ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ - Релігія як суспільно-функціонуючий феномен

У "Вступі" обгрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначаються об'єкт, предмет, мета і завдання дисертації, методика дослідження, його наукова новизна, теоретичне та практичне значення, наводяться дані про характер апробації роботи і вмотивовано її структуру.

У першому розділі - "Релігія як системно-функціонуючий засіб утвердження суспільного буття людини" - аналізуються теоретико-методологічні проблеми визначення релігії як суспільно-функціонуючого феномена, а також суб'єкти і об'єкти суспільного функціонування релігії. Висновується, що функціональність релігійного комплексу на практиці реалізується в процесі взаємодії релігійних суб'єктів та об'єктів, а сама релігія виступає в якості світоглядної основи утвердження суспільного буття людини в умовах дуальності її існування, оскільки пропонує людині пріоритет потойбічного життя і таким чином виводить її за межі форм земної життєдіяльності.

У першому підрозділі - " Функціонування релігійного феномену як об'єкт релігієзнавчого дослідження" - аналізується ступінь розробки проблеми в працях зарубіжних та українських філософів, соціологів і релігієзнавців. Підкреслюється, що складність визначення самого поняття "релігія", насамперед, об'єктивно зумовлене тим, що вона існує в статусі ідеального буття нашої свідомості. А сама ідеальність свідомості постає як процес відтворення в ній не наочного образу предмета чи явища, а сукупності їх суттєвих ознак, функцій внутрішніх зв'язків, створення ідеальних духовних конструкцій через доведення параметрів чи явищ до еталонних гранично можливих вимірів. І в цьому плані релігія розглядається як її ідеальність, оскільки вона не підлягає прямому конкретно-чуттєвому сприйняттю суб'єктом. Він на чуттєво-конкретному рівні здатний сприйняти тільки її конкретні вияві у формі релігійних інституцій і організацій, кліру та мирян, храмових споруд тощо. Тому загальне тлумачення релігійного феномена значною мірою залежить від того. як трактується ідеальне, оскільки саме в ньому проявляється його буттєвий (онтологічний) статус.

Визначається, що за такого підходу всі наявні погляди у контексті визначення релігії в принципі можна звести до двох основних напрямів - змістовного або субстанційного та функціонального. Характерною рисою субстанційного напряму є те, що він намагається виявити ту головну властивість, яка, власне, робить релігію релігією і відрізняє її від інших суспільних явищ. Такий підхід характерний для праць А. Тайлора, У. Джеймса, Ф. Енгельса, Б. Малиновського, К. Тілє, Дж. Фрезера. На противагу йому, функціональний напрям, який започаткував у свій час М. Вебер, намагається визначити релігію, виходячи не з того чим вона є, а з того, як вона функціонує у суспільстві. Такий підхід грунтовно досліджується у працях західних релігієзнавців Д. Белла, Р. Белли, А. Бергсона, П. Бергера, Ч. Глока, Е. Дюркгейма, Н. Зедерблома, М. Їнгера, М. Еліаде, Г. Кокса, Г. Кюнга, Е. Ленга, Т. Лукманна, Д. Мартина, М. Мосса, Т. Парсонса, О. Пфлейдерера, Б. Рассела, Р. Старка, Е. Трьольча, В. Франкла, Е. Фромма, Н. Фюстен де Куланжа, Е. Фьоренцо.

Прирощенню наукового знання про проблему, що розглядається, значною мірою сприяють дослідження російських релігієзнавців В. Гараджі, Ю. Зуєва, Л. Митрохіна, М. Мунчаєва, Ю. Кімелєва, А. Красникова, В. Корнєва. Г. Пісманіка, Е. Руткевича, О. Сухова, І. Яблокова, Д. Угриновича та ін., які становлять значну наукову цінність, оскільки містять глибокий аналітичний матеріал, а також багатий конкретний матеріал.

Українські релігієзнавці, філософи, соціологи, історики (одні - в контексті досліджуваних нами філософських, релігієзнавчих тем і проблем, інші більш докладно, адресно) зробили важливий внесок у досліджувану нами тему - функціонування релігійного феномену в історії людства. Наукові здобутки в дослідженні певних "зрізів" окресленої нами проблеми мають такі науковці, як В. Бондаренко, М. Бабій, О. Бучма, Є. Дулуман, М. Закович, В. Єленський, А. Колодний, Б. Лобовик, В. Лубський, М. Маринович, В. Пащенко, П. Саух, Л. Филипович, А. Черній, П. Яроцький та ін.

