Загальна характеристика дисертації - Українська національна музична мова: генеза та сучасні тенденції розвитку

Українська національна музична мова як необхідна складова поля досліджень в галузі музичної україністики постійно (хоча з різним ступенем дефінітивної прецизійності) виявляє свою актуальність впродовж усього XX століття: чи то у вигляді узагальнених розважань про "національну окремішність", "народний дух" (Ф. Колесса) української музики; чи в спробах охопити конкретні ознаки "націоналізму в музиці", "національного стилю" (С. Людкевич), "законів української мелодії та гармонії" (О. Русов); чи в безпосередньому наближенні до категорійно точного використання поняття національної музичної мови як єдиного адекватного інструменту окреслення своєрідності письма українських композиторів (в різних версіях - "мова української музики", "музична мова українського народу" (А. Гудзенко, А. Юсов), "національна музична мова" (Л. Архімович, М. Гордійчук). Глибинних причин такого поступового "вилущення" категорії національної музичної мови було кілька. По-перше, формування і розгортання українського національного музичного мовного канону в композиторській творчості йшло в парі з його одночасним музикознавчим осмисленням - адже в постаті М. Лисенка унікально поєдналися креативна та рефлексивна функції творця загальнонаціонального канону та його першого теоретика-коментатора. По-друге, звертання до мовних структур у музикознавстві синхронізоване з утвердженням т. зв. "лінгвістичної свідомості" в загальногуманітарному дискурсі, все більшим зосередженням уваги дослідників навколо проблеми Розуміння, розкриття глибинного Сенсу спостережуваних явищ і процесів, супроводжується поступовим подоланням природних меж окремих галузей знання, і зокрема перетворенням музикознавства у своєрідну Філософію музики.

Спостережувана філософізація музикознавства, яка на Заході спричинила перехід до "структурної історії музики", "cистематичного музикознавства" (за визначенням К. Дальгауза), в наших умовах підкріплена зростанням сенсопошукової cпрямованості в суміжних галузях знання через утвердження епістеміологічних підходів в українській філософській думці, активне засвоєння новітніх методик "розкодування" змісту в літературо - та мовознавстві. Усвідомлена необхідність утвердження семіотичного аспекту дослідження як центрального - і найголовнішого сьогодні, за Г. Грабовичем - у всьому загальногуманітарному дискурсі постійно вимагає перенесення семасіологічних підходів і в українське музикознавство, що видається найадекватнішим способом осягнення нового Розуміння як окремого твору-тексту, так і всього музично-історичного процесу, що доступний нам у вигляді певної суми текстів (нотних чи вербальних). Введення категорії музичної Мови як центральної в українознавчому дослідженні, трактування музики як специфічної семіотичної системи та необхідність подолання "лінійного" характеру в усвідомленні-сприйнятті масиву національних музичних артефактів і музично-історичного процесу через задіяння, знову ж таки, Мовних структур і механізмів складає Актуальність тематики дослідження.

Основною метою дисертації є розкриття глибинної логіки національного музично-історичного процесу, його рушійних сил, внутрішньої механіки розвитку через утвердження семіологічного підходу в музичному історієписанні. Досягненню зазначеної мети слугуватимуть Задачі дослідження, що полягають у визначенні феномену національної музичної мови в єдності теоретичного та історичного аспектів - як специфічної семіотичної системи і як самодетермінованої причини та головного наслідку музично-історичного процесу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана на кафедрі історії української музики Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського згідно з планами науково-дослідної роботи і є частиною комплексної теми "Українська музична культура: теоретичні та історичні аспекти". Дослідження безпосередньо пов'язане з практикою роботи автора на кафедрі музичної україністики та етномузикології у Львівській державній музичній академії ім. М. Лисенка, його тематика узгоджена з основними напрямками наукових досліджень і затверджена Вченою Радою академії.

Об'єктом дослідження є українська національна музична мова з безупинним семіотичним становленням в своєму осерді.

