Чинники розвитку інноваційної діяльності підприємства - Діагностика інноваційного розвитку ДП "Ємільчинське лісове господарство"

Для оцінки і моніторингу інноваційного потенціалу підприємства пропонується з деякою періодичністю визначати позиції підприємства в просторі оцінок інноваційного потенціалу, для чого необхідно проаналізувати підприємство по ряду показників -- чинників інноваційного потенціалу, кожен з яких характеризує матеріально-технічну, або інтелектуальну складову, або обидві одночасно. Склад чинників, використовуваних для оцінки кожної складової визначається експертним методом.

Ефективність інноваційного процесу залежить від стану інноваційного потенціалу підприємства, основу якого складають фінансові, матеріальні, кадрові, інтелектуальні, інфраструктурні і інші ресурси.

Аналіз джерел фінансування інноваційних заходів підприємств України за останні роки засвідчив, що із загальної суми використаних на інноваційні цілі фінансових ресурсів майже 60-70% становили власні кошти підприємств, фінансування з державного бюджету дорівнювало приблизно 2-4%, кредитні ресурси становили 2-3%, кошти інвесторів - 1-2%. Як видно з наведених даних, основним таким джерелом є власні кошти суб'єктів господарювання, і стає очевидним, що у майбутньому слід спиратися саме на них. Висока ризикованість інноваційних проектів зумовлює низьку частоту коштів інвесторів і кредитних ресурсів [4,c.546].

Матеріально-технічні ресурси є речовинною основою інноваційного потенціалу, визначають його техніко-технологічну базу, впливають на масштаби й темпи інноваційної діяльності. Формування інноваційного потенціалу може бути ускладнено труднощами їх одержання. Тому дуже актуально, особливо в наших умовах, орієнтувати його на створення нематеріаломістких нововведень, що дасть змогу максимально комплексно використовувати наявну сировинну базу, нові види матеріалів, утилізацію відходів відповідно до екологічних вимог, що висуває суспільство до виробників.

Кадрова складова інноваційного потенціалу може характеризуватися такими показниками, як загальна чисельність працівників, зайнятих у НДДКР, структурний розподіл чисельності персоналу за видами діяльності, за кваліфікаційними групами [18, c.41].

Рівень інтелектуальної складової інноваційного потенціалу розраховують сукупністю наступних показників (коефіцієнтів): плинність працівників високої кваліфікації, розраховується як відношення кількості працівників, що звільнилися, до загальної кількості працівників даної кваліфікації; питома вага інженерно-технічного персоналу і науковців, розраховується як відношення їхньої кількості до всієї кількості працюючих; показник винахідницької (раціоналізаторської) активності, визначається як відношення кількості винаходів (рацпропозицій) до кількості працюючих чи інженерно-технічних працівників; показник освітнього рівня, визначається як відношення кількості осіб, що мають вищу (спеціальну) освіту відповідно до профілю діяльності підприємства, до загальної кількості працюючих і т. п.

Як показники рівня інформаційної складової можуть бути використані такі коефіцієнти: коефіцієнт повноти інформації (Кпл), що розраховується як, відношення обсягу інформації, що є в розпорядженні особи, що приймає рішення (ОПР), до обсягу інформації, необхідної для ухвалення обгрунтованого рішення; коефіцієнт точності інформації (Кт), що розраховується як відношення обсягу релевантної інформації до загального обсягу наявної в розпорядженні ОПР інформації; коефіцієнт суперечливості інформації (Кпр), що розраховується як відношення кількості незалежних свідчень на користь ухвалення рішення до загальної кількості незалежних свідчень у сумарному обсязі релевантної інформації.

Оцінка ринкової складової інноваційного потенціалу може бути здійснена за методикою SWOT-аналізу, згідно якої фактори ринкового середовища і фактори, що визначають внутрішні можливості підприємства, поділяють на дві групи. Для зовнішнього середовища - можливості розвитку і загрози розвитку, для підприємства -- сильні і слабкі сторони його діяльності.