В зарубіжній релігієзнавчий думці проблемам секуляризаційних процесів присвячені роботи, зокрема. П. Ван Бурена, У. Гамільтона, Т. Альтицера, Д. Земле, Ю. Мольтмана, Ш. Ордена та ін. Загалом, вони розглядають секуляризацію як закономірний процес, який в цілому позитивно впливає на життя суспільства та індивіда.

Аналіз постмодерного типу філософствування даний в роботах М. Хайдеггера, Т. Адорно, М. Хоркхаймера, Ж. Дерріду, М. Фуко, Ж. Батая, для творчості яких було характерним заперечення класичних підходів у розумінні світу, суспільства і людини. Ідеї світогляду постмодерну також розвиваються у працях філософів Х. Уайта, Ж. Лакана, П. Козловські, Ж. Делеза, Р. Ленра, Н. Брауна, Г. Маркузе, Ж. Бодрійара, Ю. Хабермаса, Т. Куна, П. Фейєрбенда, Ю. Крістєва та ін. Проблеми впливу такого світогляду на релігійне середовище і конкретні конфесії стали предметом дослідження богословів Д. Вейза, В. Вельша, Ю. Жицінського, Р. Роуда та ін.

Зазначається, що багато релігійних елементів за своєю суттю є досить стійкими, існували й існують протягом багатьох поколінь людей. В той же час, чимало з них є характерними лише до тієї чи іншої спільноти людей (племені, етносу, нації), тієї чи іншої території (континенту, кліматичної зони), того чи іншого історичного процесу. Саме наявність таких елементів дозволяє дослідникам систематизувати, локалізувати їх у зв'язку з факторами їх стабільності. Це дає достатню підставу говорити не тільки про існування релігії взагалі, а й про наявність багатьох її різновидів.

Робиться висновок, що релігія у соціумі виступила системно-функціональним чинником соціальної поведінки людини, засобом утвердження суспільного буття індивіда.

Аргументується висновок про те, що релігія у житті соціуму постає суспільно-функціонуючим феноменом, який через віру в реальне існування надприродного Начала, яке визнається джерелом буття всього існуючого, зумовлює специфічний тип духовно-практичного освоєння світу і, відповідно, специфічну діяльність, метою якої є досягнення трансцендентного буття.

Здійснений у цьому підрозділі аналіз дозволяє виснувати, що релігія виступає світоглядною основою процесу подолання суперечливого індивідуального буття людини, яке зумовлюється дуальністю її природного і соціального існування. Вона об'єктивно постає специфічним засобом зняття "розірваності" буття особистості, яке зумовлене наявністю в людині тіла і душі, раціонального і ірраціонального, смертного і безсмертного, засобом звернення до потойбічного вічного життя, що виводить таке існування за межі форм тільки земної життєдіяльності і утверджує самоусвідомлення індивіда як вічної істоти. Такий надприродний світ за своєю суттю не є раціональним.

У другому підрозділі - "Суб'єкти і об'єкти суспільного функціонування релігії" - розглядаються проблеми визначення поняття "суб'єкт" і "об'єкт". Підкреслюється, що при їх очевидному методологічному значенні для філософії і релігієзнавства вони є недостатньо дослідженими. В результаті частина філософів (В. Кузьмін, К. Мегрелідзе, С. Рубінштейн, В. Соколов) вважає можливим відносити поняття "суб'єкт" до людини, в той же час у тварин знаходять тільки "початки" суб'єктивності. Інші (К. Абульканова, А. Понамарьов, В. Сержантов) принципово поширюють дію цього поняття на біологічну активність.

Констатується, що суб'єктами функціонування релігії виступає активно діюча особа - віруючий індивід, а також релігійні групи людей та релігійні інституції та організації. Вони, керуючись релігійними інтересами і використовуючи специфічні засоби, виявляють себе, в першу чергу, у сфері релігії, а також у суспільному житті у формі специфічної діяльності. А об'єктами функціонування релігії є Бог (в більшості конфесій), надприродні сили, святе, священне, а також суспільні явища та процеси, на які спрямована діяльність релігійних суб'єктів. Формами, способами впливу на ці об'єкти є певні дії: молитва, ритуал, обряд, богослужіння, каяття, жертвоприношення і т. д.

