Багатоманіття естетичної проблематики та насиченість творчості Айріс Мердок - Естетична проблематика у сучасній англійській прозі Д. Керрі, П. Х. Джонсон, А. Мердок, Д. Фаулз, М. Спарк

Леді Айріс Мердок (15 липня 1919, Дублін -- 8 лютого 1999, Оксфорд) -- англійська письменниця і філософ. Лауреат Букерівської премії, лідер за кількістю влучень у число фіналістів Букера (шість разів) [4, с. 59].

У себе на батьківщині і в нашій країні Мердок відома як автор романів, що оригінально поєднують у собі риси інтелектуально-психологічного та філософського жанрів. Дебютом Мердок у літературі став роман 1954 року "Під сіткою". У 1987 році їй було присуджено звання Дами Командора ордена Британської імперії.

Розпочавши друкуватися в 1954 p., вона є автором 24 романів, а також кількох їхніх драматичних переробок і оригінальних п'єс.

Талановита романістка і професійний філософ Айріс Мердок є однією з найяскравіших постатей англійської літератури другої половини ХХ сторіччя. Її творчість, неординарна і провокуюча, з самого початку - з виходу у світ першого роману "Під сіткою" (1954) - постійно викликає шквал читацьких емоцій та критичних відгуків, що не вщухає й по сьогоднішній день. Оцінки читачів, критиків та літературознавців можуть бути полярно протилежними, проте усі вони сходяться у тому, що мердоківські романи є явищем складним, багаторівневим, поліфонічним. Здається, такою своєю властивістю вони завдячують насамперед багатогранності творчої особистості самої авторки.

По відношенню до шекспірівських творів А. Мердок одночасно виступає у декількох іпостасях: вона є і звичайним читачем, і читачем-аналітиком, і читачем-філософом, і читачем-письменником [2, с. 67].

Сьогодні, коли Шекспіра вважають найвідомішим автором за всю історію людства, а про його "Гамлета", як іронічно зауважує мердоківский герой Б. Пірсон, чули навіть "усі найбільш темні та дикі представники роду людського", зовсім неважко піддатися впливові стандартизованих уявлень про творчість великого драматурга, прийняти сторону байдужої поваги, або ж нігілізму. Проте, мердоківська позиція у цьому відношенні є оригінальною, дуже особистісною і, так би мовити, "глибоко переживаною".

Така синтетичність читацького сприйняття дозволяє їй відійти від суб'єктно-об'єктної моделі рецепції та встановити продуктивне творче спілкування з шекспірівською трагедією, що грунтується на засадах діалогічності, поваги митця до митця, усвідомлення спільної мети - пошуку істини. А. Мердок сприймає Шекспіра як справжнього генія, а його трагедії - як універсальний еталон мистецької майстерності. Проте, з іншого боку, на відміну від більшості романтиків, авторка не займає відстороненої позиції шанувальника-спостерігача. Осмислення нею шекспірових трагедій набуває форми своєрідного позачасового діалогу, приєднатися до якого може і читач, самостійно визначаючи власний кут зору на акцентовані Мердок проблеми. Шекспірівська трагедія є для письменниці зразком, ідеалом, шедевром, і в той же час живим, актуальним твором.

Мердоківська рецепція шекспірівського генія не є фрагментарною, розпорошеною чи випадковою. Погляди письменниці на творчість Шекспіра організовані у чітку ієрархічну систему, що, в свою чергу, є органічною складовою моральної філософії авторки. Сутність власного ставлення до Шекспірового твору "Гамлет" авторка цікавим чином репрезентує в романі "Чорний принц" (1973) [7, с. 203].

Перший роман Мердок "Під сіткою" (1954), опублікований з благословення Е. Канегті, здобув їй достатньо широку популярність. Його герой -- Джек Донаг'ю, котрий заробляє на прожиття перекладом з французької посередніх романів одного популярного автора, зайнятий пошуками самого себе та сенсу життя, пошуками виходу з-під сітки екзистенційних обставин, абсурдного щоденного буття.

Наступні романи Мердок: "Втеча від чарівника" (1955), "Замок на піску"(1957), "Дзвін" (1958), "Відрубана голова" (1961), "Дика троянда" (1962), "Одноріг"(1963), "Малійка" (1964), "Час янголів" (1966) також виявляють відчутний вплив екзистенціальної філософії. Письменниця змальовує в них складні та суперечливі характери та долі персонажів, часто непередбачуваних у своїх діях та наслідках, до яких вони призводять.

