Хроніки. - Європейська література доби Відродження

Шекспір розпочав свою творчість жанром хроніки, до якого наприкінці XVI ст. часто зверталися його попередники і сучасники. Інтерес до цього жанру зрозумілий. Війни з Іспанією, розгром "Непереможної Армади" у 1588 р. викликали всенародне патріотичне піднесення в країні, усвідомлення необхідності національної єдності, живий інтерес до політичних проблем сучасності і разом з тим до минулого батьківщини та його уроків. В. Г. Бєлінський писав: "Історична драма можлива тільки за умови боротьби різнородних елементів державного життя. Недарма тільки у одних англійців драма досягла свого найвищого розвитку; не випадково Шекспір з'явився в Англії, а не в іншій якійсь державі: ніде елементи державного життя не були в такому протиріччі, в такій боротьбі між собою, як в Англії". Хроніки відповідали почуттям і настроям часу, що й зумовило розквіт жанру після 1588 р. Найвищим його досягненням стали драми Шекспіра на сюжети з англійської історії, написані, крім "Генріха VIII", протягом 90-х років. У цих історичних драмах розкривалася не доля окремих осіб, а політичне життя усієї нації. Головним джерелом їх сюжетів були "Хроніки Англії, Шотландії та Ірландії" Р. Холіншеда (1577), зокрема розповіді про історичні події XIII, XIV та XV ст., тобто того періоду, коли в обстановці кривавих феодальних міжусобиць формувалася національна держава. [350] В драмі "Король Джон" відбито історичні події початку XIII ст.; "Річард II", дві частини "Генріха IV", "Генріх V" зображають події кінця XIV - початку XV ст.; три частини "Генріха VI" і "Річард III" відтворюють війни Білої і Червоної Троянд у XV ст.

Темою історичних драм є феодальний розбрат, боротьба королівської влади проти сил феодальної анархії, війна династій, яка завершилася наприкінці XV ст. перемогою Тюдорів і утвердженням абсолютизму. Показуючи війни, що вели феодали між собою та проти королівської влади, великий драматург правдиво передав характерну для феодального світу атмосферу політичних чвар, кривавих злочинів та грубої сваволі, які підривали могутність країни й гальмували її розвиток, несли величезні нещастя народу. У таких умовах державна єдність стала історичною необхідністю. Забезпечити її за тих часів могла тільки королівська влада. Ф. Енгельс, характеризуючи стан суспільних відносин у феодальному світі і причини "невпинної боротьби між королівською владою і васалами", відзначав: "Що в усій цій загальній плутанині королівська влада була прогресивним елементом,- це цілком очевидно. Вона була представницею ладу в безладді, представницею нації, що утворювалась, на противагу роздробленості на бунтівні васальні держави. Всі революційні елементи, які утворювались під поверхнею феодалізму, тяжіли до королівської влади, так само, як королівська влада тяжіла до них".

Шекспір, як і передові мислителі Ренесансу загалом, відстоює ідею державної єдності і прихильно ставиться до монархічного державного устрою. Усі його хроніки пройняті засудженням феодальних чвар, анархії, які стоять на перешкоді національному об'єднанню. Драматург показує правоту і неминучість перемоги тих політичних сил, які здатні забезпечити таку єдність і відстоювати інтереси держави. В цьому головно і проявився історизм хронік Шекспіра.

З послідовним викриттям феодальної анархії пов'язана і одна з найголовніших проблем шекспірівських хронік - проблема особи короля. Шекспір відстоює необхідність твердої влади короля і нещадно засуджує монархів, неспроможних протистояти анархії, без огляду на те, порочні це натури чи доброчесні. .

Так, у трилогії "Генріх VI" показано, що царювання Генріха VI, людини слабовольної, принесло [351] великі злигодні країні. Королю вистачало чеснот для приватного життя, але правити країною він був неспроможний. Він і сам усвідомлював, що йому не під силу тягар корони, мріяв про тихе, спокійне життя і шкодував, що доля не зробила його простим пастухом.

Безвольний і безхарактерний монарх стає іграшкою в руках феодалів. Підступний Сеффолк штовхає його на шлюб з французькою принцесою Маргаритою, за який Англія розплачується відвойованими у Франції територіями. Нерішучість короля дала повний простір для розгнузданої боротьби хижацьких інтересів, для кривавих воєн Білої і Червоної Троянд. У цьому хаосі гине і сам Генріх VI, убитий сином йорка Річардом Глостером.