Доводиться, що в системі функціонування релігії віруюча людина в першу чергу виступає як первісний суб'єкт. Релігійні лідери теж є таким суб'єктом, оскільки виступають персоніфікованими релігійними суб'єктами, які здатні справляти суттєвий вплив на релігійні процеси і, разом з тим, змушені враховувати вплив того середовища, в якому діють. Основним суб'єктом такого функціонування виступає певна релігійна спільнота - релігійна громада, церква. Остання є офіційно визнаним суб'єктом, що забезпечує релігійну діяльність віруючих у певному правовому полі. Включення в релігійне життя, а тим паче, активна релігійна діяльність таких суб'єктів відбувається не само собою, а завдяки конкретним передумовам, до яких, насамперед, належать соціально-культурні, політико-правові, матеріальні.

Зазначається, що в реальному житті суб'єкти і об'єкти функціонування релігії знаходяться у діалектичній єдності. При цьому остання зовсім не означає, що одна і та ж категорія (віруючий, релігійна організація та ін.) виявляє себе як суб'єкт і об'єкт однаковою мірою. На практиці все залежить від тих конкретних обставин, у яких розгортається релігійна діяльність. Для послідовної релігійної діяльності важливе органічне поєднання обох моментів: суб'єкт лише тоді зможе повністю себе реалізувати, коли буде враховувати інтереси, потреби інших суб'єктів, тобто буде виступати водночас і як об'єкт релігії.

Висновується, що реалізація віруючої людини як суб'єкта релігії відбувається на трьох рівнях, що зумовлюються ступенем їх включення в релігійну діяльність. Перший рівень - функціональний - притаманний чернецтву, духовенству, членам церковних рад, а також релігійним об'єднанням та релігійним організаціям, котрі організовують проведення релігійної діяльності. Другий рівень характерний для віруючих, котрі беруть безпосередню активну участь у такій діяльності. Третій рівень характерний для опосередкованої участі особистості в релігійних заходах.

Встановлено, що залежно від обсягу релігійного суб'єкта змінюється і релігійний об'єкт. Організовуючи релігійне життя, спрямовуючи його відповідно до певного напряму розвитку, суб'єкт функціонування релігії тим самим формує об'єкт "власної релігії" - певну релігійну систему, її структуру - відповідну церковну ієрархію, релігійні відносини, релігійну організацію Через те об'єктом релігії виступає не тільки Бог, надприродні сили, святе, священне, але й релігійні об'єднання, конфесії, інституалізовані форми релігії. Висновується, що зміни в обсязі об'єктів релігії зумовлюють відповідне зрушення й у функціонуванні суб'єктів релігії. Для віруючих і Церкви вони можуть набувати вигляду субординаційних, координаційних, управлінських тощо. Тому їх зміст, соціальний напрям, в кінцевому підсумку, визначається рівнем розвитку як суб'єкта, так і об'єкта релігії.

Аргументується, що функціональність релігії на практиці реалізується в процесі взаємодії релігійних суб'єктів і об'єктів. При цьому таке функціонування у реальному житті не завжди зводиться власне до релігійних дій, оскільки багато видів релігійної діяльності (індивідуальної, колективної) у прямій формі не завжди мають чітко виражений релігійний зміст (благодійництво, просвітництво тощо). Через те функціонування релігії у суспільстві постає як специфічна активність релігійного суб'єкта у процесі об'єктивізації релігійних ідей, поглядів через сукупність релігійних та позарелігійних дій.

