Причини і форми застійних явищ в економічному житті 70-х - першій половині 80-х років - Економічне становище України в 1941-1944 pp

До середини 1970-х років радянська економіка повністю втратила притаманний для 50-60-х років динамізм, розвиваючись суто екстенсивними методами. Особливо негативно це вплинуло на Україну, яка потребувала інтенсифікації суспільного виробництва, оскільки її природні й трудові ресурси були обмеженими. По суті, українська економіка, перетворившись на інтегральну частину "загальносоюзного народногосподарського комплексу", стала заручницею економічної стратегії центру. Зокрема, в Україні розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, що узалежнювало республіку від інших регіонів СРСР. Її традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки - видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів - швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість Їхньої продукції неухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основних виробничих фондів української промисловості був значно вищим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств була вищою. Крім того, за темпами зростання основних виробничих фондів республіка на 1986 р. опинилася на останньому, 15-му місці у Радянському Союзі. Та всі ці негаразди української економіки мало турбували Москву, яка пов'язувала свої економічні перспективи з освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. До реалізації даної програми була залучена й Україна, яка мусила постачати власні людські й матеріальні ресурси, отримуючи натомість дешеві енергоносії.

Негативно позначилася на Україні також економічна політика центру, орієнтована на т. зв. валові показники виробленої продукції, що призводило до суттєвого зниження її якості (у 1986 р. у загальному обсязі промислової продукції вищої категорії якості досягай лише 15,9% виробів). Зрештою, саме в центрі приймалися рішення про будівництво підприємств атомної енергетики на території республіки, в результаті яких проводилася злочинна політика будівництва реакторів у густозаселених і мало пристосованих до цього місцевостях. В Україні, на яку припадало лише 2,6% території Радянського Союзу, було побудовано близько 40% атомних енергоблоків СРСР. Причому значна частина з них працювала не на Україну, а виробляли енергію для європейських країн РЕВ.

Основою радянської економіки, як і раніше, були паливно-енергетичний і військово-промисловий комплекси. У сер. 70-х років частка ВПК у загальному обсязі промислового виробництва становила понад 60%. На військову промисловість працювало до 80% машинобудівних заводів. Перекоси в структурі економіки обумовлювали її деформований, нераціональний характер. Так, частка галузей української економіки, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 50 -60% і більше.

Протягом 70-х років в Україні, скутій ланцюгами командно - адміністративної системи, відбувалося уповільнення економічного розвитку, яке перетворилося на якісний занепад на початку 80-х років. Замість впровадження нових технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів, яких вже не вистачало, переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цикли тощо, розвиток промисловості відбувався шляхом надмірних витрат, нарощування паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучення до виробництва нових природних ресурсів, наслідком чого повинні були стати сировинна й екологічна кризи. Це давало короткочасний ефект, але кінцеві результати були низькими, фондовіддача падала, якість продукції не відповідала сучасним вимогам. Поглибилися й диспропорції між галузями господарства. Не вистачало товарів широкого вжитку. Промислові плани Радянського Союзу й України не виконувалися. З кіпця 60-х до кінця 80- X років у СРСР неухильно знижувалися такі показники, як приріст обсягу виробництва промисловості - з 50 до 14%; продуктивність суспільної праці - з 32 до 13%; національний дохід впав у своєму прирості з 45 до 16%. На виробництво одиниці національного доходу в Радянському Союзі витрачалося у 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розвинених країнах. Складається враження, що радянська промисловість зводилася до схеми: "Робимо більше машин, щоб добути більше вугілля, щоб виплавити більше металу і зробити більше машин...". (За даними доктора економічних наук М. Лемешева, 60 - 80% товарів, які вироблялися у 1980-х роках, нікому не були потрібні.) Аналогічною була ситуація в аграрному секторі, де, незважаючи на запровадження масштабних програм механізації, хімізації та меліорації сільського господарства, значне фінансування (протягом 70-х років у галузь було вкладено 27% усіх капіталовкладень в українську економіку), результати були мізерними. Нерідко добрі справи тут вироджувалися у свою протилежність. Так, механізація фактично була зведена до постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки, хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Сумну картину доповнювали вкрай низька ефективність використання людських ресурсів у сільському господарстві (свідченнями цього були сезонні "мобілізації" працівників інших секторів народного господарства, освіти і науки на збирання врожаїв) та відстала система переробки і зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати врожаїв з окремих видів сягали понад 30%.

