Україна

Не можна не дивуватись, але навіть в енциклопедіях радянського періоду поняття "ментальність" відсутнє. Однак причина зрозуміла. Як зазначається в "Українській загальній енциклопедії", "ментальний (лат.) - те, що в думках, внутрішній, духовний" (Т. 2, с. 682). Отже, вести мову про менталітет українців -- це аналізувати їхні помисли й ідеали, їхній світогляд, індивідуально-національні риси характеру й життєдіяльності, основи та своєрідність духовності. А це означає бачити їх і в загальній типовості, проте обов'язково в особовій неповторності, визнавати за ними право на самобутнє (у тому числі й державно-політичне) буття. Це ж суперечило імперсько-месіанській меті: творення світового "колгоспу" шляхом повної деперсоналізації людей та асиміляції й "злиття" націй, мов, культур. На цій основі і розвивалися ідеологеми про єдиний східнослов'янський етнос, про Київську Русь як "колиску" трьох братніх народів (з яких один, щоправда, чомусь "старший") та про єдину мову, культуру, релігію. Жахливо, але знищення (поглинання) народів мало бути виправдане ще й історією та етнопсихологією.

Та нині саме завдяки історії ми вже знаємо: ще літописці Київської Русі дали диференційовану характеристику племенам (у тому числі й слов'янського кореня), а світоглядні основи наших пращурів яскраво виявлені як "Велесовою книгою" та "Літописом Аскольда", дохристиянським фольклором і міфологією, так і джерелами зарубіжних авторів, починаючи з фараона Аменхотепа ІІІ, вавилонських хронік VII ст. до н. е., літопису Ашурбаніпала та "Біблії".

Ще в найдавніших згадках про кіммерійців і скіфів постійно наголошується на їхній активній ролі у міждержавних стосунках, а також на їхніх високих військових і моральних якостях. "Північний народ", що міг ототожнюватися з нашими далекими прапредками, таким постає в Біблії: "Ось народ надходить з їх півночі, народ великий, і царі численні виринають із крайніх закутків світу. В руках у них луки й списи, жорстокі вони й немилосердні, ревуть, як море, мчать на конях, готові як один, до бою..." (пророк Єремія). Усі наші народи уявлялися тоді (як, до речі, і всі супротивні народи) грізними і немилосердними. Такими постають й сини Яфета -- мешканці країни Гомер (Кіммерії), що була Ойкуменою, а також Гог і Магог із Скіфії. Не були вони злоноснішими за інших, і логічно, що апостол Павло у своїй знаменитій тезі: "Тим-то немає грека, ні юдея, і обрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому -- Христос", -- згадує, як бачимо, й наших пращурів.

Уже говорилося: визначальним чинником формування не лише біологічних рис та властивостей індивідів, а й духовності людей та племен, є природа.

Гомер побачив Причорномор'я суворим, похмурим. Сучасникам це здається випадковим. Та не забуваймо, що клімат упродовж віків змінюється. Й інші "літописці" зазначають: клімат, природа в Україні навіть 500 років тому були суворими. Одна з причин -- це відкритість усіх кордонів, яка не перешкоджала рухові ні вітрів, ні їхніх злоносних супутників, "Хоча ці землі знаходяться на тій самій широті, що й Нормандія, тут суворіші та холодніші зими, -- писав Боплан, -- 1646 р. були люті морози. Мороз був таким пекучим і лютим, що ми змушені були знятись табором з обраного місця, при цьому втратили дві тисячі воїнів. Більша їх частина померла так, як це описував вище; інші ж стали каліками. Мороз вбивав не тільки людей, а й коней...".

Закономірно, що природні умови формували відповідні риси характеру людей: витривалість, суворість, внутрішню зосередженість, звитяжну мужність. І не лише в побуті, праці, а й у ратному ділі (француз Боплан описує картину життя напередодні національно-визвольної війни, очоленої Б. Хмельницьким). І це формувало риси то воїнів Кия і Діра, Аскольда, Святослава, а то українця-запорожця -- вигадливого, ініціативного, хлібороба, воїна і державця, спроможного перемагати й найсуворіші випробування (як пише той же Г. Боплан, він бачив "хворих козаків" у лихоманці, які замість уживати якихось ліків брали півзаряду гарматного пороху, змішували його навпіл з горілкою (певно, з цієї потреби почала розвиватися схильність до міцних напоїв) і все це випивали, а далі клалися спати, щоб вранці прокинутися зовсім здоровими.

