Розвиток шкільної географії та методики її викладання за радянських часів (1920 - 1991) - Методика викладання географії

20-і роки ХХ століття - період розбудови української держави, яка зумовила якісні зміни системи народної освіти. Протягом цього часу дореволюційну структуру шкільної освіти було фактично ліквідовано. У 20-і роки ХХ століття в Україні функціонувала оригінальна модель народної освіти, яка мала яскраво виражений професійний ухил. Семирічна школа (на відміну від дев'ятирічної школи в РРФСР) складалася з двох концентрів - першого (1 - 4 групи) й другого (5 - 7 групи), які забезпечували підготовку учнів до професійних шкіл і трудової діяльності в народному господарстві країни. Ранню професіоналізацію забезпечували професійно-технічні школи, мережу яких розширювали за рахунок скорочення загальноосвітніх. Здобування освіти разом з професійною підготовкою забезпечували також школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), ремісничі училища, робочі факультети.

Професіоналізація освіти вимагала використання ефективних способів масової підготовки кваліфікованих кадрів для промисловості й сільського господарства, залучення учнів до різноманітних видів активної практичної діяльності, формування елементарних трудових умінь і навичок на базі місцевих підприємств.

На початку 20-х років ХХ століття школи працювали за навчальними планами й програмами з краєзнавчим ухилом, розробленими на місцях губернськими й повітовими відділами народної освіти. Ці документи були не обов'язковими, а орієнтовними, їх можна було змінити або доповнити місцевим матеріалом. Плани містили такі природничі дисципліни, як природознавство, географія, фізика, хімія, основні теоретичні положення яких викладали на прикладах місцевої природи та господарства краю. Формуванню національної самосвідомості, любові до рідної землі сприяло вивчення таких предметів, як краєзнавство та українознавство, що містили знання з історії, географії, літератури України. 20-і роки XX століття ввійшли в історію розвитку освіти як час українізації всіх сфер освітянського життя країни. Ухвали й декрети уряду "Про обов'язкове вивчення в школах місцевої мови, а також історії та географії України" (1919), "Про введення української мови в школах і установах" (1920), "Про заходи в справі українізації шкільно-виховальних і культурно-освітніх установ" (1923) забезпечували право навчання рідною мовою, відродження й розвиток національної української культури, стимулювали роботу з розширення мережі українськомовних шкіл, підготовки національних педагогічних кадрів, створення й публікації підручників українською мовою.

Із середини 20-х років (1923 - 1925) набули чинності комплексні навчальні програми Державної Вченої Ради Наркомосу України, у яких весь обсяг знань було визначено не навчальними предметами, а міжпредметними зв'язками й представлено у вигляді комплексу відомостей, які висвітлювалися в трьох розділах "Природа", "Праця", "Суспільство".

У програмах було згруповано знання з різних навчальних дисциплін, необхідні для розробки запропонованих комплексних тем. Основою роботи над комплексами було включення школярів у різні види практично-предметної діяльності (спостереження, лабораторні досліди, робота на агроділянках), використання яких сприяло реалізації краєзнавчого принципу навчання, забезпеченню максимального зв'язку навчально-виховного процесу з життям учнів (Додаток Б).

Відповідно до розподілу академічних годин, передбаченого навчальним планом, у роботі трудшкіл першого концентру з тридцяти щотижневих навчальних годин по три години в кожній групі було виділено на форми й види навчальної діяльності, які мали краєзнавчий характер: практичні роботи в майстернях, ближні екскурсії, працю на городі й у полі, спостереження й досліди. У навчальному плані другого концентру трудшкіл у галузі природознавства на вивчення фізики, хімії, астрономії, ботаніки, зоології, біології, анатомії людини й гігієни було виділено по три години в кожній групі. Географію, на частку якої припадало по дві години в кожній групі, вивчали у галузі математики [50, с. 21 - 22].

Усі ланки схеми роботи над комплексною темою були тісно пов'язані з пізнанням рідного краю. Перед тим, як обрати навчальну тему, зазвичай проводили місцеві екскурсії з подальшими бесідами для з'ясування інтересів дітей і визначення початкової бази знань з необхідної галузі. На пленарних зборах намічали план роботи, який був поетапним опрацюванням теми на основі вивчення особливостей природи, господарства або суспільного життя регіону. Метою дослідницької роботи, практичної діяльності, спостережень було збирання знання з життя і книг. Результати опрацювання матеріалу, різноманітні форми фіксації зробленого часто були представлені на виставках дитячих робіт чи в шкільних краєзнавчих музеях.

