Символіка гостинності: понятійно-категоріальний аспект

Актуальність феномена гостинності об'єктивно зумовлюється багатовіковою народною традицією шанобливого приймання й частування гостей, притаманного всім народам світу, зокрема слов'янам. Наукова зацікавленість природою й історією гостинності пов'язана з процесами духовного відродження народу України й динамічною гуманітаризацією суспільства, а у практично-комунікаційному відношенні - з розбудовою сучасного готельно-рекреаційного господарства.

Функціонально гостинність сприяє саморегуляції певного соціуму, забезпечуючи його стабільність в умовах мультикультуризованого світу й толерантне співіснування з іншими його суб'єктами. Вона є невід'ємною складовою загальнолюдської культури й моральної культури спілкування, посідає важливе місце у системі стереотипів корпоративної комунікативності, службового етикету, професійної моралі й етики тощо. Гостинністю правомірно вважати притаманну конкретному соціумові модель поведінки, сформовану на основі усталених звичаїв, традицій, локальних норм моралі й права та інших суспільних установок.

Закладений у гостинності потенціал діалогічності й толерантності допомагає сучасній людині впевненіше почувати себе у суперечливому глобалізованому світі й краще розуміти соціокультурну цінність себе та інших людей. Гостинність кваліфікується вітчизняною культурологією як народна традиція з любов'ю і повагою приймати й частувати гостей, готовність і бажання здійснювати ці гуманістичні за характером дії, як церемоніалізація гостинного приймання людини.

Сучасне прикладне тлумачення поняття "гостинність" запропонували європейські експерти ХОТРЕК (Конфедерація національних асоціацій готелів та ресторанів), створеної у 1982 р. Воно позначає систему рекреаційних закладів і засобів, які функціонально сприяють реалізації побутових, господарських та рекреаційно-культурних потреб приїжджих, здійсненню їх якісного обслуговування шляхом надання сукупності необхідних послуг.

Гостинність в умовах сучасного ринкового суспільства характеризується певними споживчими властивостями й обумовлена прагненням забезпечити позитивний імідж закладів сфери гостинного сервісу за наявності певної концептуальності, спеціальної стратегії і тактики. Так відбувається процес взаємного ознайомлення суб'єктів гостинності з духовно-культурними цінностями різних етносів, створюються умови для реалізації потреб людини у спілкуванні, культурному відпочинку та розвагах.

Сучасні українські дослідники готельно-ресторанного бізнесу О. і Л. Варипаєви зазначають, що феномен гостинності, реалізований засобами готельної індустрії, спирається на багатовікові культурні традиції народів світу, що сягають углиб історії людства. Зокрема, здавна повага до гостя засобами релігійної обрядовості включалася у комплекс правил повсякденної побутової поведінки [1].

Наприклад, за спостереженнями російського етнографа Л. Штернберга, в основу гостинності північної народності нівхів покладено релігійну вимогу, а не лише шанобливе ставлення до прибулого. Обов'язком господаря було пригостити прибулого, навіть коли у цьому не було жодної потреби. Гріх було не пригостити, не поділитися з ним їжею. Причому вважалося, що годують людину здебільшого родові боги, що дають їжу не одній людині, а всьому роду внаслідок принесення їм жертви. Уникнувши годування родича або гостя, господарі наражалися на гріх, який міг позбавити благовоління богів-годувальників [11,54].

Етимологічно поняття гостинності є похідним від слова "гість", про розгалужену етимологію якого свідчать численні літературні джерела, зокрема праця російського й українського філолога - славіста та етнографа І. Срезневського "Матеріали для словника давньоруської мови за письмовими пам'ятками": гостенько, гостонько, гостик, гостечко. А у своєму "Словнику староукраїнської мови" вчений трактує гостя також як ворога, чужинця, чужо племінника; іноземного, приїжджого купця; він є також гостем - господином - господом [9].