Французький дипломат, автор "Літопису Малоросії, або Історії козаків-запорожців" Ж.-Б. Жерер у XVIII ст. писав: "Україна, як сказав де Лінней, є однією з найпрекрасніших частин Європи... Досі Швеція утримувала величну назву "Вітчизни та гнізда племен і народів". Однак де Лінней у дослідженні, надрукованому в Упсалі, здається, готовий відібрати цю славетну назву від своєї батьківщини й передати її Україні...".

І це багатство, універсальна різноманітність були відзначені ще Геродотом, Гіппократом, багатьма іншими дослідниками далекого минулого. Правда, наголошує й "батько історії", автор праці "Скіфи" Геродот, що описані землі мають дуже гостру зиму: вісім місяців тривають там нестерпні морози, це вимагає від населення міцного тіла й духу.

Потрібно пам'ятати, що, по-перше, ні характер природи, ні клімат не залишаються незмінними; на них впливають як внутрішні зміни (в надрах Землі і в Космосі), так і втручання в буття природи діяльної людини; і, по-друге, що Україна багата й на расові та етнонаціональні групи. Усе те зумовлює як видозміни світосприйняття та життєдіяльності суспільств, так і стан та особливості розвитку природи (зміну грунтів і водних ресурсів, лісів, кількості корисних копалин, космічних сфер (а тим самим і зміст, форми, наслідки виробництва, сімейних, родових, класових відносин). Це невідворотно впливає й на ментальність етнонацій -- її еволюцію (див. також схему 1).

Щоправда, клімат Чернігівщини і Карпат, Полісся і Причорномор'я мають багато як схожого, так і відмінностей. Подібно до цього є немало надзвичайно своєрідного у представників Чернігівщини, Київщини і закарпатських русинів, Херсонщини і бойків, лемків, одеситів і волинян,

Донеччини і галичан. Та помічено: чим більше діалектних струмків та річок,

Схема 1.

Тим повноводніше і незнищенне русло національної літературної мови. Так і етнокультурна ментальність: особливості характеру окремих груп тільки увиразнюють спільні сутнісні риси.

Нагадаємо: український етнос сформувався на грунті кількох родових типів. Однак вони не диференціювалися в ході історії на автономні -- в просторі й часі -- константи, а кристалізувалися й ідентифікувалися в єдиний український етнос -- націю.

Це й зумовило те, що в темпераменті (як і в одязі, формах господарювання, обрядах) гуцула й поліщука, лемка, галичанина, сіверянина і полтавця можна помітити певні відміни. Але характер -- це глибинно-внутрішнє: мова, світогляд, мета, ідеали, етика, віра, право -- а вони є спорідненими в Україні, та й поза межами України, для всіх представників етносу.

Природно, що особливо значна роль в ідентифікації українського етносу-нації належить природі: тому вона -- і лоно, і мати, і годувальниця, і захисниця, перше не - Я людини; а тому до суворості, витривалості, працелюбності, мужності вона додає широти світосприйняття та світорозуміння, глибини емоцій і роздумів, державно-інтелектуального ставлення до навколишнього світу; зумовлює те, що український характер відзначається: по-перше, універсалізмом, по-друге, кордоцентричною структурою.

Кажучи про універсалізм, маємо на увазі не лише біопсихічну зумовленість : те, що багатство природи породжує багатство вражень і емоцій (стан -- безмежності, можливості, мрійливості, свободи; ліс -- заглибленості й таємничості; річки -- то лагідного спокою, інтиму, елегійності, то мінливості й нуртування настрою ("Реве та стогне Дніпр широкий"), моря -- могутності й величі зовнішнього світу; а гори -- непереборного прагнення висоти, сонця - божественної благодаті справедливості, віри в безмежність і незнищенність світу; гарантії безсмертя та винагороди за страждання...), а й найбагатші джерела духовності, інтересів, інтелектуальних устремлінь та потенцій, етико - естетичних підходів та критеріїв оцінок людей, речей, явищ життя. Саме природа зумовлювала обрядовість, а далі й характер віри, нахил то до суворої мужності, то коли клімат пом'якшав, до споглядальності, аналізу та самоаналізу, що неминуче веде до мистецької творчості (енергії самовираження) Різноманітність, багатство природи спонукало й до різнорідної виробничої діяльності (хліборобів, скотарів, рибалок, чумаків, ремісників, зброярів), до воїнської та інтелектуальної життєдіяльності.

