини у ворожому світі, чинника об'єднання індивідів в особливу моральну спільноту, могутнього мотиватора діяльності й соціальних перетворень.

У нашому дослідженні ми спиралися на праці П. Бергера, Т. Лукмана, Г. Гарфінкеля, К. Кемпбелла, Х. Келлера, М. Нейтц та інших науковців, які представляючи подальший розвиток класичних теорій, розглядали релігію саме в контексті новітніх соціальних перетворень, акцентуючи увагу на здатності релігії до заповнення духовного вакууму індивіда, сприяючи тим самим його буттєвій захищеності.

Досліджувана нами проблематика знаходить відображення в працях класиків українського релігієзнавства. Так, зокрема, М. Грушевський, М. Шаповал, А. Річинський, В. Липинський особливо наголошують на специфічній функціональності релігії як чинника досягнення соціальним суб'єктом рівноваги, збереження дієздатності в умовах нестабільності свого буття.

Таким чином, подібний розгляд релігії як особливого елементу соціального та індивідуального життя людини й суспільства, запоруки цілісності соціуму та індивіда, важливої умови безпечного побутування сформував ідейне підгрунтя для розвитку сучасного українського академічного релігієзнавства, яке через заснування професором А. Колодним постало справжньою парадигмою всестороннього, незаангажованого дослідження релігії у світлі викликів сьогодення, за умов постмодерної ситуації, розгляду її як могутнього фактора розбудови сучасної України на засадах демократизму, культивації громадянського суспільства й утвердження у власній незалежності - економічній, політичній, культурній і духовній. Колом проблематики академічного релігієзнавства, до найвизначніших представників якого можемо віднести А. Арістову, М. Бабія, В. Бондаренка, О. Бучму, Н. Гаврілову, Н. Дудар, В. Єленського, М. Заковича, С. Здіорука, А. Колодного, Л. Кондратика, В. Лубського, М. Пірен, О. Предко, О. Сагана, Л. Филипович, А. Чернія, П. Яроцького та інших дослідників, доробками яких ми послуговувались у дисертаційному дослідженні, постають проблеми, що безпосередньо стосуються тематики нашого дисертаційного дослідження.

Особливої уваги в контексті теми дисертаційного дослідження заслуговують напрацювання із загального релігієзнавства, етнології релігії, релігії на теренах України - дослідження методології, функціональності, категоріального апарату, проблематики, тенденцій сучасного релігієзнавства та релігії, функціонування феномену релігії за умов соціальних перетворень, узаємозв'язок релігії й культури, економіки, дослідження та попередження релігійних конфліктів, новітні напрями й методики в соціології релігії, моніторинг і прогнози релігійної ситуації сучасної України. Зокрема, А. Арістова досліджує сутність релігійних конфліктів, аналізує конфліктогени та механізми їх виникнення, а також розробляє шляхи гармонізації міжконфесійних відносин. У свою чергу, В. Єленський розкриває особливості релігії в Україні за умов трансформацій соціального ладу, а також характеризує особливості сучасної релігійності.

Конкретизуючи класичні підходи до тлумачення релігії й визначаючи останню як комплекс вірувань, через які людина спілкується із силами, що виходять за межі буденності, М. Пірен робить акцент на українськості в дослідженні релігії. Дослідницька увага Л. Филипович звернена як на проблеми етнології релігії, переосмислення доробку західної соціології релігії, так і на новітні релігійні течії та процеси. У подібному ж річищі переосмислення сучасних релігійних течій, зокрема проблеми харизми, неохаризматизму, індикаторів сучасної релігійності, досліджуються В. Титаренко та Г. Кулагіною. Відбувається перегляд, здавалося б, усталених поглядів на існуючі конфесії, церкви, секти та культи з відмовою від украй негативістського їх сприйняття до прагнення зрозуміти, пам'ятаючи про право кожного на свободу совісті, до позицій організованого скептицизму що, як відомо, входить у загальний етос науки та яким, на жаль, нехтує багато сучасних "дослідників". Так, П. Яроцький разом із загальними методологічними проблемами релігієзнавства, історією релігій досліджує процеси деномінаційних трансформацій за умов новітніх соціальних зрушень.

