Основний зміст дисертації - Комунікаційні аспекти сучасного розвитку музичної культури України

У першому розділі дисертації "Феномен комунікації в сучасній вітчизняній та західноєвропейській науковій думці" міститься три підрозділи. У підрозділі 1.1. "Поняття комунікації в еволюційній проекції" подано історичний екскурс процесу становлення поняття й явища комунікації від античності до епохи Нового часу і сьогодення. Розгляд різних типів комунікаційних зв'язків, що переважали в культурі того чи іншого історичного періоду, переконує в тому, що близьке до сучасного раціоналістичне розуміння комунікації з відповідними концепціями культурної комунікації та культуронаслідування сформувалися в добу Просвітництва, коли почали складатися основи правової держави, соціальні структури громадянського суспільства. Протягом століть кристалізувалося сучасне розуміння терміну "комунікація", яке сьогодні в загальнокультурному контексті має певну множину значень: під ним розуміють як шляхи сполучення, мережі підземного господарства й форми зв'язку, так і міжособистісну взаємодію та масові комунікації.

У процесі міжособистісної та масової комунікації, що є предметом дослідження в даній дисертації, відбувається обмін повідомленнями, тобто здійснюється передача інформації від одного учасника комунікаційного акту до іншого. Інформація кодується через використання певної символьної системи, передається, а потім декодується або - ширше - інтерпретується адресатом повідомлення. З усіх видів знакової (символьної) поведінки в людському співтоваристві найважливішими є використання мови (вербальна комунікація) та супроводжуюча його несловесна поведінка (невербальна комунікація). У сукупності вони утворюють знакову комунікацію, або комунікацію у вузькому значенні.

З метою формування категоріального апарату дослідження для подальшого розкриття особливостей комунікаційних процесів у підрозділі 1.1 визначаються відмінності між термінами "спілкування", "діалог" і "комунікація". Виявлено тенденцію не розмежування, а зближення понять "спілкування" й "комунікація" в науковій літературі, хоча їх спільні й відмінні риси все ще різняться. Спільним є їх співвіднесення з процесами обміну й передачі інформації та зв'язок із мовою як засобом передачі інформації. Відмінні риси обумовлені висуненням на перший план різних аспектів цих понять у різних науках. За спілкуванням, в основному, закріплюються характеристики міжособистісної взаємодії, а за комунікацією - додаткове значення інформаційного обміну в суспільстві. Поняття "діалог" у повсякденному житті часто використовується як синонім комунікації. У науці розрізняють діалог у широкому значенні як діяльність, що відтворюється згідно з суспільними нормами, тобто розповсюджений спосіб спілкування, який можна кваліфікувати як "обмін монологами" (М. Бахтін), та діалог у вузькому або точному смислі, що є унікальною й неповторною реалізацією "миследіяльності" (Г. Щедровицький). Перша, за своєю суттю кооперативна форма організації передбачає обмін готовими продуктами інтелектуальної роботи; друга, комунікативна, навпаки, орієнтована на активізацію мислення, а відтак на процеси розуміння як остаточного результату спілкування.

Поняття спілкування, діалогу та комунікації по-різному співвідносяться в концепціях провідних мислителів ХХ сторіччя. У підрозділі 1.1 феномен комунікації розглядається з різних методологічних позицій, зокрема з точки зору концепцій діалогічної комунікації М. Бахтіна, екзистенційної комунікації К. Ясперса, діалогічного персоналізму М. Бубера, символічного інтеракціонізму Дж. Г. Міда, теорій комунікативної дії та комунікативної раціональності Ю. Габермаса, концепції "миследіяльності" та теорії рефлексії мислення Г. Щедровицького, теорії рефлексії свідомості В. Лефевра та ін. Феномен комунікації розглядається з точки зору двох протилежних підходів: інформаційно-технічного або кодового (К. Шеннон, У. Вівер) та лінгвістичного (Р. Якобсон, тартусько-московська семіотична школа), а також через призму проблеми розуміння (Г. Гадамер).

Поняття комунікації неможливо вважати точно визначеним, тому що воно далеко виходить за межі суто технічних або змістовних характеристик інформаційного обміну в суспільстві. Феномен комунікації проглядається в різноманітних формах вербальної й невербальної взаємодії, проникає в складні процеси самопізнання, самооцінки людської особистості, відтворення нею всіляких, у т. ч. прихованих аспектів буття. Комунікація в сучасному світі перетворюється на глобальну сутність, знак усього людського існування, всього сущого на землі.

Підрозділ 1.2. "До визначення поняття культури: комунікаційний аспект" містить огляд основних сучасних підходів до визначення поняття культури - одного з найширших і найскладніших понять, що використовується в усіх гуманітарних і суспільних науках і не має однозначності ні в науковому, ні в поточному вживанні. Виділяються такі підходи до визначення культури, як антропологічний (Е. Левіна, Н. Суханова, В. Конєв, П. Гуревич, Л. Баткін, Т. Маккенна, Р. Вільямс та ін.), етико-духовний (С. Моем, М. Реріх, А. Швейцер, Г. Волков та ін.), соціальний (А. Ахієзер, В. Семенов, П. Козловскі та ін.), функціональний (Б. Малиновський, У. Гудінаф та ін.), галузевий (М. Арнолд, Т. С. Еліот, Х. Ортега-і-Гассет та ін.), системний (М. Каган), процесуальний (А. Чучин-Русов), семіотичний (Ю. Лотман), інформаційний (Л. Винарик, Я. Берсуцький, А. Щедрін) тощо. Загальний аналіз визначень культури, взятих з різних джерел, дає уявлення про розмаїття наукових підходів до цього явища. Культуру намагаються визначити на особистісному, поведінковому рівні. Культура цікава як сукупність знакових систем, як перетворююче начало, як форма самодетермінації індивіда. Культура мислиться людьми як спосіб буття та освоєння світу в цілому в його соціальному, біологічному, часовому аспектах. Культура постає універсальним провідником уявлень про світ і місце людини в ньому, вона породжує буття предметів і людей, у тому числі й своє власне буття. Культура не уявляється поза межами комунікації, яка сприяє повноцінному функціонуванню культури, формуванню й збагаченню її змісту.

Усвідомлення взаємозалежності культури від комунікації і навпаки, що виявляється в комунікативних рисах культури й культурних ознаках комунікації, дозволило сучасним науковцям внести певні корективи у розуміння обох понять. Комунікація часто тлумачиться в культурологічному аспекті, культура - в комунікаційному. Культура й комунікація перехрещуються в концепціях культурної комунікації, які в ХХ і, особливо, в ХХІ столітті набувають гострої актуальності. У підрозділі 1.2 акцентується увага на концепціях культурної комунікації Т. Адорно, Г. Маркузе, Х. Ортеги-і-Гассета, А. Хаузера, пов'язаних із тріадою понять "масове суспільство" - "масова культура" - "масова комунікація", що вживаються в негативному значенні як синоніми вульгарної, низькопробної продукції, доступної уніфікованій більшості. Далі в роботі розгортається аналіз концепцій останньої третини ХХ ст. (М. Маклюен, А. Моль, Р. Вільямс, У. Еко, Дж. Лалл та ін.), у яких розвиваються протилежні ідеї щодо визначальної ролі засобів комунікації та їх впливу на зміст і смисл культури й розвиток усього суспільства, усвідомлюється вирішальне значення культури в процесах збереження людської ідентичності, захисту суспільної моралі перед лицем нової інформаційної та електронної ери.

Враховуючи те, що будь-яке сучасне дослідження відкритого багатоаспектного комунікаційного простору музичної культури передбачає залучення семіотичних моделей і підходів, у підрозділі 1.3 "Методологічні аспекти аналізу комунікаційних процесів у музичній культурі" розгортається аналіз підходів до визначення таких понять, як мова, знак, символ, текст, код, повідомлення, контекст, дискурс, інтертекстуальність, інтерпретація тощо.

Зокрема, одним із центральних у дисертації стає поняття Мови - системи символів, невіддільної від культури. Мова є основним інструментом і способом засвоєння культури, звуковим та візуальним кодом трансляції досвіду, в якому виражені специфічні риси національної ментальності та історично сформоване ставлення до явищ дійсності. Культура може розглядатися як ієрархія її мов (семіотичних систем) або як ієрархічна система "текстів", створених мовами даної культури. Значний вплив на розвиток мовознавчих досліджень у ХХ сторіччі мала наукова діяльність видатного українського лінгвіста, естетика і філософа Олександра Потебні, котрий першим ввів до наукового обігу такі поняття, як "мова культури", "мова мистецтва", "мова поетичної творчості" тощо і задовго до ХХ сторіччя вказував на першочергове значення символів і знаків у людському житті й культурі. Проводячи аналогію між мовною та художньою творчістю, О. Потебня дійшов висновку, що митець у процесі словесної творчості йде не від ідеї до її художнього втілення, а сам твір під час його народження "проясняє" для автора ідею, смисл того художнього змісту, творцем якого він є.