Релігія -- філософія -- мистецтво ще з часу найдавніших цивілізацій виступають у єдності як світовідчуття й світорозуміння пращурів, зумовлені природою. І саме на цьому синтезі формується природа кордоцентризму -- сприйняття Землі, інших людей, Неба (отже, й Богів), явищ життя на рівні серця (отже, власної долі). Уся система вірувань засвідчує, що далекі пращури українців сприймали природу як власну Оселю, в яку приходять при народженні й з якої виходять, щоб повернутися в іншій "формі" по смерті (звідси тип похорон, коли не печаляться, а здійснюють веселі ритуали, та анімістичні уявлення в фольклорі, а також праукраїнський пантеон Богів: вони, як і всі люди, є частиною або захисниками Роду. І виміри людей також родові.

Це властиво періоду поетизації Берегинь, Рожаниць, Передкняжої доби, коли панує образ Матері -- Великої Птахи. Це лишається в силі і з настанням доби християнства, коли пріоритету чужоземних Богів чоловічого роду русичі протиставляють культ, авторитет Божої Матері (не випадково в "Слові о полку Ігоревім" чи не найсимпатичніше оспівана Ярославна; в "Марії" Т. Шевченко уславлює не так Сина, як Матір -- борця за його ідеали; і навіть в мистецтві XX ст. особливо поетично підноситься образ жінки: аналога Землі, Матері, коханої, дружини, Вітчизни...). Тож закономірно, що в українців жінка посідає рівноправне місце не лише в роді, сім'ї, племені, а й у державі (княгиня Ольга, донька Ярослава Мудрого Анна -- регіна Франції; дружина султана Роксолана; Бондарівна; Маруся Чурай, десятки інших талановитих жінок, зокрема дружини гетьманів і полковників, засновниці бібліотек, братств, освітніх закладів, Леся Українка, Марія Заньковецька, Соломія Крушельницька, шанувалися не менше, ніж аналогічної діяльності чоловіки).

Серце розумне, а розум добрий -- ось кредо, яке, крім синтезу релігії, філософії, мистецтва, породжувало синтез освіти -- науки -- мистецтва. Не випадково, що задовго до освітньо-наукових діянь княгинь Євпраксії та Анни, наші далекі пращури мали чимало наукових відкриттів, зокрема в медицині. На доказ наведемо лише такий факт. У колекціях Києво-Печерської лаври серед багатьох стародавніх людських черепів зберігається череп скіфського вождя. За життя цей господар степів переніс щонайскладнішу -- навіть за нинішніми мірками -- нейрохірургічну операцію. Вождеві видалили частину лобової кістки і після маніпуляцій на оголеному мозку "нейрохірурги" бронзового віку "залатали" місце проникнення в черепну коробку золотою пластинкою. Не менш дивно, що скіф вижив, оскільки заплатка міцно вросла в тканину кістки.

Ще автор "Велесової книги" явив світові ідеальний вираз праукраїнської ментальності, давши високоморальний, глибоко етичний і естетичний, державницько-лицарський аналіз життєдіяльності великого народу. Подібне бачитимемо й пізніше. Достатньо нагадати: не тільки літописець, увесь народ нарече Ярослава -- мудрим, а Святополка -- окаянним! Народ, літописці, поети на віки визначать справжню сутність діяльності також гетьманів і кошових, полковників і церковних діячів, інших історичних осіб.

Отже, щонайперше риси характеру визначає природа: з одного боку -- схильність до оволодіння зовнішнім світом, розвиток вольових, експансивних якостей; а з іншого -- задоволення її багатствами, а тому зменшення власних зусиль, притуплення волі (аж до лінощів). І так само у сфері емоцій: від суворо раціональних, динамічних реакцій на світ до лірично-меланхолійних, споглядально-мрійливих та сентиментальних.

