Вінки з пташиного пір'я, Дівоче намисто - Український національний одяг

Колись в Україні, крім вінків з живих квітів, дівчата плели собі вінки з пташиного пір'я. Найкращим пір'ям для вінка е пав'яче пір'я. В одній старовинній колядці ми знаходимо такі слова:

По горі-горі павоньки ходять. . .

За ними йшла гречная панна...

Ой, ходить, ходить -- пір'ячко збирає...

Віночок вине, на голову кладе.

Очевидно і весільні вінки в стародавній Україні плелися з пір'я. В одній з весільних пісень на Київщині дружки співають:

Летів горностай через став,

Золотії пір'ячка попускав;

Та підіть, дружечки, позбирайте,

Марусі віночок звивайте...

Дівчата на Бойківщині ще й досі вплітають до вінків з квітів пав'яче пір'я. У Старобільському повіті на Харківщині молодиці застромлюють пав'яче пір'я під хустку навколо свого обличчя.

Дівоче намисто

Паничі --

Дукачів,

А поповичі з міСта

Навезли намиста...

Т. Шевченко

Звичай оздоблювати жіночу шию можна простежити ще з доісторичних часів. Вже в могилах зі спаленими трупами, що стосуються до т. зв. доримської епохи, в місцях, які були заселені слов'янами, археологи знаходять металеві та мінеральні шийні оздоби у вигляді окремих намистин, або й цілих разків. Одна з таких знахідок трапилася Хвойкові поблизу Києва, а це свідчить про те, що жінки і дочки наших предків уже в той час носили намисто.

В староукраїнських літературних пам'ятках намисто під назвою "бисьрг" або "бисрь" зустрічається вже в Х-му столітті. На території нашої батьківщини в похованнях, що датовані ХІ-м століттям, археологи знаходять срібні або й золоті намистини продовгастої форми; ті намистини виготовлялися з прозорого скла, на поверхню клали срібну або золоту платівку, а потім знову заливали скляною масою. Цей вид намиста був найбільше поширений у княжій Україні-Русі. Бурштинові намистини також не були рідкістю в той час, бо бурштин добувався не тільки на побережжі Балтійського моря, а і в середній течії Дніпра. Із стародавніх намистин княжого періоду відомі ще металеві, характеристичні для Волині, Київщини та Галичини, -- це т. зв. намистини минського типу, що мають вигляд малинових ягід.

В археологічних знахідках серед намиста часто трапляються нанизані на нитку маленькі раковинки типу "Сургеа ліопеіа" і "Сургеа рап-Огегіпа", що були в той час предметом торгівлі. Це ще, між іншим, свідчить про те, що княжа Україна-Русь мала торговельний зв'язок з людьми, які жили на побережжі Чорного моря та Індійського океану.

Не тяжко догадатися, що всі ці намиста та привізні матеріали для намиста були в той час коштовною річчю і для широких мас населення були недоступні. Та навколишня природа, така багата і різноманітна в Україні, давала багато доброго матеріалу для намиста сільського населення; гарні овочеві коробочки, зерна, кісточки ягід, або й самі ягоди -- це намисто, яке ще й досі не вийшло з ужитку сільських дівчат, а особливо дітей в Україні. На Гуцульщині дівчата й молодиці ще й тепер носять намисто з овочевих коробочок рослини клокічки. Восени по всій Україні діти, бавлячись, роблять собі червоне намисто з ягід шипшини, чи свербиусу.

За козацьких часів були поширені справжні коралі, а в дочок козацької старшини та шляхти не бракувало й перлів. В описі майна полковника Перехреста в році 1705-му записано біля двох фунтів "жемчугу" -- перлів4). Це крім коралів та всіх інших видів намиста. Тож: не дарма, що, згадуючи ті часи, збідніле тепер населення України, каже: "Були коралі та пішли далі, були перли та ся стерли!"

Про коралі часто згадують гуцулки у своїх співаночках:

Ой, вийду я за ворота та ще трохи далі,

Питається богацький син, чи маю коралі.

Або:

Було тобі, нихтолице, другій не хвалити,

Думав тобі на Рахмана коралі купити.

По всій Україні справжні коралі ще й тепер під назвою "доброго намиста" вважаються великою цінністю. В поезії Т. Шевченка ми часто зустрічаємо згадки про "добре намисто", як ось:

У доброму намистечку

В садочку гуляє...

Або:

Ой, надіну я сережки

І добре намисто...

Було колись поширене в нас і гарне гранатове намисто, що пізніше замінилося скляним нагадуванням природної Гранатової барви.

Намисто, як й інші предмети національного одягу, найкраще збереглося на колишній Гетьманщині та в населення українських Карпат. На Гуцульщині ще й досі поширені великі круглі намистини з венеційського скла, що своєю формою дуже нагадують археологічні знахідки.

В будні дні при роботі дівчата одягають не багато намиста, бо бояться, що нитка розірветься і не тільки пропаде намисто, від цього велика шкода, а й треба сподіватися якогось лиха, бо ж за народнім віруванням розсипане намисто накликає біду. Про це згадується і в народних піснях:

Попід гаєм зелененьким дівчина ходила,

Сумна вона, невесела -- коралі згубила.

Коралики утонули, а хусточка плавле,

Ходить дівка попід воду, білі руки ломле.

Про це ж саме і в Т. Шевченка:

Уночи,

Ходячи,

Намисто згубила.. .

Але зовсім без намиста бути дівчатам не можна і в будень, бо існує повір'я, що намисто оберігає дівчину від застуди, а тому завжди треба мати бодай один разок намиста на шиї.

Колись бувало в разок намиста засиляють ще один або два вовчі зуби, "щоб берегли від злої напасти". В неділю або в свято, йдучи до церкви, в сусіднє село, чи до міста, дівчата колись рясно оздоблювали себе намистом. Про це співається і в пісні:

Якби мені, мамо, намисто,

То пішла б я завтра на місто.

Із стародавніх часів на Україні існує добрий звичай у наших хлопців дарувати своїм дівчатам намисто. Про це часто згадується в піснях і співанках, як ось:

Ой, поїде мій миленький до Турки, до Турки,

Купить мені коралики двадцять штири шнурки..

Серед народних приповідок про намисто е такі:

"Тряси мене, парубче, щоб намисто бряжчало",

"Намисто -- не тісто, в печі не спечеш" -- мовляв, треба купити за гроші.

Намисто в Україні тепер, як і колись, служить оздобою не тільки дівчат, а й молодих заміжніх жінок; лише бабусі, якщо й носять намисто, то дуже небагато -- один, два разочки, та й то темних кольорів. Дівчата ж: і молодиці навпаки, захоплюються зеленим, блакитним, а найбільше червоним намистом. Якщо молодиця має, бувало, багато гарного намиста, то це одна з прикмет, що вона тішиться пошаною у свого чоловіка. Про це знаходимо в Т. Шевченка:

А жіночку свою любив --

І Господи єдиний!

Як те паня, як ту дитину,

У намистечках водив.

Похожие статьи




Вінки з пташиного пір'я, Дівоче намисто - Український національний одяг

Предыдущая | Следующая