Наслідком такого господарювання стало систематичне невиконання планів у аграрному секторі. Постійно падали середньорічні темпи зростання виробництва (якщо у 1960-1970 pp. вони становили 4,5%, то у 1981-1985 - 3,9%) та приросту сільськогосподарської продукції (з 1,5% у другій половині 70-х років до 0,5% у першій половині 80-х). Країна, яка мала найкращі у світі чорноземи, стала лідером закупівлі зерна за кордоном. Якщо в усіх розвинутих країнах виробництво зерна постійно зростало, то в СРСР воно знизилося з 737 кг на душу населення в 1966 р. до 694 кг у 1985 р. Складалась абсурдна ситуація: капіталовкладення зростали, а віддача від них зменшувалася. Основною причиною такого становища була колгоспно-радгоспна система, яка призвела до відчуження виробників від результатів їх праці.

Певний час радянському керівництву вдавалося послаблювати негативні наслідки економічної політики форсованим постачанням на світовий ринок енергоносіїв - нафти і газу, які забезпечували надходження "нафтодоларів". З 1960 по 1985 р. частка паливно-сировинного експорту з СРСР збільшилася з 16,2% до 54,4%. Враховуючи значне зростання цін на нафту в 70-ті роки, Радянський Союз отримав від експорту енергоносіїв величезні кошти - за різними даними, за період з 70-х до середини 80-х років вони склали від 135 до 200 млрд. дол. США. Однак "нафтодолари" використовувалися неефективно: вкладалися у будівництво, яке часто залишалося незавершеним, йшли на закупівлю техніки, яка нерідко осідала на складах, а також дефіцитних споживчих товарів і продовольства. Переорієнтація індустріально розвинутих країн на енергозберігаючі технології на початку 80-х років призвела до зниження попиту на нафту, що значно зменшило валютні надходження в СРСР.

Відповідно до цього змінювався і добробут народу. Якщо наприкінці 60-х - на початку 70-х років спостерігалося певне зростання життєвого рівня людей, то в подальшому цей процес уповільнився, навіть незважаючи на постійне зростання середньої заробітної плати, яке у 1970-1979 pp. становило 30%. Але підвищення номінальної заробітної плати зовсім не означало зростання реальної, оскільки не було підкріплене збільшенням маси пропонованих товарів і послуг. Яскравим свідченням цього стало величезне нагромадження заощаджень громадян на рахунках в ощадних касах, які наприкінці 70-х років становили 32 млрд. крб. Неможливість реалізації доходів через хронічні дефіцити на споживацькому ринку вела до зростання інфляції, зловживань у торгівлі, спекуляції, розвитку "тіньової економіки" (з 60-х до кінця 80-х років "тіньовий" сектор економіки СРСР зріс у ЗО разів і становив більш, як 20% від національного доходу), формування мафіозних угруповань.

Отже, криза, що охопила економіку України, була результатом т. зв. "соціалістичних методів господарювання". Економічна система, заснована на суцільному одержавленні засобів виробництва, надцентралізації, силі наказу та інструкції зверху, не могла забезпечити заінтересованості людей у наслідках своєї праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рівня, перетворила трудівника на пасивного споживача у багатьох випадках безплатних благ і послуг. Як наслідок, наприкінці 70-х - на початку 80-х років Україна, як і весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви. Про це, серед іншого, свідчила активізація робітничого руху. Лише за один 1981 р. в одному тільки Києві відбулося б страйків, а в розташованому поруч Прип'яті дійшло до заворушень на грунті нестачі продуктів харчування. Промовистим у цьому зв'язку є той факт, що у близькому для Брежнєва Дніпропетровську на будинку обкому партії 29 лютого 1980 р. з'явився транспарант із написом: "Солідаризуємося зі всіма, хто проти вас".

Похожие статьи




Причини і форми застійних явищ в економічному житті 70-х - першій половині 80-х років - Економічне становище України в 1941-1944 pp

Предыдущая | Следующая