Паралельним, надзвичайно впливовим суттєтворним чинником стає расово-етнічний. І його чи не визначальна особливість -- універсалізм. Він пояснюється й особливістю природного місця України -- її геоцентричним розташуванням. На терені України взаємодія племен була особливо інтенсивною. Ще здавна людство усвідомлювало згубність шлюбів у системі роду. Негативно позначалася на генофонді й расова замкненість. Українці можуть акцентувати на іншій крайності: перенасичення їхньої структури расовими домішками. І не так у давні часи -- переселення й асиміляції племен (там відбувався процес доповнення), як у періоди свідомо впроваджуваної імперськими, колонізаційними режимами -- Туреччини й Польщі, Росії і Австро-Угорщини демографічної політики, внаслідок якої українці на своїй власній території ставилися на грань перетворення в етноменшину чи й витіснення.

Це формувало психіку відчуження від кореневих основ, страху й приниження, перетворення господарів на обслугу, непевності не лише майбутнього, а й сучасного, національно-культурної, мовної, релігійної мімікрії, замкненості у самих собі ("хитрых хахлов"). А все те вело до важливих змін у ставленні до своєї землі, історії, етнонації, підпорядкування диктатові чужої волі, зрештою -- або приреченого примирення з політикою денаціоналізації (і в формі прямого запису українців до іншонаціональних та мовно-культурних груп), або протесту у формі міграції в далекосхідні й американські краї. Це провокує версію про небажання самих українців ідентифікуватися расово-етнічно, національно-державно, мовно-культурно, прокладати в історії свій власний шлях, здійснювати осібну історичну місію.

Однак нині відомо: трактовки українства як навіть психічно недержавного народу були виплодом расистсько-імперських ідеологій.

Багатство етнонаціональних асиміляцій та схрещень збагачувало зумовлюваний природою як біопсихічний, так і духовний універсалізм українців: вони органічно поєднують риси динарської й остійської рас; як стійкість, миролюбність хлібороба, так і суворість, войовничість людей степу, княжого дружинника та запорожця, січового стрільця чи воїна УПА; і так само: як палахкий, космополітичний темперамент представників півдня та карпатського краю, так і розважний, індивідуалістично заглиблений, насторожений щодо зовнішнього світу темперамент людей північно-східних країв; емоційність з раціоналізмом, нахил як до мистецько-творчої, так і до інтелектуальної діяльності, до пізнання сутностей і земної, і небесної сфер. Сам клімат, природа, особливості фізичної й економічної географії зумовлюють кордоцентризм українця: він бачить їхнє безмежне багатство, осяйну красу, щедрість і лагідність, тому й сам хоче бути добрим. А його оцінки грунтуються як на етичних, так і естетичних критеріях.

На цій основі формуються, а далі й формують його сутність мова, мистецтво, культура, ідеологія, освіта.

Стало звичним звертати увагу на звужену ритмомелодику пісень народів Близького Сходу. Причина зрозуміла: їм відповідає тип шляху (пустелі), неба, природи людей тих країв.

Основа не лише пісень українців, а й усього їхнього мистецтва -- симфонізм, яскраво виражена бароковість. І за ними також сутність самої природи, а відтак і характеру українця, його національної ідентичності.

Щоправда, не лише за умов СРСР, а й досі частині ідеологів підозрілою видається сама розмова про національну ідентичність людини й народу, про їхню ментальність. Сталося так, зазначає з цього приводу англійський дослідник Е. Сміт, що "невизначеність національних критеріїв та їхній неясний, мінливий, часом довільний характер у працях націоналістів підкопали віру до ідеології націоналізму".

На цій підставі ширилося уявлення, що ідея націоналізму як наукового трактування сутності і ролі національних ідей, рухів, ідеалів похована ще в XIX ст. з огляду на негативну роль, що її відіграли в окремих країнах ультранаціоналістичні тенденції. Однак і в кінці XX ст. виявилося, що "таке обвинувачення знайоме", і його масштаб і серйозність свідчать не так про приреченість та шкідливість, як "про емоційну та політичну силу ідеалу, так завзято осуджуваного" феномена (за Смітом). Бо були націоналістичні химери, та не можна не відзначити позитивних рис націоналізму: він обстоює культуру меншин, рятує "втрачені" історії та літератури, надихає культурні ренесанси, розв'язує "кризи ідентичності", легітимує спільноти й соціальну солідарність, закликає опиратися тиранії, проголошує ідеал народного суверенітету й колективної мобілізації і навіть мотивує і самостійний економічний розвиток.