У третьому підрозділі - "Релігія як світоглядна основа включення людини в суспільне буття в умовах дуальності її існування" - розкривається суперечлива дуальна природа людини, оскільки вона, з одного боку, частина природного світу і змушена підкорятися його закономірностям, а з іншого - соціальна. Тому з метою свого виживання людина змушена пристосовуватися як до природних умов, так і соціальних. За таких умов об'єктивно існує індивідуальна й соціальна потреба в подоланні, "знятті" такого стану. Однією із світоглядних форм вирішення цієї проблеми виступає саме релігія. Вона, розкриваючи особистості сенс життя в контексті існування трансцендентного буття, зумовлює її відповідне відношення до інших людей, до світу. Тому в історії людства виникнення релігії не є випадковістю або певною аномалією, як це намагаються довести її опоненти. Виникнення та розвиток релігії був сам по собі закономірним процесом і зумовлювався потребами духовного становлення самої людини, усвідомленням й утвердженням її суспільного буття. Адже об'єктивне постійне ускладнення предметно-перетворюючої діяльності відповідно вело до порушення взаємодії особистісних і надособистісних начал в усталеній системі зв'язків "Людина - соціум", а, отже, і зумовлювали нагальну потребу пошуку шляхів їх гармонізації. В тих історичних умовах вирішити зазначену проблему можна було зверненням до ірраціонального боку буття людини. Тому релігія виступає світоглядно-змістовною основою утвердження суспільного буття індивіда, оскільки виражає те, що в людині є щось надлюдське, яке підносить її над насущними проблемами існування й формує світ вищої реальності, джерело якого в суспільній суті самої людини. Останній, на засадах пріоритету потойбічного вічного життя (в більшості конфесій), пропонується безкінечне життя, яке охоплює весь універсум існування і сутності. Воно виводить індивіда за межі форм земної життєдіяльності, які є загальними як для тварин, так і людей. Таким чином, релігії притаманний рух до всезагальності і єдності надбіологічного типу. Доводиться, що в цьому контексті вона постає специфічним засобом подолання конечності людського життя і самоусвідомлення особистості як безпосереднього учасника вселенського буття.

У другому розділі - "Система функціональності релігії та рівні її суспільного вияву" - аналізується система функціональності релігії, її основні структурні елементи та рівні і форми її суспільного вияву.

У першому підрозділі - "Світоглядно-сенсотвірна функція релігії як системоформуючий елемент структури її функціональності" - розглядається функціональність релігійного комплексу як єдиної цілісної системи, яка виявляється у суспільстві в процесі реалізації його соціальних функцій.

Зазначається, що питання про співвідношення у загальній системі функцій релігії має важливе значення, оскільки її структурним елементам теж притаманні свої функції, які мають певну специфіку. В релігійній системі та чи інша функція (чи їх сукупність) може більшою чи меншою мірою конкретизуватися функціями іншого рівня. Крім того, загальні функції релігії не охоплюють (і не можуть охопити) всієї багатоманітності конкретних форм і шляхів впливу на всю гамму суспільних відносин. Вони можуть "деталізуватись", легалізуватися в дії інших груп функцій релігії.

Показано, що складність самої системи функцій релігії, багатоманітність їх виявів зумовила неоднозначний підхід до розуміння їх сутності. Загальновідомо, що марксизм головною соціальною функцією релігії вважав ілюзорно-компенсаторну функцію. Він стверджував, що в будь-якій соціальній системі релігія завжди виконувала і виконує роль ілюзорного компенсатора безсилля людства перед природними й суспільними силами. Певною мірою через це в релігієзнавстві по великому рахунку з цього питання склалося два підходи. Так, представники першого в системі функціонування релігії намагаються знайти, виявити "специфічно релігійну функцію". Зокрема, Д. Угринович вважає, що такою є ілюзорно-компенсаторна функція. Представник іншого О. Сухов. стверджує, що всі функції релігії у своєму виконанні мають "специфічний характер". З погляду М. Яблокова останній підхід є більш переконливим, оскільки шукає не специфічні для релігії функції, а специфіку виконання релігією тих чи інших соціальних функцій, які зумовлені потребами суспільства, соціальних груп та індивідів. Водночас, зокрема І. Тульпе стверджує, що якоїсь специфічної релігійної функції немає. Із-за цього будь-яка з названих функцій, яка виконується релігійним комплексом з різним ступенем наповнюваності і послідовності, може використовуватися іншими, окремими або разом взятими, формами духовно-практичного освоєння дійсності. З цього погляду такі функції лише набувають релігійного забарвлення, а тому релігія як особливий соціальний феномен в історії людства відсутня. Правда, в цьому випадку відсутність у неї специфічної функції залишає відкритим питання про дійсні причини її виникнення і функціонування в соціумі.

Зазначається, що в системі функціонування релігії за ступенем впливу на людину і суспільство можна виокремити основні й неосновні функції. Основні функції - це найбільш загальні, найважливіші напрями впливу релігії на особистість, людські спільноти та структурні елементи суспільства. Серед релігієзнавців поки що немає єдиного підходу до розуміння суті та ієрархії функцій релігії. Загалом вказується на існування світоглядної, компенсаційної, комунікативної, регулятивної, інтегративної, культуротранслюючої, легітимної, інформаційної, виховної, дисциплінуючої, етичної, нормативної, знакової, естетичної, політико-ідеологічної, правової, екологічної, гедоністичної, ейфоричної та інших функцій. Це певною мірою відповідає істині, оскільки релігія в широкому її розумінні має безпосереднє чи опосередковане відношення практично до всіх сфер діяльності людини і суспільства. Правда, при цьому означені функції мають чітко виражений амбівалентний характер.