У драмі "Річард III" зображено короля іншого типу. Річард - сильна особистість, він володіє багатьма рисами, потрібними для правління державою: волею, відвагою, енергією, свідомістю своїх королівських прав. Але найголовнішого - здатності служити загальнодержавним інтересам - він позбавлений. Кривавий деспот і злочинець, Річард не тільки не може погасити феодальні чвари, а й сам розпалює їх. Жадоба влади керує усією його поведінкою, а відсутність будь-яких моральних устоїв, неперевершений цинізм повністю розв'язують йому руки. Без сумніву і вагань він порушує закони, убиває старих і дітей, чужих і рідних, усіх, хто так чи інакше стає на його шляху до трону. Річард визнає правильним лише те, що вигідне йому особисто. Коли потрібно заручитись прихильністю народу, йому легко дається демагогія; йому не важко вдати ніжного брата, надійного друга Бекінгема, зіграти роль безумно закоханого в леді Анну.

Шекспір показує, що такий король - зло для держави, він знесилює її, сіє ненависть і ворожнечу і тому повинен загинути. В образі Річарда III Шекспір, розвиваючи тлумачення цього образу Т. Мором, ще більше підкреслив його зловісні риси і рішуче засудив тиранію.

Втіленням ідеального монарха є Генріх V в драмі "Генріх V". Створюючи цей образ, Шекспір відійшов від історичної достовірності: реальний Генріх V був підступним і жорстоким політиком. У драмі він позбавлений цих рис, шекспірівський Генріх V - це король, який розуміє свою владу як високий державний обов'язок. Він мудрий політик і відважний воїн, його влада є запорукою єдності і порядку в державі. Герою хроніки властиві демократичність і високі [352] моральні чесноти. Прообразу такого короля феодальна дійсність не давала. Генріх V у хроніці - втілення мрії англійського народу і самого драматурга про таку владу, яка б могла забезпечити народне благо.

Королі, політичні діячі, феодали займають головне місце в сюжеті історичних драм Шекспіра. Але зміст їх не зводиться до життєпису королів. Поряд із основним державно-політичним сюжетом у драмах розгортаються картини національно-народного життя, вводиться надзвичайно строката плебейська суспільна сфера, "фальстафівський фон"(1).

Характер фону в різних драмах не однаковий і залежить від їхнього змісту. В драмах "Генріх VI" і "Генріх IV" народне життя широким потоком вливається в основний сюжет; в "Річарді II" про нього тільки згадується, але воно постійно відчувається за сценою. Так або інакше Шекспір показує, що доля політичних діячів і партій врешті-решт визначається ставленням до них народу.

Уже в історичних драмах проявились характерні риси реалістичного мистецтва Шекспіра. Маркс і Енгельс у листах до Лассаля (з приводу його історичної драми "Франц фон Зікінген") визначили головні особливості реалізму Шекспірової хроніки: вміння великого драматурга широко зображувати епоху, показувати її основні соціальні та політичні сили у виразних індивідуалізованих людських характерах, оживляти драматичну дію введенням різноманітних, протилежних один одному образів. Хроніки Шекспіра відзначаються широтою і жвавістю дії, реалізмом, не обмеженим жодною упередженою ідеєю чи догмою.

Історичні драми Шекспіра не є рівноцінними. Протягом 90-х років творчість драматурга зазнала певної еволюції, в ході якої поглиблювався її реалізм. Хроніки, написані після "Короля Джона", тобто у другій половині 90-х років, позначені більшою зрілістю думки й майстерністю. Своєї вершини в історичній драматургії Шекспір досяг у дилогії "Генріх IV".

У хроніці "Генріх IV" відтворені події англійської історії початку XV ст. - важливого періоду становлення абсолютистської монархії. В центрі сюжету - боротьба короля Генріха IV (роки правління 1399- 1413) проти бунтівних феодалів - прихильників анархії і політичного сепаратизму країни. Вороги короля становили велику загрозу його владі. їм не бракує могутності й військової доблесті, вони жорстокі й [353] рішучі в своїх діях. Кожного з них Шекспір зобразив як своєрідний, складний характер. На чолі заколоту - родина Персі: Нортемберленд, його брат Вустер і син Генрі. Нортемберленд - старий досвідчений політик, який уміє все розрахувати і ніколи не тратить рівноваги; Бустер - своєрідний макіавелліст, хитрий і злий, зачинщик різних інтриг і сварок. Глибоко розкрито характер Генрі Персі - єдиного персонажа ворожого табору, якому чужі хитрування й політиканство. Генрі властива справжня рицарська мужність і відвага, він має чесну і відкриту натуру, діє з глибокої внутрішньої переконаності. Але всі його доблесті розтрачені марно, і він закономірно приводиться драматургом до загибелі. Глибиною зображення виділяються також образи керівника валлійців Глендауера і шотландського феодала Дугласа.

Розгортаючи драматичну дію, Шекспір поступово розкриває неминучість поразки опозиції. Феодали неспроможні досягти єдності, необхідної для перемоги. Кожним із них керують особисті егоїстичні інтереси, жадоба влади і помсти. Це і згуртовує їх на бунт проти короля і водночас роз'єднує. Вони не здатні піднятися до сприйняття чи усвідомлення загальнодержавних інтересів і тому не можуть заручитись надійною підтримкою народу.