І, нарешті, чуття національної ідентичності стає могутнім засобом самовизначення й самоорієнтації індивіда у світі крізь призму колективної особовості та своєї самобутньої культури. Саме завдяки спільній неповторній культурі ми спроможні дізнатися, "хто ми такі" в сучасному світі. Заново відкривши ту культуру, ми "заново відкриваємо" себе, своє "автентичне Я..." (Сміт). Отже, і те, що вже здійснено нами, й нашу історичну місію.

Висновки представника Великої Британії повністю підтверджує історія становлення та ідентичності українства.

Від трипільської до Києво-руської цивілізації -- це час кристалізації українського етносу з його територією, мовою, культурою, державою, мистецтвом, міжнародними відносинами. На цьому етапі самою природою формується тип хлібороба, кочовика, будівника, воїна, державця, у психіці якого органічно поєднується бачення свого й інших народів, ліричне, епічне й трагедійне сприйняття світу, інтелектуалізм з "антеїзмом", а в руслі усього того -- і апологетичне, але й аналітично-критичне ставлення до свого єства та буття, що бачимо з "Велесової книги".

Культ єдності Закону і Благодаті -- ось основа життєдіяльності українців-русів, наслідком якої стає створення однієї з наймогутніших світових імперій -- Київської Русі.

Її і долю, і роль визначає всепланетарний рух: своєю могутністю й мудрістю вона репрезентує місію гегемона, генератора, посередника між Азією і Європою. Найавторитетніші держави -- Візантія, Англія, Франція, Швеція, Німеччина, Польща, Болгарія вважають за честь спілкуватися з княжою Руссю навіть на рівні кревно-династичних зв'язків. Визначається центр рівноваги між "сходом" і "заходом", вододіл між рабством і абсолютизмом, гуманістичною вірою (освітою, наукою, культурою) й фанатизмом, імперськими й республіканськими ідеологіями та інституціями управління.

Та світ -- цілісний і єдиний, з протидією внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку. Вирішальні моменти еволюції Київської Русі збігаються з двома всепланетарними процесами: винищенням Візантії і Риму як репрезентантів однієї з світових релігій християнства та непереборною експансією татаро-монгольських орд у Європу. Перший процес розколов Русь: на автохтонну -- язичницьку, з одного боку, і зорієнтовану на трансплантоване з чужини християнство (розколоте, в свою чергу, на православ'я і католицизм) -- з іншого. Панування Орди зумовило розкол Русі на етнічній основі.

Наслідки позначаються й досі: заміна язичництва християнством породила бар'єри відчуження не тільки між елітою й масами, а й у сфері еліти, до того ж не лише між елітою світською і духовною, а й в середовищі кожної з них; згодом -- між містом і селом, потоками культури; проблему мови. Орда зробила все, щоб не допустити кристалізації у повному розумінні української держави та відходу її у сферу Європи, величезні зусилля до чого докладав король Данило Галицький, а згодом М. Глинський, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа, П. Орлик, керівники УНР, ЗУНР і Директорії.

Усе те суттєво позначилося як на ментальності українців, так і на їхній долі та ролі. А саме: від цього часу в нерозривній єдності йде двоєдиний -- кристалізаційний і відцентровий -- процеси.

З одного боку -- розмивання структурованої тисячоліттями єдності, орієнтації на різні геоекономічні, політичні, ідеологічні, релігійно-культурні, мовні системи. При цьому спрацьовують і державницькі, й біопсихічні чинники, фактор незавершеності релігійного становлення русичів на автохтонній основі, піком якого стала доба Володимира Великого. Ця тенденція то загасатиме, то спалахуватиме упродовж віків, особливо в інтелігентських, церковно-ієрархічних, державно-управлінських сферах, "хитання" в яких обертатиметься для України найжорстокішими драмами. Мімікрія, відступництво, уніатство, зрадництво, хамелеонство, особове й національне самозречення, люмпенське владолюбство стануть тяжкою духовною хворобою частини українців, раковою пухлиною їхньої ментальності. А відтак -- і авторитету, реальної ролі та долі. Хто не має почуття власної гідності, не має підстав на повагу з боку інших. Ментальність потрібно не лише пізнавати, а й плекати, відстоювати, захищати.