Останні роки особлива увага звертається на прогнози релігійної ситуації в сучасній Україні, адже нині особливо помітно, що релігія, не втрачаючи своїх позицій, відіграє надзвичайну роль як у внутрішній, так і в зовнішній політиці держави, стаючи як символом об'єднання, так і джерелом шантажу. У такому контексті цінними є напрацювання В. Бондаренка. Трансформація функціональності релігійного комплексу привертає дослідницьку увагу Л. Виговського; проблематика сучасного богослов'я, переосмислення філософських концептів вивчається О. Горкушою. У контексті самовизначення, питання релігієвибору людини за сучасних умов досліджується М. Бабієм; особа в системі релігійних відносин - О. Бучмою.

Під час концептуалізації досліджуваного феномену релігії саме як чинника онтологічної безпеки особистості нами звернено увагу на соціологічні джерела з цього питання. Так, спираючись на моніторинги релігійної ситуації в Україні за останнє десятиріччя (матеріали Державного комітету України у справах нацiональностей та релігій і Центру Разумкова), дисертантом підтверджено зростання ролі соціального феномену релігії в суспільстві, принаймні в суто зовнішніх його проявах (кількість осіб, що ідентифікують себе як віруючі, діяльність релігійних організацій, видання періодики та ін. Із 2000 року до 2009 приріст становить 10 922 організації - 2,27 % на рік). Така ситуація, цілком узгоджуючись із загальносвітовими соціологічними дослідженнями (World Christian Encyclopedia), свідчить про щорічне зростання християн у світі на 0,34 %, прихильників ісламу ? на 0,4 %, індуїстів ? на 1,7 %, буддистів ? на 1,1 %, представників етнічних релігій ? на 2,3 %, іудаїстів ? на 0,9 %, а також із тим фактом, що традиційно інститут Церкви має високий рівень суспільної довіри (за результатами дослідження, проведеного соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова з 27 лютого по 5 березня 2009 року, виявлено динаміку зростання осіб, які скоріше довіряють Церкві, ніж не довіряють, - із 29,4 % (липень 2000 р.) до 34,6 %), та фактом функціонального забезпечення релігією безпечного існування індивіда, засвідчує доцільність розгляду релігії не лише як важливого елементу загального комплексу соціальної безпеки держави, але і як певного осердя онтологічної безпеки особистості.

Стосовно ж методологічного підгрунтя такого аналізу, то ним стали, насамперед, основні принципи академічного релігієзнавства: світоглядний, позаконфесійності, відкритості, системності, порівняльності, поліметодичності, дуальності, загальнолюдськості релігії як духовного явища, а також певні положення ряду класичних та посткласичних соціологічних і релігієзнавчих теорій, залучення концепцій феноменологічного й психологічного напрямів, використання елементів компаративістського підходу до тлумачення релігії, задіяння діяльнісно-активістських соціологічних парадигм.

У другому підрозділі - "Своєрідність релігії як чинника онтологічної безпеки особистості" ? дисертантом конкретно проаналізовано зміст і сутність онтологічної безпеки особистості, а також специфічність релігії як особливого чинника такого стану людини. Так, звернення до теорії структурації Е. Гідденса, у якому власне онтологічна безпека особистості є надзвичайно важливим елементом, завдяки якому відбувається неперервний процес структурації - відтворення соціальних структур, зумовлене низкою факторів. Насамперед, ця теорія є актуальною саме за умов сьогодення, оскільки звертає увагу на пояснення запитань стосовно переосмислення традиційного розуміння соціальної безпеки в контексті пошуків її індивідуального еквівалента. Також підтверджено, що теорія структурації є гармонійним поєднанням класичного структурного функціоналізму із сучасними герменевтично-феноменологічними напрямами, що цілком відповідає постмодерним рухам до відходу від цілковитого позитивізму в дослідженнях. Звідси дисертантом визначено необхідність аналізу структури та функціональності онтологічної безпеки особистості й водночас установлено точки дотику її з релігією. Такий підхід дав змогу переконливо довести, що релігію доцільно досліджувати саме в контексті станів цілісності та захищеності індивіда, які надаються йому онтологічною безпекою.