Програмний матеріал дозволяв здійснювати "практичне викладання" природничих знань на основі самостійної роботи учнів, для чого аналізували зміст програм, планували й проводили практичні роботи краєзнавчого спрямування на місцевості й у класі. Наведемо, як приклад, матеріал, орієнтований "до чисто практичного викладання географії на основі самостійних робіт учнів" [3, с. 197], запропонований С. Аржановим, як зразкова схема практичних робіт з географії:

"Спостереження за зміною довжини й напряму тіні від вертикальної жердини в різні години дня.

Визначення головних і другорядних сторін горизонту.

Устрій простого сонячного годинника.

Приготування компаса дітьми з в'язальної спиці й пробки.

Підбір листівок і малюнків, що ілюструють пори року.

Малюнки дітей на цю тему.

Креслення в різних масштабах різних предметів класного побуту, всього класу, своєї дороги від будинку до школи.

Орієнтування за планом селища або міста.

Вправи з простої зйомки плану місцевості. Прості перспективні креслення й малювання через сітку.

Ліплення з піску яру в різних стадіях його утворення, русла річки з порогами, водоспадом, притоками, рукавами, півостровами й т. ін.

Аналіз грунтів різного характеру; їх відношення до води.

Ліплення моделі джерела.

Моделі шарів землі. Схематичні малюнки дітей, супроводжуючі ліплення.

Ілюстрації кругообігу води на землі підбором листівок і схематичними малюнками дітей.

Моделі печер (із стеарину або воску).

Ліплення гори - у різних формах, гірського ланцюга, ущелини, плоскогір'я, долини. Аплікаційні роботи на ту ж тему.

Моделі, відповідно витримані в масштабах, - дзвінниці, пагорба, гори. Модель гори з показом зміни грунтів і рослинності у відповідності до зміни висоти.

Спорудження з піску дюн. Порівняльні креслення висот і глибин.

Щоденні спостереження за погодою: 1) температура повітря, 2) напрям вітру, 3) кількість атмосферних опадів, 4) хмарність.

Складання біологічного гербарію найбільш типових рослин пісків, глин, боліт, лісів, полів.

Колекції культурних рослин місцевості. Предметні колекції, що ілюструють промисли місцевості.

Складання простих статистичних таблиць і зведень.

Предметні ілюстрації, описи й креслення: згруповані за ландшафтами місцевості" [3, с. 197 - 198].

Аналізуючи місце й роль географії в освіті школярів, С. Аржанов писав: "Основний метод географії - метод взаємовідносин, а оскільки, географія, як наука, має справу саме з усіма місцевими особливостями в житті природи й людини, тобто розглядає їх так, як вони дійсно існують, то географія, як жодна інша наука, звертається до справжнього життя, як воно є, не відволікаючись від нього, не абстрагуючи, не розчленовувавши. Іншими словами, матеріалом географії служить все життя, що розгортається за образом землі, не лише в усій реальності чинників, які його формують, але й в усій реальності взаємозв'язків, що дійсно існують між ними. Отже, суть географії, за матеріалом і за методом, - осмислити справжній світ речей і явищ реального життя" [Там само, с. 192].

З перебудовою вітчизняної освіти пов'язані пошуки ефективних форм і методів навчання. Носіями експериментальних ідей та ініціаторами різних нововведень були дослідно-показові установи, які очолювали найбільш досвідчені педагоги. Широко пропагували дальтон-план, який зводив до мінімуму роль вчителя в навчальному процесі й припускав вільний вибір учнем теми занять і можливостей розподілу навчального часу. Основною формою організації навчання став бригадно-лабораторний метод.

Використання в школах таких активних форм і методів пізнання, як спостереження, екскурсії, практичні заняття, лабораторні досліди, у процесі яких учні пізнавали природні компоненти та особливості господарства рідного краю, дозволяло максимально реалізовувати переваги дослідницького методу навчання, який відігравав провідну роль у організації навчально-виховного процесу школи 20-х років, і концентрувати увагу на організації самостійної роботи школярів.

