ОСНОВНІ НАПРЯМИ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОСВІТИ І НАУКИ В УКРАЇНІ - Цілі та проблеми реформування освіти і науки в сучасній Україні

Державна політика в галузі загальної середньої освіти зафіксована у законі України "Про освіту" (1991 p.), зміненому і доповненому в 1996 році, Законі України "Про загальну середню освіту" (1999 p.).

Організаційно-управлінським проектом державної політики в галузі освіти є Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI століття). Зміст програми визначається як загальними принципами державної політики в галузі освіти, так і об'єктивними даними проведеного аналізу стану, тенденцій і перспектив розвитку освіти.

Принципи освітньої політики України. Державний характер управління системою загальної середньої освіти закріплений у такій системі принципів:

    - доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; - доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти; - обов'язковість повної загальної середньої освіти; - рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку; - гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей; - органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями; - незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій; - науковий, світський характер освіти; - інтеграція з наукою і виробництвом; - взаємозв'язок з освітою інших країн; - гнучкість і прогностичність системи освіти; - єдність і наступність системи освіти; - безперервність і різноманітність освіти; - поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Ці принципи визначають основні напрями, пріоритети освітньої політики, а отже, і характер освіти та освітніх закладів у країні.

Місцеві органи виконавчої влади (управління освіти при обласних державних адміністраціях, відділи освіти при районних (міських) державних адміністраціях) та органи місцевого самоврядування в галузі загальної середньої освіти забезпечують реалізацію державної політики у сфері загальної середньої освіти на відповідній території; контролюють додержання вимог законів та інших нормативно-правових актів у галузі освіти, обов'язкове виконання Державного стандарту загальної середньої освіти всіма навчальними закладами системи загальної середньої освіти, розташованими на їх території; беруть участь у розробленні та реалізації варіативної складової змісту загальної середньої освіти; створюють умови для одержання громадянами повної загальної середньої освіти; організовують нормативне, програмне, матеріальне, науково-методичне забезпечення, перепідготовку, підвищення кваліфікації, атестацію педагогічних працівників; проводять атестацію навчальних закладів системи загальної середньої освіти, розташованих на їх територіях, оприлюднюють результати атестації; сприяють проведенню інноваційної діяльності в системі загальної середньої освіти; здійснюють інші повноваження.

Для сучасного стану системи управління освітою характерний процес децентралізації, тобто передача ряду функцій і повноважень від вищих органів управління нижчим. Державні органи розробляють найбільш загальні стратегічні напрями, а обласні й районні (міські) органи спрямовують зусилля на вирішення конкретних, фінансових, кадрових, матеріальних, організаційних проблем.

Друга характерна особливість - перехід від державного до державно-громадського управління освітою. Органами громадського самоврядування загальноосвітнього навчального закладу є загальні збори (конференція) колективу; рада загальноосвітнього навчального закладу; районна (міська), обласна конференції працівників освіти; районна (міська) рада з питань народної освіти; всеукраїнський з'їзд працівників освіти.

Головна мета державно-громадського управління - поєднати зусилля держави і суспільства у вирішенні проблем формування державної політики в галузі освіти, питань навчально-виховної, методичної, економічної, фінансово-господарської діяльності закладів освіти.

Важливим показником підсилення суспільного характеру управління освітою є роздержавлення системи освіти. Поряд з державними в Україні функціонують недержавні загальноосвітні навчально-виховні заклади, створені на основі інтересів та бажань учнів і батьків, учителів і вихователів, запитів регіональних, національних, професійних, конфесіональних об'єднань і груп. Управління такими закладами здійснює безпосередньо його засновник або за його дорученням опікунська рада, сформована засновником. Недержавний загальноосвітній заклад має свій Статут, у якому визначені права опікунської ради, структура управління тощо.

Загальноосвітній навчальний заклад реалізує положення Конституції України, Закону України "Про освіту", Закону України "Про загальну середню освіту", інших нормативно-правових актів у галузі освіти. Він задовольняє потреби громадян відповідної території у здобутті повної загальної середньої освіти; забезпечує єдність навчання і виховання; розробляє та реалізує варіативну складову змісту загальної середньої освіти; створює науково-методичну і матеріально-технічну базу для організації та здійснення навчально-виховного процесу; забезпечує відповідність рівня загальної середньої освіти Державному стандарту загальної середньої освіти; здійснює інші повноваження.

Відповідно до освітнього рівня, який забезпечується загальноосвітнім навчальним закладом (початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта) існують різні типи загальноосвітніх навчальних закладів І, II, III ступенів:

Середня загальноосвітня школа - загальноосвітній навчальний заклад І-Ш ступенів (І ступінь - початкова школа, II ступінь - основна школа, III ступінь - старша школа, як правило, з профільним спрямуванням навчання);

Спеціалізована школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів;

Гімназія - загальноосвітній навчальний заклад ІІ-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю;

Ліцей - загальноосвітній навчальний заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою;

Колегіум - загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілів;

Загальноосвітня школа-інтернат - навчальний заклад з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги;

Спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку;

Загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів з відповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування;

Школа соціальної реабілітації - загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (створюється окремо для хлопців і дівчат);

Вечірня (змінна) школа - загальноосвітній навчальний заклад ІІ-ІІІ ступенів для громадян, які не мають можливості навчатися у школах з денною формою навчання.