Вплив кожного з факторів (як зовнішнього середовища, так і внутрішнього) на можливості розвитку підприємства по інноваційному шляху запропоновано оцінювати за допомогою коефіцієнтів упевненості, що виміряються за шкалою від -1 до +1. Кожний з факторів розглядається як свідчення за чи проти можливості розвитку інноваційним шляхом. При цьому можливості, надані ринком, і сильні сторони підприємства оцінюють від 0 до +1, а загрози і слабкі сторони - від 0 до --1. Значення коефіцієнта впевненості відображає ступінь впевненості в тому, що вплив вимірюваного ним фактора збільшує (+) чи зменшує (-) можливості розвитку на основі інновацій.

Для ефективного функціонування економіки необхідно, щоб інновації впроваджувалися на макрорівні шляхом міжгалузевих структурних зрушень і якісних змін у стані продуктивних сил.

На мікрорівні мають бути створені умови для впровадження підприємствами інновацій і локальних новацій з метою розв'язання тактичних і стратегічних завдань щодо збільшення за необхідності обсягу виробництва продукції вищої якості, випуску нових видів продукції, досягнення стабільності виробництва в результаті пом'якшення впливу несприятливих природних умов, забезпечення економії ресурсів, особливо енергоносіїв, та охорони довкілля, успішного вирішення соціальних питань, пов'язаних із докорінними змінами умов праці, життя і побуту людей на селі.

Наукою і світовою практикою доведено, що інноваційна діяльність вищого рівня та виробничо-інноваційна діяльність підприємств може бути успішною тоді, коли вона супроводжуватиметься інституціональним розвитком -- створенням і забезпеченням ефективного функціонування інноваційної інфраструктури -- сукупності підприємств, організацій, установ, їх об'єднань, які залежно від функціонального призначення розробляють нові ідеї, створюють інновації, надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності вищого рівня та виробничо-інноваційній діяльності підприємств (фінансові, консалтингові, маркетингові, освітні, інформаційно-комунікативні тощо).

Представниками інноваційної інфраструктури в агропромисловому комплексі є агротехнопарки, інноваційні бізнес-інкубатори, венчурні підприємства, науково-дослідні інноваційні центри, консалтингові фірми тощо.

Агротехнопарквизначають як територіальний галузевий науково-технічний комплекс (об'єднання) юридично самостійних структур -- наукових, проектно - конструкторських, освітніх, технологічних, інформаційних, агропромислових підприємств, діяльність яких грунтується на кооперативних засадах і координується з метою налагодження ефективного інноваційного процесу.

Базовою структурою агротехнопарків є інноваційні бізнес-інкубатори, в яких здійснюються наукові розробки. Крім того, метою їх діяльності є створення необхідних умов для функціонування малих інноваційних і виробничих підприємств, які розробляють інновації -- нову техніку, технології, послуги -- і/або поширюють їх між потенційними споживачами. Інноваційні інкубатори надають цим структурам необхідні консультації і рекламні послуги, забезпечують потрібною інформацією, проводять експертизу інноваційних проектів, здійснюють пошук потенційних інвесторів тощо.

Інноваційні бізнес-інкубатори заінтересовані в ефективній діяльності таких підприємств, а також сприяють створенню нових, оскільки беруть участь у привласненні частки одержаного цими структурами прибутку. Бізнес-інкубатор опікується новоствореним підприємством кілька років (до трьох), маючи на увазі, що за цей час воно набуде необхідного досвіду для високопродуктивної діяльності [26, c.52-57].

Велику роль в інноваційній інфраструктурі відіграють венчурні підприємства. Це, як правило, невеликі, але гнучкі і мобільні підприємства, зв'язуюча ланка між фундаментальними і прикладними дослідженнями, в яких відбувається нерідко генерація ідей, доробка винаходів, корисних моделей, втілення їх у нові продукти, впровадження яких пов'язане з ризиком.

Більшість підприємств інноваційної інфраструктури (науково-дослідні інноваційні центри, технопарки, технополіси, інноваційні бізнес-інкубатори, венчурні підприємства тощо) набули узагальненої назви "інноваційне підприємство". Господарським кодексом України воно визначається як підприємство (об'єднання підприємств), що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і/або продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому виразі перевищує 70 % його загального обсягу продукції і/або послуг.

Станом на 2012 р. інноваційна інфраструктура в агропромисловому комплексі перебувала лише в стані становлення.

