Сучасний розвиток національного медіа-середовища в Україні (аудіовізуальні ЗМІ) - Сучасні методи медіа виховання

Основні принципи розвитку національної системи телебачення та радіомовлення визначені законодавством України. Передусім це: Конституція України (статті 34, 92), Закон України "Про інформацію" (статті 5, 6), Закон України "Про телебачення та радіомовлення" (стаття 4). Зміст означених статей цілком відповідає обраному Україною курсу на побудову суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави і конкретизується наступними положеннями:

- гарантованість права всіх осіб на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;

- гарантованість кожному права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об'єктивність, вірогідність, повнота і точність інформації; законність її одержання, використання, поширення та зберігання; створення умов для забезпечення засобами телерадіомовлення культурних та інформаційних потреб громадян України [16], а також потреб етнічних українців, які проживають за межами України;

- проведення політики протекціонізму щодо розповсюдження програм і передач вітчизняного виробництва.

Враховуючи наведені вище положення, можна визначити основні Параметри та тенденції розвитку аудіовізуальних ЗМІ в Україні.

Станом на початок 2007 року в Україні було зареєстровано 1268 телерадіоорганізацій (ТРО), з них: 647 - телемовних ТРО; 524 - радіомовних ТРО; 97 - телерадіомовних ТРО. З них більше половини є комерційними організаціями, що належать приватним особам, близько 300 - комунальними, 37 - державними. Згідно з даними, зібраними експертами Інтернет-видання "Телекритика", 15 % вітчизняних ТРО практично не працюють, а 60 % - "ледве виживають". Відтак, Основу української системи аудіовізуальних ЗМІ фактично складають приблизно 25 % вітчизняних ТРО.

Відповідно до пункту 2 перехідних положень Закону України "Про телебачення і радіомовлення", до загальнонаціональних мовників прирівнюються телерадіоорганізації, які на день набрання чинності цього Закону вели мовлення в областях (з урахуванням Автономної Республіки Крим), де проживає не менше двох третин населення України [17]. На сьогодні Національна рада з питань телебачення і радіомовлення визначила 15 загальнонаціональних мовників: Національна телекомпанія України, ТОВ "ТРК "Ера", ТРК "Студія 1+1" у формі ТОВ, АТЗТ "Українська незалежна ТВ-корпорація" ("Інтер"), ТОВ "Міжнародна комерційна ТРК "ICTV", ЗАТ "Новий канал", ЗАТ "ТРК "Україна", ЗАТ "Міжнародний Медіа Центр СТБ", "ТК "ТЕТ", ЗАТ "ТелеОдин", ТОВ "ТРО "Мульті Медіа Сервіс", ТОВ "ТРК "НБМ", ТОВ "ТС "Служба інформації", ТОВ "ТРК "Експрес-Інформ", ВАТ "ТК "Тоніс".

Сьогодні український ринок телебачення можна поділити на три сегменти. Абсолютними лідерами є канали Інтер та 1+1, кожному з яких належить частка аудиторії приблизно у 20 %. Ці канали мають дещо більшу частку загальних доходів від телевізійної реклами, ніж їх частка аудиторії. Другий рівень включає Новий Канал, ICTV, СТБ, TРК Україна та TET. Ці канали мають дещо більш обмежене географічне покриття, а їх аудиторія коливається в межах від 3 % до 7 %. Крім того, існує значна кількість каналів третього рівня, серед яких - 5 канал, Перший Національний, НТН, Toніс, M1, Мегаспорт та інші [18].

З точки зору Програмного наповнення основними й сталими тенденціями у розвитку провідних мовників після 2000 року стали:

    1. Спеціалізація. Основною економічною причиною є зростаюча конкуренція в галузі, що змусило деяких учасників ринку шукати нішові аудиторії. В результаті цього такі спеціалізовані канали, як M1 (музика), Meгаспорт (спорт, приблизно 15-й номер у рейтингах), TET (розваги), 5 канал (новини), зросли у рейтингах та збільшили своє географічне покриття. 2. Локалізація, тобто поступове заміщення в ефірі (і передусім у прайм-тайм) провідних каналів голлівудської продукції продукцією російського, вітчизняного, або спільного україно-російського виробництва [19]. Поряд із тим, протягом останніх двох років, за висновками медіа-консалтингової компанії "Media Resources Management", спостерігається іще одна важлива тенденція: Диференціюються інтереси та уподобання телеаудиторій Росії та України. Дедалі частіше популярний у РФ телевізійний продукт привертає значно менше уваги українського глядача.

Водночас, починаючи з 2003 року упевнено Збільшується виробництво власного аудіовізуального продукту - телепрограм різних форматів, ток-шоу, фільмів, серіалів тощо.

Зокрема, спостерігається поступове кількісне і якісне Зростання вітчизняного телевізійного кіновиробництва. У 2006 році лише на Першому Національному каналі, крім 15 нових програм власного виробництва, створено понад 70 документальних фільмів, знято 12 серій першого українського серіалу "Родичі". Загалом нині в Україні виробляється телевізійний кінопродукт практично всіх популярних форматів - від "мильних" серіалів (до 100 серій і більше) і телесеріалів (8-16 серій) до телефільмів (1-2 серії). Ця продукція є цілком конкурентоспроможною і досить успішно продається у багатьох країнах: Росії (насамперед), Казахстані, Латвії, США, Канаді, Ізраїлі, Китаї тощо. У середньостроковій перспективі фахівці прогнозують подальший динамічний розвиток цих індустрій в Україні.