Предмет дослідження - конкретні авторські мовленнєві коди, вироблені в межах певного жанру (церковної музики), композиторської школи (зокрема "галицької"), історичного періоду (першої третини XX ст.), незвичайної соціально-політичної чи естетико-світоглядної ситуації (стратифікації музичного семіозу 30-х-60-х, постмодерністичного плюралізму 60-х-90-х років). Адже модельний характер співвідношень окремих авторських мовленнєвих кодів в межах ширшої семіотичної системи - національної музичної мови - дозволяє "бачити" в кожному з них параметри цілого. І навпаки, національна музична мова (попри об'єктивність свого існування, зумовлену об'єктивністю семіотичних процесів) матеріалізується, феноменологічно являється не інакше як через локальні семіотичні системи, якими є авторські мовленнєві коди. В цьому полягає органічна єдність, взаємодоповнюваність об'єкту та предмету дослідження.

Окреслена проблематика дисертації зумовила такі Завдання:

    1) окреслити природу української національної музичної мови як специфічної семіотичної системи, що передбачає формулювання поняття музичного знака, простеження умов виникнення музичного значення, своєрідності проявів об'єктивних семіотичних закономірностей в музичній мові, визначення її структури та функцій в національній культурі; 2) виявити сутність феномену української національної музичної мови як феномену музично-історичного процесу - його самодетермінованої причини і остаточного наслідку з безупинним і необмеженим семіозом в своєму осерді (основною рушійною силою та прихованим внутрішнім механізмом розвитку);

Українська національна музична мова

3) прослідкувати генезу української національної музичної мови на етапі Передстилю (до першої половини XIX cт.), визначити параметри мовного канону на етапі виникнення національного музичного Стилю (творчість М. Лисенка і його безпосередніх спадкоємців), окреслити сутність тенденції розвитку на етапі Мета (над-) стилю, починаючи з 60-х років XX cт.

Ступінь дослідженості тематики. На тлі детального вивчення природи музичного комунікату в західному музикознавстві, що опиралося на досягнення філософії Ч. Пірса, Л. Вітгенштайна, Б. Рассела, "львівської школи" А. Тарського, Я. Лукасевича, К. Твардовського, Р. Інгардена, феноменології Е. Гуссерля, герменевтики Г. Г. Гадамера, структурної лінгвістики Ф. де Сосюра, "празької школи" структуралістів, М. Хомського, семіології Р. Барта, У. Еко, структурної антропології К. Леві-Стросса, постструктуралізму М. Фуко, Ж. Дерріди та ін., семіологічний аспект в українському музикознавстві має спорадичний характер і намітився відносно недавно у працях І. Пясковського, В. Москаленка, О. Маркової, О. Зінькевич, І. Беленкової, О. Михайлової та інших. Попри відчутний рефлексивний характер на явища російської науки (праці М. Бахтіна, Б. Асаф'єва, Ю. Лотмана, Б. Гаспарова, М. Арановського, І. Земцовського, Є. Назайкінського, В. Медушевського, Л. Акопяна), семіологічний підхід в українському музикознавстві має і власну традицію. Адже вже перша "Історія української музики" М. Грінченка 1922 р. виявляє дивовижну суголосність модерним тенденціям європейської думки (т. зв. "лінгвістичній свідомості" модернізму), оскільки постулює Мовну природу музики, "внутрішній зміст. (якої - О. К.) не завжди дається до зрозуміння", а головне завдання композитора (як творця-тлумача текстів)". силами свого таланту та засобами свого мистецтва розкрити перед нами те головне., тайну"1, яку приховує кожен зразок музичного вислову (чи то народна пісня, про яку йшлося в цитаті, чи фрагмент авторського музичного тексту - "згустка" етнохарактерної емоційно-образної інформації).