Королівський табір неминуче одержує перемогу над силами анархії, бо Генріх IV стоїть за єдність держави, діє в її інтересах.

Важливим у задумі драми є образ принца Гаррі, який в кінці твору стає королем Генріхом V. При змалюванні цього образу Шекспір великого значення надає його дружбі з Фальстафом. Молодий, сповнений життєвої енергії, Гаррі не мириться з умовностями придворного життя і зближається з безпутною компанією гуляк на чолі з гладким Фальстафом, який вабить його свободою суджень, веселістю, дотепністю. До того ж принц Гаррі прагне знати тих, ким буде правити, він ніколи не забуває, що його чекає корона - "золотий тягар". Фальстафівське середовище було для нього своєрідною школою, яка розвивала його розум, застерігала від пихатості, давала широкий погляд на світ. Проте Гаррі не зливається з компанією Фальстафа і сам розглядає свій зв'язок з нею як тимчасовий. Успадкувавши трон, він пориває з Фальстафом, сприймає своє королювання як відповідальний обов'язок перед державою і цим керується у своїй поведінці. Вже в цій драмі Шекспір готує свого героя до ролі [354] ідеального монарха, яку призначить йому в хроніці "Генріх V".

Основну сюжетну лінію, дійовими особами якої є представники феодального середовища, в драмі "Генріх IV" супроводжують картини народного життя, створюючи фон головного історичного конфлікту. Широко зображується побут лондонського дна і плебейства, постає ціла серія неповторних комедійних персонажів: Гедсхіл, Бардольф, Пойнс, Пістоль, суддя Шеллоу, трактирниця Куїклі та ін., а над усіма ними підноситься образ сера Джона Фальстафа, який справедливо оцінюється як найвище досягнення комедійного генія Шекспіра.

В образі Фальстафа втілена одна з характерних прикмет тогочасного соціального процесу. "Яких тільки надзвичайно характерних образів не дає ця епоха розпаду феодальних зв'язків в особі мандрівних королів - жебраків, старцюючих ландскнехтів і всіляких авантюристів - справді фальстафівський фон".

Фальстаф - це декласований рицар, дворянин, позбавлений землі та будь-якого іншого майна, а значить - і стійкого становища в суспільстві. Живе він то за рахунок принца Гаррі, якого розважає своїми дотепами і витівками, то на кошти власниці трактиру місіс Куїклі, яка сподівається на шлюб з ним, а то й здобутим у нічних грабунках.

Образ Фальстафа винятково складний і багатогранний. О. С. Пушкін писав, що "ніде, можливо, багатосторонній геній Шекспіра не відбився з такою різноманітністю, як у Фальстафі"(2). Шекспіровому герою властиві численні пороки: він ненажера і пияк, боягуз і брехун, для якого не існує ні честі, ні етичних норм, ні закону, ні обов'язків. Вчинками його керують нічим не стримувані зоологічні інстинкти. Страх смерті на полі бою змушує його відкинути будь-яку цінність поняття честі, і в момент небезпеки він прикидається мертвим; з любові до хересу і смачної їжі він преспокійно оббирає місіс Куїклі. Фальстаф ніколи не міг би служити спільній справі, тому принц Гаррі, ставши королем, відмовився від нього.

Разом з тим образ Фальстафа не є сатиричним, він не викликає ні гніву, ні обурення, а тільки веселий сміх і навіть подеколи симпатію. Найхарактернішою рисою Фальстафа є любов до життя. Він переповнений відчуттям радості життя, веселістю, дотепністю; він приймає як норму, як істину все, що дає йому задоволення. Життєлюбність Фальстафа [355] рішуче протистоїть догматизму й аскетизму середньовічного світогляду і надає образу ренесансного смислу.

Шекспір поєднав у цьому образі різні, а то й протилежні начала. "Фальстаф водночас старий і молодий, потворно гладкий і досить рухливий, боягузливий і зухвалий, злий і благодушний, хитрий і довірливий, шахраюватий і щиросердний, легкодухий і рішучий, брутальний і, коли потрібно, вишукано ввічливий". В образі Фальстафа в усій повноті проявився один із визначальних принципів шекспірівського реалізму - зображення характеру в його багатосторонності.

Хроніки Шекспіра мали великий вплив на розвиток історичних жанрів у літературі наступних століть. На методі "шекспірізації" основувались історичні драми Гете; Пушкін вирішував проблему "поетичного історизму" в "Борисі Годунові", спираючись на досвід драматургії Шекспіра; на ній же вчився творець історичного роману XIX ст. Вальтер Скотт; драма Шекспіра була орієнтиром для українських драматургів XIX ст.

Похожие статьи




Хроніки. - Європейська література доби Відродження

Предыдущая | Следующая