Упровадження нових програм, організаційних форм і методів навчання вимагало видання нових підручників і навчальних посібників. Кожному регіону було надано право "проектувати" власні підручники на основі місцевого матеріалу, з урахуванням особливостей природи, структури й розвитку місцевого господарства, у зв'язку з чим набули поширення "розсипні підручники", "робочі книги", зміст яких постійно змінювався й залежав від розробки різноманітних комплексних тем. Навчальні книги цього часу, у яких було максимально використано місцевий матеріал, сприяли осмисленню школярами практичного життя, але не забезпечували системного викладу матеріалу, що значно утруднювало процес навчання.

Реформування системи освіти сприяло активізації позашкільної роботи, важливим складником якої було краєзнавство. Практикували диспути з обговорення різноманітних проблем краю, випуск шкільних газет і журналів з використанням місцевого матеріалу, організовували шкільні краєзнавчі музеї, куточки живої природи, здійснювали гурткову діяльність. Учителі й учні створювали різноманітні засоби наочності й навчальне приладдя з використанням краєзнавчого матеріалу. Широко розгорнулася робота зі створення мережі позашкільних дитячих закладів нового типу - дитячих клубів, природничих, технічних, екскурсійно-туристичних станцій, які організовували масову краєзнавчу роботу серед учнів.

Ставлячи перед собою мету формування в учнів матеріалістичного розуміння природних і суспільних явищ, забезпечення зв'язку навчання з життям і трудовою підготовкою дітей, активізації їхньої свідомості й самостійності в процесі навчання, комплексні програми, у яких було штучно об'єднано навчальні дисципліни, унеможливлювали створення цілісної наукової системи знань, забезпечували лише поверхове засвоєння основних тем. Краєзнавчий матеріал часто розглядали лише в зв'язку з місцевим промисловим або сільськогосподарським виробництвом, а природні компоненти своєї місцевості вивчали з позиції можливостей їх використання в матеріальному виробництві. Часто програми були різними не лише для різних регіонів, але й для міських і сільських шкіл сусідніх населених пунктів, що викликало серйозні труднощі в роботі вчителів.

Активна критика комплексних програм широкою педагогічною громадськістю зумовила їх перегляд. У 1927 р. Наркомос затвердив нові комплексні програми, які, як і раніше, не були предметними, але в них було визначено обов'язковий мінімум систематичних знань з окремих навчальних предметів, ефективне засвоєння яких вимагало реалізації краєзнавчого принципу навчання.

З 1931 року здійснюється докорінна реорганізація системи вітчизняної освіти в країні, що було зумовлено прийняттям ряду постанов ЦК ВКП (б) і радянського уряду, у яких першочерговим завданням визначено боротьбу з "корінним недоліком" школи - обмеженим обсягом знань учнів і ранньою спеціалізацією загальноосвітньої школи (постанови ЦК ВКП (б) "Про початкову й середню школу" від 5 вересня 1931 р., "Про навчальні програми й режим у початковій і середній школі" від 25 серпня 1932 р., "Про підручники для початкової й середньої школи" від 12 лютого 1933 р.).

Особливе місце в розвитку шкільної географічної освіти й методики викладання географії мало прийняття постанови Ради Народних Комісарів СРСР і ЦК ВКП (б) від 16 травня 1934 р. "Про викладання географії в початковій і середній школі СРСР", у якій чітко наголошено на необхідності в процесі навчання географії розширити "географічну характеристику кожної з республік, країв і областей (опис річок, озер, морів, клімату, флори й фауни, характеристики населення найбільших міст, залізничних і шосейних шляхів та ін.)" [41, с. 167].

Прийняття цієї постанови сприяло активізації роботи з розробки та реалізації ідей щодо розвитку змісту шкільної географії, удосконаленню методів, прийомів і форм організації навчально-виховного процесу, підготовки вчителів-географів. Важливою подією, пов'язаною з постановою "Про викладання географії в початковій і середній школі СРСР", було заснування в в 1934 році журналу "Географія в школі", на шпальтах якого активно публікувалися статті з проблем методики викладання географії, висвітлювався передовий педагогічний досвід роботи кращих учителів, надавалася інформація про природу, населення, господарство, екологічні, економічні та інші проблеми країни й світу, публікувалася інформація про нову навчальну, методичну, науково-популярну літературу й атласи.

З упровадженням предметної системи навчання особливого значення у формуванні практичних умінь і навичок учнів набули шкільні географічні майданчики, які створювали вчителі й учні. Багато приладів виготовляли самостійно, придбати обладнання для географічного майданчика було дуже складно, тому на них проводили найпростіші практичні роботи й спостереження, які прищеплювали учням спеціальні вміння й навички дослідження компонентів природи своєї місцевості, сприяли активізації процесу навчання, розвитку самостійності й відповідальності за виконану роботу.