Особливо показовим є введення М. Грінченком (чи не вперше у світовій науці?!) визначальної Національної детермінанти у виявленні чинників сенсо-креативних властивостей музики, яку недобачали (і недобачають! - за невеликим винятком) західні дослідники: "Не можна говорити про музику як про одну всесвітню мову.", а підставою необхідності розробки "музичної діалектології" є наявність "навіть серед одного і того ж. людського угрупування своїх музичних говорів"2. Трагічні зміни в бутті українського соціуму, пов'язані з наступом тоталітаризму, унеможливили дальший розвиток методологічних (семіологічних, зокрема) настанов М. Грінченка, оскільки поглиблювали б усвідомлення об'єктивности існування національної музичної мови як етнохарактерної (і цим унікальної!) знакової системи, багатовіковий розвиток-становлення якої забезпечує безперервну тяглість музично-історичного процесу в Україні. Тимчасове зникнення категорії національної музичної мови із наукового лексикону в часи тоталітаризму свідчило лишень про насильне звуження горизонтів пізнання ідеологічними догмами. Послаблення ж тиску в 50-х-60-х роках одразу ознаменоване поверненням категорії мови як необхідної складової сучасного апарату дослідження музичної україністики (у працях А. Архімович, М. Гордійчука, З. Параско, А. Гудзенко, А. Юсова, З. Штундер та ін.). Та все ж увага дослідників зосереджувалася не на системно-семіологічній природі "національної музичної мови", "мови української народної музики" (своєрідного конденсатора сутнісного етномистецького досвіду; потужного комунікативного засобу національної культури, що забезпечує її самозбереження і дальший розвиток), а обмежувалася вивченням її окремих сторін, що виявляли "оригінальні незгідності із шаблонами європейської музики" (К. Квітка).

Плідність застосування семасіологічних підходів в "систематичному музикознавстві", суміжних галузях знання (літературо - та мовознавстві, філософії, культурології, історії, етнопсихології) зумовили звернення також до праць Т. Адорно, Л. Акопяна, М. Антоновича, О. Білецького, Ю. Бромлея, М. Вебера, Л. Вітгенштайна, Ю. Вільчинського, Г. Гадамера, М. Гайдеггера, Г. Гачева, Н. Герасимової-Персидської, Н. Горюхіної, Г. Грабовича, С. Грици, Я. Грицака, Л. Гумільова, Я. Дашкевича, К. Дальгауза, Г. Еггебрехта, У. Еко, О. Забужко, І. Котляревського, М. Коцюбинської, О. Кульчицького, І. Лисяка-Рудницького, З. Лісси, Ю. Лотмана, І. Ляшенка, Є. Маланюка, В. Медушевського, Б. Мірчука, О. Потебні, О. Пріцака, І. Пясковського, Ю. Степанова, Ф. де Сосюра, А. Тойнбі, О. Цалай-Якименко, Ю. Шевельова, О. Шпенглера, М. Шлемкевича, Д. Чижевського та ін.

Складність проблематики дослідження, специфіка його об'єкту та предмету зумовили Комплексний характер методології, що поєднує окремі методи:

Феноменологічний, що спрямований на осмислення не лише конкретики зовнішніх проявів національної музичної мови в окремих авторських мовленнєвих кодах, але в "усвідомленні явища одночасно в його історичності та функції" (Е. Гуссерль), тобто у найширших контекстуальних зв'язках - навіть у їх "нездійснених можливостях" (М. Гайдеггер);

Системно-типологічний, за допомогою якого визначаються "ідеальні типи" мови, що завдяки своїй "інформаційній наснаженості" формують мовний канон;

Історико-генетичний, що дозволяє прослідкувати спадкоємність у змінах мовних канонів, виявляє механіку цих змін, динамічну рівновагу стабільних і мобільних складових національної музичної мови;

Семіотичний, що зосереджений на розгортанні змісту музичних знаків через спостереження синтагматичних та парадигматичних співвідношень;

Порівняльний, що виявляє етнічну специфіку музичного комунікату різних національних культур;

Традиційно-музикознавчий, що застосовується при аналізі окремих творів.