Автором установлено, що виокремлення та розробку поняття "онтологічна безпека особистості" доцільно здійснювати, узагальнивши теоретичний матеріал, насамперед із психологічних доробків, що стосувалися проблеми самоусвідомлення, концепцій особистості та дослідження мотивації поведінки і аж до теорії структурації, яка надала цьому поняттю довершеної форми. Це дало практичну можливість переконатися в тому, наскільки видозмінилося поняття онтологічної безпеки особистості, починаючи з надто розмитих передумов його виникнення й закінчуючи чітким визначенням його як внутрішнього стану людської свідомості.

У дисертаційному дослідженні встановлено, що онтологічна безпека особистості визначена як базове почуття, що забезпечує такий стан агента структури, який дає змогу, переживаючи щоденні тривоги, ризики й кризові ситуації, усвідомлювати свою цілісність та присутність у соціальному світі, підтримувати ціленаправлену діяльність, зберігаючи її рутинний характер, що забезпечує саму можливість існування як суб'єкта діяльності - агента, так і структур, і соціального світу взагалі. Як було з'ясовано в ході дисертаційного дослідження, для нормального формування, підтримки та функціонування онтологічної безпеки особистості (особливо за умов постмодерну) необхідна структура, що, однак, володіє надструктурними властивостями, є стабільною, має загальнолюдський, загальносоціальний і загальнокультурний характер. На думку дисертанта, таким важливим чинником онтологічної безпеки особистості може виступати релігія.

Розкриваючи одну з найважливіших функцій онтологічної безпеки особистості, що полягає в доланні та адаптації індивіда до страхів і ризиків середовища, створено авторську типологію страхів, яка дала змогу встановити конкретні чинники та прояви онтологічної безпеки особистості. Так, основні страхи людини поділено на екзогенні й ендогенні; як особливий випадок виділено екзистенційний страх або ж жах. Із доланням особистістю екзогенних страхів її онтологічна безпека отримує форми вияву, які умовно названі діяльнісно-об'єктивними та які підтримуються соціальними чинниками. Долання ж ендогенних страхів, а також екзистенційного жаху забезпечується духовно-трансцендентними чинниками та виявляється в психо-екзистенційних аспектах онтологічної безпеки особистості, уособленням яких є самість, самоідентичність та інтерсуб'єктивність.

У дисертаційному дослідженні автор доводить особливість релігійної віри та переконань як специфічних чинників онтологічної безпеки особистості, які, маючи духовно-трансцендентну сутність, водночас інтегруються з діяльнісно-об'єктивними їх виявами.

Здобувач робить висновок, що Е. Гідденс розглядає релігію як особливу частину суспільного життя, одразу наголошуючи на її здатності надавати особі джерела особистої втіхи й підтримки; а також загалом виокремлює особливі риси, притаманні та, навпаки, не притаманні релігіям, що призводить до творення визначення релігії, яке, зокрема, не виділяє віру в трансцендентне як обов'язкову даність цього феномену. Під релігією Е. Гідденс розуміє особливий комплекс внутрішніх переживань індивіда, наповнений низкою символів та пов'язаних із ними ритуалами (у більшості випадків колективними), який грунтується на вірі в існування істот або об'єктів, що вселяють людині почуття благоговіння чи подиву. Це дало змогу дисертанту встановити зв'язок між релігією та онтологічною безпекою особистості, що, власне, і є одним з основних завдань дисертаційного дослідження.

