Педагогіка любові, Золоте коріння - Педагогіка любові

Золоте коріння

Дід і баба

"Літній чоловік не посоромиться за-питати в дитини семи днів про своє життя - і буде жити вічно" ("Євангеліє" від Хоми).

В українському досвіді виховання дуже довіряли чистому зору дитячого серця. У дитини не соромились інколи "питати": серйозно і поважно ставились до її слів, особливо коли йшлося про певні магічні ігри, в яких брали участь тільки діти.

Найуважнішими до дитини і її світу бувають, як правило, дідусі та бабусі: з цього приводу в народі казали "старе - що мале". Не стільки старечу немічність порівнювали з дитячою невмілістю, скільки вбачали у цій близькості тонке взаєморозуміння.

Бо старші люди уже набули життєвого досвіду і наблизились до меж духовного світу, а діти ще не забули досвіду своєї душі і не встигли віддалитись від світу духовного знання.

Розглядаючи сьогодні традиційну культуру виховання, маємо брати з неї лише те, що належить до незмінної природи людини, завжди виходити із потреб даного часу. Бо кожне покоління має свою мету, свої засоби самоутвердження, кожен етап випробувань людства вимагає свого погляду на людину у змінності і постійному вдосконаленні її життєвої програми.

Що стосується виховного впливу дідусів та бабусь, то він майже не похитнувся, і причиною цього є тісна генетична і кармічна спорідненість внуків із батьками своїх батьків: тато і мама є наче зв'язковою ланкою між ними. Недаремно в народних казках у ролі батьків та прямих наставників героїв і героїнь виступають, як правило, дід та баба.

"Життя прожити - не поле перейти", - говорили в народі. Мудрість виховання з боку старших найперше полягала в тому, що вони осмислено оцінювали свій життєвий досвід. І приходили до висновку, що "чужим умом мудрим не станеш", "з чужої миски не наїсися". Важливо було допомогти утвердити в дитині власну волю до виживання, силу, відвагу у переборенні життєвих труднощів.

Найбільша допомога дитині у родинному вихованні полягає в довірливому допусканні її до всього, що відбувається в домі: до прибирання, готування їжі, спілкування з домашніми тваринами.

Адже саме так - не з примусу, а з любов'ю, керуючись тільки їй притаманним "графіком" включення у різні форми діяльності і пізнання світу, дитина послідовно і радісно навчається бути активним учасником того, що ми називаємо життям у соціумі, вихованням у родинному колі, у колі звичаєвої культури свого народу.

Дід та баба в українській сім'ї традиційно ставали найпершими наставниками дитини з моменту, коли дитя відривалось від колиски і від маминих грудей та починало свою мандрівку у світ з обмацування та грунтовного обстеження кожного закутка в хаті.

Молоді батьки, особливо в наш час, коли у них дуже багато сторонніх "консультантів", що залякують інфекціями, вірусами, вродженими патологіями, - занадто старанно опікуються своїми дітьми, буквально "стерилізуючи" життєвий простір довкола дитини. Вони часто бігають на консультації до лікарів, як тільки дитина чхне чи в неї з'явиться нежить, - і навіть не задумуються над тим, як ці сторонні втручання впливають на психічний стан дитини. Вона стає неспокійною, вередливою, роздратованою. Особливо, коли дитина єдина в сім'ї, їй ні з ким порозумітися, розважитись, "поспілкуватись" зрозумілими засобами комунікації.

Проблема недосвідченості молодих батьків існувала завжди - це природна проблема. В традиційній народній культурі виховання функції догляду за дитиною природно розподілялись між членами родини: до року дитина перебувала переважно тільки під маминою опікою, до трьох років її тісно опікувало сімейне коло - в цей час дитина була просто культовим об'єктом поклоніння з боку всієї родини. Далі молоді батьки "віддавали" її в науку до діда та баби, а самі повністю віддавались роботі у полі та по господарству.