Гостем у давнину в Україні називався також небіжчик. За давньослов'янською традицією поняття "гість" позначалося статусом власного імені (Гостька, Гостилець, Гостило, Гостена). Про це свідчать тексти давньоруської літератури ("Повчання Володимира Мономаха", "Повість временних літ"). Багато інших словотворень (гість, гостин, гостювальник, госточко, гостинчик, гостина, гостинець, пригостити, гостювати) свідчить про вкорінення даного терміна в українській мові та культурі [7]. Термін "гостинність", похідний від терміна "гість", отже, вражає своєю змістовою поліваріантністю, його смислові значення є внутрішньоімпліцитними, дифузними й органічно взаємопов'язаними.

Попри констатацію певного наукового інтересу до зазначеної проблематики, варто зауважити, що у вітчизняній культурології все ще бракує досліджень, в яких би акцентувалося концептуальне тлумачення символічного характеру гостинності. Відтак залишається широке поле для її дослідження, що й зумовило мету даної статті - проаналізувати символіку гостинності у понятійно-категоріальному аспекті.

З символічним виміром гостинності органічно пов'язана доброзичливість як ментальнісна риса української людини, котру етнограф А. Пономарьов характеризує як сукупність стереотипних форм, пов'язаних з різноманітними ситуаціями спілкування (вітанням, прощанням, поздоровленням, співчуттям, вибаченням, подякою тощо) [5].

Дарунок як матеріальний символ гостини в українській народній культурі відігравав таку ж важливу роль, як і в інших національних культурах, хоча, на перший погляд, його не можна співвідносити з подібним явищем у побутовій культурі, наприклад, народів Кавказу. Однак за своїм семіотичним статусом він є так само важливим у гостинній структурі українців.

Залишки архаїчних норм поведінки знаходимо в обов'язковості пропонування подарунків гостями й одержанні ними подарунків навзаєм. У структурі "дарунок - віддарунок" перший має бути вагомішим, а другий - "похідним", з домінуванням символічного характеру, хоча й корисним для людини. Наприклад, ушанування молодих на весіллі супроводжувалося (майже повсюдно в Україні) роздаванням короваю - великого круглого пухкого здобного хлібу з прикрасами із тіста. Бгання короваю було відгомоном дохристиянського звичаю - приношення весільної жертви богові або богам. Коровай у сучасному весільному обряді сприймається як віддарунок за подарунок молодим з належною мірою адекватності. Сіль у поєднанні з хлібом традиційно символізує життєві випробування ("немає долі без солі") й випробування на вірність і дружбу ("бочку солі з'їси, заким чоловіка пізнаєси" [2, 541].

Гостей також здавна зустрічали хлібом-сіллю, символізуючи глибоку пошану. Ця традиція жива й понині й характерна для багатьох слов'янських народів. Коровай - символ багатства та родинного щастя. Сформувався певний стереотип приймання у дарунок хліба як втілення надії на щасливе майбутнє. Звідси щира подяка за хліб і сіль, прохання призволитися хлібом-сіллю, а отже, високий семіотичний статус хліба в діахронному аспекті.

Зустрічаючи важливих гостей з хлібом-сіллю, коровай завжди клали на вишитий рушник. Вишитий рушник - це виріб багатозначний і символічний, його не можна назвати просто предметом побуту. Орнаменти та візерунки, які вишивають на рушнику, вважають не лише за прикрасу в повсякденному побуті - вони є символом невидимих зв'язків, що з'єднують українську людину з її предками, всім родом, народними традиціями. Найважливішим призначенням цієї святині було оберегове. Чарівництво й магічну силу рушникові як оберегу надавала вишивка своїми символічними кольорами й візерунками.

Зустріч, вітання та прощання є невід'ємними компонентами у структурі традиційної комплексної характеристики гостинності у рамках онтологічної єдності, що функціонують, з-поміж інших, у символіч - но-ментальнісному вимірі. Спілкування між собою люди починають з вітання, що є складним ритуалом, який включає жести, міміку, фізичні контакти, словесні формули. Кожен компонент привітання має глибокий сенс, виявляючи світоглядні уявлення, правила життя, особливості національного характеру.