Для забезпечення ефективної інноваційної діяльності і становлення інвестиційно-інноваційної моделі розвитку країни, у тому числі і АПК, необхідне істотне вдосконалення методів використання висококваліфікованої робочої сили, насамперед із ІТ - сфери -- сфери високих інформаційних технологій, запобігання еміграції фахівців в галузі цих високих технологій з України за кордон та заохоченню їх до роботи в себе в країні.

Вирішити цю проблему можна завдяки використанню досвіду країн, насамперед Індії, щодо розвитку в себе аутсортингу -- передачі на виконання підряднику складних завдань від стадії розробки програмного забезпечення до стадії здійснення на постійній основі вузлових (найважливіших) бізнес-процесів. У результаті висококласні спеціалісти забезпечуються роботою в себе в країні з відповідним матеріальним стимулюванням.

Важливо при цьому забезпечити додаткову підтримку ІТ - компаній, особливо на початковому етапі їх функціонування, у тому числі і через замовлення державних проектів щодо створення програмного забезпечення. В Індії, зокрема, швидко зростає кількість компаній, які спеціалізуються на наданні виключно наукомістких послуг підвищеної складності, які користуються попитом у низці розвинутих країн, насамперед у СІЛА та Великобританії.

В Україні, завдяки її кадровому потенціалу, є великі можливості для розвитку індустрії високих технологій, що в перспективі може стати одним із найважливіших важелів забезпечення нашій державі економічної стабільності та конкурентоспроможності на світових ринках.

Про це свідчить та обставина, що у 2011 р., навіть за всіх наших економічних проблем, Україна посідала п'яте місце в світі за обсягом експорту програмного забезпечення (1 млрд. дол.), причому щорічно цей обсяг зростає і в найближчі два-три роки може досягти більше 8 млрд. дол. На державному рівні вживаються заходи з прискореного розвитку ІТ - індустрії та істотного поліпшення підготовки спеціалістів для неї в кількісному та якісному аспектах. Зокрема, прийнятим у грудні 2011 р. Верховною Радою України у першому читанні законопроектом з цих питань передбачається пільгове оподаткування ІТ - підприємств (ставка податку 16 %), звільнення їх від сплати ПДВ, щорічне збільшення кількості зайнятих у даній сфері на 20 %.

Для забезпечення ефективності виробничо-інноваційної діяльності підприємств важливо враховувати життєвий цикл інновацій. У 2012 р. питання його визначення залишалося не вирішеним. І це не випадково, враховуючи різноманітність видів інновацій, неоднакове їх цільове призначення і різночасовість застосування окремими суб'єктами господарювання.

Вихідним у визначенні життєвого циклу інновацій може слугувати та обставина, що вони впроваджуються суб'єктами господарювання з метою одержання конкурентних переваг на ринку відповідного виду продукції. Є очевидним, що найбільший економічний ефект отримують ті суб'єкти господарювання, які першими впровадили їх у виробництво. Інші підприємства, впроваджуючи ту ж інновацію дещо пізніше, також набуватимуть певних конкурентних переваг, але отримуватимуть відносно меншу економічну вигоду.

Такі переваги зникають, коли дану інновацію впровадили така кількість однопрофільних підприємств, продукція яких починає переважати на ринку. Це є серйозним сигналом для підприємства щодо необхідності створення нових конкурентних переваг.

Іншими словами, оскільки інноваційні нововведення копіюються конкурентами, то для збереження конкурентних переваг підприємства вимушені придбавати або створювати досконаліші інновації для розв'язання (виконання) одного і того ж господарського завдання. При цьому необхідно брати до уваги, що така дія зумовлює зростання трансакційних витрат на збір і оброблення інформації, яка стосується стану науково-технічної сфери і можливостей придбання чи створення нової інновацій.

Таким чином, можна констатувати, по-перше, життєвий цикл інновацій істотно залежить від темпів її поширення і практичного освоєння товаровиробниками; по-друге, існує потреба в розробці інноваційної стратегії підприємства (як важливої складової його загальної стратегії) з урахуванням життєвого циклу інновації в єдності з життєвим циклом товару.

Сутність цієї стратегії полягає в активному впливові на ринок і в здійснюваних змінах внутрішнього середовища підприємства завдяки впровадженню новацій, що забезпечують його довготривалі конкурентні переваги на ринку продукованої продукції [17, c.403].