У пізніших романах вона прийде до більш чітких і суворих висновків про те, що сучасне життя не заохочує чесноту, що винагорода її -- в самому робленні добра, у посильному для кожної людини служінні добру. Шлях до утвердження цієї думки пролягає для М. тільки через творче осягнення нею ідей філософії Платона, а також тих моральних цінностей, які несе в собі християнство [6, с. 44].

2-а половина 60-х -- 1-ша пол. 70-х pp. ХХ ст. відзначена у творчості Мердок низкою романів, які містять у собі як домінуючу платонівську ідею. Це романи "Приємні та добрі" (1968), "Сон Бруно" (1969), "Почесна поразка" (1970), "Чорний принц" (1973), "Любов земна і любов небесна" (1974), а також роман 1976 p. "Генрі й Като". У них письменниця зайнята переважно вирішенням моральних проблем -- проблем стосунків, взаємопроникнення та взаємовідштовхування добра та зла.

Художній підхід у Мердок спрямовано на постановку певних світоглядно-філософських питань з позиції моральної філософії. Важливими в цьому зрізі є її окремі філософські есе. Розвиваючи трансчасові платонівські ідеї Добра (Блага), Любові (Еросу), Краси, Мистецтва, письменниця прагнула морального вдосконалення сучасної людини.

Пошуки істини Мердок здійснювала у своїх романах, зберігаючи основний принцип жанру сократичного діалогу - діалогічність. Як структурно-складові ферменти її світоглядно-філософських романів помітні спорадичні ознаки інших діалогічних жанрів античності: діатриби, солілоквіуму, симпозіону, меніппеї. У Мердок спрацьовує ефект "подвійного" діалогу, спілкування автора (як реального, так і експліцитного) з читачем, зокрема через втілення досить поширеного в її романах прийому звертання до потенційного читача. Низка її експліцитних авторів у такий спосіб прагне поділитися з нами своєю світоглядною позицією: Чарлз Ерроубі ("Море, море"), Бредлі Пірсон ("Чорний принц"), Гіларі Берд ("Дитя слова"), Руперт ("Доволі почесна поразка") та ін.

У жанрологічній матриці світоглядно-філософського роману діалогічність Мердок спирається на жанровий досвід середньовіччя з християнським релігійно-філософським вектором: існування Онтологічного Доказу ("Учень філософа"), занепад християнських цінностей ("Час Ангелів"), співвідношення релігії та містицизму ("Дилема Джексона") тощо [6, с. 44].

Спадщина Мердок демонструє парадоксальну ситуацію: письменниця принципово уникає проголошення будь-якої дидактичної сентенції, проте мораль іманентно присутня в кожному з її творів.

У сучасній прозі Мердок цінувала успішне висвітлення філософської теорії через художній твір, за її транскрипцією - "імагінативне письмо". Філософські ідеї є також структурною частиною її романів, проте сама письменниця категорично заперечувала визначення її творів лише як "романів ідей", оскільки трансформовані, "охудожнені" філософські ідеї подаються в них не у формі застиглих наукових концепцій, а як опосередковані рефлексії. Філософська ідея в неї випробовується шляхом органіки сюжету й образу героя, причому сюжетика зазвичай запозичується з інших модифікацій романної форми, "діалогізуючи" з ними.

Називаючи себе послідовницею англійської реалістичної традиції, Мердок суперечить критичній рецепції, яка подекуди визначає її романи саме як "вишукані реконструкції кельтського міфу багатої фантазії". До її романів застосовуються й такі визначення, як фантазія-міф, сюрреалістична фантазія, філософська притча, готична алегорія, фантазія духовного життя, метафізична фантазія тощо.

Творчість Мердок зазнала різноманітних літературних впливів: англійського класичного (вікторіанського) роману; крутійського роману і роману виховання; готичного роману. Слід виокремити й шекспірівську домінанту.

Письменницею була врахована також практика психологічного роману, релігійно-філософська проблематика.