А з іншого боку -- послідовний, неспинний процес поглиблення, збагачення, вияскравлення сутності та форм вияву гуманістично-духовного ядра української ментальності.

Ще княжа доба дала високі взірці історіософського, державного правового, релігійного, педагогічного, освітньо-наукового, мистецького самопізнання та самореалізації генія праукраїнців. Світ визнав той геній, а з тим -- і їхнє право на історичну міжнародну місію.

Відступ від глибинних принципів гуманістично-державницької ролі еліти в часи литовсько-польської колонізації не зруйнував кореневих первнів ментальності. Українство відродило величний тип полководців і гетьманів, істориків і мислителів, педагогів, митців, письменників, учених світового рівня. Тому українство відродило козацтво (праоснови якого, за визначенням зарубіжних дослідників, знаходяться ще в ІХ столітті), незалежний патріархат, сформувало свою систему освіти і виховання (козацьку педагогіку), вищу школу (Острозька, Києво-Могилянська академії), видавничу справу, а з усім тим і державу (Гетьманат, Запорозька Січ), свою віру і філософію, державно-політичну систему, створило демократичну конституцію, розвинуло до найвищого рівня свою яскраво-самобутню, одну з найбагатших і наймелодійніших у світі мову. Природно, що українство витворило такий винятково благородний феномен, як побратимство та його найвищий ідеал -- гуманіста-патріота, мірою вартості буття для якого стали: вірування в ім'я інших людей і Вітчизни та свобода свого внутрішнього світу, інших людей, націй, всього людства.

Україна знову стає суб'єктом міжнародних відносин та особливих зацікавлень Англії й Франції, Швеції і Німеччини, Валахії й Польщі, Туреччини, Росії. Належну роль тут відіграє, як і раніше, й геополітична позиція, центральність на перехресті міжнародних магістралей. Та на цей раз визначальними стають і ті чинники держави, як політика, плани, багатоаспектні можливості української нації. Достатньо нагадати, що навіть за умов повної ізоляції, створеної Росією, К. Делямар 1869 р. писав: український народ "існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову... виразну індивідуальність, за яку бореться... В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії".

Тому-то чех К. Гавлічек - Боровський рішуче наголошував: "Доки не виправлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справді міжнародний спокій" (1848).

Українська ментальність виявилася в типі держави: козацько-селянської, пробуржуазної республіки, що будувала своє життя на засадах рівності й справедливості, права, демократії, свободи для всіх. Українська нація поставала краєм суцільної освіченості, європейського рівня науки та багатогранної культури, лицарської звитяги й безкорисливості, полководницької мудрості.

А втілювалося все те в типі української людини: як І. Вишенський, непримиренний до лицемірства, фарисейства, зради ідеалів та віри; як гетьмани Сагайдачний, Б. Хмельницький, Дорошенко, Мазепа, Орлик -- типи людини далекоглядної, універсальної обдаруваннями та інтересами; як Г. Сковорода людина мудра і демократично інтелігентна; як Маруся Чурай, безмежно талановита, вірна і красива; як тисячі запорожців -- великі патріотизмом, волелюбністю, воїнською хоробрістю й непереможністю, духовним безсмертям.

Були й на цьому етапі, і в майбутньому христопродавці, пілати, яничари, окаянні братовбивці, клятвопорушники, політичні лицедії, герострати, пияки й гультяї, духовні люмпени, та, по-перше, де цього не було? А, по-друге, хіба вони виявляли душу, долю, образ, місію нації?

Виразниками справжньої суті української ментальності були ті, що слово Боже мали за "меч духовний", слово народу -- за найуніверсальнішу форму пізнання світу й самопізнання та самореалізації; були воїнами, що за честь і гідність людей не схиляли голови ні на турецьких галерах, ні на польських палях; ні в австро-угорських казематах, ні в російських в'язницях, сибірах, соловецьких ямах. А коли вороги проголошували смерть Україні, навіть під мечами і кулями співали:

Ще не вмерла Україна,

І слава, і воля,

Ще нам, браття молодії,

Усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки,

Як роса на сонці.