У роботі також підкреслюється значення діяльнісно-енергетичної концепції В. Гумбольдта та знаково-структуралістського методу Ф. Соссюра. Саме ці два підходи розуміння мови - як засобу прилучення до багатств культури, формування "картини світу" (ідіоетнізм та універсалізм В. Гумбольдта) та як посередника між думкою й знаком (теорія мовного знака Ф. Соссюра), що відтворюють, відповідно, традиції Платона та Аристотеля, - стали визначальними для даної роботи.

Результатом аналізу інших семіотичних понять є вироблення розгалуженого категоріального апарату дисертації, в якому під поняттям Знаку розуміються понятійні схеми предмета або явища, які забезпечують єдність внутрішньої та зовнішньої його суті, Символу - багатозначна полісемічна кодифікована форма комунікації, а Символічними формами вважаються елементи змісту людського спілкування. Під терміном "код", згідно з визначенням У. Еко, у дисертації розуміється модель, що є результатом низки умовних спрощень, які здійснюються для забезпечення можливості передачі тих чи інших повідомлень. Поняття Тексту виступає в ролі відносно завершеної письмової конструкції, за якою стоїть загальнозрозуміла (тобто обумовлена в межах даного колективу) система знаків - мова. Контекстом вважається дійсність, загальний соціокультурний фон або філософська ситуація певного періоду й місця, які обумовлюють ту чи іншу організацію тексту. Під поняттям Повідомлення мається на увазі скінченна впорядкована множина елементів сприйняття, взятих із певного "набору" (контексту) й об'єднаних у певну структуру; під Дискурсом - відносно незамкнута мовна комунікація, що передбачає нарощення аргументів і пояснень. Поняття Інтертексту та Інтертекстуальності використовуються в значенні особливих діалогічних відносин текстів, включення одного тексту в інший, а термін "інтерпретація" - як процес тлумачення, пояснення, розкриття смислу повідомлень і текстів, спрямованість на їх розуміння.

Другий, третій і четвертий розділи дисертації є суто аналітичними, вироблена в першому розділі науково-методологічна модель екстраполюється в них на три відносно самостійні культуротворчі сфери, що впливають на розвиток сучасного музичного мистецтва, а саме: культурна політика, музична освіта і наука та власне музична творчість. Основою аналітичної побудови другої глави стало вивчення параметрів соціокультурного контексту, в якому здійснюється музична комунікація в сучасній Україні; у третій главі розглядаються принципи навчання коду як згорнутого запису видів музичної активності; остання, четверта глава розкриває інтертекстуальні комунікаційні аспекти творів сучасних українських композиторів.

Другий розділ дисертації "Сучасні комунікаційні технології в соціокультурному просторі: дискурс інтерактивності" складається з двох підрозділів. У підрозділі 2.1. "Нова парадигма відносин у соціокультурній системі "влада - громадськість" з'ясовується суть нової філософії політичної комунікації, розглядаються основні аспекти концепцій влади в суспільстві Ю. Габермаса, Н. Лумана, М. Вебера, Н. Вінера та ін. Згідно з найсучаснішими теоріями, основою ефективного діалогу між владою та громадськістю, умовою досягнення порозуміння в суспільстві стає нова модель комунікації, що є принципово двосторонньою, орієнтованою на задоволення реальних потреб громадян та активну участь громадськості в процесах розробки і прийняття державних рішень. Нова парадигма відносин у соціокультурній системі "влада - громадськість" проголошує пріоритет інтересів громадськості, прозорість і відкритість влади, її спрямованість на діалог з різними групами громадськості на всіх етапах прийняття рішень. Обов'язковою умовою ефективної комунікації є наявність зворотного зв'язку, що й дає сучасному суспільству право вважатися демократичним. У підрозділі 2.1 аналізуються різні історичні типи суспільного устрою через призму наявності (відсутності) в них зворотного зв'язку, принципи функціонування зворотного зв'язку в залежності від правового становища особистості й громадянина, рівня розвитку громадянського суспільства та свободи слова і совісті в сучасних країнах із демократичними та антидемократичними державними режимами. Акцентується увага на понятті Зв'язків з громадськістю, яке є одним із найважливіших суспільних відкриттів ХХ століття і, за різними визначеннями, вважається інструментом, технологією, функцією менеджменту, мистецтвом і наукою, за допомогою яких здійснюється ефективне управління в суспільстві. У дисертації послідовно розглядається нова типологія комунікаційних відносин у системі "влада - громадськість", що в якості обов'язкових складових включає інформування, консультування та залучення громадськості до участі в процесах розробки та прийняття державних рішень.

Інформування - це однобічний процес надання інформації громадськості в цілому або зацікавленим групам чи організаціям, що представляють інтереси тих, на кого відповідна політика потенційно впливає. Інформування може здійснюватися як через ЗМІ, так і через не-медійні джерела. Консультування як практика прямого безпосереднього обміну ідеями, думками чи порадами між зацікавленими сторонами є однією з обов'язкових адміністративних процедур у демократичних країнах. Громадські (публічні) консультації в процесі вироблення та реалізації політики, під час прийняття рішень на всіх рівнях влади проводяться для того, щоб отримати уявлення про думку та реакцію суспільства на ті чи інші дії уряду. Залучення громадськості - це активна участь громадян та їх об'єднань (організацій) за власною ініціативою у формуванні публічної політики, а також у її реалізації та оцінці. Саме цей тип комунікаційної взаємодії, що є принципово двостороннім, відкриває шлях реального партнерства. Таким чином, у дисертації підкреслюється, що у типології комунікаційних відносин між владою та громадськістю намітився новий вектор, що зміщує акцент з інформування, яке раніше вважалося найбільш ефективним методом у відносинах з громадськістю, на консультування та залучення громадян до участі. Участь громадськості в розробці та прийнятті рішень, можливість впливу на процес вироблення та реалізації політики є одним із наріжних каменів функціонування громадянського суспільства, шляхом до реального партнерства між владою та громадськістю, свідченням стійкого поступу сучасного суспільства до демократії.

Підрозділ 2.2. "Розвиток комунікаційних технологій в Україні: історія та сучасність" розкриває семіотико-комунікаційні аспекти української національної культури в історико-еволюційній проекції. У пункті 2.2.1 "Історичні форми комунікації в українській культурі" здійснюється стислий огляд історичних форм комунікації в українській культурі доінформаційної доби. Доведено, що українській культурі історично притаманні найрізноманітніші форми комунікації, що виявляються в складних символічних системах, якими є:

? Мова, а також міжособистісні та суспільні форми комунікації логоцентричної природи, що грунтуються на мовному досвіді, зокрема, усна народна творчість; освіта, виховання, навчання; ранні форми управлінської демократії (віче, козацькі ради); міжкультурна комунікація тощо; ? Звичаї, традиції, обряди українського народу, пов'язані з землеробським календарем, культом ушанування предків, побутом тощо; ? Мистецтво в розмаїтті його форм (декоративно-ужиткове, музичне тощо); ? Церква й Релігія як особливий тип комунікаційної взаємодії, що синтезує елементи практично всіх попередніх типів.

Особливий акцент у даному пункті дисертації зроблено на різноманітних кодово-символічних комунікаційних формах відтворення культурного потенціалу, що сформувалися на основі мовного досвіду як засобу трансляції та прилучення нових поколінь до культурного фонду нації. Мовленнєву основу мали також історичні форми суспільної та міжкультурної комунікації - типи комунікативної взаємодії між владою та народом, спрямовані на пошук шляхів взаємовигідного партнерства та ефективного діалогу. Усвідомлення важливості суспільних форм комунікації прийшло ще в добу язичництва, коли для обговорення та вирішення важливих громадянських справ збиралися "віча" (громадські сходи), тобто наради старших членів родів чи сімей. Розвиток суспільних форм комунікації в Україні зазнав свого злету в козацьку добу, коли для вирішення питань воєнних походів, укладення союзів, розділення січових земель, ведення судів, виборів гетьмана та іншої старшини відбувалися козацькі ради.

Серед інших мовленнєвих історичних форм комунікації особлива роль належала риториці - вченню про закономірності ораторської мови, теорії аргументації в публічній промові, завдання якої полягало в тому, щоб зробити більш переконливими моральні принципи, на яких грунтується суспільне життя, поставити їх вище за егоїстичні та матеріально-практичні інтереси. В українській культурі риторичні традиції з'явилися через візантійські впливи: вже в ХІ столітті деякі письменники (митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Турівський та інші) дбали про красу вислову, використовуючи з цією метою порівняння, поетичні образи та багаті засоби візантійського красномовства. Оскільки головним предметом середньовічної риторики є церковна проповідь, то запровадження цієї науки в українських навчальних закладах у ХVI - XVII століттях (братські школи, колегії, академії) мало на меті підготовку проповідників, котрі могли брати участь у богословській полеміці (зокрема, з єзуїтами). Це стало однією з передумов колосального духовного злету в культурі українського бароко.