Дідова та бабина наука була дуже ефективною, бо вона була неспішною, уважною до дитини, вдумливою, послідовною, терпеливою і грунтовною.

Дідусі і бабусі в силу свого досвіду менше бояться, що дитина зашкодить собі, пхаючи до рота все, що попадеться, вивчаючи на дотик і смак привабливий світ.

Дітям дозволялося бавитися з котом, хоча вони не раз дошкуляли йому, але кіт чи будь-яке інше живе створіння інтуїтивно, всіма своїми внутрішніми відчуттями сприймає дитину і, не відчувши в її серці агресії, поблажливо ставиться до її "прийомів гри".

Старші люди є добрими наставниками дитини уже тому, що ставляться до неї, як до рівної собі. Їхнє становище в сім'ї дуже подібне: і ті, і другі ще і вже потребують сторонньої опіки, і в онуків, і в їхніх опікунів є вдосталь часу для того, щоб займатися своїми власними справами.

Малі діти уважні до оточення, бо світ лише відкривається для них, а старі люди нарешті вчаться цінувати кожну мить життя, бо його сонце помалу котиться до заходу.

Саме спокій споглядання і воля в активному прояві радості життя, любов і спокійна доброта є тим благодатним живильним середовищем, в якому повинна виховуватись дитина до семи літ.

В українській звичаєвій культурі вік дитини до семи літ пошановувався як ангельський: вважалось, що життєва свічка людської енергії в різні пори життя горить по-різному, хоча це одна й та сама свічка. І кожен період людського життя - дитинство, юність, молодість і старість, - асоціювались з порами року. Тому раннє дитинство - це рання весна: весела, чиста, щебетлива, дуже активна і рухлива, - в ній закладена вибухова енергія, що дасть силу досвітити і дозріти до зими і до нового народження. Хто вимагає від весни понурої мудрості осені чи спокійної погідності літа? Всьому свій час під сонцем. І те, що може втілити весна, ніколи не наздожене осінь.

Тому діди і бабусі довірливо спілкувалися з маленькими дітьми, цінуючи силу їхньої інтуїції, силу дитячого слова, чесно і правдиво відповідаючи на запитання онуків, розвиваючи світ їхньої уяви, плекаючи мовне дерево людської мудрості.

І в цій науці виховання щоденним усним Євангелієм була казка.

Що таке казка? Це справді чарівний ключ до відкриття таємниць Буття. Христос, навчаючи своїх апостолів у притчах, говорив: "ВІДКРИЮ У ПРИТЧАХ УСТА СВОЇ, РОЗПОВІМ ПРО ТАЙНИ ВІД ПОЧАТКУ СВІТУ".

Казка закодувала в собі велику науку про походження світу, його будову, про людину і корені її духовного росту, про закони взаємодії з усім Всесвітом.

Ось перші найпростіші, з точки зору дорослої логіки, казочки, які неквапливо розповідає дідусь чи бабуся своєму пестунчикові: "Жили собі дід та баба, і була в них курочка ряба. І знесла вона їм яєчко..."

Чи то сільське дитя, чи міське, котре тієї курочки в очі не бачило, - воно аж захлинається від щастя, слухаючи улюблену казочку. Особливий захват викликає в дітей золоте яєчко. Чому? В дорослої людини слово "золоте" викличе асоціації із золотом: такий собі злиток завбільшки з куряче яйце. А в дитини кожне слово вимальовує образ - і золоте яєчко чітко асоціюється у неї із сяючим сонечком. Тому викликає почуття захоплення, яке іде від первісної пам'яті про народження світу.

Адже період дитинства - це період весни людства, коли воно ще жило радістю творення всього сущого. І кожна людина у своєму земному житті, наче у прискореному відтворенні "прокручує" весь досвід попередніх поколінь.