Наукова новизна дослідження полягає передовсім у зміні його ракурсу - обранні семіологічного підходу до національної історії музики, за допомогою якого:

    1) виявляється глибинна логіка, рушійні сили, механіка національного музично-історичного процесу як вияву консеквентної тенденції до максимально-адекватної звукореалізації етносу через створення національної музичної мови; 2) показана повторюваність парадигми виповнення-вияву національного в окремих сегментах музично-історичного процесу (стильова епоха, жанр, композиторська школа, окремий автор, твір); 3) виявлено закономірності протікання музично-семіотичного процесу, механіку творення і відкидання мовного канону; 4) на семіотичному рівні доказана єдність національного музично-історичного процесу, що забезпечується безперервністю семіозу, спадкоємністю і послідовністю у зміні мовних канонів, "житті" панзнаків національної музичної мови; 5) вперше з позицій семасіології розглянуто як відомий загалу масив творчості композиторів-класиків, так і нововведені тексти - церковні твори С. Людкевича, Й. Кишакевича, М. Кузана, В. Степурка, В. Рунчака, Л. Дичко; невідомі фортепіанні твори М. Лисенка ("П'ять салонних п'єс"); "Пассакалія" для струнних А. Кос-Анатольського; останні твори О. Гугеля, О. Грінберга, Ю. Ланюка, О. Криволап, М. Скорика.

Обраний в досліджений семасіологічний підхід дозволив досягнути бажаного типу новизни одержаних результатів, коли "відомі вже факти співвідносяться з відомими (і невідомими - О. К.) поглядами і внаслідок цього постає щось нове"3 - відчуття тисячолітньої тяглості національної історії музики, в осерді якої безперервно живе і пульсує музично-семіотичний процес.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в їх використанні у навчальних курсах історії української музики (що здійснено автором у Львівській державній музичній академії ім. М. Лисенка), аналізу музичних творів, композиції, музичної критики. Їх також можна використати в науковій практиці при розробці проблем музичної семіотики, теорії та історії виконавства, специфіки та формування національного образу світу в музиці, художній творчості т. ін.

Апробація результатів дослідження здійснювалася шляхом обговорення на засіданнях кафедри історії української музики НМАУ ім. П. І. Чайковського, через оприлюднення більш ніж на 20-ти наукових конгресах, конференціях, сесіях, читаннях, серед яких: Науково-теоретична конференція до 100-річчя Б. Лятошинського (Львів, 1995 р.); I, IV, V, VI Міжнародна наукова конференція "Musica Galiciana / Музика Галичини" (Ряшів, Дрогобич, Ряшів, Коломия, 1995, 1998, 1999, 2000 рр.); 8, 9, 10, 11 Наукова сесія НТШ (Львів, 1997-2000 рр.); "Церковна музика: аспекти дослідження" (Київ, 1997 р.); "Сучасний музичний космос" (Наукова конференція до 60-річчя В. Сильвестрова, Київ, 1998 р.), "М. Скорик: грані творчої духовности" (Київ, 1998 р.); Наукова конференція до 100 річниці В. Барвінського (Львів, 1998 р.); "Галичина. Мала вітчизна: де і чия? " (Краків, 1998 р.); "Постмодернізм: post-mortem" (Львів, 1999 р.); IV Міжнародний конгрес україністів (Одеса, 1999 р.); Наукові читання пам'яті академіка І. Ф. Ляшенка "Культурологічні проблеми української музики" (Київ, 2000 р.); Міжнародна науково-практична конференція "Новое видение культуры мира в XXI веке" (Владивосток, 2000 р.); Міжнародні Шашкевичівські читання "Руська Трійця і християнська традиція в духовному житті України" (Львів-Трускавець, 2000 р.); Міжнародна конференція до 300-ліття українського нотодрукування (Львів, 2000 р.).

Публікації. Результати дослідження опубліковано в монографії "Феномен української національної музичної мови" (Львів, НТШ, 2000. - 284 с.), двадцяти шести публікаціях у фахових виданнях ("Народна творчість та етнографія", "Українське музикознавство", "Музика", "Art line", Наукових записках Тернопільського педуніверситету, Наукових збірках ЛДМА ім. М. Лисенка, Наукових вісниках НМАУ ім. П. І. Чайковського т. ін.), тезах і матеріалах зазначених наукових конференцій.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації - 373 с. Бібліографія містить 322 позиції.

Похожие статьи




Загальна характеристика дисертації - Українська національна музична мова: генеза та сучасні тенденції розвитку

Предыдущая | Следующая