Таким чином, у християнській релігійній громаді протягом багатьох сторіч формувалися гомілетичні традиції, тобто принципи комунікації через проповідницьке церковне слово. Проповідь - це продовження справи Ісуса Христа через розповсюдження євангельського вчення про спасіння в живій промові перед народом. Сутність проповіді полягає в сповіщенні про настання Царства Божого та необхідності покаяння як головної умови спасіння людини та входження в це Царство. Гомілетичні традиції привчали проповідників піклуватися не про зовнішній формальний бік складання проповідей, а про той вплив, який матиме проповідь на слухачів. На думку відомих проповідників, якими були Іоанн Златоуст, Августин Блаженний, Григорій Богослов, св. Василь Великий, а також українські проповідники Феофан Прокопович, Григорій (Юрій) Кониський, Іван Леванда, Максиміліан Рило та інші, проповідь повинна переконувати в необхідності здійснення важливої справи, якою є виправлення морального стану людини. Тому надзвичайно важливим є зворотний зв'язок - відгук, який проповідь знаходить у серцях прихожан, змушуючи їх змінюватися, очищатися від гріхів, самовдосконалюватися.

У дисертації доводиться, що різноманіття історичних форм комунікації в українській культурі є прекрасним інтелектуально-емоційним підгрунтям для запровадження в Україні сучасних технологій комунікаційної діяльності: особлива роль у становленні принципів публічної комунікації належала розвиткові риторико-гомілетичних традицій, запровадженню основ теорії аргументації через церковне проповідництво та інші практичні аспекти комунікації, досить детально розроблені в українській релігійно-культурній громаді. Таким чином, в українській культурі основною передумовою для сприйняття в сучасному суспільстві нової, орієнтованої на зворотний зв'язок парадигми комунікаційних відносин стали саме церква й релігія як особливий тип комунікації, що синтезує різні канали передачі інформації та різні комунікаційні форми (від обрядових, освітньо-виховних, мовних, мистецьких до феномена "автокомунікації").

У пункті 2.2.2 "Теоретичні моделі комунікації в аксіологічних орієнтирах особистості українця" на основі аналізу ментальних структур особистості розкриваються модуси комунікативності, що на глибинному рівні детермінують ціннісну складову соціокультурного буття. Виявлені в українській культурі типові ментальні структури зіставляються з базовими характеристиками сучасного універсуму. Реконструкція переліку найвагоміших тем, що є рушійною силою сучасних комунікаційних процесів, дозволила окреслити основні параметри сучасної моделі (картини) світу, зокрема її техногенний, активний і мінливий характер, перетворюючу і руйнівну суть. Величезні відтворювальні сили, які людство винайшло за час свого існування, та інтенсивний розвиток наукової думки дали поштовх до створення у ХХ сторіччі гігантських засобів руйнування, здатних за кілька хвилин знищити життя на планеті. Необхідність унеможливлення глобальної катастрофи людства й загибелі всієї цивілізації привела до появи нової парадигми філософського розуміння змісту і сенсу людського буття, формування концепції "нового гуманізму", яка спирається на ідею людського розвитку, звільненого від традиційної орієнтації лише на задоволення життєвих потреб. Процес самореалізації особистості людини стає стрижнем концепції "нового гуманізму", а утвердження пріоритетів загальнолюдських інтересів та цінностей - домінуючим у суспільній свідомості. У цьому полягає суть "глобального" гуманізму нового мислення, який визначає радикальну гуманізацію суспільних відносин у світовому співтоваристві на межі ХХ і ХХІ століть.

Нові аксіологічні вектори сучасності екстраполюються в дисертації на конкретне соціокультурне середовище з метою визначення рівня відповідності основним рисам національної ментальності. На основі аналізу текстів міфології, фольклору, соціальних архетипів та поведінкових установок розкриваються ціннісно-смислові коди української ментальності, виявляється характер комунікаційних зв'язків у соціокультурній системі. Так, головними в структурі української етнічної ментальності визнано антеїстичний (хтонічний), гуманістичний, кордоцентричний, інтровертивний, індивідуалістичний ціннісно-смислові коди. Смисложиттєві настанови й аксіологічні орієнтири, що витворили феномен української ментальності, поєднали як позитивні (працелюбність, гостинність, потяг до освіти, стабільність сімейних стосунків, повагу до старших, мужність, здоровий оптимізм тощо), так і негативні риси (взаємне непорозуміння, неузгодженість між словом і ділом, відсутність чіткої визначеності, соціальна відмежованість, мрійливість, імпульсивність тощо), а також вироблені східною й західною історико-культурними традиціями моделі й типи комунікації. Здійснений у даному пункті комунікативний аналіз свідчить, що більшість характеристик сучасного універсуму є протилежними базовим світоглядним настановам, що сформувалися в ментальних структурах свідомості української людини. Так, техногенний характер сучасної цивілізації, заснованої на ідеї підкорення, "закріпачення", руйнування світу природи, є антиподом "антеїстичного" коду української ментальності з його емоційним, вдячно-шанобливим ставленням до землі й діалогічним спілкуванням з природним і людським довкіллям. Активність, діяльність, перетворення як домінантні риси людського буття в техногенному соціумі, суперечать інтровертивній натурі українця, внутрішній світ якого містить значний компонент, орієнтований на замріяно-ліричне споглядання та рефлексію. Новаторство, оригінальність ідей, постійна мінливість техногенного універсуму теж не знаходять відгуку в душі українця, котрий є консервативним і прагне стабільності в усьому. Єдиний виняток становить народжена в надрах здатного до самознищення штучного техногенного середовища концепція "нового гуманізму", яка, проголосивши пріоритет загальнолюдських інтересів і цінностей, дає людству шанс на спасіння. "Новий гуманізм" навіть не потребує окремих декларацій для утвердження в українському суспільстві: те, що для окремих націй чи країн є "новим", в українській культурі присутнє генетично, на рівні гуманістичного коду національної ментальності.

У пункті 2.2.3 "Проблеми розвитку комунікаційних технологій в культурі України на сучасному етапі" окреслено стан, наявні проблеми та основні комунікаційні тенденції в галузі української культури, що намітилися з часу здобуття Україною незалежності. Як засвідчив аналіз нормативно-правових засад регулювання інформаційної діяльності, в Україні вже почали складатися правовідносини суб'єктів інформаційно-комунікаційної сфери. Загальна кількість законодавчих і підзаконних актів з питань інформаційно-комунікаційної діяльності значно перевищує 100 одиниць, та, незважаючи на наявність такої грунтовної законодавчої бази, у перше 10-річчя незалежності (до 2002 року) практична реалізація моделі двосторонньої комунікації в суспільній сфері в контексті державного управління майже не здійснювалася. За цей час з'явилися лише деякі зрушення, пов'язані зі світовими процесами загальнодемократичних перетворень, зокрема, намічено вектор відкритості уряду для громадськості, в органах державної влади централізовано запроваджені спеціальні структури - відділи взаємодії з засобами масової інформації та зв'язків з громадськістю, у Верховній Раді України проведено низку парламентських слухань з питань культури тощо. Почала реалізовуватися й нова типологія комунікаційних відносин у системі "влада - громадськість".

Зокрема, інформування громадян про основні напрямки культурної політики держави відбувається через відділ взаємодії зі ЗМІ та зв'язків із громадськістю Міністерства культури і туризму України, який координує взаємодію з друкованими та електронними ЗМІ, веде роботу з недержавними організаціями та зацікавленими групами громадськості. На місцевому рівні аналогічні функції виконують відповідні підрозділи місцевих органів культури. Інформування відбувається також через загальнодержавні галузеві періодичні видання, Інформаційний центр з питань культури і мистецтва, що діє при Національній парламентській бібліотеці України, та офіційний веб-сайт Міністерства культури і туризму України.

У роботі відзначається підвищення інтересу до проведення громадських консультацій - нового для України виду комунікаційної діяльності, хоча історично Україні були притаманні форми консультування влади з громадою, втрачені пізніше і, особливо, зруйновані радянською ідеологією. Активне запровадження в життєдіяльність суспільства громадських консультацій пов'язане зі зростанням ролі "третього сектора" в Україні - сукупності недержавних неприбуткових структур, що здійснюють посередницькі функції між громадянами та державою або комерційною сферою. Серед організаційних форм громадського консультування виділяються проведення "круглих столів", наукових конференцій та наукових досліджень, пов'язаних як із загальними параметрами культурної політики, так і з виробленням принципів плідної взаємодії з культурно-мистецькими організаціями "третього сектору".

Залучення громадян до участі в розробці та реалізації культурної політики відбувається, в основному, через діяльність експертних рад (комісій). У дисертації розглядаються принципи діяльності деяких експертних рад (комісій), що діють при Міністерстві культури і туризму України, зокрема, Експертної ради з розгляду заявок учасників конкурсу з визначення вітчизняних гастролерів, Експертної комісії з питань розповсюдження і демонстрування фільмів та ін.