Разом із тим у цих загалом позитивних процесах існує вагома негативна тенденція суто гуманітарного характеру. Парадоксальність (і водночас логічність з комерційного погляду) ситуації полягає у тому, що вітчизняна телефільмопродукція у принципі зорієнтована не стільки на внутрішній, скільки на значно більший та бізнесово привабливіший російський ринок і російського (в інших державах, включаючи Україну - російськомовного) глядача. Відтак майже весь цей продукт фактично не є національним з художньо-мистецької та змістової точки зору (з точки зору художнього змісту) [20]. Показово, що створені в Україні серіали та телефільми наш глядач зазвичай ідентифікує як російські. Таким чином, Вітчизняна телевізійна кіноіндустрія, Яка могла б і мала би стати потужним інструментом формування цілісного національного культурно-інформаційного простору, об'єктивно Є Нині чинником консервації й зміцнення російського мовно-культурного ареалу. Основною причиною цього є суцільна комерціалізованість галузі.

Кардинально важливим напрямком державної політики у сфері розвитку системи аудіовізуальних ЗМІ є Запровадження системи загальнонаціо-нального Суспільного телерадіомовлення (СМ). Проте на поточний момент прогрес у цій царині є мінімальним. Проблема досі не вирішується у площині практичної політики і по суті, все ще знаходиться у фазі попереднього осмислення. Вітчизняними експертами та фахівцями запропоновано цілу низку концепцій створення та розвитку СМ в Україні [21], які в аспекті форми власності можна звести до Двох основних моделей:

1) Роздержавлення державних телеканалів через їх приватизацію на особливих умовах та подальшу їх модернізацією коштом власників та інвесторів. Передбачається, що це створить адміністративно-правові та матеріально-технологічні передумови для розбудови системи Суспільного мовлення в Україні.

Така модель є занадто ризикованою, оскільки телерадіоринок в Україні і без того перевантажений великою кількістю гравців, серед яких існує декілька потужних медіа-холдингів. Вони не стануть миритися із появою нових конкурентів на рекламному ринку і напевне "поглинуть" їх у тій чи іншій формі. Замість Суспільного мовлення ми отримаємо посилення комерційного сектора системи ЗМІ. Більш прийнятною є модель, яка реалізована, зокрема у Польщі:

2) Держава модернізує технологічно-виробничі потужності власних телеканалів, після чого на цій базі (без приватизації майна), на законодавчо й адміністративно відрегульованих чітких умовах створюється Суспільне мовлення [22].

Цей варіант "державної турботи" також небездоганний (про це свідчить досвід тієї ж Польщі), але для України він видається оптимальним з указаних вище причин. Саме такий алгоритм запропонований фахівцями Держтелерадіо у розроблених ними проектах розпоряджень Кабінету Міністрів України "Про схвалення Концепції Державної програми створення суспільного телебачення і радіомовлення в Україні на 2007-2011 роки" та "Про схвалення Концепції Державної програми розвитку державного телебачення і радіомовлення на 2006-2009 роки".

Хіба не єдиним практичним кроком щодо запровадження СМ в Україні з боку держави став запуск нового загальнонаціонального телеканалу "Перший громадський", що під егідою Держкомтелерадіо розпочав мовлення у серпні поточного року. Канал створений на базі обласних та регіональних державних телерадіокомпаній шляхом впровадження двонаправленої приймально-передавальної супутникової системи обміну і розподілу телевізійних програм. Ідея полягає у створенні цілісної телемережі, що об'єднує регіони між собою і з центром. Сьогодні видається передчасним оцінювати ефективність цього проекту, хоча він уже дістав низку коментарів (здебільшого негативних) з боку медіа-експертів [23]. Проте безсумнівний позитив полягає у тому, що з ідеологічної та технологічної точок зору такий канал цілком може стати складовою майбутньої системи СМ.

Згідно з експертними опитуваннями, населення нашої держави досить індиферентно ставиться до самої ідеї створення загальнонаціонального Суспільного мовлення; за великим рахунком, його адептами у нас залишаються в основному невеликі групи інтелектуалів та медіа-експертів. Це закономірно, оскільки такого мовлення в Україні ніколи не існувало, тож громадяни просто не знають і не "відчувають", про що йдеться. Разом із тим, очевидно, що при збереженні обраного Україною вектору розвитку повноцінні структури СМ є однією із стратегічних передумов для нормального духовно-культурного та політичного розвитку соціуму у довгостроковій перспективі. Його неготовність у даному разі означає лише необхідність проведення більш рішучої та ефективної державної політики у даній галузі [24].

Медіа національний дитина виховання

Похожие статьи




Сучасний розвиток національного медіа-середовища в Україні (аудіовізуальні ЗМІ) - Сучасні методи медіа виховання

Предыдущая | Следующая