Інші навчальні заклади системи загальної середньої освіти:

Позашкільний навчально-виховний заклад - навчальний заклад для виховання дітей та задоволення їх потреб у додатковій освіті за інтересами (науковими, технічними, художньо-естетичними, спортивними тощо);

Міжшкільний навчально-виробничий комбінат - навчальний заклад для забезпечення потреб учнів загальноосвітніх навчальних закладів у профорієнтаційній, допрофесійній, професійній підготовці;

Професійно-технічний навчальний заклад - навчальний заклад для забезпечення потреб громадян у професійно-технічній і повній загальній середній освіті;

Вищий навчальний заклад І-ІІ рівнів акредитації - навчальний заклад для задоволення потреб громадян за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста і бакалавра з одночасним завершенням здобуття повної загальної середньої освіти.

Загальноосвітня програма будь-якого загальноосвітнього навчального закладу складається з двох частин. Перша частина інваріантна, формується на основі Державного стандарту загальної середньої освіти (понад 70% змісту програми).

Всі програми загальноосвітніх навчальних закладів поділяються на загальноосвітні і професійні.

До загальноосвітніх належать такі програми: початкової загальної освіти (І-ІУ класи); базової загальної середньої освіти (У-ІХ класи); повної загальної середньої освіти (Х-ХІІ класи). Загальноосвітні програми спрямовані на формування загальної культури учнів, їх адаптацію до життя в суспільстві і створення основ для свідомого вибору і засвоєння професійних програм.

До професійних програм належать програми початкової професійної освіти і середньої професійної освіти. Ці програми призначені для підготовки спеціалістів відповідних кваліфікацій з одночасним завершенням здобуття повної загальної середньої освіти.

Для всіх перерахованих вище основних програм (і загальноосвітніх, і професійних) Державний стандарт визначає обов'язковий мінімум змісту.

Додержання вимог Державного стандарту загальної середньої освіти є обов'язковим для загальноосвітніх навчальних закладів, а також професійно-технічних та вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації незалежно від підпорядкування, типів і форм власності.[8]

Необхідність розв'язання глобальних проблем, що стоять перед людством на порозі третього тисячоліття, вимагає високого рівня освіти, зростання інтелектуального та духовного потенціалу суспільства, підготовки нової генерації працівників, здатних створювати найновітнішу техніку, технології.

Система освіти є одним із найважливіших соціальних інститутів у будь-якому суспільстві. ЇЇ становище, ефективність функціонування, значимість у суспільстві виступають показниками рівня розвитку суспільства та держави.

Українська вища освіта переживає переломний момент свого розвитку. Відбувається глобальне реформування вищої освіти, спрямоване на зміну концептуальних пріоритетів, на пошук шляхів інтеграції до Європейської системи.

Входження української вищої освіти в європейський освітній простір є важливою і багато в чому вирішальною складовою загального процесу європейської інтеграції України. Приєднання України до загальноєвропейської акції під назвою "Болонський процес", спрямованої на створення спільного європейського простору вищої освіти буде потужним поштовхом до позитивних системних змін у системі вищої освіти України, зокрема у таких сферах, як автономія університетів, прозорість систем вступу та оцінювання, моніторинг якості освіти, мобільність студентів, подолання корупції.

Стратегія співпраці України з Європейським Союзом передбачає поступову інтеграцію національної системи вищої освіти в Європейський освітній простір, як напрям, завдяки якому можна досягти вагомих успіхів у всіх інших євроінтеграційних процесах. Інтеграція української вищої освіти в європейський освітній простір може стати одним з вирішальних системних чинників у входженні України в об'єднану Європу. Інтеграційний процес у сфері освіти і науки полягає, насамперед у впровадженні європейських норм і стандартів в освіті. Не менш важливим міркуванням є те, що дії, спрямовані на європейську інтеграцію через вищу освіту, слугуватимуть каталізатором реформування української системи вищої освіти.

Вища освіта в сучасному світі втрачає свої національні традиції, переборює границі і здобуває риси єдиного світового освітнього простору. 3 початку 80-x рр.. ХХ ст. в більшості західних країн з ініціативи урядів були початі радикальні реформи системи вищої освіти, що торкнулися фінансування, керування і зв'язків вузів з політикою і суспільством.

Традиції університетської освіти, історія становлення і розвитку університетів у різних країнах привело до формування в сучасному світі двох типів університетської парадигми - парадигма "академічного капіталізму" (США, Великобританія, Канада, Австралія) і соціально орієнтованої концепції країн Європи, що на перший план виводить не економічні, а культурні цінності університету.