У другому розділі - "Релігія і щоденні соціальні практики" ? визначено роль релігії в забезпеченні так званого діяльнісно-об'єктивного вияву онтологічної безпеки особистості, що включає в себе механізми відтворення рутинних соціальних практик, а також забезпечення існування спільного простору діяльності. У першому підрозділі - "Релігія як специфічний спосіб відтворення рутинних соціальних практик особистості" ? дисертантом установлено, що через специфіку дихотомічності виявів онтологічної безпеки особистості звертається увага на соціальну складову частину індивіда як важливу умову включення його в життєвий простір, що, у свою чергу, робить можливим адекватне сприйняття ним зовнішнього середовища. Звідси дисертантом визначено актуальність аналізу механізмів такого осягнення дійсності, серед яких найважливішим постає діяльність індивіда.

У роботі відзначено, що в такому контексті особливої вагомості набуває явище рутинізації ? певна неперервна черга соціальних ситуацій, які дають можливість актору діяти певним чином, або ж - звичний характер більшості дій повсякденного соціального життя, що є усталеними як для окремого індивіда, так і для даної соціальної системи.

У дисертаційній роботі зроблено висновок стосовно значення релігії як чинника, який призводить до рутинізації діяльності. Підтримуючи послідовний характер діяльності, вона забезпечує мотиваційну її складову частину, а також указує шляхи перетворення об'єкта (або суб'єкта) діяльності й зображує ідеальний результат. Таким чином, забезпечується динамічна система активної взаємодії особистості, соціальної групи з навколишнім світом. Здійснюється доцільне перетворення та видозміна природного й соціального середовища, самої людини. У той же час релігія пропонує унікальну систему мотивів, оскільки, насамперед, вона звертається до проблем морального самовдосконалення та є специфічним соціально-культурним явищем, яке активно стосується фактично всіх сторін існування людини.

Проведений дисертантом вторинний соціологічний аналіз результатів світового дослідження Дослідницької організації Геллапа (2006-2008 рр., опитано респондентів зі 143 держав) стосовно зв'язку рівня релігійності населення з його економічним становищем переконливо свідчить про наявні кореляції. Так, установлено, що високий рівень релігійності (92 % респондентів зазначають, що релігія відіграє надзвичайно важливу роль у їх повсякденному житті) притаманний найбіднішим суспільствам (середньорічний дохід статистичного громадянина 2 тис. у. о.). У свою чергу, у найбагатших державах (середньорічний дохід перевищує 25 тис. у. о.) релігія важлива лише для 44 % респондентів. Такий розподіл дав дисертанту змогу констатувати можливості релігії в мотивації нею практичної діяльності індивіда, однак наголошуючи водночас на їх певному суперечливому характері.

Здобувачем зазначено, що під час аналізу ролі релігії у відтворенні соціальних практик (певних базових конструктів знання, які лежать в основі кожної практичної діяльності), особлива увага звертається на таку їх специфічність, як уплетеність у свідомі дії. Саме такий підхід дав змогу виявити важливу чинність релігійної віри як визначального елементу тієї первинної духовності, яка із самого виникнення людини є притаманною їй. Установлено, що релігійна віра звільняє діяльність від тісних рамок соціальних умов, спонукає людину до практичної діяльності навіть у випадках, коли наявного знання було зовсім недостатньо для її здійснення, загалом долає саму обмеженість пізнавальних можливостей. Позитивна якість долучення до віри проявляється у впевненості у власних силах, постає своєрідною установкою, мотиватором, що дає змогу індивіду відчувати в собі впевненість до реалізації задуму діяльності, яким би він не був неможливим для оточуючих, а отже забезпечує функціонування онтологічної безпеки особистості з усіма його наслідками.