Запануємо ми, браття,

У своїй сторонці.

Станем, браття, в бій кривавий

Від Сяну до Дону...

Чи думали про легку перемогу? Ніколи! Бо знали і те, що колонізатори воюватимуть за уярмлення України до смерті, оскільки вона -- найкоштовніший камінь в коронах імперій; і те, що "є на Русі-Україні Перевертнів сила, Котрих очі тьма кромішна Грубо засліпила, -- Котрих серце отрутою Злою наповнилось І до всього, що лиш рідне, В камінь замінилось..." (Т. Бордуляк). Наслідком перманентної денаціоналізації став летаргійний сон покріпачених мас, внаслідок чого, як писав П. Куліш,

І в чужій землі, і дома

Кожне з нас глузує,

Заїдає наш насущний,

Серед нас панує.

Найганебніше для людини, нації -- втратити історичну волю до життя та свободи. Ось чому П. Куліш так суворо атестував свій народ як масу "без пуття, без честі, без поваги" і, подібно Т. Шевченкові, мріяв про відродження великої слави шляхом відродження національно свідомої української людини.

Не плакати, не нарікати, не вимолювати долі, а боротись за неї! -- ось кредо послідовників Т. Шевченка, які мислили Україну у міжнародному колі тільки повноправних держав, бо знали: від долі України залежить доля Росії, Польщі, Європи, вселюдства, оскільки вона є своєрідним серцем великого організму, і коли воно заагонізує -- почнеться агонія усього цілісного світу.

Межа XIX-XX ст., як згодом XX і XXI ст., позначена в історії України колосальним процесом виходу на вселюдську дорогу сотень титанів борців потрясаючої сили: поетів, мислителів, вчених, політичних теоретиків і організаторів, які вірили:

Не самі сльози і зітхання

Тобі (народові. -- П. К.) судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

...Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хозяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі

(І. Франко, "Мойсей").

По-своєму закономірно, що будителі Відродження зверталися передусім до молоді.

Хай кат жене, а ви любіть

Свою окрадену родину!

За неї сили до загину,

І навіть душу положіть! --

Писав М. Старицький. Закличе "Любити Україну" саме молодь В. Сосюра. Бо новий етап в житті кожного народу починався з народження покоління борців. Генії з табору Т. Шевченка -- І Франка -- Лесі Українки дали синтез досвіду віків. "Братство тарасівців" у 90-ті роки XIX ст. розбудило й повело тих, хто стане вольовою, духовною опорою Української Народної Республіки і, як 300 юнаків під Крутами, навіть смертю запалить світильник свободи, честі, державності, волі.

Природно, що саме цього типу батьки і діти утвердили історичний вибір українців та, підносячи роль нації і держави, найповніше виразили справжню сутність їхньої ментальності.

Гуманізм і свобода, високі принципи й доброта, патріотизм і повага до мови, культури, історичних прав кожної людини та нації, демократизм і законність -- ось якості та ідеали й тих, що впали на полях боїв у 1917-1920, 1941-1945 рр., у катівнях і гулагах у 60-70-ті роки XX ст., захищаючи право на буття Соборної України.

Багатьом недругам України, або людям, засліпленим імперською ідеологією, досі не віриться, що кількатисячолітнє українство відродиться й посяде гідне великого народу місце в загальнолюдському процесі. Ігноруючи аксіому, що життя -- це рух внутрішніх сутностей, рух безупинний і незнищенний, вони досі вимагають "показати" українську націю, її ідею в законсервованій формі, як вигаслу магму, а в ментальності українців помічають лише розрізнені якості, "загальнолюдські" ("інтернаціональні") риси та "хитання", пливкість та відсутність яскраво вираженої особовості як очевидно провідні риси. Особливо відворотною є практика тих українських політологів, істориків, журналістів, які наче змагаються за першість у висміюванні ментальності українців (навіть таких рис, як розважність, поміркованість, щирість, схильність до гумору, самокепкування і в драматичних ситуаціях, коли, отже, особливо потрібні самовладання, оптимізм, здатність піднестися над обставинами, розумінням, що кожен свою долю носить у собі -- у своєму характері; мудрість і доброту, чуття часу і простору) з іноземними українофобами, для яких ті знущання є не лише формою вивищення, а й метою утримання українства в межах колоніального статусу; отарою, яку треба тримати в загоні. Спілкуючись на своїй землі мовою чужого народу, вони стають місіонерами чужих держав, навісніють до того, що не соромляться по-блазенському ставитись навіть до святинь народу, втіленням синтезу яких є нація, її мова, культура, благородна ментальність душі. А це вже є ознакою розпаду їхньої свідомості, браку високої духовності й гуманізму.

