Характерні риси сонетів Шекспіра - Творчість Вільяма Шекспіра

Важливе місце у доробку Шекспіра посідає скромна за обсягом поетична творчість. Час створення сонетів Шекспіра дослідники вважають 1592 - 1598р. р, тобто це твори першого періоду розвитку таланту поета і драматурга. Сонети Шекспіра, за визначенням відомого російського шекспірознавця Олександра Анікста, є "вінцем англійської лірики доби Відродження", вони завершили "класичну" добу не тільки англійського, але й світового сонета. Тому форму англійського сонета почали називати Шекспірівською.

Створюючи сонети для вузького кола друзів і не признаючи їх для широкої публіки, Шекспір зумів переступити через обмеження, які цей жанр накладав на кожного поета його епохи. Він відмовився від ідеалізованого зображення переживань ліричного героя і писав сонети як своєрідний інтимний щоденник - емоційно і надзвичайно відверто. Водночас Шекспіру вдалося зламати ще одну традицію, яка була притаманна не лише жанру сонета, а й усій англійській поезії загалом, - у його віршах практично відсутні античні мотиви, його герої не ховаються за екзотичними іменами, а вишукана і піднесено-урочиста мова тогочасної поезії замінена такою живою розмовною говіркою, що точний її переклад іншими мовами деколи просто неможливий. У тогочасній поезії сонети Шекспіра були явищем несподіваним, неординарним та до кінця достойно не оціненим. Зараз вони визнані вершиною світової лірики.

Уперше збірка сонетів була надрукована у 1609 році видавцем Томасом Торпом і за життя Шекспіра більше сонети не видавалися. Нова публікація була здійснена у 1640 році видавцем Джоном Бенсоном зі значними переробками, вилученнями та перестановками. Інтерес до творів Шекспіра був відроджений після, майже, сторічного забуття завдяки розвитку у Європі романтизму і використання поетами-романтиками форми сонета.

Центральними образами 154 шекспірівських сонетів є ліричний герой, його молодий друг і кохана, яку прийнято називати "смаглявою леді". Тематично сонети вражають своєю різноманітністю, але переважно вони присвячені темам дружби, кохання, ревнощів та роздумів ліричного героя про сенс буття. Душевні переживання ліричного героя - пристрастні й хвилюючі - є реакцією на живу дійсність, а не на умовну ідею чи уявний образ. У його почуттях і думках віддзеркалився світогляд людини доби Ренесансу, для якої кохання і дружба стали визначальними життєвими цінностями, а цікавість до навколишньої реальності - поштовхом до глибоких життєвих узагальнень.

Дослідники сходяться на тому, що порядок сонетів у книзі, виданій 1609 року, не належить Шекспіру - сам він розташував би їх логічніше і послідовніше, але навіть у такому вигляді можна простежити наскрізний сюжет, що проходить крізь усю збірку.

Оскільки у сонетах Шекспір оспівує не лише жіночий образ, а й чоловічу дружбу, тут ми відчуваємо вплив філософії Платона, що в цю добу набула поширення у так званих "платонівських академіях". Знаходимо мотиви гораціанства, збагачені чисто ренесансним сенсуалізмом. Це, зокрема, тема "пам'ятника": сенс життя по-ренесансному зв'язується зі земним. Людина здобуде безсмертя в нащадках (1 - 19); тендітна краса і палка пристрасть переживуть віки, закарбовані у віршах поета (55, 65, 74, 81 та ін.). Поет не боїться зізнатися, що його хвилює чуттєва краса обраниці, яка постає перед читачем далекою від шляхетного ідеалу раннього Відродження (130). Петраркові вагання при спогляданні земної краси дами відкидаються геть, поета не бентежить думка про "гріховність" чуттєвого потягу до жінки. У дусі ренесансного індивідуалізму поет визнає за коханою право на вільний вибір, нехай навіть і не на його користь (116). Саме в цьому сонеті концепція кохання ліричного героя ускладнена тим, що проблема любові, кохання постає у любовному трикутнику, де ліричний герой виявляється зайвим. Сам закоханий, ліричний герой приймає рішення - поступитися своєму суперникові, що став її обранцем. Вище за кохання до примхливої і зрадливої красуні він ставить чоловічу дружбу (42). Почуття кохання оспівується як бурхливе й пристрасне, що оволодіває всією людиною (116). Внутрішні переживання розкриваються через опис ефектів, майже в дусі Сапфо. Погляд поета прикутий не до ідеальної краси як відображення вищої досконалості (як у Данте і Петрарки ), а до земного, в якому він відкриває трагічні колізії. Проте радість захоплення чуттєвою повнотою земного сусідить у нього з трагізмом самотності: ренесансний індивідуалізм має свій зворотний бік (30, 66). Особливо це помітно при порівнянні Петраркового сонета XXXVI з сонетом 66, де розпач на грунті кохання без взаємності переростає в англійського поета у справжню "світову скорботу". Дуже показово, як Шекспір перетворює тут петрарківську антитезу з поетичного прийому на світоглядний принцип. Захоплення драматурга Петраркою виявилося в "Ромео і Джульєтті": в 1 яві Ромео говорить про свої почуття до Розаліни мовою Петраркових сонетів. Взагалі Шекспірове осмислення поширених в ренесансній ліриці "петраркізмів" наближає його до чуттєво повнокровної поезії "Плеяди", зокрема П'єра Ронсара, хоча й без його врівноваженості і сентиментальної стриманості французького поета. Причиною трагізму у Шекспіра стає не недосяжність ідеального (як у Петрарки ), а власне земне начало.