У другому підрозділі - "Релігія як умова творення спільного соціального простору діяльності агентів" ? указано на необхідності чіткого окреслення просторових меж рутинного відтворення практик, зі встановленням функціонального впливу релігії на цей діяльнісно-об'єктивний вияв онтологічної безпеки особистості. Дисертантом розглянуто вплив релігії на формування життєвого світу людини, того звичного середовища, яке для всіх індивідів є самою ознакою реального життя. Установлено потенційну можливість релігії виступати в ролі "реальності" в об'єктивно-соціологічному сенсі цього терміна. У такому контексті теорія структурації, послуговуючись категоріальним апаратом феноменології, оперує поняттями реальності, локальності, контексту, рефлексивності та ін. Ідеться про розуміння релігії як певної зони, у якій соціальне в людях, усвідомлення своєї соціальності, включеності в систему найсильніше взаємодіє з межовими явищами, несоціальними факторами, які проникають у неї. Саме здатність до "підтримування зразків", що за великим рахунком означає творення та збереження спільних систем символів і норм, виокремлює культурний фактор у релігії, який, конституюючи релігію, спрямовує її акценти на цінності.

Дисертантом доведено, що релігія є актуальним творцем таких символів саме через функціональну спрямованість на створення й підтримку вірувань, орієнтацію інтересів і цінностей, певним чином ? формування особливої (релігійної) "точки зору" на реальність. Релігія визначає особливий об'єктивний універсум, який підкріплюється завдяки соціальним процесам, які можна спостерігати емпірично. Кожен із таких універсумів через свою універсальність і всеохопність є для свідомості реальністю лише тією мірою переконливою, наскільки підтримується існування відповідного йому каркасу переконливості. Здобувач доходить висновку, що світ, як його визначає релігія, виступає для особи, яка його сприймає, не лише твердою опорою, реальністю, перспективами, але й, що надзвичайно важливо, підтримує здоровий глузд, який є спільним для всіх членів спільноти, а також одночасно цю спільність підтримуючим. Виявлено, що релігія, творячи особливий тип світосприйняття, забезпечує реальність свідомості людини, яка в такому випадку виступає суб'єктивною реальністю. Такий внутрішній світ для людини існує так само непорушно, як і все, що існує поза ним, незалежно від нашої свідомості. Така внутрішня реальність для конкретного індивіда в силу прямого походження від його досвіду, єства має більш важливе значення, ніж будь-які матеріальні речі, що існують поза нею.

У процесі дисертаційного дослідження проаналізовано релігійне буття, що складає для сукупності індивідів, які розділяють віру, складову частину буття соціального. У міркуваннях про віру йдеться про існування певного спільного смислового поля релігії, яке є притаманним кожному суспільству та, зокрема, знаходить своє відображення в культурних, духовних і моральних нормах. Для такого релігійного буття, яке певним чином іманентне кожній людині, природа, інші люди не зводяться лише до сукупності джерел енергії, живих або неживих об'єктів.

У третьому розділі - "Релігія, інтерсуб'єктивність і самоідентичність особистості" ? аналізуються психоекзистенційні вияви онтологічної безпеки особистості, яка за активного сприяння релігії забезпечує збереження цілісного "Я" індивіда, а також сприяє подоланню екзистенційного жаху як особливого випадку екзогенно-ендогенного страху. У першому підрозділі - "Релігія і проблема цілісності особистості" ? здобувачем зазначено, що онтологічна безпека особистості у своєму психоекзистенційному вияві приводить до стабільності внутрішнього світу індивіда, який є джерелом усвідомленого існування людини в соціальному просторі. Установлено, що компонентами такого суб'єктивного виміру осягнення людиною буття є самість, самоідентичність та інтерсуб'єктивність, які й інтегруються в цілісне "Я" завдяки онтологічній безпеці особистості. У такому контексті звернення до релігії як особливого духовно-трансцендентного чинника є виправданим із тієї причини, що саме вона проявляє свою унікальність у наданні віруючому можливості безвідносно до об'єктивних факторів утвердитися, закріпитись у трансцендентному, яке виступає як образ абсолютного буття.