У дисертації підкреслюється, що в Україні почався рух у напрямку нових форм комунікації, адекватних принципам сучасного рівня демократії, які роблять можливим широке залучення громадськості до процесів вироблення й реалізації культурної політики. Досвід передових країн, як і власні історичні традиції, повинні бути детально проаналізовані і вивчені в Україні, де ще нема необхідного рівня залежності влади від населення, а розвиток системи зв'язків з громадськістю знаходиться поки що в зародковому стані. Існуючі принципи і механізми управління галуззю культури все ще зорієнтовані на традиційну патерналістську модель її підтримки. Як і в радянські часи, спостерігається сильний перекіс у бік інформування, результати консультацій з громадськістю не завжди враховуються в діяльності органів державної влади, а новостворені громадські ради в своїй більшості ще не перетворилися на реальний механізм діалогу та інструмент впливу на прийняття державних рішень. У роботі визначено першочергові завдання, які необхідно вирішити для встановлення в державі "нового інформаційного порядку", підвищення довіри громадян до влади, прозорості дій владних структур, належного інформаційного супроводу прийняття рішень у сфері культурної політики.

Третій розділ дисертації "Комунікаційні процеси в музичній освіті і музикознавстві: дискурс креативності", що складається з трьох підрозділів, розгортає дослідження комунікаційних відносин у науково-освітній площині, з'ясовує специфіку таких комунікаційних моделей науки й освіти, як школа та гурток, розкриває зміст наукознавчих студій Е. Блоха, Т. Куна, П. Фейєрабенда, Г. Доброва, С. Мікулінського та інших західноєвропейських і вітчизняних учених другої половини ХХ ст. про сутність наукового знання, принципи його організації та функціонування, технології виробництва, збереження і трансляції тощо. Підрозділ 3.1 "Мистецька освіта як специфічна соціокультурна система синтезу теоретико-практичних механізмів комунікації" виявляє специфіку мистецької освіти як комунікаційної взаємодії творчих індивідів, груп і спільнот, метою якої є продукування, збереження й трансляція художніх вартостей. У даному підрозділі досліджуються мови передачі інформації та особливості навчання коду у суб'єктів мистецької діяльності, а також принципи організації комунікації в мистецькому освітньому просторі.

Відзначається, що мистецька освіта дійсно є унікальною комунікаційною соціокультурною системою, специфіка якої полягає в тому, що лише їй притаманна функція духовного виховання індивіда через розвиток його художньо-творчих здібностей і творчу практику у професійно спрямованому мистецькому навчальному закладі. Пріоритетними в навчальних закладах мистецького профілю є індивідуальна форма навчання, практична робота студента з провідними митцями, нерозривна єдність комунікаційної ланки "студент - педагог (керівник)". У процесі трансляції культурного досвіду, формування світогляду та професійної майстерності майбутнього митця ключову роль відіграють творчі майстерні, виконавські, композиторські, наукові школи, що склалися історично і виправдали себе в системі мистецької освіти. Альтернативним школі з її спрямованістю на монологічний принцип організації спілкування та збереження (консервацію) основної ідеї, концепції чи теорії є тип гуртка або семінару - відкритої комунікаційної структури, в основі якої лежать діалог і критика, активний рух у напрямку нових ідей, безупинної зміни і розвитку певного фрагмента знань. У повсякденній культурно-мистецькій практиці ідеальні комунікативні типи школи і гуртка часто перетинаються, між ними відбувається постійне "дрейфування", сенс якого - в активній взаємодії, взаємозбагаченні, якнайповнішому розкритті закладеного в них творчого потенціалу. Система мистецької освіти, що протягом багатьох десятиліть функціонує в Україні, теж є прикладом позитивної взаємодії комунікативних типів школи і гуртка: вона забезпечує свою цілісність не лише завдяки централізації управління, а й через внутрішньосистемні, творчі, "духовні" зв'язки, через спільну науково-методичну діяльність, керівництво якою здійснюється провідними вищими навчальними закладами. Отже, комунікативна взаємодія здійснюється й на рівні мета-шкіл, тобто різних навчальних закладів, як усередині країни, так і за її межами.

У процесі еволюційного розвитку вітчизняної системи мистецької освіти склалася виразна комунікаційна специфіка мистецьких навчальних закладів, кожний з яких забезпечував оволодіння учнем професійними кодами й подальшу їх трансляцію в освітньо-мистецькій комунікації. У цьому зв'язку в дисертації послідовно розглядаються принципи кодування професійної майстерності у різних мистецьких професіях, зокрема, в театральному, образотворчому видах мистецтва, хореографії, музичному виконавстві. Таким чином, доводиться, що креативність як здатність до творчого переосмислення явищ дійсності, імпровізування, створення нових художніх образів і, як результат - повна самореалізація творчої особистості стає визначальною ознакою мистецької освіти в ХХІ сторіччі.

Другий підрозділ 3.2. "Виконавські та музично-теоретичні школи України в ХХ сторіччі: етапи становлення" містить два пункти: 3.2.1 "Формування та регіональні особливості виконавських шкіл" та 3.2.2 "Науково-теоретичні школи. Наукова школа Б. Яворського та її вплив на розвиток сучасного українського музикознавства". У підрозділі здійснюється розгляд основних етапів становлення творчих і наукових шкіл у музичному мистецтві, що фокусує кращі надбання вітчизняної системи мистецької освіти і користується великим авторитетом у світі. Оскільки на початку ХХ сторіччя в Україні склалися регіональні центри музично-професійної освіти у Львівській, Одеській, Київській консерваторіях (нині - музичні академії) та Харківському інституті мистецтв (нині - університет), де відбувалися формування і розвиток виконавських і музикознавчих шкіл, у дисертації послідовно простежуються основні етапи становлення фортепіанних, скрипкових і вокальних шкіл у зазначених навчальних закладах, історія яких починалася з утворення класів фортепіано, скрипки та сольного співу.

Відзначається, що становлення виконавських шкіл у Львівській, Одеській, Київській та Харківській консерваторіях відбувалося, в основному, в складний історичний період буремних революційних перетворень і перших радянських часів (20-30-і роки ХХ ст.). Крім об'єктивних історичних обставин (Перша світова війна, Жовтнева соціалістична революція 1917 року, націоналізація навчальних закладів тощо) на формування і розвиток музично-творчих шкіл впливала специфіка культурно-мистецького життя регіонів. Так, музична культура Львова розвивалася на перехресті європейських мистецьких шляхів, збагачуючись творчими віяннями, виконавськими і композиторськими техніками, науковими методиками як із Заходу, так і зі Сходу. Неповторна "львівська музична школа" творилася в суголоссі різних національних культур, у творчій взаємодії і співпраці представників різних народів, які історично населяли край. Одеська музична традиція теж відзначалася національним розмаїттям, проте, подібно до Київської та Харківської, зазнала сильного впливу Петербурзької та Московської консерваторій. Специфіку харківських творчих шкіл зумовив взаємовплив та поєднання в одному навчальному закладі музичного і театрального видів мистецтва. Потужні творчі школи Київської консерваторії виникли в результаті плідного синтезу академічних і демократичних засад у системі музичної освіти, що за порівняно короткий час вивело Київську консерваторію на провідні позиції, дозволяло їй формувати професійні стандарти в галузі музичного мистецтва, висувати новаторські, але методологічно вивірені ініціативи, які згодом закріплювалися в інших консерваторіях колишнього Радянського Союзу.

Загалом, у перші десятиліття існування консерваторій в Україні підготовка виконавців-піаністів, інструменталістів і співаків відбувалася без диференціації на солістів, ансамблістів, педагогів, оперних та камерних виконавців. Учні, як і їх професори, повинні були завжди бути готовими до будь-якого виду творчо-виконавської діяльності, в т. ч. і педагогічної. Вже на етапі становлення кожна мистецька школа висунула яскраву плеяду висококласних виконавців, котрі перейняли у своїх викладачів комунікативні принципи не лише виконавства, а й педагогіки. При всьому різноманітті творчих позицій та індивідуальних методик митців, при всій яскравості регіональної специфіки кожного з музично-освітніх закладів України у розвитку започаткованих ними творчих шкіл не виявилося разючих протиріч, навпаки, всі вони узагальнювали багатовіковий вітчизняний досвід підготовки музикантів і формували єдиний культурно-освітній простір України.