Сучасний український шекспіролог М. Габлевич вважає відносно образу "смаглявої леді" у сонетах Шекспіра, що "написаний насамперед як виклик тогочасним канонам антиканон теж мусить бути гіперболізованим, щоб бути переконливим. Через це абсолютна приземленість образів, якими описана поетова кохана, дає підстави сумніватися, що в 130-му сонеті ми маємо справжній портрет цієї жінки".

Провідна ідея сонета №130 Вільяма Шекспіра - уславлення й кохання реальної людини до реальної земної жінки, такої ж, як тисячі інших, але єдиної для героя. Так Шекспір стверджує абсолютне право кожної людини кохати і бути коханим (коханою) незалежно від того, чи відповідаєш ти ідеалам краси.

У сонеті №121 постає художня картина оточуючого світу як світу зла. Це - світ обмов, фальшу, шпигунства за особистістю, це світ гріха, і з точки зору грішника "всі, і навіть діти, в смолі пекельній мусили б сидіти". Ліричний герой Шекспіра протиставляє себе цьому облудному світові "пігмеїв", яким не під силу осягнути його велич і висоту.

Серед сонетів Шекспіра є окремі, не пов'язані ні з темою дружби, ні з темою любові. Це просто ліричні роздуми поета про різні життєві питання. Ці сонети здаються більш глибокими і більш зрілими, ніж ті, які присвячені оспівуванню юного друга. Є в них думки, що перекликаються з трагедіями, написаними Шекспіром в перші роки XVII століття; особливо цікавий в цьому відношенні 66-й сонет, близький за думками до знаменитого монологу Гамлета "Бути чи не бути..." (III, 1), написаному пізніше, і до скарг Лукреції з однойменної поеми.

Сонет має чітку і струнку поетичну форму, яка викликає значні труднощі при перекладі. С. Маршак здійснив довільний переказ Шекспірівського сонета - витончений, на високому рівні майстерності. Перед нами постають дуже поетичні, естетичні рядки, які пестять наш слух [66]. Але Шекспір постає надто виструнченим у його перекладі. Творче відтворення Самуїлом Маршаком сонетів Шекспіра є продовженням традицій російського поетичного перекладу, яку започаткував В. Жуковський, і про яку ще раніше Пушкін, як відомо, сказав: "Подстрочный перевод никогда не может быть верен".

Інший, за типом переклад належить перу Дмитра Паламарчука:

"Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в роскоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості ганебний суд,

І злу - добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоума руці;

Стомившись тим, спокою прагну я,

Та вмерти не дає любов моя".

Обидва перекладачі чітко дотримуються схеми римування оригіналу, тобто англійського сонета. Схвильованість поет виражає шляхом використання анафори - 10 рядків оригіналу розпочинаються зі слова "And". Cтільки ж рядків розпочинаються з "І" в українському перекладі. У Маршака лише 8 рядків, що розпочинаються сполучником "И" . Шекспір використав прийом градації: у кожному рядку він перераховує неподобства, які бачить навкруги, підводячи читача до розуміння того обурення, яке шматує поетове серце. Шекспір перерахував 15 явищ (іменників), які викликають у нього огиду. У російському перекладі можна знайти 14 явищ, а в українському - 13.

