Правовий режим майна суб'єктів господарювання встановлюється цим Кодексом та іншими законами з урахуванням зазначених у статті 139 цього Кодексу видів майна. - Проблеми правового забезпечення майнової основи господарювання

В Науково-практичному коментарі до Господарського Кодексу Коментована стаття встановлює загальні, найпоширеніші джерела, з яких формується майно суб'єктів господарювання.

Грошові та матеріальні внески засновників, як правило, є джерелом формування статутного капіталу (фонду) господарських товариств (ст. 86 ГК), Майна виробничого кооперативу (ст. 100 ГК) на стадії заснування цих суб'єктів. За рахунок майнових внесків (вступних, членських, цільових тощо) учасників формується майно об'єднання підприємств (ст. 123 ГК). При утворенні державного унітарного підприємства компетентним органом державної влади останній наділяє таке підприємство майном - відокремленою частиною державної власності (ч. 1 ст. 73 ГК). Так само комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування на базі відокремленої частини комунальної власності (ч. 1 ст. 78 ГК).

Доходи від реалізації продукції (робіт, послуг) є основним джерелом формування майна суб'єктів господарювання - підприємців після їх утворення. Зміст доходів з джерелом їх походження з України визначений пунктом 1. 21 Закону України "Про оподаткування прибутку під підприємств" [345], згідно з яким це будь-які доходи, отримані резидентами або нерезидентами від будь-яких видів їх діяльності на території України, включаючи проценти, дивіденди, роялті та будь-які інші види пасивних доходів, сплачених резидентами України, доходи від надання резидентам або нерезидентам в оренду (користування) майна, розташованого в Україні, включаючи рухомий склад транспорту, приписаного до портів, розташованих в Україні, доходи від продажу нерухомого майна, розташованого в Україні, доходи, отримані у вигляді внесків та премій на страхування і перестрахування ризиків на території України, а також доходи страховиків-резидентів від страхування ризиків страхувальників-резидентів за межами України, інші доходи від господарської діяльності на митній території України або на територіях, що перебувають під контролем митних служб України (у зонах митного контролю, на спеціалізованих ліцензійних митних складах тощо).

Під доходами від цінних паперів розуміють суму коштів або вартість майна, отриману (нараховану) платником податку від продажу, обміну або інших способів відчуження цінних паперів та деривативів, збільшену на вартість будь-яких матеріальних цінностей чи нематеріальних активів, які передаються платнику податку у зв'язку з таким продажом, обміном або відчуженням (п. 7.6.4 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств").

До доходів від цінних паперів слід також відносити і дивіденд - платіж, який здійснюється юридичною особою - емітентом корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких корпоративних прав (інвестиційних сертифікатів) у зв'язку з розподілом частини прибутку такого емітента, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку.

Капітальні вкладення як джерело формування майна суб'єкта господарювання - це інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів. При цьому розрізняють державні і недержавні капітальні вкладення.

Державні капітальні вкладення - це інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів, джерелом фінансування яких є кошти державного бюджету, державних підприємств та організацій, а також місцевих бюджетів. У їх складі виділяють державні централізовані капітальні вкладення - інвестиції, що спрямовані на створення і відновлення основних фондів і фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та бюджетних позичок.

Недержавні капітальні вкладення - це інвестиції, що фінансуються за рахунок коштів інвесторів з недержавними формами власності, а саме:

Власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо);

Позичкових фінансових коштів інвестора;

Залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, облігацій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб);

Безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян;

Коштів іноземних інвесторів (іноземні інвестиції, як прямі, так і портфельні, капітальні трансферти, кредити).

Дотації можуть надаватися з державного або місцевого бюджетів неприбутковим організаціям відповідно до умов міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також на регулювання цін на платні послуги, які надаються таким неприбутковим організаціям або через них їх отримувачам згідно із законодавством, з метою зниження рівня таких цін.

Надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать суб'єктам господарювання, придбання майна інших суб'єктів - одне з джерел формування майна, що поділяється на кілька складових: 1) виручка від продажу майнових об'єктів;

    2) надходження у вигляді орендної плати як платежу за користування об'єктом оренди; 3) придбання майна інших суб'єктів (у власність, господарське відання або оперативне управління) відповідно до укладених договорів.

Кредити банків та інших кредиторів - це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит, інвестиційний податковий кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики. Відповідно до Положення про кредитування, затвердженого постановою Національного банку України від 28 вересня 1995 р. [185]Кредит- Це позичковий капітал банку в грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання.

Безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та громадян складають незначне за розміром джерело формування майна суб'єктів господарювання.

Майно суб'єктів господарювання може формуватися також за рахунок інших джерел, не заборонених законом.

2. Правові титули майна суб'єктів господарювання. Право власності. Право господарського відання. Право оперативного управління. Право оперативного використання майна. Господарська оренда (лізинг) майна

Правові титули майна суб'єктів господарських відносин. Відповідно до ст. 133 ГКУ, 1.Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених ЦКУ. 2. Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна. 4. Держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб'єктів господарювання.

Право власності. Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна. Ст. 135 ГКУ передбачає організаційно-установчі повноваження власника: 1. П. засновувати господарські організації одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом; 2. Якщо власник є громадянином - П. зареєструватися як підприємець без статусу ЮО; 3. П. на свій розсуд визначати мету і предмет господарської діяльності; 4. П. на свій розсуд визначати структуру утвореного ним cyб'єкта господарювання; 5. П. прийняти рішення про припинення цього суб'єкта. Власник має право здійснювати організаційно-установчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав.

Похідні від права власності правові титули:

1. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГКУ та іншими законами. Власник майна здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативну господарську діяльність підприємства. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності.

Будучи вторинним, похідним від права власності, право господарського відання має такі обмеження:

    1. Загальнонормативні (встановлені чинним законодавством: особливий порядок розпорядження майном, що припускає необхідність одержання дозволу), 2. Спеціально-нормативними (обмеження встановлюються, звичайно, на підзаконному рівні і застосовуються до певних галузей або підприємств, що здійснюють певні види діяльності), 3. Індивідуальними (встановлюються власником або уповноваженим ним органом щодо того або іншого конкретного підприємства, виходячи зі специфіки умов господарювання у кожному окремому випадку). 2. Право оперативного управління - речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених законом, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Таким чином, на праві оперативного управління майно може закріплюватись тільки за суб'єктами господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність (казені підприємства, державні установи).

Спасибо-Фатєєва І. дає таке визначення: "суб'єкти права оперативного управління володіють, користуються і розпоряджаються належним їм майном, але лише згідно з призначенням і відповідно до мети фінансування. Особливо обмежені його повноваження стосовно розпорядження таким майном: у нього немає права ні продати, ні обміняти, ні здійснити інші дії без згоди власника - держави в особі уповноважених ним органів".

Додаткові правові титули:

    1. Право володіння; 2. Право користування (сервітут). Сервітут - це право однієї особи (не власника) користуватись річчю чи майном, належним на праві власності іншій особі в тому чи іншому відношенні або обсязі, визначеному сервітутом. Правом користування є право вилучати з речі її корисні властивості та право привласнення плодів та доходів від речі; можливість експлуатації майна шляхом вилучення з нього корисних властивостей, його споживання. 3. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4. Право забудови земельної ділянки (суперфіцій);

Відповідно ч. 2 ст. 133 ГКУ, майно суб'єктів господарювання може бути закріплене на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна. Такими правами можуть бути:

    5. Право оренди цілісного майнового комплексу державного (комунального підприємства) або його структурного підрозділу, а також нерухомого майна (будівлі, споруди, приміщення) та іншого окремого індивідуально визначеного майна суб'єкта господарювання; 6. Право володіння та користування за договором лізингу; 7. Права на майно за договором про спільну діяльність; 8. Право користування майном за договором зберігання; 9. Заклад; 10. Іпотека; 11. Право довірчої власності (визнається особливим видом права власності; ЗУ "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" і "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю". Право довірчої власності у сфері господарювання є похідним (його встановлення залежить від первісного власника майна - управителя), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються законом і договором) та додатковим правовим титулом майна (встановлюється зазвичай установником як первісним власником майна на договірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що мас власне майно). * Проблема№1. Спірним є питання про можливість закріплення майна, внесеного до статутного капіталу суб'єкта господарювання на одному правовому титулі (наприклад праві господарського відання), а іншого майна - на іншому (наприклад праві власності). Наприклад, ст. 6 ЗУ "Про холдингові компанії в Україні" передбачає, що пакети акцій (частки, паї), передані у статутний фонд державної холдингової компанії, знаходяться в державній власності та закріплюються за холдинговою компанією на праві господарського відання. В той самий час холдингова компанія є суб'єктом права приватної власності на належне їй майно. Роз'яснення Міністерства юстиції України - державне майно, передане у статутний капітал державних акціонерних товариств, залишається в державній власності і відчуження його можливе лише органами приватизації через визначені законом приватизаційні процедури. * Проблема№2. Немає єдиної точки зору на проблематику похідних титулів майна. ГК зберіг право господарського відання та право оперативного управління щодо державних підприємств (ч. 3 ст. 73 ГК), але розробники ЦК України відмовились від застосування цих конструкцій. Е. О. Суханов, Я. М. Шевченко, А. С. Довгерт стверджують, що ці правові титули є штучно успадкованими від адміністративно-командної економіки. Що тоді робити з державними підприємствами? Підхід зазначених цивілістів - їх слід з усім майном включити до державного бюджету, вони не повинні визнаватися юридичними особами, оскільки не наділені майновою відокремленістю.

Вінник О. М. також не поділяє доцільність збереження права господарського відання та зазначає, що господарська організація, за якою майно закріплене на праві господарського відання, не володіє необхідним для здійснення підприємницької діяльності рівнем самостійності. Відсутність у такої організації права власності на майно (або хоча б на його частину) позбавляє її права і можливості у більшості випадків діяти самостійно, без згоди, дозволу, а то й прямої вказівки власника. З іншого боку, у випадку несприятливого перебігу обставин ця організація буде розраховуватися не власним (якого у неї немає), а чужим майном.

Похідні від права власності правові титули майна суб'єктів господарювання. Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх використання (експлуатація) здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб'єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титулі). Правові титули манна, що зберігають за власником значну частину повноважень щодо майна, яке закріплюється ним за іншим суб'єктом без передачі останньому всієї сукупності прав, притаманних традиційному власнику, називаються похідними від традиційного права власності. Такими титулами є: а) право довірчої власності; б) право господарського відання; в) право оперативного управління; г) право користування (в тому числі оренди). Всі вони є похідними від права власності й залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що вимагає зміст кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою "підрегульовує" свої відносини з відповідним суб'єктом.

Право довірчої власності було започатковано 19.06.2003 р. (шляхом внесення відповідних змін до Цивільного кодексу України) у зв'язку з прийняттям двох законів: "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" (19.06.2003 р.) і "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" (19.06,2003 p.). Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України, право довірчої власності визнається особливим видом права власності, яке виникає на підставі закону або договору управління майном. Проте, відповідно до вищезазначених законів, таке право виникає лише на підставі відповідного договору (договору управління майном), що укладається власником майна - установником; управителем (довірчим власником) як стороною за договором може бути належним чином створена організація - фінансова установа (ст. 1 Закону "Про іпотечне кредитування...", ст. 1 Закону "Про фінансово-кредитні механізми..."); управитель як довірчий власник розпоряджається довірчим майном лише у визначених законом і договором межах (ст. 26 Закону "Про іпотечне кредитування...", ст. 8 Закону "Про фінансово-кредитні механізми..."), а за власними зобов'язаннями (не пов'язаними з управлінням довірчим майном) відповідає майном, що належить йому на загальному праві власності. Відтак, право довірчої власності у сфері господарювання є похідним (його встановлення залежить від первісного власника майна - управителя), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються законом і договором) та додатковим правовим титулом майна (встановлюється зазвичай установником як первісним власником майна на договірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що мас власне майно).

Право господарського відання (ст. 136 ГК України) порівняно з правом власності є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпорядження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підприємства), але в межах закону і затвердженого власником майна статуту підприємства. Суб'єкт права господарського відання за своїми зобов'язаннями відповідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому титулі, і може бути суб'єктом банкрутства. На такій правовій основі майно закріплюється за державними (ч. З ст. 73, ч. 2 ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. З ст. 78 ГК України) унітарними підприємствами, що діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними підприємствами, що створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право оперативного управління (ст. 137 ГК України) також с похідним від права власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оперативного управління може володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за ним майном лише за його цільовим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні установи) та іншим майном, крім основних фондів (казенне підприємство). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і мас право вилучати у такого суб'єкта надлишкове майно, а також майно, що використовується ним не за призначенням (ч. 2 ст. 137 ГК). Суб'єкт права оперативного управління відповідає за своїми зобов'язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями суб'єкта прана оперативного управління у визначених законом та/або установчими документами суб'єкта цього права випадках несе власник майна (щодо казенних підприємств - держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство). Цей правовий титул використовується щодо казенних підприємств (ч. З ст. 73, ч. З ст. 76 ГК України), унітарних некомерційних підприємств (ч. З ст. 78 ГК України), а також щодо унітарних некомерційних підприємств, які створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право користування широко використовується як додатковий правовий титул майна суб'єктами господарських правовідносин, що виникає на договірних засадах (на підставі договору оренди та інших видів договорів, що передбачають користування чужим майном - договір лізингу, концесійний договір та ін.), в тому числі у результаті внесення учасником господарської організації корпоративного типу (господарського товариства, кооперативу, добровільного господарського об'єднання) свого вкладу/паю у формі права на користування певним майном (земельною ділянкою, іншими об'єктами нерухомості, устаткуванням) без передання права, власності на таке майно господарській організації за участь/членство в ній.

Майнову основу господарювання становить право власності. Це - речове право, що характеризується найбільш повним, абсолютним, винятковим, безпосереднім і безстроковим володінням особи річчю, поєднане зі ставленням до речі як до своєї, обмеження якого допускається тільки в передбачених Конституцією і законом випадках.

Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК.

Види власності: державна, комунальна і приватна. Господарський кодекс передбачає так звану колективну власність, з приводу чого з-поміж правознавців існує певне непорозуміння. На нашу думку, інститут колективної власності не може бути реалізований у сучасній правовій системі України.

Правову базу здійснення права власності становить Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 року.

Право господарського відання є правовою формою майнового статусу суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених законодавчими актами.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативну господарську діяльність підприємства.

Правом оперативного управління визнається правова форма майнового статусу суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, установлених законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати в суб'єкта господарювання надлишкове, а також не використовуване майно та майно, використовуване ним не за призначенням.

Суб'єкти господарювання, які здійснюють господарську діяльність на основі права оперативного використання майна, не можуть мати статусу юридичної особи і реалізують свою господарську компетенцію в межах статусу, визначеного господарською організацією, до складу якої вони входять.

Крім того, майно може використовуватися суб'єктом господарювання на підставі оренди.

Оренда - це засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Оренда регулюється нормами Цивільного кодексу України (глава 58), а також Законом України "Про оренду державного та комунального майна" від 10 квітня 1992 р. та Законом України "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 р.

Оренда і лізинг. Господарська діяльність підприємства може здійснюватися з використанням основних засобів на умовах оренди та лізингу. За допомогою оренди і лізингу реалізуються як інтереси власника щодо отримання доходу з наявних у нього основних засобів, так і інтереси орендаря (лізингоодержувача), який, не обтяжуючи себе одноразовою повною оплатою при придбанні їх у власність, має змогу ефективно використовувати одержане ним майно для здійснення своєї діяльності.

Лізинг машин і обладнання є однією з найбільш економічно вигідних форм вкладення капіталу. Про це свідчить той факт, що в даний час світовий обіг коштів по лізингових операціях досяг декількох сотень мільярдів доларів. Ефективний вплив лізингу на процес відтворення основних засобів і нормалізацію фінансово-економічного стану підприємств пояснюється тими потенційними можливостями, які закладені в лізинговій формі підприємницької діяльності, а саме в праві володіння та користування майном.

Лізинг в світовій економіці займає друге місце за обсягом інвестицій після банківського кредиту, тому що він є одним із найбільш прогресивних методів матеріально-технічного забезпечення виробництва і відкриває користувачам широкий доступ до передової техніки і технології. Ще Аристотель в "Риториці" відзначив, що багатство полягає не у володінні майном на основі права власності, а у його використанні. Це основна ідея лізингу - щоб отримати прибуток, не обов'язково мати техніку у власності, достатньо лише мати право її використовувати і одержувати прибуток. Не випадково в США кожний четвертий долар, вкладений в розширення та модернізацію виробництва, витрачається не на придбання машин і обладнання у власність, а на їх тимчасове використання.

Орендою визнається засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Лізинг - це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Лізингова (орендна) операція - господарська операція фізичної чи юридичної особи (орендодавця), що передбачає надання основних засобів або землі у користування іншим фізичним чи юридичним особам (орендарям) під процент та на визначений строк.

Суб'єктами оренди є:

Орендодавець - власник, який передає у користування об'єкти за договором оренди;

Орендар - суб'єкт господарювання, який отримує об'єкти у володіння та користування за договором оренди і здійснює орендні платежі.

Суб'єктами лізингу можуть бути:

Лізингодавець - суб'єкт підприємницької діяльності, у тому числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування об'єкти лізингу за договором лізингу;

Лізингоодержувач - суб'єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування об'єкти лізингу за договором лізингу;

Продавець лізингового майна (далі - продавець) - суб'єкт підприємницької діяльності, що виготовляє майно (машини, устаткування тощо) та (або) продає власне майно, яке є об'єктом лізингу.

Орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності. Річна орендна плата за користування цілісним майновим комплексом державного (комунального) підприємства, його структурним підрозділом не може перевищувати десяти відсотків вартості орендованого майна. У випадку визначення орендаря на конкурсних засадах умовами конкурсу може бути передбачено більший розмір орендної плати. Розмір орендної плати за оренду недержавного майна визначається за домовленістю сторін договору оренди.

Орендна плата встановлюється, як правило, у грошовій формі. В залежності від специфіки виробничої діяльності орендаря орендна плата за згодою сторін може встановлюватись у натуральній або грошово-натуральній формі.

Передача майна в оренду не припиняє права власності на це майно. В разі переходу права власності до інших осіб договір оренди зберігає чинність для нового власника.

Орендареві належить право власності на виготовлену продукцію, в тому числі у незавершеному виробництві, та доход (прибуток), отриманий від орендованого майна, амортизаційні відрахування на майно, що є власністю орендаря, а також на набуте орендарем відповідно до законодавства інше майно.

Амортизаційні відрахування на орендовані об'єкти за оперативною орендою нараховує та залишає у своєму розпорядженні орендодавець, а за фінансовою орендою - орендар. Амортизаційні відрахування використовуються на відновлення орендованих основних засобів.

Орендар має право за погодженням з орендодавцем, якщо інше не передбачено договором оренди, за рахунок власних коштів здійснювати реконструкцію, технічне переоснащення, поліпшення орендованого майна.

Право власності на майно, придбане орендарем за рахунок амортизаційних відрахувань, належить йому, якщо інше не передбачено договором оренди.

Лізингоодержувач за користування об'єктом лізингу вносить періодичні лізингові платежі. Величина періоду, за який вноситься лізинговий платіж, встановлюється за договором лізингу і може бути нерівномірною.

Лізингові платежі включають:

    - суму, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж; - суму, що сплачується лізингодавцю як процент за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу; - платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; - відшкодування страхових платежів за договором страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцем; - інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

Розміри, спосіб, форма і строки внесення лізингових платежів та умови їх перегляду визначаються у договорі лізингу за домовленістю сторін.

Майнові відносини між орендодавцями (лізингодавцями) та орендарями (лізингоодержувачами) щодо господарського використання майна визначаються в договорі. Договір повинен передбачати певні істотні умови, передбачені законодавством (табл. 5.5).

Таблиця 5.5. Умови договору на здійснення орендних (лізингових) операцій

Умови договору

Оренди

Лізингу

Об'єкт оренди (склад і вартість майна з врахуванням його індексації);

Термін, на який укладається договір оренди;

Орендна плата з врахуванням її індексації;

Порядок використання амортизаційних відрахувань;

Відновлення орендованого майна та умови його повернення;

Виконання зобов'язань;

Відповідальність сторін;

Страхування орендарем взятого ним в оренду майна;

Обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна;

Найменування сторін.

Найменування сторін;

Об'єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та строки його поставки;

Строк, на який укладається договір лізингу;

Розмір, склад та графік сплати лізингових платежів, умови їх перегляду;

Умови переоцінки вартості об'єкта лізингу згідно з законодавством України;

Умови повернення об'єкта лізингу у випадку банкрутства лізингоодержувача;

Умови страхування об'єкта лізингу;

Умови експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання інформації щодо його технічного стану;

Умови реєстрації об'єкта лізингу;

Умови повернення об'єкта лізингу чи його викупу після закінчення дії договору;

Умови дострокового розірвання договору лізингу;

Умови надання відомостей про фінансовий стан лізингоодержувача;

Відповідальність сторін;

Дата і місце укладення договору.

Лізингові (орендні) операції у відповідності до діючого законодавства з оподаткування підприємств в Україні можуть здійснюватися у вигляді оперативного лізингу (оренди), фінансового лізингу (оренди) та зворотного лізингу (оренди).

Оперативний лізинг (оренда) - господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає передачу орендарю права користування основними фондами на строк, що не перевищує строку їх повної амортизації, з обов'язковим поверненням таких основних фондів їх власнику після закінчення строку дії лізингової (орендної) угоди.

Основні фонди, передані в оперативний лізинг, залишаються у складі основних фондів орендодавця.

Фінансовий лізинг (оренда) - господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає придбання орендодавцем за замовленням орендаря основних фондів з подальшим їх переданням у користування орендарю на строк, що не перевищує строку повної амортизації таких основних фондів з обов'язковою подальшою передачею права власності на такі основні фонди орендарю.

Витрати орендодавця на купівлю об'єктів фінансового лізингу не включаються до складу валових витрат або до складу основних фондів такого орендодавця.

Основні фонди, передані у фінансовий лізинг, включаються до складу основних фондів орендаря.

Зворотний лізинг (оренда) - господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає продаж основних фондів фінансовій організації з одночасним зворотним отриманням таких основних фондів такою фізичною чи юридичною особою в оперативний або фінансовий лізинг.

Закон України "Про лізинг" визначає різні форми і види лізингу.

Види лізингу:

1) Фінансовий лізинг - це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Сума відшкодування вартості об'єкта лізингу у складі лізингових платежів за період дії договору фінансового лізингу повинна включати не менше 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Після закінчення строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з договором, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю.

2) Оперативний лізинг - це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути продовжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачу за договором лізингу.

При фінансовому лізингу всі витрати на утримання об'єкта лізингу, пов'язані з його страхуванням, експлуатацією, технічним обслуговуванням та ремонтом, несе лізингоодержувач, якщо інше не передбачено договором лізингу.

При оперативному лізингу всі витрати на утримання об'єкта лізингу, крім витрат, пов'язаних з його експлуатацією та поновленням використаних матеріалів, несе лізингодавець, якщо інше не передбачено договором лізингу.

Форми лізингу:

    1) Зворотний лізинг - це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу цього майна йому у лізинг; 2) Пайовий лізинг - це здійснення лізингу за участю суб'єктів лізингу на основі укладення багатостороннього договору та залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може становити більше 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна; 3) Міжнародний лізинг - це договір лізингу, що здійснюється суб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав або у випадку, коли майно чи платежі перетинають державні кордони.

Лізингові операції здійснюються у відповідності з правами і обов'язками лізингодавця та лізингоодержувача.

Так, лізингодавець має право:

    1) здійснювати за власний рахунок контроль за умовами експлуатації та цілеспрямованим використанням об'єкта лізингу лізингоодержувачем згідно з умовами договору лізингу, вимогами та інструкціями продавця щодо експлуатації об'єкта лізингу, а також відповідно до законодавства України; 2) вимагати повернення у безспірному порядку майна, переданого в лізинг, якщо лізингоодержувач не сплатив лізингові платежі протягом двох чергових строків; 3) вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків, завданих внаслідок його дій або бездіяльності, відповідно до умов договору.

Водночас, лізингодавець зобов'язаний:

    1) передати належне йому на праві власності майно в користування лізингоодержувачеві або за дорученням лізингоодержувача відповідно до його вибору та визначеної ним специфікації укласти договір купівлі-продажу майна з відповідним продавцем і передати майно в користування лізингоодержувачеві; 2) не втручатися у вибір лізингоодержувачем продавця майна та у визначення специфікації об'єкта лізингу; 3) набуваючи майно для лізингоодержувача, повідомити продавця про те, що майно призначене для передачі в лізинг конкретній особі; 4) своєчасно та в повному обсязі виконувати взяті на себе зобов'язання перед лізингоодержувачем щодо утримання об'єкта лізингу (ремонт, технічне обслуговування тощо) відповідно до умов договору; 5) прийняти об'єкт лізингу від лізингоодержувача після закінчення строку договору лізингу, якщо об'єкт не буде викуплено лізингоодержувачем.

Лізингоодержувач має право:

    1) відмовитися від прийняття об'єкта лізингу, який не відповідає умовам договору, затримувати належні лізингодавцеві платежі до усунення ним виявленого порушення умов договору за умови попереднього повідомлення лізингодавця; 2) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих внаслідок його дій або бездіяльності при виконанні договору лізингу, відповідно до умов договору; 3) пред'являти продавцеві об'єкта лізингу всі права та вимоги, що випливають із договору купівлі-продажу цього майна, зокрема щодо його якості та комплектності, строків передачі, гарантійних ремонтів тощо.

Однак лізингоодержувач не має права припиняти дію договору купівлі-продажу між лізингодавцем і продавцем або змінювати його умови.

Разом з тим лізингоодержувач зобов'язаний:

    1) прийняти та належним чином користуватися об'єктом лізингу, утримувати його відповідно до погоджених сторонами умов договору, згідно з якими його було передано, з урахуванням природного зносу та змін стану майна; право майно господарювання цінний 2) своєчасно та в повному обсязі за погодженим з лізингодавцем графіком виплачувати лізингові платежі відповідно до умов договору; 3) у випадку несплати лізингових платежів протягом двох чергових строків на вимогу лізингодавця повернути йому об'єкт лізингу; 4) у зазначені договором лізингу строки відповідно до його умов надавати лізингодавцю відомості про технічний стан об'єкта лізингу та свій фінансовий стан, доступ для перевірки об'єкта лізингу та умов його експлуатації; 5) у випадку, якщо він не реалізує своє право викупу об'єкта лізингу та не продовжить строк його використання після припинення дії договору, повернути об'єкт лізингу лізингодавцеві у стані, зазначеному в договорі.

Оренда і лізинг дають можливість новоствореним підприємствам створити необхідний обсяг об'єктів основних фондів та здійснювати господарську діяльність без великих початкових інвестицій.

Похожие статьи




Правовий режим майна суб'єктів господарювання встановлюється цим Кодексом та іншими законами з урахуванням зазначених у статті 139 цього Кодексу видів майна. - Проблеми правового забезпечення майнової основи господарювання

Предыдущая | Следующая