Серед кинесичних засобів спілкування окреме місце займає жестикуляція - система інтер - суб'єктної комунікації за допомогою тілорухів, переважно рук і пальців. Причому винятково важливо, що кожен жест має знаковий характер. Досить красномовною була жестикуляція адорації (привітання) піднесенням рук угору - як вияв щирості людських почуттів.

Зокрема, ритуалізоване потискання руки, супроводжуване поклоном, доцільно тлумачити як форму привітання. Зображення відкритої стилізованої п'ятірні як магічного оберегу характерне для оздоблення церемоніального одягу американських індіанців і наноситься на поверхню дверей, а в якості декору татуювання воно властиве народам Близького Сходу. Щоправда, у деяких арабських племен Передньої Азії та Магрибу цей жест означає прокльон, причому вважалося, що "середній та підмізинний палець затулюють ворогові очі, мізинець та вказівний - затикають вуха, тоді як великий палець затуляє вуста. Захисним оберегом від цього прокльону служить так звана "долоня Фатіми" - коли на долоні відкритої руки зображене око [6, 246].

У середині XVIII ст. Шарль-Мішель, абат Л'Ете розробив першу у світі мову для глухих, яка й донині використовується у Франції. 1816 р. ця мова була привезена у США Т. Галлоде, і на її базі розвинулася американська мова жестів, якою нині користується понад півмільйона людей. Ці та інші національні мови жестів зазвичай виражають слова й поняття, завдяки цьому між мовами жестів різних країн більше спільного, ніж між звуковими (природними) мовами цих країн.

Символіка жестикуляції руками відрізняється за маніпуляцією правицею або лівицею. Причому праве нерідко асоціюється з правдою, правотою, чимось правильним, тоді як ліве пов'язують з неправдою, неправотою, чимось неправильним.

Варто мати на увазі, що картина світу людини побудована за допомогою певного набору протиставлень, зокрема: життя - смерть, любов - ненависть, щастя - нещастя та ін. Основою всієї складної системи природної орієнтації людини в навколишній дійсності виступають просторові опозиції, які набувають фундаментального значення завдяки оцінному характеру: внутрішній - зовнішній, холодний - гарячий, правий - лівий тощо. Навколишній світ увесь складається з подібних протиставлень, які завжди вимагають оцінної дії. Особливо це стосується протиставлення "правий - лівий". "Правий" найчастіше оцінюється позитивно, його ж антонім "лівий" - негативно.

Позитивна оцінка правого й негативна лівого у східних слов'ян у громадському побуті спостерігається до і після прийняття ними християнства. За народними повір'ями вважалося, зокрема, що вставати на праву ногу - то на добре, тоді як на ліву - "не з тієї ноги встати". І навпаки, знімати одяг і взуття, робити обмивання потрібно було лівою рукою. Правою рукою благословляють, хрестяться, вітаються, тоді як лівака (шульгу) інколи підозрювали у причетності до нечистого. Такі уявлення одержува - ли й релігійні мотивування, типу: спокусник неминуче перебуває у людини з лівого боку й шепотить їй у ліве вухо про такі злі діяння, які самій людині й у розум не прийшли б без підступних наклепів чорта.

Рукостискання правиць як етикетна форма практикувалося при зустрічі та прощанні, знайомстві з людиною, а також при укладанні договору купівлі-продажу. Сільські жителі у деяких регіонах і досі незнайомця вітають рукостисканням або вітальним словом з побажанням здоров'я, добра, шанобливо стоячи або встаючи, висловлюючи свою повагу. Рукостискання як народний звичай скріплювало успішно завершений торг; звідси переосмислене "вдарити по руках", тобто домовитися про щось.

Поцілунок у міфопоетичному відношенні символізує єднання людських душ і є спорідненим з такими знаковими стереотипами людського поєднання, як змішання крові або слини. Він органічно пов'язаний із ситуаційним закріпленням родинних відносин - з ритуалом одруження, при кумлінні та братанні.