У пункті 3.2.2 узагальнюються принципи формування наукових шкіл у вітчизняній музично-теоретичній і музикознавчій науці та більш детально розкривається діяльність у цьому плані видатного українського і російського музикознавця Б. Яворського, під керівництвом якого в Києві вже на початок 20-х років була сформована одна з кращих на теренах колишнього Радянського Союзу наукових шкіл. Принципи наукової й композиторської школи Б. Яворського грунтувалися на абсолютно новому типі комунікативної взаємодії: вони спиралися на розроблену Б. Яворським музично-теоретичну систему, яка включала теорію ладового ритму, концепції музично-історичного процесу, виконавства, реформи системи музичної освіти в Україні та інші наукові розробки. У роботі розглядаються деякі ключові аспекти теоретичної системи Б. Яворського, необхідні для розуміння типу комунікаційної взаємодії в його класі. Доведено, що науково-теоретична система Б. Яворського з її потужним творчим потенціалом виявилася надзвичайно перспективною, продуктивною і життєдайною, ставши придатною як для розвитку в композиторській творчості, так і в подальших науково-теоретичних розробках, хормейстерській, музично-педагогічній, масово-виховній та інших видах музичної практики. В орбіту креативного мислення Б. Яворського було втягнуто величезне коло надзвичайно талановитих музикантів, зокрема, таких, як М. Леонтович, П. Козицький, М. Вериківський, Г. Верьовка, С. Протопопов, А. Буцький, А. Альшванг, В. Цуккерман, І. Рижкін, Л. Мазель, Ю. Холопов та ін. Практично всі учні Б. Яворського не тільки пропагували його ідеї, а й завдяки їм стали видатними музикантами - представниками різних музичних спеціальностей. Багато з них, відштовхуючись від теорії ладового ритму Б. Яворського, створили власні музично-теоретичні або науково-методичні системи. Послідовники вчення Б. Яворського прагнули не тільки до розвитку основних положень його концепції в теоретичних працях, призначених для вузького кола фахівців, а й намагалися охопити за допомогою музичного просвітництва якнайширші верстви населення, створювали брошури, підручники, посібники для студентів, учасників самодіяльних гуртків, аматорів музичного мистецтва.

Тип комунікаційних зв'язків у науковій школі Б. Яворського, що виходив далеко за межі усталеного розуміння школи в науці як консервативного співтовариства з однобічною комунікацією та беззаперечним авторитетом лідера, балансує між школою та гуртком завдяки притаманному їй дискурсу креативності, безперервній діалогічності й відкритості до нових ідей. Величезний евристичний і креативний потенціал теоретичної системи Б. Яворського розвивався протягом усього ХХ сторіччя в музикознавчих працях, присвячених питанням формотворення і ладової будови музики, структури музичної мови, історії теоретичного музикознавства, аналізу музичних творів тощо. А перспективні і далекоглядні ідеї Б. Яворського щодо музичного виховання лягли в основу сучасної парадигми мистецької освіти в Україні.

Підрозділ 3.3 "Композиторська школа НМАУ імені П. І. Чайковського в світлі теорії міжкультурної комунікації" ілюструє специфіку вітчизняної системи мистецької освіти на прикладі однієї з найпотужніших творчих шкіл - композиторської школи Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського від часу її утворення в 1913 році і до наших днів. Становлення Київської консерваторії та її творчих шкіл відбувалося в атмосфері кардинальних зрушень в усіх галузях української культури 10-20-х років ХХ століття, бурхливого періоду революційних перетворень і воєнних лихоліть, який водночас став важливим етапом розвитку національної культури, закладення концептуальних основ естетико-філософської, наукової та художньої думки нової доби. У професійній музичній творчості відчувалося тяжіння до стильового оновлення, почали діяти авангардні музичні угрупування, які мали на меті пропаганду сучасної музики. На загальному тлі експериментів і пошуків нової музичної мови й стилістики новостворена Київська консерваторія залишалася оплотом класичних традицій, чому сприяли комунікативні зв'язки між викладачами - видатними діячами української музичної культури - та їх учнями.

У дисертації відзначається особлива роль на початковому етапі становлення Київської консерваторії видатного композитора, педагога і музично-громадського діяча Р. Глієра, котрий виховав таких видатних композиторів ХХ сторіччя, як Б. Александров, О. Мосолов, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Фролов та інші.

30-50-і роки ХХ століття були складним і неоднозначним періодом в історії української музичної культури, коли були ліквідовані художньо-мистецькі угрупування, які стояли на шляху розвитку пролетарської культури, утворені творчі спілки і проголошені принципи методу соцреалізму. Поступово загасає різноманітність стильових напрямів, крім офіційного реалістичного мистецтва залишаються лише історична тематика і фольклорна лінія композиторської творчості, в яких ще можна було сконцентрувати енергію творчого мислення. У важких умовах ідеологічного пресингу доводилося працювати й багатьом українським композиторам, котрих звинуватили у формалізмі та космополітизмі. Під жорна тоталітарної машини потрапили Б. Лятошинський, Г. Таранов, М. Вериківський, І. Белза, П. Козицький та інші відомі композитори. Разом із тим, період 30-50-х років був і одним з найбільш плідних і продуктивних в історії української музики. У дисертації розглядаються комунікативні принципи та творчо-педагогічні засади діяльності найбільш визначних композиторів цього періоду, професорів Київської консерваторії Л. Ревуцького та Б. Лятошинського.

Творча діяльність найталановитішої генерації учнів Л. Ревуцького і Б. Лятошинського припадає на один із найбільш яскравих періодів у розвитку композиторської школи Київської консерваторії - 60-і роки, час радикального стильового і жанрового оновлення. Значно послаблюються ідеологічні лещата соцреалістичного методу, художня творчість символізує протест проти нівелювання особистості, що культивувалося тоталітарним режимом. У композиторів з'являється можливість прямої та опосередкованої комунікації з колегами - музикантами з-за кордону та зарубіжною музикою в її різноманітних стильових і технологічних аспектах і, відповідно, опанування нових способів організації музичного матеріалу. Проте, жанрово-стильове оновлення в українській музиці відбувалося не безболісно: саме в цей період помітним стає тургенівський варіант конфлікту поколінь, конфронтація двох основних стильових тенденцій: традиційної класичної, прибічниками якої були композитори старшого покоління, й тієї, що несла на собі помітний відбиток радикальних новацій і цікавила творчу молодь. Цей складний період став новим етапом розвитку стильових напрямків неокласичного і неоромантичного спрямування, підсилення самобутніх національних джерел і появи "нової фольклорної хвилі". Реалізація грандіозного художнього потенціалу народної творчості та стильових кодів - моделей різної нео-спрямованості по-різному відбувалися в творчості композиторів-"шістдесятників", багато з яких по закінченні Київської консерваторії залишилися працювати на кафедрі композиції. Це Л. Грабовський, Є. Станкович, І. Карабиць, Ю. Іщенко та ін. У 60-70-х роках відбувається також процес активної комунікативної взаємодії різних композиторських шкіл України. Так, кафедра композиції Київської консерваторії поповнюється представниками Львівської (М. Скорик, Г. Ляшенко) та Харківської (Л. Колодуб) творчих шкіл.

80-90-і роки - складний, але, безперечно, цікавий період у розвитку композиторської школи та міжпоколінно-комунікативних зв'язків Київської консерваторії. Народження ознак нової української культури пов'язують з ідеями домінуючого наприкінці ХХ сторіччя постмодерного світогляду, який допускає співіснування й комунікативне включення в смислове поле твору всіх вироблених у мистецтві стилів, жанрів і форм, стирає грані між просторово-часовими шарами культури. Мистецтво доби постмодернізму зосереджує увагу на концептуальній стороні творчого процесу: композитор кінця ХХ століття, засвоївши мистецькі традиції різних епох, вільно включає їх до художньої цілісності свого твору, відкриває щоразу нові комбінації стильових кодів, моделей і знаків, немов би заглиблюючись у мета-комунікаційну ситуацію перегуку епох. Образно-стильова палітра творчих пошуків наймолодшого покоління композиторів надзвичайно широка: від постекспресіоністичної естетики зі схильністю до театралізації та епатажу та різноманітних фолькновацій до захоплень східною філософією, ідеалізовано-романтичними станами та духовно-покаянними ідеями.

Таким чином, 90-літня історія композиторської школи НМАУ ім. П. І. Чайковського творилася непересічними особистостями Р. Глієром, Б. Яворським, Л. Ревуцьким, Б. Лятошинським, М. Скориком, І. Карабицем, Є. Станковичем та багатьма іншими на основі різних типів міжпоколінної комунікації. Можемо виділити, зокрема, тип передачі (трансляції) кращих класичних традицій, поєднаний з високою духовністю особистих стосунків вчителя та учня (Р. Глієр, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський); тип розвитку новаторських принципів власної музично-теоретичної системи (Б. Яворський); типи безпосередньої (представлений у більшість розглянутих у дисертації композиторських класів) та опосередкованої творчої комунікації (останній презентує творчість В. Сильвестрова та його послідовників). В окремі періоди розвитку композиторської школи НМАУ траплялися випадки конфронтації, поколынь причинами якої були незбіг комунікаційних кодів та разюча різниця світоглядно-стильових парадигм старшого і молодшого поколінь, як, зокрема, сталося в 60-і роки ХХ ст. У роботі підкреслюється, що якими б складними не були історико-соціальні умови творчості й педагогічної діяльності композиторів, якими б розмаїтими й полярними не здавалися їх творчі пошуки в різні часи, всіх їх об'єднує живий взаємозв'язок поколінь і динаміка соціокультурного поступу, спрямовані на осягнення й співтворення феномену національної музичної культури, розвиток закладених ще М. В. Лисенком традицій національного музичного стилю.

