Економічне становище України в 1941-1944 pp. - Економічне становище України в 1941-1944 pp

Господарство війна економіка

У червні 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. Господарство України з початку війни було переорієнтовано на потреби оборони. Почалася масова евакуація на Схід заводів, робітників та інженерів. Всього з України було вивезено в Росію, Середню Азію та інші регіони СРСР майже 1 тис. заводів, понад 4 млн. осіб, відповідно з Києва - 197 підприємств і 300 тис. чоловік. Крім цього, з України евакуйовано 30212 тракторів, більше ніж 6 млн. голів-худоби, 1,6 млн. т. шкір, хутра тощо. Майже все обладнання з українських електростанцій було вивезено і встановлено на нових станціях.

Перед німецьким вторгненням зерно та інші види продовольства форсованими темпами вивозились на державні заготівельні пункти. Що неможливо було вивезти - спалювали, з наказу сталінського керівництва в Україні застосовувалась тактика "спаленої землі". У Донбасі було затоплено усі шахти, знищено промислові об'єкт Дніпрельстану, всі 54 домни, висаджено у повітря моста, зруйновано залізниці, телеграфні лінії тощо. Все це негативно позначилося на життєвому рівні населення, яке залишилося на окупованій німцями території.

Фашистський режим, який встановився на українських землях, поставив перед собою завдання підкорити та колонізувати Україну, знищити її народ. Гітлер планував переселення в Україну в найближчі двадцять років 20 млн. німців. Це була частина його стратегічного плану завоювання для арійської раси "життєвого простору" на Сході. Українці, як й інші слов'яни, трактувалися як недолюди (Untermenschen); їхнє історичне призначення полягало у тому, щоб слугувати вищій арійській расі. Ставлення до них з точки зору нацистів було не моральним, а чисто технічним питанням: як найкраще використати місцевий людський потенціал для побудови тисячолітнього Рейху. Воно мало розв'язуватися трояко: одна частина місцевого населення підлягала винищенню, інша - зведенню до статусу рабів, решта - виселенню до Азії.

Масові страти відбувалися майже в кожному місті. Іншим засобом винищення мирного населення мав стати голодомор. За словами історика Я. Грицака, існують свідчення, що в листопаді 1941 р. на конференції у Східній Пруссії за участю Гітлера та інших високопоставлених нацистських чиновників було прийнято таємне рішення про створення штучного голоду в Україні. Вже в грудні 1941 р. німецька адміністрація вирішила збільшити обсяг продовольчого постачання Рейху з України шляхом зменшення числа "надлишкових споживачів" - "євреїв і населення українських міст, таких як Київ", для яких навіть не встановлювалася норма раціонованого пайка. В інших українських містах передбачалося різко скоротити ці норми. Щоб перешкодити перевезенню продуктів харчування до міст, на дорогах встановлювався спеціальний контроль і закривалися міські базари. У результаті цих заходів у великих містах склалася катастрофічна ситуація з продовольством. Наприкінці 1941 р. харчова норма продовольства у Києві становила лише 30% необхідного мінімуму.

Серед інших заходів окупаційної влади окремої згадки заслуговує примусова мобілізація робочої сили з України. З літа 1942 р. запроваджувався обов'язковий дворічний термін праці для всіх молодих людей віком 18-20 років. Хати тих, хто не з'являвся на виїзд до Німеччини, спалювалися.

Під час війни німці з властивою їм педантичністю і скрупульозністю здійснювали пограбування України, вивозячи з неї промислове устаткування, культурні цінності, худобу, зерно, м'ясо, олію, масло, цукор і навіть чорнозем та викопані фруктові дерева. Промислові підприємства, які залишилися непошкодженими, німецька адміністрація оголосила власністю Німеччини і нещадно експлуатувала. Цікаво, що здійснюваний фашистами економічний визиск де в чому нагадував господарювання комуністів, зокрема було збережено колгоспну систему разом з трудоднями й адміністративним апаратом. Тим самим радянські колгоспи й радгоспи визнавалися найефективнішим способом викачування з місцевого населення хліба і продовольства.

Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 р., вдавалися до тактики "спаленої землі", тобто знищували за собою все, що б міг використати противник. Як наслідок, Україна в ході Другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Тільки безпосередні збитки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд. крб. в цінах 1940 р. (загальні збитки СРСР становили 679 млрд, крб., з яких 255 млрд. - Росії). Ця сума вп'ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших державних підприємств протягом останніх п'ятнадцяти довоєнних років. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення й господарство України, становила майже 1 2 трлн крб. - 40% національного багатства.

На руїни було перетворено 720 великих і малих міст та 28 тис. сіл України (близько 250 сіл зазнали долі Хатині), 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек, понад 30 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Десять мільйонів чоловік залишилися без даху над головою.

Проте найстрашнішими були людські втрати, які, за підрахунками дослідників, в Україні становили 8 млн. чол. (військові - 2,5 млн., цивільні - 5,5 млн.), тоді як у Німеччини і Росії ці показники виявилися значно меншими - 6,5 та близько 6 млн. осіб. Загальні ж демографічні втрати України, які включають убитих у боях, померлих у концтаборах, депортованих, евакуйованих та емігрантів, становили 14,5 млн. чол.

Похожие статьи




Економічне становище України в 1941-1944 pp. - Економічне становище України в 1941-1944 pp

Предыдущая | Следующая