Наприкінці 90-x рр.. минулого століття Радою Європи і ЮНЕСКО була почата спроба створення нової концепції вищої освіти, яка знайшла свій вираз в Болонському процесі. В ньому підкреслюється, що сьогодні у світі, і особливо в Європі, необхідно створити не тільки загальну валютну, банківську й економічну системи, але і єдиний масив знань, що спирається на надійну інтелектуальну, культурну, соціальну і технічну основу. Закладам вищої освіти відводиться роль лідерів в цьому процесі. Основною ідеєю Болонського процесу було створення в Європі відкритої системи вищої освіти, яка змогла б, з одного боку, вдумливо зберігати культурну розмаїтість окремих країн, а з іншого боку сприяти створенню єдиного простору викладання і навчання, у якому студенти і викладачі мали можливість необмеженого пересування і склалися б всі умови для більш тісного культурного співробітництва.

Включення України в Болонський процес дозволить не тільки забезпечити міжнародне визнання українських дипломів про вищу освіту, а й наблизить до європейської концепції вищої освіти, яка орієнтована не тільки на ринкові відносини в освіти, але й на збереження культуротворчої функції сучасних університетів. [9-15]

Економічне процвітання будь-якої країни можливе сьогодні лише за умови інтенсивного технологічного використання наукових знань, коли інновації, засновані на новітніх досягненнях сучасної науки, визначають суть функціонування здорової зростаючої економіки. Розвинені країни впевнено простують до постіндустріального інформаційного суспільства, в якому знання та інформація разом з духовністю стають провідною продуктивною силою. Тому в рамках сучасних цивілізаційних вимірів Україна так само має спрямувати свій поступ до реалізації моделі суспільства стійкого, екологічно безпечного розвитку, що грунтується на гармонійному поєднанні економічної, екологічної та соціальної сфер. У такому суспільстві наука й освіта набувають пріоритетного значення. Без їх належного рівня перехід України на інноваційну модель розвитку, що є нині одним із найважливіших завдань, просто неможливий. Світовою практикою, самим життям доведено, що лише єдність освіти з наукою є запорукою високої якості освіти та належного інтелектуального супроводу державотворення. Це є і провідною вимогою Болонської декларації щодо інтеграції європейської вищої освіти.

Тимчасом українська наука перебуває у вкрай критичному стані, який не тільки не відповідає потребам сучасної якісної освіти, а й створює реальну загрозу безпеці держави.

Сьогодні, проголошуючи рух до інноваційної економіки, ніхто серйозно не з'ясував, а що це конкретно означає в контексті української економіки з огляду на стан вітчизняної науково-технологічної сфери. Без глибокого аналізу цієї справи можна з упевненістю констатувати, що вирішення питання переходу до реальної інноваційної економіки принципово неможливе. І ніякі технопарки чи дослідницькі парки, розвиток яких планується поставити в центр проблеми, тут реально не допоможуть. Усе залишиться на рівні декларацій і примітивності, як це вже було, коли Україна розвивалася то в умовах "перехідної економіки", то "економіки конкурентоспроможної", то "економіки ринкової".

У зв'язку з величезними втратами в нашій науці, а отже, й освіті, ми мало що можемо самостійно робити на рівні сучасного хайтеку. Сьогодні на це спроможні лише США, Японія, деякі європейські та інші заможні країни, де за вже створеної належної наукової інфраструктури на одного науковця припадає щорічно 100-200 тис. дол. Європа, як завдання, говорить про суму 1 млн. євро. Це є приклад і виклик для України, якщо вона прагне увійти до європейської спільноти. За нашої ж занедбаної наукової матеріально-технічної бази та близько якихось 2 тис. доларів щорічно на науковця, дай Боже, щоб ми зберегли здатність до ефективного використання відомих новітніх технологій. Перехід до інноваційної економіки означає рух до економіки, побудованої на нових знаннях, які, як засвідчує досвід європейських країн, потребують неформального поєднання освіти, науки, інновацій. В Україні ці три складові роз'єднані між собою. Для створення сприятливого інноваційного середовища потрібна чітка, цілеспрямована державна політика.

Наукова галузь в Україні потребує невідкладного грунтовного реформування, причому не окремих її складових (академічної, прикладної чи вузівської), а української науки загалом. Без цього неоднозначно сприймаються рекомендації Міжгалузевої наради з питань розвитку науки у вищих навчальних закладах, що відбулася 21 грудня 2006 р., де йшлося більше про наукові досягнення і менше про проблеми в науковій галузі та їх розв'язання. Вистачить окремих поточних заходів, які в зазначених рекомендаціях виглядають здебільшого як побажання, наприклад: подальше зміцнення наукового потенціалу вищих навчальних закладів, підвищення ефективності фундаментальних і прикладних досліджень; розвиток фундаментальних і прикладних досліджень, спрямованих на задоволення загальнодержавних і регіональних потреб; більш широке і всебічне впровадження результатів фундаментальних і прикладних досліджень у навчальний процес; розроблення проекту Концепції Державної цільової програми інтеграції науки і освіти; організація роботи відділень магістерської підготовки для національної та галузевих академій і т. д. Але в рекомендаціях немає відповіді, чим реально всі ці заходи-побажання можуть бути забезпечені.

Похожие статьи




ОСНОВНІ НАПРЯМИ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОСВІТИ І НАУКИ В УКРАЇНІ - Цілі та проблеми реформування освіти і науки в сучасній Україні

Предыдущая | Следующая