Четвертий розділ "Музична творчість у вимірах художньої комунікації: дискурс інтертекстуальності" заглиблює дослідження комунікаційних процесів сучасної української культури в площину естетичної комунікації, яка є найбільш яскравим і повним виявом комунікативної функції культури. У даному розділі подано стислий огляд концепцій художньої комунікації К. Ясперса, Ж.-П. Сартра, Е. Кассірера, А. Уайтхеда, А. Річардса, Дж. Г. Міда, М. Маклюена, А. Моля, С. Лангер, Н. Гудмана, Г. Р. ЯусаРР, а також українських, білоруських, російських вчених М. Бахтіна, Ю. Лотмана, М. Кагана, Л. Савранського, В. Семенова, Г. Грабовича, Т. Гундорової, В. Чернікової, Т. Мдівані та ін. Підкреслюється, що в західній та вітчизняній культурології панує розмаїття ідей і концепцій художньої комунікації. Наукова думка у ХХ столітті значно еволюціонує від вивчення природи художньої творчості й теоретичного обгрунтування її символічної функції до осмислення герменевтичних, естетико-рецептивних аспектів, ідей раціональності в музичному мисленні ХХ сторіччя (Т. Мдівані). Дослідники переключають увагу з вивчення процесів і явищ, пов'язаних із продукуванням творів мистецтва, а також іманентних якостей цих творів на реципієнта - читача, слухача, глядача. Історико-концептуальний аналіз теорій художньої комунікації дозволяє виявити особливості акту художньої комунікації.

У підрозділі 4.1 "Музична творчість у системі художньої комунікації" зосереджено увагу на значенні музичного мистецтва в системі художньої комунікації, загальних комунікативних особливостях музичного мистецтва та комунікативних функціях музичної мови й утворюваних нею тексту, змісту, форми та інших елементів музичної тканини. Підкреслюються специфічні ознаки акту музичної комунікації, що полягають, зокрема, в наявності у системі "композитор - слухач" такої важливої ланки, як виконавець, котрий виступає в ролі співавтора твору, а також додаткових ланок, які з'явилися у структурі музично-комунікаційного акту у процесі її еволюції й якими є видавець, продюсер, редактор, критик і т. д. Специфіка музики як виду мистецтва в комунікаційному аспекті виявляється саме в необхідній наявності посередницької виконавської ланки - своєрідного медіума, яким музика принципово відрізняється від традиційної (за Г. Лесінгом) поетично-мальовничої дихотомії. У роботі аналізуються основні напрямки дискусії в музикознавстві 90-х років щодо релевантності поняття комунікації стосовно музичної сфери, подальшої продуктивності аналогії "музика - мова" та можливості залучення семіотичного підходу до вивчення явищ музичного мистецтва. Аналіз концептуальних розбіжностей серед провідних вітчизняних (переважно російських) музикознавців стосовно проблеми музичної комунікації засвідчив, що дискусія, яка кількома десятиріччями раніше була прикметною рисою мовознавчих досліджень, зараз відбувається і в науці про музику. Проте, якими б полярними не були погляди музикознавців, їх ідеї групуються навколо двох основних підходів, один із яких пов'язаний зі знаково-семіотичною логікою соссюріанства (М. Арановський, М. Бонфельд), другий - з діяльнісно-енергетичною концепцією мови В. Гумбольдта (І. Земцовський, Г. Орлов). Це зайвий раз підтверджує думку про міцну спаяність, нерозривність і послідовність процесів у мово-(літературо)знавстві та інших мистецтвознавчих науках, їх типологічну подібність. Можемо також стверджувати, що аналогія "мова - музика" ще не вичерпала своїх творчих і наукових потенцій, оскільки для багатьох сучасних мистецтвознавчих досліджень твердження про те, що музика - це комунікація, мислення, мовлення та діяльність, є аксіоматичним (А. Черемсин, О. Якупов, Є. Мінаєв, М. Найдорф та ін.). Водночас слід наголосити, що розвиток цих потенцій виключає механічне перенесення лінгвістичних понять і уявлень у музикознавство і навпаки, окреслюється актуальність розробки специфічно музичної семіотики, на відміну від семіотики, яка орієнтована на словесність.

Сучасна герменевтико-рецептивна спрямованість музичної комунікації виводить на перший план дослідження закономірностей музичного сприйняття та розуміння. У дисертації розглядаються основні положення досліджень з цього питання відомих музикознавців О. Костюка, В. Медушевського, О. Самойленко та ін. Спрямованість музики на систему художнього спілкування, її центральний елемент -- художнє сприйняття/розуміння -- узагальнюється поняттям комунікативної функції, до вивчення якого кожна історична епоха вносить свою частку. У підрозділі 4.1 представлений цілий спектр уявлень щодо розуміння комунікативних функцій мистецтва та його місця в системі художньої комунікації від філософів-мислителів Цицерона, Аристотеля, Гегеля, Монтеск'є й Спенсера до Шумана, Чайковського, Римського-Корсакова, Глінки, Метнера, який доповнюється аналізом музично-теоретичних концепцій Б. Асаф'єва, Л. Мазеля, В. Цуккермана, С. Григор'єва, С. Скребкова, Є. Назайкинського, В. Медушевського. Підсумком аналітичних спостережень стало формулювання автором дисертації власної концепції комунікативного синтаксису, суть якої полягає у визнанні рівноправності всіх учасників музичної комунікації; відході від традиційного для радянського музикознавства уявлення про обов'язкове дотримання композитором правил розгортання музичної форми, що склалися в процесі музично-історичного розвитку, та переорієнтації на кожний конкретний акт музичної комунікації; виході на категорію стилю, яка визначається центральним поняттям процесу музичної комунікації. Саме в стилі закладений потужний комунікаційний потенціал твору, стиль диктує глибину проникнення в духовний зміст твору й обумовлює створення виконавських і слухацьких інтерпретацій.

Підрозділ 4.2 "Особливості комунікативного синтаксису творів сучасних українських композиторів" складається з трьох пунктів: 4.2.1 "Стабільність комунікативного синтаксису камерних творів Л. Колодуба", 4.2.2 "Комунікативна багатозначність деяких інструментальних опусів М. Скорика" та 4.2.3 "Кларитивна та евристична функції музики (на прикладі творів І. Карабиця, Є. Станковича, В. Сильвестрова, О. Скрипника)".

У пункті 4.2.1 з'ясовується ступінь залежності стильової своєрідності музики Л. Колодуба від набору використаних комунікативних прийомів, значень і структур. Стабільність як специфічна риса комунікативного синтаксису творів Л. Колодуба виявляється при аналізі двох інструментальних композицій, що належать до різних періодів творчості цього композитора - Концерту для валторни з оркестром (1971) та Концерту для кларнета іn В та камерного оркестру (1995). Порівняння комунікативної лексики зазначених інструментальних концертів Л. Колодуба, які розділяє часова відстань у понад два десятиріччя, окреслює наступні спільні риси: принцип концертування ("змагання" солюючого інструмента й оркестру), що вирішений в обох творах не в плані конфліктного протиставлення, а в плані взаємодії, взаємодоповнення, синтезу елементів та комунікативно-образних сфер; інтонаційний тезаурус кожного твору має слов'янське коріння; опора на жанровий тип тематизму (світлі весняні ритуальні язичницькі жанри щедрівки, веснянки, трембітні награвання - в Концерті для валторни, трагічні жанри пасакалії, траурного маршу - в Кларнетовому концерті), що сприяє ефективності музичної комунікації; багатство оркестрових ефектів, експерименти з гармонією й тембром, темброва драматургія як свідчення щедрої колористичної палітри й майстерності композитора; загальний оптимістичний тонус музики (навіть у розкритті есхатологічної проблеми в концерті для кларнета) як вияв позитивного погляду на світ у добу всеосяжної трагічності буття. музичний комунікація художній національний

На відміну від Л. Колодуба з його тяжінням до визначеності, стабільності комунікативного синтаксису, творчість М. Скорика демонструє протилежні якості, пов'язані з багатозначністю музично-комунікативних систем творів та широким включенням дискурсів інтертекстуальності. Аналітичним матеріалом пункту 4.2.2 послужили інструментальні опуси композитора, що також належать до різних періодів його творчості - фортепіанне тріо "Речитативи і рондо" (1968), "Диптих" для струнного квартету (1993), а також деякі інструментальні партити 60-90-х років. Аналіз особливостей комунікативної лексики деяких камерних творів М. Скорика різних років розкрив образно-семантичне багатство, інформаційну насиченість і комунікативну багатозначність оригінальних авторських концепцій. Наявні в творах полісемантичні зв'язки і філософські підтексти розмивають шлях до однозначної інтерпретації інформації, закладеної в творах, залишаючи в духовно-комунікативному просторі щось нерозкрите, нерозгадане, невичерпане. Багатозначними є практично всі рівні музично-комунікативних систем розглянутих творів - інтонаційний, метроритмічний, ладогармонічний, тембральний, жанрово-семантичний, структурний; багатовекторними є інтертекстуально-стильові зв'язки і паралелі, що простягаються від доби Середньовіччя, музики Баха, Моцарта, Чайковського, Шопена до Прокоф'єва, Шостаковича, Стравінського, Лятошинського, Бартока, Гершвіна та інших композиторів. Багатозначним і багатоплановим став і стиль самого М. Скорика, котрий від мислення контрастними яскравими епізодами, світлої поетичності, оптимізму і блискучої концертності прийшов до психологічного заглиблення, якісних перетворень тематизму і драматичного типу світовідчуття.