Зміни змісту шкільної географічної освіти та необхідність забезпечення політехнізації процесу навчання обумовили активне використання в навчально-виховному процесі з географії таких методів і форм організації навчально-пізнавальної діяльності дітей, як екскурсії та спостереження. Навчальні програми з географії визначали теми, засвоєння яких передбачало проведення певних спостережень і екскурсій, з метою забезпечення формування уявлень про природні об'єкти та явища, на прикладах місцевої природи пояснити різні процеси, взаємозв'язки, закономірності довкілля.

Посилення вимог до організації й проведення навчально-виховної роботи з географії обумовило підвищення методичного рівня розробки цього питання. У роботах М. Баранського, В. Буданова, О. Діброви, В. Зарецького, Ф. Калиніна, В. Кістяківського, О. Маринича, О. Половинкіна, Г. Скарлато, К. Сонгайла, І. Старовойтенка, М. Токарського, В. Троповіцина, Є. Шиповича, М. Янка та ін. аналізуються можливості поліпшення навчального процесу з географії в школах, висвітлюються методичні особливості підготовки школярів до майбутньої трудової діяльності, розкриваються шляхи подолання формалізму в навчанні географії.

Етап розвитку шкільної географії та методики її викладання, що охоплює 1958 - 80-і роки ХХ століття, пов'язаний з нестійкими тенденціями та значними протиріччями в суспільно-політичному, соціально-економічному й культурно-освітньому житті країни. Загальне протиріччя між підвищенням вимог до освіти молодого покоління та застарілими способами її здійснення обумовило прийняття в 1958 році Закону "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР", яке призвело до кардинальних змін освітньої парадигми. Зміна "школи життя" на "трудову школу", яка сприяла орієнтуванню загальноосвітньої школи на підвищення рівня загальних і політехнічних знань та посилення практичної спрямованості освіти вимагала докорінного поліпшення шкільного викладання, розробки принципу зв'язку навчання з життя, що знайшло своє відображення, в першу чергу, в зміні змісту шкільної географічної освіти.

Зміст шкільних курсів географії був предметом гострого обговорення з початку 30-х років. Прагнення систематизувати й розширити питання загальної географії незмінно призводили до перевантаження програм навчальним матеріалом, причому розширення теоретичного матеріалу в змісті програм відбувалося на тлі постійного зменшення годин відведених на вивчення географії. Більшість методистів-географів, зокрема О. Барков, М. Баранський, П. Терехов, В. Ерделі, П. Кочергін відзначали явну невідповідність змісту шкільної географії рівню розвитку дітей, особливо це стосувалося курсу "Загальна фізична географія" (з 1954 р. - "Початковий курс фізичної географії") для п'ятого класу.

У зв'язку з прийняттям закону "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР" наприкінці 50-х - на початку 60-х років з метою практичного здійснення зв'язку навчання з життям і політехнічною підготовкою учнів було в черговий раз переглянуто навчальні програми з географії. У 1960 - 1961 навчальному році цей предмет викладали вже за новими програмами, побудованими на краєзнавчій основі. Краєзнавча основа змісту програми надавала можливість організувати наукове пізнання природи рідного краю, забезпечувала посилення практичної спрямованості навчання, полегшувала засвоєння основних теоретичних положень шкільної географії, була сполучною ланкою між навчально-виховним процесом і життям учнів.

Переорієнтація з середини 60-х років вітчизняного освітнього простору на пріоритети "школи навчання" зумовила регламентацію й стандартизацію шкільної освітньої системи, відмову від практичної спрямованості навчально-виховного процесу, теоретичну перевантаженість змісту шкільної географії, переважання репродуктивних методів навчання. Програми з географії в черговий раз змінюються. Основними особливостями нових програм, які діяли в школах з 1968 по 1981 роки були: більш чітке виділення двох самостійних блоків географії: фізичної (5 клас -"Початковий курс фізичної географії", 6 клас - "Географія материків", 7 клас - "Фізична географія СРСР") та економічної (8 клас - "Економічна географія СРСР", 9 клас - "Економічна географія зарубіжних країн"); зміна концентричної побудови програми на на лінейно-ступінчасту (поступове ускладнення навчального матеріалу без недоцільних повторень); посилення теоретичної складової змісту за рахунок розширення системи понять, законів, принципів географічної науки.

