Гігієна студентів - Студенти університета Святого Володимира та їх побут

Гігієна тіла студентів першої половини - середини ХІХ ст. мало чим відрізнялася від того, що ми знаємо про неї з наступних часів. Заборонялося заходити у верхньому одязі до дортуарів та їдальні. Руки мили милом, пуд якого коштував від 2 руб. 70 коп. до 4 руб. Мило закуповувалося різної якості, найдорожчим було доволі екзотичне для нашого регіону кокосове.

Спершу університет не мав власної лазні і наймав її із розрахунку по 2 руб. сріблом (згодом - по 57 коп.) на рік за кожного студента.

Після будівництва головного корпусу Університету Св. Володимира відпала потреба у оренді лазня приміщень - власна лазня знаходилася в одному із флігелів, збудованому у 1842 р. При лазні був служитель, до обов'язків якого входило наглядати за її чистотою та справністю, віниками і топлення самої лазні. Складалася вона із 4-х кімнат. В першій знаходилася піч із вмурованим казаном для нагріву води (очевидно, сюди зі спеціального резервуару подавалася вода, а до самого резервуару її накачували з допомогою спеціального механізму, вздовж стін стояли лавки, остання, четверта, була мийнею, в яку спеціальним краном подавалася вода. Студенти відвідували лазню раз на тиждень, в суботу (можливо, раз над два тижні, після чого змінювали білизну на чисту. Ванни використовувалися лише у лікарняних приміщеннях виключно із лікувальною метою.

У 1835 р. було вирішено побудувати спільну для вихованців університету та Київської І гімназії купальню (будівлю на воді чи біля води для купання та переодягання; у даному випадку, очевидно, було збудовано дерев'яний настил зі сходами у воду і будку для перевдягання, що стояла на воді), що було зроблено лише 1837 р. через бюрократичну тяганину та невдалі спроби орендувати подібну споруду у когось із місцевих жителів - їх у Києві майже не виявилося. Функціонувати купальня могла, звісно ж, лише у сезон, тому повністю проблему із миттям студентів не вирішувала.

Проблеми із постачанням води вирішувалися у першій половині ХІХ ст., як правило, двома шляхами: з допомогою місцевих річок, криниць та спеціальних фонтанів. В цей же час почалося використання різних механічних засобів для подачі води та з'явилися перші локальні водогони. Університет на початковому етапі свого існування задовольняв потреби у воді обома шляхами: у дворі усіх орендованих ним приміщень були криниці, у випадку, якщо їх не було, власник зобов'язувався їх збудувати. Також 2-3-чі на день коні їздили за річковою водою для кухонь. Воду привозили й тримали у бочках та різного роду дерев'яних і мідних посудинах - чанах, діжах, цебрах. Щодня для господарських потреб використовувалося 200 відер води, до чаю - 16, для пральні - 20, а в лазню -500 відер. Для умивання студентів (лише у домі І. Корта, орендованого 1834 р., було 5 мідних рукомийників) використовувалося 35 відер.

Водогін з'явився тільки в новому корпусі Університету Св. Володимира. Справа будівництва водогону виявилася доволі складною: його планувалося спорудити одночасно із самою будівлею, а розрахунки і схему мав зробити В. Беретті, проте не встиг. Тому його схему склав інженер - поручик Філоферро, щоправда, затверджена вона була уже після зведення головного корпусу, у липні 1843 р. За реалізацію проекту взявся англієць І. Джаксон руками підрядника В. Ньюкома. Будівництво його було завершено, ймовірно, до 1846 р. Водогін планувалося збудувати на основі наявних джерел води, оскільки він мав бути локальним. Біля приміщення університету знаходилося 4 криниці, лише 2 з яких можна було використати для цієї мети. Причому вода, яка вважалася придатною для пиття і приготування їжі, для чаю визнавалася "неспособною" , тому для цих потреб її привозили окремо. Але, схоже, що перший водогін в університету виконував функції не так постачання води у приміщення, як обслуговування каналізації. Відомо про існування окремих умивальних кімнат, куди вода могла надходити централізовано(на4 - му поверсі університетського приміщення знаходилися умивальні кімнати, які окремо опалювалася), а також використовувалися звичайні умивальники. У 1844-45р. лікар при лікарні казеннокоштних студентів просив надати йому умивальник із жовтої міді "з кришками на тазах і з дерев'яними фарбованими підставками". Коштував він доволі дорого-16 руб, а це є вартість слухання лекції протягом. Очевидно, використовувалися і великі пристінні умивальники-шафи, і настінні рукомийники.

Оскільки водогін був локальним, то накачування води в резервуар з допомогою насосів вимагало наявності спеціальних служителів, проте фахівців для такої справи на той час було ще замало, що створювало певні проблеми. Так, у 1849 р. один зі службовців університетських клінік писав, що "влаштовані в університетській будівлі крани від водогонів закриті через нестачу води в університетських закритих колодязях, в незакритих же вода зовсім нечиста", тому він просив дозволу найняти водовоза, який привозив би для клінік воду по3коп. за бочку, що й було зроблено. Возили так воду, що найменше, цілий рік, і це дає підстави припускати, що подібним чином вода постачалася й для гігієнічних потреб студенті він інституту.

Відхожі місця могли розташовуватися як у приміщеннях, де проживали студенти, так і в окремих будівлях. У першому випадку вони влаштовувалися у відособленому місці у спеціальних ящиках, які згодом виносилися для очистки. Під час будівництва університету було передбачено влаштування т. зв. ватерклозів, проте справ із ними рухалася повільно через відсутність водогону. Тому спершу влаштували традиційні на той час відхожі місця, що опалювалися, і очищалися вручну. Протягом 1845-48 рр. було споруджено локальну каналізацію і поставлено 48 ватерклозів, що на той час, разом із водогоном, було вершиною побутових зручностей у Києві.

Похожие статьи




Гігієна студентів - Студенти університета Святого Володимира та їх побут

Предыдущая | Следующая