Дисертантом установлено, що, розглядаючи саму онтологічну структуру буття, можна зробити висновок про складеність її з певних образів "Я" та "Світу", які є полярними й проявляються через індивідуалізацію та співучасть. Сприймаючи зовнішній світ, людина здійснює акт ствердження, який полягає в утвердженні буття на противагу небуттю. У кожному акті самоствердження людина наголошує на собі як на цілісному, самоцентрованому, індивідуалізованому, унікальному "Я". Саме цим індивід захищається від небуття, переконуючись у необхідності приймати його на себе; саме цим стверджується образ світу, формуються елементи його сприйняття, зокрема безпечність і ризики. Доведено, що загроза втратити "Я" є сутністю всіх тривог, а усвідомлення конкретного джерела цих загроз - сутністю страху. Із таких позицій Бог як феноменологічний Інший походить із буття "Я" як єдиного буття, в абсолютній реальності якого може бути впевнений індивід. У межах його свідомості здійснюється ноематико-ноетична єдність, яка, поєднуючи ідеальний образ із розрізненими проекціями на оточуючий світ, усвідомлюючи його існування, що грунтується на вірі, творить онтологічну реальність.

У роботі вказано, що людина, від природи володіючи відчуттям внутрішньої розірваності, певної глибинної прірви, протягом усього свого життя, намагається віднайти джерело єднання. Таким джерелом для віруючої людини виступає Вища сила, яка, отримуючи обриси завдяки системі вірувань, залишається суто індивідуальною за змістом, а отже такою, що певним чином містить у собі характеристики дзеркального "Я" індивіда. Доведено, що саме в такому "дзеркалі" людина знаходить підгрунтя для самоусвідомлення, отримує імпульс, який дає змогу зібрати докупи розколоті зовнішнім неідеальним світом частинки власного "Я", що дає змогу адекватно функціонувати онтологічній безпеці особистості.

У другому підрозділі - "Релігія як спосіб подолання екзистенційного жаху особистості" ? розкривається один із найважливіших аспектів релігії як чинника онтологічної безпеки особистості, а саме долання екзистенційного жаху як особливого екзогенно-ендогенного страху. Дисертантом установлено, що Е. Гідденс, аналізуючи це питання в контексті теорії структурації, звертається до праць філософів-екзистенціоналістів, власне із яких і походить сама назва невпевненості, боязкості та страху перед майбутнім, усвідомлення власної скінченності - екзистенційного жаху.

Здобувачем зазначено, що рівнем сприйняття страху та одночасно найпотужнішим джерелом його подолання постає релігійний рівень усвідомлення людиною світу і свого місця в ньому. На цьому рівні екзистенційний страх, до цього багатоликий та аморфний, утрачає свою діалектичність. Щодо механізмів його подолання, то серед інших, розглянуто саме релігійні аспекти такого "душевного цілительства", яке традиційно пропагує духовну силу й мужність. Віруючий отримує морально-психічні сили для подолання такої екзистенційної тривоги, що попереджує її переростання в паталогічну форму.

Дисертантом установлено, що екзистенційний жах є прямо похідним від онтологічної безпеки особистості, наслідками наявності якої в індивіда є усвідомлення чітких меж власної локальності як свідомої фіксації координат місцезнаходження в просторі - бутті. Розмивання таких меж призводить до того, що буття неконтрольовано, неусвідомлено, умовно кажучи ? "розбурханим океаном", затоплює локальність перебування людини у світі. Подібне розчинення "Я" в безмежності темпоральних перспектив сприяє загальній деморалізації, дисфункціональності діяльності та, як наслідок, - заполонення екзистенційним жахом.

У роботі зроблено висновок, що релігія історично здійснювала спроби охопити питання скінченності життя, яке традиційно балансує на грані філософських роздумів на кшталт феноменології буття та перспектив раціоналізування людської діяльності. Загальний підхід, за яким криється вся філософська наука, яка не могла не відбитись у релігії, є частиною метафізики буття: лише вона спроможна пояснити страх смерті як свідчення трагічного ризику, яким смерть зумовлена, допомагаючи знайти спосіб подолання смерті або ж, принаймні, страху перед нею.