Іншими словами, інноваційна стратегія підприємства відображує його реакцію на зміну зовнішнього середовища і спрямована на розвиток потенціалу цього суб'єкта господарювання, що забезпечує нову якість виробництва і менеджменту. Ефективна інноваційна стратегія має бути орієнтована на впровадження не просто нових машин, механізмів, обладнання тощо, а новітньої техніки, що відповідає вимогам нових технологій, які стають авангардним напрямом наукового техніко-технологічного прогресу.

Інноваційної стратегії посилюється у зв'язку з появою значної кількості ефективних товаровиробників, які вже мають свої ніші на ринку і намагаються їх зберегти та розширити. Це загострює конкурентну боротьбу, яку тепер не можна виграти без впровадження інновацій, оскілки уже рельєфно виявляється вичерпність екстенсивних чинників і звуженість використання цінового фактора (цінової конкуренції).

У зв'язку з тим, що більшість підприємств не спроможні здійснювати фундаментальні та прикладні наукові дослідження через їх високу капіталомісткість і відсутність у них наукових кадрів необхідної кваліфікації, то успішна інноваційна стратегія таких підприємств має бути орієнтована не лише на закупівлю новітніх засобів виробництва і технологій, які є доступними на ринку, а й на придбання ліцензій і ноу-хау з наступним проведенням самостійних наукових розробок, спрямованих на адаптацію таких новацій для умов цих суб'єктів господарювання.

При цьому мають бути створені адекватні системи управління і система стимулювання інноваційної діяльності та сформована сучасна інноваційна культура. Остання є особливою формою людської культури, яка покликана забезпечити сприйняття персоналом нових ідей, його заінтересованість у впровадженні новацій. Досягти цього можна за умови всебічного розвитку творчих здібностей працівників і повнішої реалізації їх креативного потенціалу.

Виокремлюють кілька видів інноваційних стратегій підприємства. Наприклад, С. Фріман1 виділяв шість таких стратегій: наступальна, захисна, імітаційна, залежна, традиційна і "за нагодою".

Наступальну інноваційну стратегію здійснюють фірми, які спроможні вести масштабні НДЦКР, а також орієнтуються на злиття чи придбання інших фірм з інноваційною складовою.

Захисна стратегія передбачає комплекс протидіючих заходів, спрямованих на недопущення проникнення конкурентів на освоєний фірмою ринок. При цьому враховуються також зміни смаків і потреб споживачів.

Імітаційна інноваційна стратегія спрямована на мінімізацію ризику, тому фірми копіюють успішні інновації інших фірм, у тому числі через купівлю ліцензій, здійснюють випуск інноваційної продукції та реалізують її на ринках, ще не освоєних фірмами-піонерами.

Залежна інноваційна стратегія характерна для фірм, які перебувають на певній стадії єдиного технологічного ланцюга з кооперативними засадами. При цьому їх продукція не є визначальною для виробництва кінцевого продукту. Тому інноваційна стратегія таких фірм залежить від вимог тих фірм, які є головними в кооперативних зв'язках.

Традиційна інноваційна стратегія характерна для фірм-консерваторів, на яких нововведення закріплюються на відносно тривалий термін їхнього життєвого циклу.

Інноваційна стратегія "за нагоди" характерна для фірм, які не ведуть власної науково-технічної діяльності, а використовують інформацію та можливості, що виникають у зовнішньому середовищі, які є найбільш доступними.

У вітчизняній економічній літературі виділяють, як правило, два види інноваційної стратегії: захисну і наступальну. При цьому вважається, що захисна стратегія спрямована на збереження конкурентних позицій підприємства на ринку, підтримку життєвого циклу свого товару, оптимізацію співвідношення "витрати -- випуск" [19, c.253-255].

Наступальна інноваційна стратегія спрямована на розробку інновацій, завдяки яким підприємства отримують сильні конкурентні переваги, інтенсивно проникають на нові ринки. Часто притаманна малим інноваційним організаціям.

Інколи виділяють також імітаційну стратегію (за С. Фріманом), а також стратегію вичікування, коли великі виробники очікують результатів виходу на ринок новацій, що пропонуються невеликими за розмірами фірмами, і якщо ці новації успішні -- відтісняють розробника.