Та й сьогодні правдивими є слова В. Щербаківського, який на прикладі багатовікового досвіду, зокрема мистецького, розкривав: "Народ український... займає поспіль без жодної перерви величезну суцільну територію... Незважаючи на різні політичні умовини життя, народ український зумів зберегти свою національну вдачу, свій характер, свої нахили, свій артистичний смак на цілому просторі своєї великої території так, що у всіх мистецьких проявах, які найліпше характеризують душу народу, він скрізь виказує свою одноцільність".

Саме мова послідовно, багатогранно, правдиво-патріотично відобразила буття і свідомість кількатисячолітньої історії українців, їхні прагнення й ідеали, піднесення і трагедії, отже, їхню ментальність, домінантою якої є повна самореалізація цього високоталановитого народу, історична місія якого -- гармоніювати взаємовідносини поколінь, народів, культур континенту, утверджувати тип демократичної, правової держави, людини-гуманіста, світ без імперій і воєн, і світ довір'я, любові, краси, -- визначена самою природою.

І ухилятися від здійснення тієї місії означало б ставати на трагічну грань самознищення.

Щастя вселюдства, що такий вибір не властивий ментальності українства.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Ментальність -- глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, усталена й водночас динамічна сукупність настанов особистості, демографічної групи у сприйманні залежно від етногенетичної пам'яті, культури тощо.

Ментальність етнічна -- духовно-культурний самопрояв етнічної спільності; являє собою комплекс таких зовнішньо - діяльнісних феноменів, що сприймається сторонньою свідомістю як дух етносу, як те, що робить етнос "помітним", специфічно відмінним серед розмаїття інших етносів.

Національний характер -- це спосіб світовідчування, притаманний національній спільноті на певному етапі розвитку. Він виявляється передусім у сукупності соціально-психологічних рис, які репрезентують ціннісне ставлення до світу в культурі, традиціях, звичаях, обрядах народу.

Література

Бичко А. К. Сократівська "внутрішня людина" в ментальності українців. -- Україна-Греція: історія та сучасність. -- К., 1993. Бойко Ю. Шлях нації // Філософсько-світоглядні засади Українського націоналізму. Париж-Київ-Львів, Українське слово. -- 1992.

Войтович В. Українська міфологія. -- К.: Либідь, 2002.

Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть. -- К., 1991.

Забужко О. Мова і влада. -- К.: Дніпро, 1990.

Кононенко П. П. Українознавство: Підручник. -- К., 1996;

Кононенко П. П. Національна ідея, нація, націоналізм. -- К.: Міленіум, 2005.

Кульчицький О. Риси характерології українського народу // Енциклопедія українознавства. Т. 1-2, Мюнхен-Н-Й., 1942.

Лисяк-Рудницький I. Україна між Сходом і Заходом // Iсторичні есе. -- К., 1994.

Липа Ю. Призначення України // Просвіта. -- Львів, 1992.

Липа Ю. Провінція // Розбудова держави -- Торонто, 1957.

Мала енциклопедія етнодержавознавства. -- К.: Генеза, 1996.

Нельга О. В. Теорія етносу. Курс лекцій. -- К.: Тандем, 1997.

Нечуй-Левицький I. Світогляд українського народу. -- К.: Обереги, 1992.

Потебня А. А. Мысль и язык. -- К.: Синто, 1993.

Сніжко В. В. Нариси з психоетнічної екології України. -- К., 2001.

Українознавство. Хрестоматія: Кн. в 2 т. -- К., Либідь, 1996.

Українська душа. -- К., 1992.

Шлемкевич М. Загублена українська людина. -- К., 1992.

Янів В. Українська вдача і наш виховний ідеал. -- Мюнхен-Тернопіль, 1992.

Україна

Похожие статьи