Вже сама назва поцілунку пов'язує його з ідеєю повноти та цілісності у світоглядній культурі слов'янської картини світу. Слов'янський корінь целъ споріднений із індоєвропейським koil, асоціює з феноменом здоров'я й уявленнями про святість. Етимологія слова "цілий" засвідчує й те, що поцілунок містить побажання бути здоровим, цілим, цільним [10, 220]

Через поцілунок встановлювалася між людьми взаємна симпатія й обопільний потяг. У Подільській губернії ХіХ ст. у випадку, коли майбутня мати говорила до пологів, що вона віддасть дитину, котра для неї є тягарем, її змушували поцілувати новонароджене немовля, вважаючи, що це змусить її полюбити дитину. На Закарпатті після повернення з вінчання молода цілувала під серце свекруху, а свекруха - молоду, щоб жити у взаємній любові.

У середньовічній Європі будь-якого гостя вітали поцілунком дружина, дочки та інші родички господаря. За свідченням німецького посла А. Олеарія, поцілунковий обряд - найвищий знак пошани й дружби, який було прийнято віддавати гостю в Росії. При частуванні господар велів своїй святково вбраній дружині вийти і привітати гостя, пригубивши чарку з горілкою, подати її йому власноруч. Іноді - як знак високої симпатії - гість з дозволу міг поцілувати хазяйку у вуста. У середині XVII ст. поцілунковий обряд був складним церемоніальним дійством, супроводжуваним взаємним обміном уклонами й питтям вина "одне до одного" [4, 205].

Поцілунок вітання був генетично спорідненим з поцілунком щирого шанування, коли гість наділявся сакральним статусом, принаймні, високим ступенем престижності. Якщо привітальний поцілунок у губи, характерний, наприклад, для слов'янських народів і грузинів, виражає здебільшого почуття приязні й дружнього єднання, то поцілунок рук, плечей або ніг є знаком неформальної субординації та шанобливості. В українців Бессарабії вітання гостя, який прийшов на свято, являло собою складний церемоніал: гість звертався до господаря або господарки з особливим вітанням: він поздоровляв зі святом, на що відповідали вдячністю, а взаємне цілування рук відбувалося між представниками рівного вікового й соціального статусу. У випадку ж різновіку цілував руку лише молодший, тоді як старший дякував вербальним "спасибі" [3]. Цілування рук і ніг практикувалося в європейських країнах від доби античності, хоча з прийняттям християнства змістовно звузилося, відтак збереглася традиція цілування руки у священнослужителя і жінки.

В уявленнях багатьох народів сидіння мало прозоро виражений позитивний зміст. Прагнення шанобливо посадити гостя, як і звичка довго сидіти за столом, мають, очевидно, ритуальні джерела. Будь-яка обрядова трапеза припускала довге сидіння, особливо під час поминок, оскільки вважалося, що той, хто першим вийде з-за столу, першим і вмре [8, 257].

Особа з високим соціальним та ритуальним статусом мала сидіти на троні (престолі). Нерухома гордовитість володаря символізувала стійкість і могутність його влади та держави. Зазначеним вимогам відповідала і поза сидіння, тоді як положення стоячи асоціювалося з нестійкістю й невизначеністю статусу людини. Стандартною й дотепер нормативною є манера сидіння у європейців - на підставному сидінні, опустивши вниз ноги.

Спрощеним ментальнісно-забарвленим предметом-сидінням в українців є лава, яка представляє собою дошку або кілька дощок на стояках. На цю лаву сідають, що-небудь кладуть або ставлять. Лави ставилися, як правило, у великій світлиці по боках від покуті й під стінами обабіч столу. Коли гість заходив до хати, його запрошували сідати на лаві до столу, виявляючи особливе шанування. Звідси й відповідні стереотипи переосмислень: "Був на лаві і під лавою" - означало, що людина зазнавала і шани (запрошували як дорогого гостя), і ганьби (валялася п'яною під лавою). Дотримання ж міри у гостюванні фіксувалося народним прислів'ям: "Гість лави не засидить, печі не заложить" [2, 326].

