Теоретико-методологічні засади дослідження проблем керівництва - Соціально-психологічні технології управління колективом

Природу лідерства можна краще зрозуміти, якщо порівнювати її з управлінням. Бути менеджером і бути лідером в організації - це не одне і те саме. Менеджер у своєму впливі на роботу підлеглих і побудові відносин з ними насамперед використовує і покладається на основу влади і джерела, що її живлять. Лідерство ж як специфічний тип відносин управління грунтується більше на процесі соціального впливу, а точніше на взаємодії в організації. Цей процес складний і потребує високого рівня взаємозалежності його учасників. На відміну від власне управління, лідерство припускає наявність в організації послідовників, а не підлеглих. Відносини "начальник - підлегий", властиві традиційному погляду на управління, заміняються відносинами "лідер - послідовник".

Практика показує, що жоден фактор не забезпечує більшої користі і вигоди для організації, ніж ефективне лідерство. Лідери потрібні для визначення цілей і задач для організації, координації процесів, забезпечення і налагодження міжособистісних контактів з підлеглими, вибору оптимальних, альтернативних шляхів вирішення проблем.

Зрозуміло, що організації, де наявні лідери, можуть досягти цього значно швидше, ніж організації, позбавлені лідерів в силу тих чи інших обставин.

Лідер - член організації, який володіє високим особистим статусом, здатний здійснювати сильний вплив на думки і поведінку членів певного об'єднання, організації, хто виконує при цьому комплекс визначених функцій. Лідер відіграє центральну роль в організації спільної діяльності.

Лідер завжди не лише виражає самого себе, власні потреби, але й потреби своєї групи або організації. З приводу цього писали Г. Кунц і С О'Доннел: "Якщо підлеглі керуються лише правилами і потребами, встановленими керівництвом, то вони зможуть працювати приблизно на 60 або 65% своїх можливостей, просто виконувати свої обов'язки достатньо задовільно, щоб утриматися на роботі. Щоб досягнути повного використання можливостей підлеглих, керівник має викликати у них відповідний відгук, здійснюючи лідерство. Це досягається за допомогою різноманітних засобів, причому в їхній основі лежать усе ті ж потреби підлеглих".

Вивчення природи лідерства в соціальних спільностях показує, що лідери, як правило, мають ряд чітко виявлених якостей.

По-перше, спосіб життя лідера передбачає тісне поєднання кар'єри і особистого життя.

По-друге, лідер ніколи не зупиняється у своєму розвитку. Здібності, честолюбність, талант, знання стимулюють лідера до подальшого розвитку і удосконалення їх.

По-третє, лідер знаходить своє справжнє покликання у застосуванні успадкованих здібностей та набутих навичок, розуму, знань, таланту як способу самореалізації саме у керівництві іншими людьми.

Приклад поведінки лідера - головне для його визнання в групі і в багатьох випадках є причиною боготворіння послідовниками (харизма). Для цього лідеру потрібно найти своїх послідовників і постійно демонструвати особисті якості і зразки поведінки (розум, силу, мужність, швидке прийняття рішень та ін.).

Лідерські відношення відрізняє те, що група послідовників признає всі якості лідера, передає йому владні повноваження (право командувати), наділяє його відповідальністю (він повинен опікуватись про членів групи і задовольняти їх потреби), а також надає йому необхідну підтримку в досягненні поставлених цілей.

У сучасних умовах ефективне лідерство - це не залізна або тверда рука, а висока чутливість до потреб підлеглих, що проявляється у розвитку працівників, їх включенню у групову роботу, у здійсненні допомоги для досягнення їх особистих цілей.

Лідерство як організаційний принцип має на меті владу і проявляється у делегуванні повноважень. Якщо начальник не буде дотримуватися цього принципу, то буде приречений на виконання надзвичайно широкого кола обов'язків, які не є першочерговими. Тому лідер має сконцентровувати свою увагу на вирішенні найважливіших питань.

Обов'язковою умовою лідерства виступає володіння владою в конкретних формальних або неформальних організаціях, незалежно від їх рівня і масштабу в країні. Формалізована влада лідера закріплюється законом, тобто є легітимною. Проте у всіх випадках лідер має соціальну і психологічну опору у колективі людей, які за ним слідують. Саме тому на підставі цього виділяють формальне і неформальне лідерство. У першому випадку вплив на підлеглих здійснюється з позиції посади, яку займає лідер. Процес впливу на людей завдяки особистим здібностям, вмінням та іншим ресурсам є характерним для неформального лідерства.