Пункт 4.2.3 спрямований на виявлення кларитивної та евристичної функцій музики та їх співвідношень на основі аналізу творів сучасних українських композиторів 80-90-х років ХХ ст. Матеріалом аналітичної частини стали наступні твори: камерна симфонія Є. Станковича "Пам'яті поета" на вірші О. С. Пушкіна (1987), "Music from Waterside" І. Карабиця для п'яти виконавців (1994), "Скерцо" для камерного оркестру О. Скрипника (1993), твір В. Сильвестрова "Вісник" для струнного оркестру і фортепіано (1996) та "Концерт-триптих" для струнного оркестру І. Карабиця (1996). Аналіз цих камерних творів показав, що кларитивна функція музики може виявлятися як у драматичних творах (Є. Станкович), так і в пантеїстично-споглядальних ("Music from Waterside" І. Карабиця). Так само й евристична функція яскраво реалізується і в гротесково-саркастичних, дієвих творах (О. Скрипник), і в медитативних композиціях (В. Сильвестров). Існують також драматургічно складні твори, в яких засоби кларитивної та евристичної функцій музики органічно поєднуються ("Концерт-триптих" І. Карабиця). Це, очевидно, означає, що тип композиційної драматургії творів не завжди пов'язаний з тією чи іншою комунікативною функцією. Кларитивна функція більше виявляється на стилістично-стильовому рівні, оскільки буває часто пов'язана з засобами звуконаслідування, формотворення, інтертекстуально-стильовими алюзіями тощо. Евристична функція реалізується на ідейно-концептуальному рівні стилю, саме вона є проявом принципового новаторства твору, відкриттям нових конструктивних та образно-змістовних горизонтів музики, саме вона пробуджує свідомість слухача, включаючи його в процес музичної комунікації.

Останній підрозділ четвертого розділу 4.3 "Музичний театр у контексті сучасного українського культуротворення" переключає напрям дослідження у сферу музичного театру, в якій художня комунікація як втілення комунікативної функції культури реалізується з найбільшою повнотою та яскравістю. Предметом аналітичного розгляду стали два музично-сценічних твори, що отримали найбільший резонанс у музичному співтоваристві на початку ХХІ сторіччя: опера М. Скорика "Мойсей" (2001) та опера-ораторія-балет І. Карабиця "Київські фрески" (1984, повна сценічна версія - 2005 рік).

Опера М. Скорика "Мойсей" розглядається з семіотичних позицій. Знакова конструкція опери будується на каркасі лейтмотивно-ремінісцентної системи - шести основних лейтмотивів і лейттем, які утворюють широке коло музичних символів і метафор. Це лейтмотиви рабства і свободи, страху й пророцтва Мойсея, лейттема Ізраїлю та лейтмотив злих духів пустелі. З'ясовано, що у процесі музичного розгортання найбільшого розвитку зазнають лейтмотиви рабства і страху, модифікуються їхні елементи, трапляються й різноманітні поєднання. Лейтмотив рабства взагалі виявляє домінуючу роль у творі, оскільки поєднуючись і вивищуючись не лише над лейтмотивом страху, а навіть і над темою свободи (зокрема, в епілозі), символізує діалектичну єдність та боротьбу протилежностей: понять свободи й рабської залежності. Крім розгорнутої системи лейтмотивів і ремінісценцій у творі є також оперні знаки, пов'язані з певними інтонаційно-жанровими музичними моделями. Це інтонаційні моделі, стилістично наближені до східного та українського мелосу; романтична стильова модель, представлена жанрами любовного дуету-згоди та баркароли; танцювально-маршове начало, використане для характеристики негативних персонажів. Сфера зла в трактуванні М. Скорика виявляє здатність до перевтілення: вона легко перебирає на себе знаки баркарольності, секстовості та інших мелодичних і оркестрових прийомів ліричної сфери, що свідчить про багатоликість та підступність образів зла. Символічне поле опери збагачують інтертекстуально-стильові знаки М. Римського-Корсакова, Д. Шостаковича, А. Шнітке, М. Лисенка та ін. Система лейтмотивів і ремінісценцій, інтонаційно-жанрових і стильових інтертекстуальних знаків у своїй сукупності та процесуальному становленні утворюють декілька композиційно-драматургічних комунікативних ліній твору, зокрема, такі, як відносини Мойсея з народом, з химерами пустелі та Богом Єговою.

Підкреслюється, що поява опери М. Скорика "Мойсей" стала не просто важливою подією культурно-мистецького життя, а знаковим явищем, справжнім проривом українського музичного театру в ХХІ століття, особливо в контексті сучасного українського культуротворення. Ставши хронологічно першою оперою нового тисячоліття й отримавши благословення Папи Римського, "Мойсей" символічно відкрив нову еру розвитку українського музичного мистецтва. Вибір теми, складна символіка й суперечності взаємовідносин героїв, пошук єдиного, самобутнього й неповторного шляху до істини, відкритість глобальних філософських роздумів у простір майбутнього, - за всім цим стоїть нездоланне прагнення композитора наблизити події біблійної притчі до сучасності, розпочати новий відлік часу нової духовності третього тисячоліття.

"Київські фрески" І. Карабиця - це також нетрадиційний погляд на події історії зі збереженням хронологічної послідовності історичних часів від язичництва (ІІ і ІІІ частини), княжої доби (ІV частина) через трагічні моменти української історії (V, VІ частини) до революційних подій ХХ сторіччя (VІІ, VІІІ частини), Великої Вітчизняної війни (Х, ХІ частини) і наших днів (І та ХІІ частини). Науковий аналіз "Київських фресок" І. Карабиця здійснюється з точки зору нового соціокультурного контексту ХХІ сторіччя та виявлення нових кодів в іншій інтертекстуально-часовій перспективі. Використано компаративний та семіологічний методи наукового дослідження, що дають можливість порівняти дві інтерпретації твору та дві епохи його побутування, виявити шляхи оновлення кодів та ідеологій, а також безперервність процесу їх утворення. Здійснено спробу реконструкції соціокультурного контексту часу написання твору, "риторичного та ідеологічного універсуму", "комунікативної ситуації" початку 80-х років ХХ ст., які характеризуються як період "застою", бюрократичного функціонерства і конформізму. У дисертації акцентується увага на тому, що твір І. Карабиця "Київські фрески" народився в атмосфері ідеологічної задухи, цензури, придушення національних і народних традицій і, як наслідок, неповаги громадян до влади. Одночасно з твором з'явилися і його перші науково-критичні інтерпретації, однак, у дисертації підкреслюється, що змістовне багатство і глибина твору не могли бути повністю розкритими на початку 80-х. Практично нерозшифрованими (з ідеологічних причин) виявилися образно-смислові коди другої частини, пов'язаної з тематикою давньослов'янських релігійних вірувань та культом ушанування померлих предків; комунікаційні моделі п'ятої частини, написаної за мотивами поеми Т. Шевченка "Кавказ"; засоби "подвійного кодування", використані в сьомій і восьмій частинах, де за офіційним кодом революційного ентузіазму мас прихований його трагічний підтекст; оригінальність художнього втілення подій Великої Вітчизняної війни (дев'ята і десята частини) з уникненням традиційних для радянського мистецтва штампів - батальних сцен тощо. У дисертації підкреслюється наскрізна, об'єднуюча роль партії читця, за якою проглядається постать автора й яка є важливим інтертекстуальним елементом твору, що дозволяє поєднувати тексти різних часів і епох. Образно-смислові коди твору, що утворюються з різних джерел інформації (історії, міфології, християнства, літописних джерел, модерної літератури і поезії, подій сучасності, авторської уяви та ін.), стають підгрунтям для формування системи основних авторських кодів (музична і літературна мови) та додаткових субкодів (театральна та хореографічна мови, мови образотворчого мистецтва, кінематографу, радіопостановки тощо). Взаємодіючи з кодами і субкодами виконавців, авторські коди сприймаються та декодуються за допомогою системи кодів і субкодів адресата, і, таким чином, здійснюється взаємовплив і взаємообмін між ідеологічними системами автора та адресата. У роботі пропонується схема розшифровки кодових структур опери-ораторії-балету І. Карабиця "Київські фрески", наведена в додатку.