Таким чином, при процесах глобалізації у різних сферах соціально-культурного буття відбувається поглинання національного, всього, що відрізняє здобутки нації від стандартизованої масової культури. Проте українці як самодостатня й самобутня нація цікаві неповторним духовно-ціннісним універсумом, яскравою символікою обрядодій, закладеними традиційною народною культурою, міцним фундаментом якої є гостинність з її народною традицією поважливого ставлення до "іншого", яке проявляється у готовності і бажанні з шаною та любов'ю приймати й пригощати його як гостя. У цій своєрідній матриці українського менталітету формується модель гуманної поведінки окремого індивіда, а також етнокультурного творення соціуму.

Гостинність не піддається однозначному трактуванню, оскільки детермінується складними механізмами соціальної поведінки. До понять, які характеризують феномен гостинності, належать "гість", "хліб", "рушник", "рукостискання", "поцілунок", "сидіння", "трон" тощо. Категорії гостинності є своєрідною з'єднуючою ланкою між соціальними й духовно-культурними процесами у суспільстві.

Література

Гостинність традиція народний рукостискання

Варипаєв О. М. Готельний та ресторанний бізнес як складова індустрії гостинності / О. М. Варипаєв, Л. М. Ва - рипаєва // Економічна стратегія і перспективи розвитку сфери торгівлі та послуг. - Х., 2009. - Вип.2 (10). - С.614-621.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник / В. В. Жайворонок - К.: Довіра, 2006. - С. 326.

Кульчицкий С. О суевериях, обычаях, повериях и приметах жителей села Ставучан Хотинского уезда / С. Кульчицкий // Кишиневские епархиальные ведомости. Отд. неофиц., 1873. - № 17. - С. 627-628.

Олеарий Адам. Описание путешествия в Московию, в Персию и обратно /Адам Олеарий; Введ., пер., прим. и указ. А. М. Ловягина. - СПб: Изд. А. С.Суворина, 1906. - (8), XXVIII, 582 с.: ил.; 19 л. ил.; 1 карт.

Пономарьов А. П. Українська етнографія: Курс лекцій / А. П. Пономарьов. - К.: Либідь, 1994. - 320 с.

Родионов М. А. Этнокультурные особенности языка жестов у арабов Сирии и Ливана / М. А. Родионов // Этнические стереотипы поведения. - Л.: Наука. Ленинградское отделение, 1985. - С. 243-250.

Русавська В. А. Гостинність в українській побутовій культурі XIX ст.: автореф. дис... на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 17.00.01 "Теорія та історія культури" / В. А. Русавська. - К., 2007. - 19 с.

Седакова О. А. Материалы к описанию полесского погребального обряда / О. А. Седакова // Полесский этнолингвистический сборник : Материалы и исследования ; отв. ред. Н. И. Толстой. - М., 1983. - С. 246-262.

Словник староукраїнської мови XIV--XV ст.: У 2 т. / Укл.: Д. Г. Гринчишин, У. Я. Єдлінська, В. Л. Карпова,

І. М. Керницький, Л. М. Полюга, Р. Й. Керста, М. Л. Худаш; т.1 : А - М (5701 слів) / Ред. тому: Л. Л. Гумецька, І. М. Кер - ницький. - К.: Наукова думка, 1977. - 632 с.

Топоров В. Н. Об одном архаичном индоевропейском элементе в древнерусской культуре - SVET - В. Н. Топоров // Языки культуры и проблемы переводи мости. - М.: Наука, 1987. - С. 184-252.

Штернберг Л. Я. Семья и род у народов Северо-Восточной Азии / Л. Я. Штерберг. - Л.: Изд-во Ин-та народов Севера ЦИК СССР, 1933. - 187 с.

Символіка гостинності: понятійно-категоріальний аспект

Похожие статьи