Емпіричним підтвердженням такого стану речей постали результати моніторингового дослідження "Здоров'я та благополуччя лучан ? 2008", одним із аспектів якого було встановлення чинників, що забезпечують респондентам оптимістичне сприйняття негараздів щоденного життя, а також надають упевненості в майбутньому. Результати свідчать, що 79,7 % опитаних серед таких називають, насамперед, близьке оточення й релігійну віру та переконання. Це дослідження стало передумовою розробки й проведення дисертантом на базі лабораторії соціологічних досліджень кафедри соціології інституту соціальних наук Волинського національного університету імені Лесі Українки у 2007?2008 рр. прикладного дослідження на тему "Надприродне в повсякденному житті студентства: образи та функції". Звернення саме до студентства як соціально-демографічної групи, що характеризується особливими віковими, психологічними й соціальними характеристиками, видається цілком виправданим. ВНЗ як, загалом, світська установа передбачає домінування наукового світогляду, що може призводити до внутрішніх конфліктів у свідомості індивідів із релігійними елементами. Також студентські роки є етапом самоутвердження молодої людини, яка в цілому вільна у своїх переконаннях, поведінці та моральних орієнтирах, що, однак, зовсім не відкидає впливу релігійної віри (доцільніше говорити про віру в надприродне) на дії, діяльність і сприйняття оточуючого світу. Так, у процесі дослідження встановлено, що більшість респондентів (89,2 %) ототожнює із поняттям надприродного поняття "Бог", причому в поясненні його розуміння використовувалися такі синоніми (на думку респондентів), як "Вищий розум"; "Вища сила"; "Єдина сила"; "Святий дух"; "Творець"; "Господь"; "Релігійні явища"; "Всесвіт"; "Сила"; "Абсолют". Через віру в Бога, на думку респондентів, здійснюється зв'язок із надприродним. Серед "інструментів" здійснення такого зв'язку на першому місці стоїть молитва - "розмова з Богом" (необхідно звернути увагу на те, що саме поняття "молитва" використовувалося відносно рідко (12,1 %), частіше респонденти вживали поняття "розмови" (42,4 %) або ж "прохання" (28,1 %)); відвідування церкви (31,7 % ? переважно на свята); дотримання заповідей, посту (9,3 %) і лише 2,9 % опитаних категорично відкидають будь-який зв'язок із надприродним. 68,3 % респондентів визначили прояв надприродного у впливах на життєдіяльність людей, 29,2 % ? на проектування майбутнього, 41,8 % ? на життєве благополуччя, 8,2 % ? на "життя після смерті". 81,6 % опитаних дали ствердну відповідь щодо звернення за допомогою до надприродного в кризових ситуаціях, 12,2 % ? негативну відповідь, 6,2 % респондентів не задумувалися над цими проблемами. Відповідаючи на запитання стосовно допомоги надприродного в доланні всіх форм страху, 61,4 % респондентів дали однозначно ствердну відповідь, 27,2 % зазначили про часткову допомогу, 7,4 % заперечили таку допомогу й 4,0 % не визначились із відповіддю.

Аналіз результатів проведеного соціологічного дослідження дав змогу дисертанту, виділивши низку ключових положень, зробити певні висновки, а саме: основні образи надприродного у свідомості студентства є уявленнями стосовно існування Вищої надприродної сили, яка активно допомагає, контролює все, що відбувається, а також милує та карає; більшість респондентів ототожнює надприродне з релігійним образом Бога, про що свідчать як форми Його уявлення, так і форми взаємодії з Ним - "розмова", "прохання", відвідування церкви ("захожанство"), дотримання заповідей і посту; основною функцією віри в надприродне, на думку респондентів, є вплив на життєдіяльність людини, що особливо проявляється в кризових моментах, негараздах, та внутрішнє благополуччя, основним компонентом якого є безпечне сприйняття оточення; загалом, визначаючи не дуже високий рівень відчуття присутності надприродного у власному щоденному житті, більшість респондентів звертаються до нього за допомогою в скрутні моменти, а також відчувають допомогу під час долання страхів.

Похожие статьи




Основний зміст роботи - Релігія в контексті онтологічної безпеки особистості

Предыдущая | Следующая