Звернемо увагу і на таке. По-перше, вибір інноваційної стратегії значною мірою залежить від розміру й економічного стану підприємства, його конкурентоспроможності і становища на ринку, якості менеджменту та дій конкурснії". По-друге, одне і теж підприємство може застосовувати не одну якусь стратегію чи її різновид, а більше, особливо якщо в нього диверсифіковане виробництво. По-третє, вдало вибрана і реалізована підприємством інноваційна стратегія є запорукою його успішної діяльності.

Отже, кожне підприємство відповідно до своїх можливостей та інноваційної поведінки може застосовувати тривалий час ту чи іншу інноваційну стратегію. Завдяки цьому вона набуває певних істотних рис, що відрізняють його від інших підприємств, які ведуть виробничу інноваційну діяльність. Зокрема, за цим критерієм, на думку Л. Б. Романського, виділяють чотири категорії підприємств: віоленти, патієнти, експлеренти і комутанти.

Віоленти-- це, як правило, великі підприємства, що мають власну науково - дослідну базу, займають значну частку в ринку і орієнтуються на задоволення стандартних масових потреб споживачів. Завдяки здійсненню власних НДЦКР і міцному фінансовому стану вони спроможні розробляти новації, у тому числі й інновації, і здійснювати їх комерціалізацію.

Швейцарським економістом X. Фрізевінкелем виділяються етапи розвитку віолентів: "гордий лев", "могутній слон" і "неповороткий бегемот".

"Гордий лев" -- це початковий етап високодинамічного розвитку компанії в галузі, що є новою і високозатребуваною.

З появою конкурентів розвиток віолента уповільнюється, але він завдяки набутим фінансовим і ринковим перевагам, з нестійкого початкового періоду становлення на етапі "гордого лева" трансформується в "могутнього слона", що має стабільне становище на ринку, розвинуту інфраструктуру, широку мережу філіалів, часто диверсифікує виробництво завдяки інвестуванню в перспективні напрями розвитку, просуває інновації й отримує великі прибутки завдяки їх впровадженню[2, c.569].

Але в разі надмірної диверсифікації виробництва віолент часто потрапляє в останню стадію своєї еволюції -- в "неповороткого бегемота", що стикається з великими труднощами в управлінні виробництвом і появою у зв'язку з цим збиткових сегментів бізнесу.

Якщо будуть вжиті своєчасні заходи з відновлення фінансової стабільності і зі зміни диверсифікаційної політики, то "неповороткий бегемот" може знову стати "могутнім слоном".

Патієнти (за X. Фрізевінкелем -- "хитрі лисиці") -- це підприємства, які концентрують свої зусилля на вузькому сегменті ринку, спеціалізуючись на виробництві унікальних новинок зі специфічними характеристиками.

Це, як правило, малі і середні підприємства, які спроможні відносно швидко видозмінювати свою інноваційну діяльність. Завдяки пропонуванню ексклюзивних високоякісних товарів на вузькому сегменті ринку, на якому конкуренція невелика, "хитрі лисиці" отримують високі прибутки. Водночас вони істотно залежать від ринкової кон'юнктури і в разі її зниження є загрози поглинання цих підприємств віолентом. Не виключається, що патієнт може відійти від вузької спеціалізації, диверсифікувати виробництво і, врешті-решт, трансформуватися у віолента.

Експлеренти -- це дрібні інноваційні підприємства (підприємства - нова - тори) з високим ступенем ризикової діяльності, що спеціалізуються на розробці радикальних інновацій. За X. Фрізевінкелем, експлеренти -- це "перші ластівки", які завдяки наявності в них потужного інтелектуального ресурсу розробляють інновації, проте за слабкої власної фінансової та матеріально-технічної бази вони не спроможні просувати цей інтелектуальний продукт на ринок.

За фінансової підтримки експлерент спроможний швидко розвиватися і може набути статусу віолента, а за її відсутності -- вірогідна втрата ним самостійності і перетворення на підконтрольну структуру віолента. Не виключене і банкрутство.

Комутанти (за X. Фрізевінкелем -- "сірі миші") -- це підприємства, що в основному займаються виробництвом легальних копій товарів відомих фірм або пропонують нові види послуг на базі нових видів продукції, або доповнюють інноваційні товари якимись індивідуальними характеристиками в разі, коли такі товари перебувають на стадії старіння.

Чинники розвитку інноваційної діяльності підприємства - Діагностика інноваційного розвитку ДП "Ємільчинське лісове господарство"

Похожие статьи