Вважається, що ідеальним для лідерства є комбінація двох основ влади: особистої та організаційної.

Саме тому природу лідерства намагалося пізнати багато вчених з різних країн і з позиції різних методологічних засад.

На сьогодні існує велике різноманіття визначень і підходів до вивчення даного явища в управлінській теорії. Проблеми лідерства ключові для досягнення організаційної ефективності. З одного боку, його розглядають як наявність певного комплексу якостей, притаманних тим, хто успішно може впливати на інших. З іншого - це процес переважно несилового впливу для досягнення групою або організацією своїх цілей.

У літературних джерелах можна зустріти чимало визначень лідерства. У них багато авторів намагались чітко сформулювати той особливий компонент, який вносить сам лідер. Згідно з Дж. Террі, лідерство - це вплив на групи людей, який спонукає їх до досягнення спільної мети. Р. Танненбаум, І. Вешлер і Ф. Массарик визначали лідерство, як міжособову взаємодію, яка проявляється в конкретній ситуації за допомогою комунікаційного процесу і направлена на досягнення цілей.

Лідерство - це тип управлінської взаємодії, оснований на найефективнішому для даної ситуації поєднанні влади і спрямований на спонукання людей для досягнення певної мети.

З точки зору Річарда Дафта, "лідерство - взаємовідносини між лідером і членами групи, які здійснюють вплив один на одного і спільно прагнуть до реальних змін і досягнення результатів, що відображають їхні спільні цілі".

В. Хоккінг вважав, що лідерство -- функція групи, яка передається лідеру, тільки тоді, коли група бажає слідувати висунутій ним програмі.

Лідерство також визначають як процес соціального впливу, при якому лідер шукає добровільної участі підлеглих в діяльності по досягненню організаційних цілей (Шрисхайн); або як процес здійснення впливу на групову активність, який спрямовано на досягнення цілей.

За Фрідлером лідерство виступає як конкретні дії лідера по координації та управлінні діяльності групи).

Лідерство - це здатність впливати на індивідуумів та групи людей, щоб спонукати їх працювати для досягнення мети.

Є багато засобів, за допомогою яких можна впливати на інших і вести ефективне управління - не одне й те ж. Є одне питання, яке потребує відповіді: як повинен вести себе управлінець, керуючий, який є лідером. Які засоби впливу і стилі поведінки показали себе найбільш ефективними для направлення сил людей для досягнення цілей організації.

Це тяжкі запитання, і відповіді на них лежать не на поверхні. Теорія лідерства намагається виявити і передбачити, які характеристики лідерства виявляються найбільш ефективними і чому.

"Керівництво, - пише Р. Л. Кричевский, - феномен, який має місце у системі формальних (офіційних) відносин, а лідерство - феномен, породжений системою неформальних (неофіційних) відносин". Керівництво - явище більш стабільне, ніж лідерство, адже роль лідера виникає стихійно, у штатному розпорядженні організації його немає.

Керівництво та ефективне лідерство стали об'єктом дослідження, коли на початку двадцятого століття почали вперше вивчати управління. Але лише в період між 1930 і 1950 рр. було вперше прийнято вивчення лідерства в великих масштабах і на систематичній основі.

У залежності від обраних засобів впливу, які є найбільш ефективними у процесі спрямування людей на досягнення цілей організації, учені-біхевіористи вирізняють такі підходи:

    - поведінковий підхід; - підхід із позиції особистих якостей керівника - ситуаційний підхід.

Згідно з поведінковим підходом до лідерства результативність управління визначається не стільки особистими якостями лідера або керівника, скільки тим, як керівник поводить себе зі своїми підлеглими. Отже, даний підхід спирається на стиль керування.

Стиль керування - це манера поведінки керівника щодо підлеглих, через яку і здійснюється вплив на працівників організації.

Похожие статьи




Теоретико-методологічні засади дослідження проблем керівництва - Соціально-психологічні технології управління колективом

Предыдущая | Следующая