Висновується, що функціональність релігії, постаючи способом її буття, певною мірою виявляється у сукупності соціальних функцій, які релігія виконує щодо спільноти віруючих людей. Всю сукупність функцій релігії, виходячи з їх соціальної ролі, форм та засобів реалізації умовно можна звести до координаційної та ієрархічної структурованої системи. Її головними елементами є світоглядно-сенсотвірна, ціннісно-регулятивна, соціально-організаційна та комунікативно-трансляційна підсистеми, що постають певними структурними рівнями такої функціональності. Водночас системоутворюючим елементом всієї системи функціональності релігії виступає світоглядно-сенсотвірна підсистема. Це пояснюється тим, що при всьому розмаїтті завдань і функцій, які виконує релігія в соціумі, тим не менше вона має досить конкретне призначення, оскільки покликана дати індивіду розуміння сенсу життя. Через те світоглядно-сенсотвірна підсистема, даючи людині власну відповідь на питання про сенс життя тим самим зумовлює зміст її діяльності, надає цілісності та єдності всім структурним елементам системи функціональності релігії, виступає її інтегративним началом. Знаходячись у корелятивному зв'язку з іншими підсистемами означеної системи, вона надає їм відповідної світоглядно-ідейної орієнтації. Тому світоглядно-сенсотвірна підсистема зумовлює відповідний зміст інших структурних елементів функціональності релігії, задає їм відповідну соціальну направленість, яка відповідає інтересам тієї чи іншої конфесії. Обгрунтовується, що ступінь її впливу на складові елементи загальної системи функціональності релігійного комплексу носить діалектичний характер.

Зазначається, що такий вплив є неоднозначним, оскільки і інші підсистеми мають відносну самостійність у конкретних світоглядно-конфесійних межах. При цьому вони можуть знаходитися під безпосереднім або опосередкованим впливом світоглядно-сенсотвірної підсистеми. Тому світоглядна функція більш оперативно й активніше впливає на соціально-організаційну підсистему, ніж, скажімо, на комунікативно-трансляційну. Саме така відносна самостійність і певна "відокремленість" елементів в загальній системи функціональності релігії дає можливість існувати в ній функціям з різним світоглядним "відтінком", звичайно, в певних межах. Тому поведінка віруючої людини на практиці не завжди відповідає конфесійним вимогам.

У другому підрозділі - "Сакральні цінності як основа ціннісно-регулятивної функціональності релігії" - аналізується система сакральних цінностей, яка має власну структуровану ієрархію. Цінності носять суспільний характер, оскільки зумовлені колективним способом життя людей, який формує їх соціальні потреби. Самі ж цінності об'єктивно формують образи потрібного, ще наявно не існуючого в практичному житті співвідношення речей і явищ. Іншими словами, вони формують особливий світ буття - буття духовного, в якому людина піднімається над буденністю, оскільки цінністю для неї постає не те, що безумовно потрібно (наприклад, насущні потреби), не те, що вигідно з кута зору отримання тих чи інших матеріальних благ, а те, що відповідає її уявленню про гідність і самовираз особистості. В цьому плані ціннісні стимули набувають характеру пріоритетних і пронизують самосвідомість, індивідуальні потреби людини, тим самим сприяють розкриттю його родової сутності і дійсному самоутвердженню. З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовного життя людини ускладнювалося й розуміння суті цінностей, поступово вибудовувалася їх ієрархія. Ціннісний підхід створив для людини умови для розгляду виявів життя у двох вимірах - ідеальному і реальному. Усвідомлюючи ідеальний світ як взірцевий щодо реального, людина намагалася подолати цю суперечність "підняттям", "підтягненням" реального світу до рівня ідеального. Тому цінності у житті людства набули статусу соціально значимих орієнтирів для його діяльності. Таким чином, ціннісна свідомість людини творить власний світ, світ ціннісних уявлень і образів. У ціннісній формі особистість не об'єктивує, а суб'єктивує зовнішню дійсність, привласнює її, наділяє людським смислом, стверджує тотожність з собою. Через те цінністю може бути лише те, що усвідомлюється людиною, переживається нею як цінність.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ - Релігія як суспільно-функціонуючий феномен

Похожие статьи