Ідейно-жанрові риси п'єс Шекспіра - Творчість Вільяма Шекспіра

Оригінальність побудови сюжету.

Структура драматичного сюжету у Шекспіра вельми не проста, з огляду на практику переплетіння кількох сюжетних ліній. Нерідко автор застосовує "несправжню" зв'язку; зокрема в "Ромео і Джульєтті" - це сватання Париса до Джульєтти і згода дівчини. Одночасно ми дізнаємося про закоханість Ромео в Розаліну; отже глядач готовий слідкувати за розвитком цих відносин. Проте справжня зав'язка відбувається лише наприкінці першої дії; для цього драматург вводить щось на зразок перипетії (бал у домі Капулетті, на якому обидві пари мають свідомий намір зустрітися), і вона дає подіям зовсім іншого напрямку. Але якщо лінія Ромео - Розаліна "згортається" одразу після сцени балу, то лінія Парис - Джульєтта продовжує активно розвиватися і добігає свого кінця наприкінці п'єси, коли Парис гине біля склепу, захищаючи честь нареченої від зухвальця (Ромео). Отже, ми можемо говорити про певну неоднозначність розв'язки, яка має такий собі "зміщений центр". Драматург прагне завершити розвиток усіх виведених ліній приблизно в одній часовій і просторовій точці [10, 12 - 15].

Приклад "несправжньої зав'язки" ми знаходимо в "Гамлеті", де появу привида нічний дозор і сам принц пов'язують спочатку з війною з Фортінбрасом. Істинний смисл нічної події розкривається лише в останній яві першої дії, яку і можна вважати зав'язкою. Проте лінія Фортінбраса не зникає, більше того, - появою Фортінбраса з армією завершується весь твір.

Непроста і проблема кульмінації у Шекспіра. досить згадати "Отелло", де розв'язка із "зміщеним центром" (убивство Дездемони і смерть Отелло) веде за собою складну смислову кульмінацію. Так само непросто вказати на кульмінацію подій у "Ромео і Джульєтті": адже тут трагічна смерть у склепі переходить у своєрідний апофеоз істини над тілами закоханих. У Шекспіра - прихильника міцної монархічної влади - значна кількість п'єс завершується урочистою сценою появи володаря, устами якого проголошується істина, справедливість, новий порядок. Можна стверджувати, що у Шекспіра катастрофа обов'язково переходить в катарсис.

Ідея дуальності людини.

В основі усієї драматургічної проблематики Шекспіра лежить по-ренесансному осмислена ідея дуальності людини і світу. Ми знаємо, що античність спиралася на ідею цілісності світу і людини. Ідею роздвоєності і світу, і людини внесло християнство. Світ роздвоєний на теперішнє, несправжнє і тимчасове, в якому фізично перебуває людина (сама до того ж роздвоєна на тіло і душу), і майбутнє, справжнє і вічне, до якого людина лине душею.

У добу Відродження середньовічний дуалізм трансформувався у новий, ренесансний дуалізм. Ренесанс відкрив свою фундаментальну для європейської культури ідею цінності земного життя, яке стає для людини справжнім, бо дозволяє знайти сенс у теперішньому. Але не була відкинута повністю також ідея праведності й вічного життя. Так постали дві сторони людської особистості. Перша - це офіційний статус людини, тобто зафіксоване від народження місце у зовнішньому світі. Сюди входили станова і майнова приналежність, васальна залежність, корпоративна чи партійна приналежність тощо. Друга сторона - це природна сутність людини. Важливо, що хоча ця природна сутність і дарувалася безпосередньо Богом, але належала Богові, Богом же після смерті людини забиралася, а виявлялася на землі в ділах віри. Ми можемо назвати природну сутність людини її позастановими достоїнствами. Вперше тема природної сутності, або позастанових достоїнств людини була розроблена у Джованні Боккаччо.

Шекспір відкриває в ренесансному дуалізмі нові грані, нові глибини і разом з тим трагізм. Офіційний статус людини Шекспір вважав несправжнім, тимчасовим; негативні персонажі в його драмах - це люди, які прагнуть до завоювання чи зміцнення свого офіційного статусу. Така життєва мета - несправжня, облудна, веде зрештою до життєвої поразки. Заради досягнення своєї облудної мети такі люди нерідко заглушують у собі природні почуття чи жертвують природними зв'язками, тобто вбивають свою природну сутність.

Справжньою стороною особистості Шекспір вважав її природну сутність. Але в чому полягає трагізм? У тому, що суспільство, як таке, засноване на офіційних відносинах між людьми і оцінює людину з погляду того, яке місце у суспільстві вона займає. Шекспір розкриває трагічний конфлікт між консервативним суспільством і вільнолюбною особистістю. Суспільство хоче оцінювати людину з погляду одних законів, а вільнолюбна людина прагне жити за іншими.

Похожие статьи




Ідейно-жанрові риси п'єс Шекспіра - Творчість Вільяма Шекспіра

Предыдущая | Следующая