Загальна позитивна тенденція методичного вдосконалення системи географічної освіти була пов'язана з посиленням теоретичної обгрунтованості методики викладання географії в школі провідними методистами-географами. На цьому етапі розвитку МВГ збільшилася кількість авторських методичних розробок програмної та позапрограмної діяльності з організації навчально-виховного процесу з географії, що дозволяли підвищити цілеспрямованість та ефективність навчання та розвитку учнів, ставали основою, навколо якої формувалася система виховної роботи в школах, і запорукою динамічного розвитку шкільної географії у вітчизняних загальноосвітніх закладах.

У своїх працях відомі українські (П. Бурдейний, В. Вілєнкін, А. Волкова, В. Гаврилюк, О. Діброва, В. Корнєєв, М. Костриця, М. Откаленко, Г. Станкевич, І. Старовойтенко, Є. Шипович, П. Шищенко, М. Щербань та ін.) та російські (І. Баринова, А. Бібік, Т. Герасимова, А. Даринський, М. Ковалевська, В. Коринська, В. Максаковський, І. Матрусов, Л. Панчешникова, Г. Понурова, І. Самойлов, К. Строєв, Д. Широкий та ін.) науковці, на основі багаторічного досвіду та аналізу роботи вчителів, усебічно й глибоко висвітлюють роботу з пошуку конкретних шляхів установлення зв'язку географії з життям, удосконалення методів і форм організації навчально-виховної роботи з географії та краєзнавства, установлення загальних освітніх і виховних завдань шкільної географічної освіти, методичної розробки її основних елементів (цілей, завдань, принципів організації, змісту, форм, методів, прийомів і засобів навчання географії, особливостей планування й керівництва навчально-пізнавальною діяльністю), удосконалення наявних та пошук нових можливостей використання педагогічного потенціалу шкільної географії в навчально-виховному процесі.

Основні методичні пошуки були спрямовані не на зміну організаційних форм програмної роботи (які залишалися традиційними - урок, практична робота на місцевості, екскурсія), а на ускладнення змісту діяльності з засвоєння компонентів змісту географічної освіти, підвищення трудності пропонованих школярам завдань, ускладнення прийомів навчальної діяльності учнів під час спостережень та виконання практичних робіт, що є показником зростання вимог до опанування навчальним матеріалом. Новаторськими в методиці географії були спроби розробити методичні аспекти використання в процесі навчальної діяльності з географії проблемні методи навчання, реалізувати міжпредметні зв'язки, створити методичні умови забезпечення високого рівня пізнавальної самостійності учнів.

Творчий пошук освітян у напрямку методичного вдосконалення системи шкільної географічної освіти гальмував директивний характер функціонування освітньої системи. Характерні риси педагогічного процесу в освітніх закладах цього етапу - бюрократизація, ідеологічна спрямованість навчально-виховного процесу, ігнорування інтересів учнів і вчителів, лінія на зрівняльне навчання, обмеженість матеріальних можливостей вітчизняної школи, недостатній рівень професійної підготовки вчителів - визначили основні вади реальної практики шкільної географії: наукову необгрунтованість і перевантаженість програм з географії; шаблонну побудову, одноманітність форм організації навчально-виховного процесу з географії; пасивну або псевдоактивну позицію учнів у процесі навчання та позицію вчителя, спрямовану на первинне орієнтування школярів у навчальному матеріалі й вербальну передачу їм географічної інформації; нераціональний розподіл часу між репродуктивною, конструктивною та творчою діяльністю учнів у процесі навчання географії; порушення єдності та взаємозв'язку програмної та позапрограмної роботи з географії в школі.

Уведення в 1981/82 навчальному році доволі формалізованих програм з географії, спрямованих на генералізацію об'єктів вивчення та нормалізацію навчального навантаження, та спроби реформування системи шкільної освіти (Постанова "Про основні напрями реформи загальноосвітньої й професійної школи" (1984)) не змінили загальних ознак погіршення справ шкільної географічної освіти - формального підходу до організації навчально-виховного процесу з географії, зниження рівня опанування учнями компонентами географічної освіти, зменшення інтересу школярів до навчання - які свідчили про її кризовий стан.

Похожие статьи




Розвиток шкільної географії та методики її викладання за радянських часів (1920 - 1991) - Методика викладання географії

Предыдущая | Следующая