Відкриття нових шарів образно-смислових кодів "Київських фресок", "реставрація" твору стали можливими в новому соціокультурному контексті ХХІ сторіччя, в незалежній Україні, де розпочалися процеси демократичних суспільних перетворень. Зазначається, що образний зміст і комунікативний потенціал твору І. Карабиця є настільки значним, глибоким і полісемантичним, що кожне нове його прочитання відкриватиме все нові грані духовного світу митця та його епохи.

У Висновках Підбиваються підсумки дослідження, які полягають у наступному. Загальносвітові тенденції трансформації людської спільноти в "інформаційне", а в недалекій перспективі - і в "постінформаційне" суспільство є реаліями ХХІ століття. Пріоритетні чинники нової "інформаційної" парадигми суспільного розвитку - вичерпаність рекреативних можливостей глобальної соціоприродної системи "Людина - Природа" та якісний стрибок в інформаційній індустрії - розкрили перед людською цивілізацією проблемне поле пошуку засад формування нової моделі духовно-культурного життя та нового типу особистості, здатної жити й творити в оновленому соціумі. Глибоке проникнення інформаційно-комунікаційних технологій в життя і повсякденний побут людей, спричинені ними серйозні світоглядні й ментальні зміни є ознаками народження нової якості людської історії, зміщення акцентів у суспільній системі "економіка - політика - культура" саме на культуру як базовий аспект матеріальної і духовної життєдіяльності.

Глобальні зміни суспільної свідомості й способів буття людини в надкомунікативному світі здійснюють значний вплив на розвиток сучасної музичної культури. У нових умовах значно активізується комунікативна функція музичної культури, комунікація стимулює культурні інновації в інформаційному суспільстві, сприяє повноцінному функціонуванню сучасної музичної культури, формуванню і збагаченню її змісту. Необхідність наукового осмислення феноменів музичної культури і комунікації саме в такому взаємопов'язаному аспекті спонукала нас розгорнути системне, комплексне дослідження виявів та взаємозв'язків музики й комунікації на різних рівнях сучасного соціокультурного простору України.

Вже на стадії формування категоріального апарату дослідження з'ясувалося, що протягом ХХ століття відбулася трансформація самого поняття комунікації, відхід від суто технічних параметрів і характеристик у бік культурологічного розуміння: розроблений у 40-х роках інформаційно-технічний підхід до комунікації, що дозволяв розраховувати максимальну пропускну здатність каналу зв'язку, змінився лінгвістичним у 70-і, головний предмет якого складала мова як засіб комунікації. Нині триває процес подальшої "гуманізації" комунікації, прагнення підкорити її цілям і завданням різних видів творчості, знайти через комунікативні засоби самореалізації та самовираження прийнятний вихід із тупика науково-технічного прогресу. Поняття культури також зазнало суттєвих трансформацій: внаслідок потужного наступу інформаційно-комунікаційних технологій культура вже не уявляється поза межами комунікації, комунікаційний аспект, присутній майже в кожній дефініції, дозволяє ширше й повніше поглянути на механізми культури, відчути залежність її глобальних змін від способів фіксації та передачі інформації. Культура дозволяє не тільки пасивно споживати різноманітні символічні форми, а й продукувати нові, конструювати власну "суперкультуру" на основі фрагментів реальності та індивідуального досвіду; культура постає як канал глобально-епохальної комунікації, через який здійснюється діалогічний контакт минулого з майбутнім. Поняття й явища культури та комунікації перехрещуються в численних концепціях культурної (соціокультурної) комунікації, поява яких протягом ХХ сторіччя віддзеркалювала напрямок розвитку наукової думки від усвідомлення феноменів "масовості" - масового суспільства, масових культури, мистецтва, комунікації тощо - до переосмислення проблем організації культурної комунікації, викликаних наступом "цивілізації дозвілля", "індустрії розваг", комерціалізації мистецтва, а також процесами урбанізації, глобалізації, хаотизації культури в умовах світових суспільних трансформаційних рухів.

Аналіз комунікаційних процесів у системі сучасної музичної культури України, яка включає не лише композиторську, виконавську і науково-педагогічну діяльність, а й управлінський аспект, розкрив реальну картину стану комунікаційних зв'язків у цій системі. Комунікаційні відносини виявилися найбільш деформованими в тому сегменті соціокультурного простору, що регулюється дією механізмів управлінської комунікації. Це пов'язано з об'єктивно-історичними причинами, коли протягом багатьох десятиліть українська суспільність, ізольована від світових соціокультурних процесів, займала провінційне політичне місце в надцентралізованій системі СРСР, яку характеризував ієрархічний тип комунікації з гіпертрофованим прямим зв'язком, що відбивав залежність народу від влади, пасивною роллю споживача інформації та комунікативною дією наказового типу. Передові технології обміну інформацією, консультування, залучення громадськості до процесів вироблення політики і прийняття рішень як складові нової демократичної принципово двосторонньої моделі відносин у системі "Влада - Громадськість" були недоступними для впровадження в Україні протягом радянського періоду, що відкинуло нашу державу на узбіччя світових комунікаційних процесів, спричинило значне відставання в суспільному розвиткові від передових європейських країн.

Зі здобуттям Україною незалежності і початком демократичних перетворень намітилися певні зрушення і в сфері владно-управлінської комунікації: систему адміністративно-командної ієрархічної комунікації поступово змінює комунікація демократична, паритетна, орієнтована на задоволення реальних потреб громадян та активну участь громадськості в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Дослідження історичних форм комунікації в українській культурі та деяких сучасних аспектів культурної політики, співставлення ментальних структур особистості українця з домінантними характеристиками сучасного універсуму переконливо свідчать про те, що деформація комунікаційних зв'язків у сфері суспільних відносин може бути досить швидко подолана, оскільки для цього є всі необхідні (у т. ч. історичні) передумови, а найрізноманітніші форми й технології комунікації не є чужорідними для української культури. У складних символічних системах, якими є мова й освіта, традиції, звичаї і обряди, мистецтво й релігія, політична влада та міжкультурна взаємодія, а також у вироблених ними звукових, візуальних та інших кодах відбувалася трансляція української культури в суспільстві, формувалися її унікальні, специфічні риси. Особлива роль у становленні принципів публічної комунікації належала розвиткові риторико-гомілетичних традицій, запровадженню основ теорії аргументації через церковне проповідництво та інші практичні аспекти комунікації, досить детально розроблені в українській релігійно-культурній громаді. Таким чином, в українській культурі основною передумовою для сприйняття в сучасному суспільстві нової, орієнтованої на зворотний зв'язок парадигми комунікаційних відносин стали саме церква й релігія як особливий тип комунікації, що синтезує різні канали передачі інформації й різні комунікаційні форми (від обрядових, освітньо-виховних, мовних, мистецьких до феномена "автокомунікації"). Духовний, гуманістичний код в українській соціокультурній традиції є переважаючим серед аксіологічних орієнтирів української ментальності і відповідає концепції "нового гуманізму", що наприкінці ХХ сторіччя проголосила пріоритет загальнолюдських інтересів та цінностей.

Отже, освоєння сучасних комунікаційних технологій в українському варіанті відбувається за наявності міцного інтелектуально-історичного і духовного підгрунтя, детальній розробленості методів обгрунтування ідей, аргументації і переконання та питань ефективності зворотного зв'язку, що можуть активніше використовуватися сучасними ЗМІ, владними структурами та іншими інститутами сучасного суспільства. У цьому контексті можемо заперечити ідею про те, що релігійна складова нашого життя становить серйозну загрозу для прагматичного іміджу української влади. На нашу думку, християнська релігійна традиція може стати прикладом успішності використання технологій зв'язків з громадськістю, а напрацьований нею досвід у поєднанні з найсучаснішими комунікаційними системами і засобами зв'язку може забезпечити ефективний діалог між різними соціальними групами, сприяти формуванню в Україні демократичного правового громадянського суспільства.

Розгортання дослідження комунікаційних відносин у науково-освітній площині виявило їх значну консервативність, що в контексті соціальної нестабільності ХХ століття може сприйматися як позитивний чинник - гарант збереження унікальної вітчизняної системи підготовки мистецьких і мистецтвознавчих кадрів. Система освіти й науки, яку Україна одержала у спадок від СРСР, відзначалася, як і все суспільство, високим рівнем централізації та позаосвітніх, адміністративно-політичних впливів. Але в даному випадку це сприяло створенню досить ефективної й високопрофесійної системи підготовки кадрів, що складала конкуренцію на світовому ринку праці й за головними показниками була типовою для розвинутих індустріальних суспільств. