Мета покарання та її складові - Система та види покарань

Мета покарання -- це кінцевий результат, якого бажає досягнути держава в ході застосування судом до особи такого особливого заходу державного примусу, яким є кримінальне покарання [4,с.228].

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проблеми.

За підрахунками видатного вченого професора М. Д. Сергієвського, починаючи з часів Гуго Гроція (1583-1645) стосовно покарання було висунуто 24 нових філософських системи і близько 100 теорій, які були різновидами цих систем. І сьогодні є різні підходи щодо мети (цілі) покарання у світовій теорії і практиці боротьби зі злочинністю.

Всі ці теорії розподіляються на три види: абсолютні, відносні й змішані.

Абсолютні (теологічні) теорії покарання полягають у тому, що покарання є відплатою за вчинений злочин, воно не переслідує жодної практичної мети. Його основу треба шукати у вищих началах, які є аксіомою для всього цивілізованого людства.

Історично так склалось, що перші теологічні теорії базувалися на постулатах Старого заповіту: покарання -- відплата за зло за правилами: "око за око, зуб за зуб" [3,с.145].

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї -- мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій відстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство -- смертна кара, за статеві злочини - кастрація, за майнові -- каторга, за образу -- застосування заходів, що ганьблять винного, тощо.

Кант писав, що зло вимагає відплати злом, тільки відплата за принципом рівності може визначити міру й обсяг покарання або рівність за силою дії. Гегель вважав, що злочин є Запереченням права, а покарання є запереченням злочину. Покарання, зняття злочину, на думку Гегеля, є справедлива помста, відплата [4,с.229].

В основі відносних теорій лежить вимога, щоб покарання призначалося для досягнення певної корисної мети для суспільства в цілому і для покараного особисто. Згідно з утилітарними теоріями покарання, насамперед, має завданням запобігати вчиненню злочинів як з боку засудженого, так й інших членів суспільства, а також виправлення злочинця.

Концепція покарання як виправлення злочинця бере початок від стародавнього грецького філософа Платона (428-347 р. до н. е.). Платон вважав злочинців морально хворими людьми, а головним завданням правосуддя -- лікування їхніх душ. Жодне покарання не повинно призначатися заради того, аби завдати шкоди, але тільки для того, щоб зробити стражденного, тобто злочинця, кращим, ніж він був до покарання.

Прибічники теорії залякування і теорії психологічного примушування вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження.

Найбільш повно концепція залякування покаранням з метою запобігання злочинам висловлена в роботах англійського філософа Ієремії Бентама (1748-1832). Він виходив з того, що метою всіх законів є запобігання шкоді, а метою покарання -- діяти так, щоб не могло бути вчинено взагалі ніяких злочинів. Будь-яке покарання -- шкода, воно є зло само по собі, тому його можна застосовувати лише настільки, наскільки воно обіцяє усунути яке-небудь більше зло.

Видатний англійський юрист Блекстон (1723--1780) писав: "Із усіх частин закону найважливішою є каральна: бо не потрібно було б повторювати -- "роби це і не роби цього, якщо до цього не приєднати, бо за непослух ти одержиш отаке-то покарання". Метою покарання Блекстон вважав попередження злочинів [4,с.230].

У Німеччині, інших країнах континентальної Європи, і в Російській імперії теж значний вплив на теорію кримінального права й кримінального законодавства мали погляди видатного юриста Ансельма Фейербаха (1775-1833). В основі його вчення -- положення про необхідність психологічного примусу. У боротьбі держави із злочинністю недостатньо фізичного примусу, який настає за фактом порушення права, необхідний також психологічний примус, який має здійснюватися до порушення права. Таким чином, метою покарання за А. Фейєрбахом є, насамперед, загальне попередження. Крім головної мети покарання, він визначає й додаткові -- це спеціальне попередження вчинення злочинів з боку покараного і його виправлення [4,с.231].

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження.

Так, видатний французький юрист і соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917) виходив з того, що каральна реакція держави не повинна бути суто утилітарною, в ній є і може бути все більше почуттів [4,с.232].

Отже, інтегративні (змішані) теорії покарання поєднують ідеї абсолютної та відносної (утилітарної) теорій. Цілями покарання вони вважають залякування й відплату (кару), виправлення покараного, а також спеціальну та загальну превенцію.

Саме на такій інтегративній позиції стоїть КК України. У ч. 2 ст. 50 КК сформульовано цілі покарання: "Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Отже, цілі покарання (або складові мети покарання) становлять:

    А) кара; Б) виправлення засудженого; В) запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого (спеціальна превенція); Г)запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб (загальна превенція).

Вони перебувають у нерозривній єдності між собою і досягнення кожної з них сприяє досягненню інших.

Кара за вчинений злочин переслідує мету відновлення соціальної справедливості. Це розплата засудженого за злочин, за ту шкоду, яку він завдав суспільству в цілому й окремим фізичним та юридичним особам. Засуджений розплачується за це обмеженням своїх прав і свобод [3,с.154].

Кара полягає не тільки в обмеженні прав і свобод особи, що мають фізичний (позбавлення волі, громадські роботи тощо) і матеріальний (штраф, конфіскація майна тощо) характер. Каральна мета досягається і тим, що особа піддається ганьбі від імені держави. Сам факт засудження в багатьох випадках сильніше впливає на злочинця, ніж вказані обмеження [4,с.233].

Мета виправлення засудженого полягає у тому, щоб, впливаючи-на нього під час виконання призначеного судом покарання, так змінити його особистість, аби перетворити злочинця на безпечну й нешкідливу для суспільства особу. Звичайно, кращою буде ситуація, за якої особа, що відбула покарання, внаслідок виховного впливу на неї стає свідомою законослухняною людиною, яка органічно відкидає для себе можливість подальших злочинних проявів, розуміючи їх суспільну небезпеку й глибоку аморальність.[1,с.184].

Під час виконання покарання (насамперед, його строкових видів) основними засобами виправлення особи є режим відбування покарання, суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

Ці засоби мають застосовуватися з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину, поведінки засудженого під час відбування покарання (ч. З і 4 ст. 6 КВК).

Запобігання вчиненню нових злочинів засудженим (спеціальна превенція) полягає в тому, щоб поставити особу в такі умови, за яких вона, навіть бажаючи вчинити злочин, не могла б цього зробити. Ця мета досягається шляхом використання всіх законних обмежень прав і свобод, якими характеризується той чи інший вид покарання. І чим суворіший є вид покарання, тим більше можливостей для досягнення цієї мети. Це є справедливим, адже, чим більш небезпечним є злочинець, тим більше підстав чекати від нього рецидивного прояву[1,с.185].

Найбільшу можливість досягнення вказаної мети забезпечують послідовно довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешт, обмеження волі і т. п. Позбавлення можливості вчиняти певні категорії злочинів забезпечують такі види покарання як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, службові обмеження для військовослужбовців.

Запобіжна ціль досягається шляхом:

    А)видання закону про кримінальну відповідальність; Б)призначення судом покарання конкретним особам; В)виконання призначених покарань.

Отримання відомостей стосовно сказаного вище має залякувати нестійку особу застосуванням до неї, у разі вчинення злочину, аналогічних, а може й ще більш суворих заходів державного примусу. Одночасно важливим чинником у загальній превенції є виховний вплив відносно всіх членів суспільства в напрямку вироблення у них (або посилення наявності) позитивної моралі, переконань і поглядів [4,с.235].

Отже, всі цілі покарання нерозривно взаємопов'язані і будь-яке покарання має призначатися з розрахунком досягнення кожної мети окремо і всіх їх разом узятих.

Похожие статьи




Мета покарання та її складові - Система та види покарань

Предыдущая | Следующая