Подібну реакцію викликає в дітей казочка про колобка. До речі, діти рідко запитують у дорослих, а хто такий колобок. Бо, чесно кажучи, дорослі вже самі цього не знають. Уже "забули". А діти вслухаються у музику казки з величезним захопленням і повним прийняттям того, про що в ній говориться. І не дозволяють змінювати жодного слова. Бо тайна казки - це диво див, яке десь з глибини підсвідомості "розгерметизовує", розкриває духовний і вольовий потенціал дитини, називаючи незрозумілі "паролі", за якими вона впевнено йде.

Василь Сухомлинський - педагог, що був усіма промінцями свого відкритого до світу серця пов'язаний з поетичним і лагідним духом своєї землі, з великою теплотою і любов'ю згадував свою бабусю Марію: "Вона померла напередодні війни, коли їй було сто сім років. Вона відкрила переді мною світ казки, рідного слова і людської краси... Усе найскладніше вона вміла пояснювати казкою".

І ця казка згодом повела його дорогою дитячого серця, навчила бути вчителем для інших. Василь Сухомлинський допомагав дітям збагнути самих себе, розібратись у власних проблемах, даючи їм ненав'язливі "підказки" через ті казки, які сам творив індивідуально для кожного свого учня. Це була його велика "притчова" наука, великий талант істинної любові.

Нині дітям казку переважно читають. Рідко які дідусі та бабусі мають дар оповідати казку. А саме ця неквапна розповідь, цей довірливий таємничий голос, очі, вуса, посмішка дідуся, - вся атмосфера входження у казку з довірою до оповідача, який "сам там був, мед-пиво пив - по бороді текло, а в рот не попало", - активізують дитячу увагу настільки, що казкові герої стають їй близькими і відчутними на дотик серця.

Старі люди, як правило, настільки мудрі, що вміють навчати, не навчаючи. Вони рідко моралізують, дають оцінки тим чи іншим вчинкам дитини. Вони уважно слухають дитину і дають їй можливість виговоритися.

Адже дитина, вчинивши щось не так, сама відчуває це і хоче собі пояснити, чому так сталося. Дуже часто вона просто розмірковує вголос, а якщо поруч опиняється хтось з дорослих, кого дитина не боїться, хто охоче її вислуховує, вона з радістю ділиться з ним своїми дитячими клопотами. І приймає поради, бо вони даються їй наче між іншим, просто проговорюються, - дитина може прийняти "думки вголос" за свої власні.

Світ старших людей неквапливий, а тому затишний. Якщо батьки, сповнені молодої енергії, завжди працюють, кудись поспішають, їм постійно бракує часу на те, щоби вникнути у світ дитячих турбот, то в діда та баби вистачає терпіння і часу на ремонт забавки чи майстрування нової, вони вміють дати дитині можливість спокійно побути наодинці з собою і зі світом.

Хто навчить дитину краще сприймати красу квітки, ніж сама квітка? Що краще виробить у ній мислену активність, вдумливість, витончену релігійність, внутрішній духовний спокій та рівновагу, ніж вміння споглядати світ?

Маленька дитина, бавлячись серед квітів чи серед трав, розглядаючи мурашок та жучків, спілкується з ними мовчазною мовою серця. Саме це німе дотикання до безмежних світів, що оточують людину, перетинаються зі світом її почувань, - невидимо виточує, відшліфовує всі тонкі павутинки її внутрішнього світла.

Непомітна спокійна опіка дорослих, пошанування дитячого заглиблення у таємниці довколишнього світу, вміння тонко акцентувати увагу дитини на тих чи інших речах, - все це йшло від діда та бабусі. Бо вони теж нарешті приходять до відчуття значимості кожної миті життя, яке в дитині ще не розгублене. Вони вміють просто посидіти на осонні і поспостерігати за спокійним плином хмар, як це роблять діти. Вміють послухати тишу і співміряти ритм власного серця з музикою вітру.

Діти і старі люди володіють істинною мудрістю серця.

Похожие статьи




Педагогіка любові, Золоте коріння - Педагогіка любові

Предыдущая | Следующая