Регіональна морфологія світової культури - Типологія культури

Морфологія культури - це структурний аналіз культури як соціального феномену, дослідження закономірностей формоутворення культурних явищ. Структура культури складна і багатогранна, а елементами, що її утворюють, є освіта, наука, релігія, міфологія, мораль, право, політика, мистецтво. Характерно, що хоча у розвиненій культурі наявні всі ці елементи, в окремі епохи домінує один із них, наприклад у стародавніх цивілізаціях (коли розглядаємо їх як цілісність), але найочевидніше це виявляється в європейських культурних епохах: протягом усього Середньовіччя в культурі (а це візантійський період, доба ромашки і доба готики) панувала одна форма свідомості - релігія; у часи Відродження - мистецтво; у XVII - XVIII ст. - наука та освіта; у XIX ст. - мораль; у XX ст. - політика.

Ці (як і всі інші) чинники процесу творення нових культурних форм пов'язані з характером нових викликів і завдань, які поставали час від часу перед спільнотами, з їхнім менталітетом, а також із розвитком людських здібностей і потреб.

Термін "динаміка культури" увійшов у науковий вжиток у 30-х роках минулого століття з виходом у світ чотиритомної праці П. Сорокіна "Соціальна і культурна динаміка". У ній розглянуто культуру людства починаючи від найдавніших часів: її форми, досягнення, зміну стилів, що означає перехід від однієї культурної системи до іншої. Отже, динаміка культури - це рух у бік змін, що виражається в революційних та еволюційних трансформаціях, культурному прогресі чи регресі, культурному ренесансі чи декадансі, кризі культури (цивілізації).

Динаміка культури своєрідно виявляється й у феномені "заперечення" кожною новою культурною епохою здобутків попередньої, що й стає рушієм змін. Особливо виразно це простежується на всіх етапах західної культури (християнської цивілізації): Отці Церкви, вибудовуючи релігійний фундамент нової християнської культури, повністю відкидали всі здобутки античної цивілізації як язичницькі. Вибуховий авангард - це, передусім, радикальна відмова від усіх традицій та пошук нової художньої мови. Постмодернізм як художній стиль принципово не визнає реалізму, модернізму, масової культури.

Зрозуміло, тут простежується не випадковість, а закономірність: кожен етап (точніше доба) у культурі вичерпує свій потенціал і виникає криза, що містить "переоцінку цінностей". Тому слід звернутися ще до одного поняття, без якого неможливо розглядати динаміку культурного процесу, - "культурна епоха". Мається на увазі досить конкретний проміжок часу, хоча він може вираховуватися і століттями, і десятиліттями: європейське Середньовіччя у культурології датується V-XIII ст., Відродження тривало два з половиною століття, для романтизму вистачило кількох десятиліть. Щоб сформувалася культурна епоха, необхідна культуротворча ідея, що з'являється неочікувано, хоча, напевне, невипадково, оскільки відображається на всьому, що відбувається під час її панування (на картині світу, на парадигмі, яка допомагає осмисленню нових обрисів буття, і на дискурсі її). Для кращого розуміння цього слід пригадати слова Г. Гейне: "Кожна доба, набуваючи нових ідей, набуває й нові очі".

На пізніх етапах культури (цивілізації) розвиток начебто прискорюється, інтенсифікується, що призводить до таких явищ, як непідготовленість до сприймання новацій. Стрімкість змін у царині і світоглядній, і мистецькій, що була властива європейській культурі у другій половині XIX ст., призвела до того, що на початку свого існування всі нові стилі публіка повністю ігнорувала, а критика їх засуджувала як несумісні з уявленнями про прекрасне і добрий смак. Це, зокрема, трапилося з трьома видатними художніми явищами у Франції (реалізмом, імпресіонізмом та постмодернізмом), що залишалася на той час країною, в якій зароджувалося все нове в мистецтві.

Конкретно-історичні моделі культури переживають епохи становлення ("новаторські періоди", за Є. Дюркгеймом), "квітучої складності" (К. Леонтьев), органічного розвитку (О. Конт), критичні, або "падаючі" (В. Розанов), кризи, занепаду і культурного застою. Варіантом циклічного розвитку називають інверсійний розвиток у формі маятникових коливань культурних змін. Зміни можуть вести як до збагачення і диференціації культур, так і до спрощення культурного життя, його анемії. Отже, як бачимо, динаміка в культурі в широкому розумінні є синонімом еволюції культури.

До питання про регіоналізацію світової культури в науці існують наступні підходи.

Патерналістський, авторитарний підхід до регіоналізації світової культури; проблема культурної вертикалі, верху і низу, центру і периферії. Гуманістичний підхід до регіоналізації світової культури; індивідуалізація, плюралізм, поліфонія, мирне, ненасильницьке співіснування. Сучасні глобалізаційні процеси в світі; пошук універсальних основ і критеріїв цінностей; феномен "вестернізації" (плюси і мінуси).

Географічний підхід до регіоналізації світової культури; поняття "географічний полюс" та "географічна широта" в регіональній культурології: Північ і Південь; Схід і Захід. Веберівський, європоцентристський підхід до проблеми "Схід-Захід" в культурології. Порівняльний аналіз культурних ідентичностей Сходу і Заходу (за сучасними науковими дослідженнями).

Материковий (історико-континентальний) підхід: європейсько - північноамериканський, далекосхідний, індійський, арабо - мусульманський, тропічно-африканський, латиноамериканський регіони.

Цивілізаційний: європейський, тибетський, яванський, японський.

Антропологічний (етно-національний, расовий): наприклад, угро - фінський, елліністичний, слов'янський, єврейський, арабський, негритянський тощо регіони.

Етно-конфесійний (за релігійним суб'єктом і областю його щільного, компактного поширення), наприклад: романо-католицький, слов'яно-православний, германо-пртестантський, арабо-мусульманський, індуський тощо регіони.

Лінгвістичний: наприклад, латиномовний, франкомовний, англомовний, слов'яномовний, україномовний тощо регіони.

Похожие статьи




Регіональна морфологія світової культури - Типологія культури

Предыдущая | Следующая