Напрям розвитку художньої творчості Мердок безпосередньо пов'язаний з її світоглядною парадигмою, окресленою дослідниками як філософсько-естетична система. Творчість письменниці умовно розкладається на кілька періодів, де Мердок постає як своєрідний реципієнт певних філософських теорій та ідей. Так, у ранніх романах письменниці (50-ті рр.) простежується екзистенційний вплив, а також вплив лінгвістичної філософії Л. Віттгенштайна, художнім відгуком на які був її перший роман "Під сіткою" (1954). З'ясовується, що, намагаючись подолати суб'єктивність теорій Сартра та Віттгенштайна, Мердок парадоксальним чином звертається до витоків екзистенціалізму: філософії С. Кіркегора (екзистенція як онтологічна проблема), Ф. Ніцше (ідея про надлюдину), І. Канта (теорія про "одвічно злу людську природу"). Її так звані "готичні" романи кінця 50-х - 60-х ("Дзвін", "Єдиноріг", "Пора ангелів" та ін.) сповнені демонів та руйнівних сил, майже в кожному з них вибудовується механізм фармакосу (взаємин злого генія з "жертвою"), але письменниця знаходить вихід за допомогою категорій уваги й терпіння, перейнявши їх від Сімони Вейль.

Визначальним філософським підтекстом романів Мердок кінця 60-70-х років ("платонівський цикл") стала моральна філософія. Платонівська ідея Добра (Блага), за допомогою якої вона вибудовує власну концепцію верховенства добра у світі, що прагне досконалості, набуває в неї своїх вимірів у площині таких понять, як мистецтво, краса і кохання. Ідея добра - наскрізна філософська ідея Мердок - притаманна не лише її романам 70-х, вона з'являється ще в перших романах письменниці й зберігається в її пізніх творах 80-90-х років. Однак ця ідея дедалі частіше інтерпретується в дусі раннього християнства, інколи поєднується з елементами східної філософії. Мердок зверталася до ідей Платона, Ж.-П. Сартра, Л. Віттгенштайна, С. Кіркегора, М. Гайдеггера та інших філософів практично в усі періоди своєї творчої діяльності [6, с. 47].

Романи англійської письменниці є своєрідним синтезом європейської інтелектуально-філософської спадщини на тлі англійської традиції. Головний герой - переважно митець, людина інтелігентної професії (письменник, режисер, лінгвіст, філософ тощо). В романах письменниці ознаки її ментальності особливо яскраво проявляються через інтерпретацію шекспірівської парадигми. Герої Мердок у романі "Чорний принц" тлумачать загальновідомі шекспірівські образи із позиції сучасної людини, не нехтуючи принципами психоаналізу, проте в межах оригінального твору Шекспіра.

Порушуючи філософсько-психологічні проблеми людини в сучасному світі, А. Мердок звертається до творів Шекспіра. Авторка роману, як і її герой, відверто захоплюється майстерністю видатного драматурга у змалюванні "моря людських пристрастей", яке нуртує в його п'єсах. Шекспірівська парадигма є одним із ключів до життєрозуміння театрального режисера Чарльза Ерроубі і водночас - до світосприйняття самої письменниці. Шекспірівську парадигму також висвітлюється у рецептивній рефлексії Айріс Мердок, як впливу традиційного образу Гамлета, в романі "Чорний принц". Шекспірівські алюзії тут не тільки виявляються засобом характеристики персонажів (Пірсон, Джуліан), вони ще й функціонально значущі: слугують основою для протиборства злих і добрих сил у морально-етичній концепції світосприйняття Айріс Мердок. Письменниця намагається розворушити читача, показати стосунки між хрестоматійно відомими персонажами в іншому світлі (зокрема, між Гамлетом та Гертрудою, Гамлетом та Офелією, Гамлетом та Клавдієм тощо), проте робить це з позиції сучасної людини. Коли Пірсон розкриває Джуліан своє розуміння цих образів, ми здогадуємося, що за ним "ховається" сама Айріс Мердок, художник та мислитель водночас. Вона викладає псевдоекзистенціальну концепцію свого героя, не нехтуючи й принципами психоаналізу. Незавершена думка, натяк на Едіпів комплекс Гамлета дають можливість читачеві перевести процес рецепції в русло критичної інтерпретації й завершити його власним прийняттям чи запереченням. Через окреслений рецептивний ланцюг (Шекспір-Мердок-Пірсон-Джуліан-читач) у романі "Чорний принц" виробляється визначена парадигма образу Гамлета в новій інтерпретації.

Похожие статьи