Загалом, обидва перекладачі дають переклади витонченіші, ніж оригінал. В оригіналі "cry", "maiden", в перекладах зову - благаю, дівочість - честь дівоча, а "tounge-tied" взагалі ігнорується перекладачами. Кожен з перекладачів подає Шекспіра у власному прочитанні: Маршак - у творчому переспіві, а Паламарчук прагне до більш-менш точного відтворення оригіналу.

Як ми бачимо, ліричний герой "Сонетів", хоча і кличе смерть, подібно до інших героїв Шекспіра (Лукреції, Гамлета, Отелло) все ж таки знаходить щось, що примиряє його з життям: це його друг і радість, яку дає йому кохання. Він не хоче покинути свого друга у суворому світі.

"Сонети - це ключ, котрим Шекспір відкрив своє серце". Спробуємо не погодитись із висловом У. Вордсворта. Сонети Шекспіра були, є і залишаються великою таїною поета - його серця, його кохання, його життя. І таїна ця не лише в тому, кому були присвячені безсмертні поетичні рядки, хто ця "смаглява леді" та "юнак блакитноокий". Можливо, і знайдуть учені справжніх прототипів - адже чим далі від епохи, тим важче це встановити. Але таїна в тому, чому сонети Шекспіра приваблюють нас, людей ХХI століття? Про справжнє, чисте, загальнолюдське писав митець, якщо і нині це так хвилює. Отже, Шекспір зумів прокласти стежинку від свого серця до наших сердець.

Шекспір почав писати сонети у ранній період своєї творчості - перший період, який прийнято називати оптимістичним.

Шекспір бував частим гостем у замку графа Саутгемптона. Тут чарували око картини Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело, линула музика італійських композиторів, звучали сонети великого флорентійця Петрарки. Душа прагла чогось високого і прекрасного - чому ж не випробувати себе у жанрі сонета, адже в чотирнадцяти рядках цього вірша може вміститися всесвіт.

Шекспір не терпів манірних писань, йому не подобалося, коли поети оспівували штучне кохання і красу: адже поряд існувало земне, реальне прекрасне. Адже поет був сином свого часу - доби Відродження, в яку людина розумілася як звичайна земна істота з творчим началом. Спочатку Шекспір писав сонети, які читав тільки найближчим друзям, тому вони довго не друкувалися [7, 3 - 11].

Дві основні теми розвиває Шекспір у своїх сонетах: тему дружби і тему кохання. Не хотілося б вдаватися до ключів, які відкриють дверцята з відповіддю: хто ті люди, про яких пише Шекспір, чи існували конкретні особи, чи це витвір фантазії поета?

Хочеться взяти ключ від інших таємничих дверей: "Що є для Шекспіра дружба і кохання? Яким потрібно бути, коли кохаєш і коли дружиш?", коли ти "зневажений і долею, і людьми"?

Як радісно читати, що дружба -- це найбільший дарунок долі. І промовляємо слідом за Шекспіром:

Я промінять ніколи б не хотів

Твою любов на славу королів.

Ці кінцеві рядки 29-го сонета потрібно знати кожному, хто хоче бути справжнім другом!

Ліричний герой сонетів вміє бути благородним: його найкращий друг забрав у нього кохану, але він не сердиться (хіба що трохи побурчав), він уміє прощати. Його любов - "це зірка провідна" (сонет 116), "розлуки час - зимою був мені..." (сонет 97). Шекспір постійно намагається бути правдивим, навіть у коханні він не перебільшує своїх почуттів:

Мою любов хвалити не годиться, -

Вона не крам, що продають в крамницях.

(Сонет 21)

Спочатку дивує своїм змістом сонет 130 - здається, що Шекспір не хоче гарного слова сказати про жіночу красу. Але знайдено ключ! Кохана - це справжня земна жінка, вона така, як і будь-хто, але вона кохана, тому наймиліша від усіх красунь. Можливо, це непоетично:

...не білосніжні пліч її овали,

Мов з дроту чорного коса густа, але "смаглява леді" прекрасна своєю природною красою!

І все ж вона - найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.

Пройшли віки, змінилися люди, стали іншими смаки й ідеали, а сонети Шекспіра хвилюють і досі. Бо вічними є щирість людських почуттів, справжня дружба і щире кохання. Це і є, певно, той ключ, яким можна відчинити двері, за якими живе "вічна таїна" сонетів Шекспіра.

Похожие статьи




Характерні риси сонетів Шекспіра - Творчість Вільяма Шекспіра

Предыдущая | Следующая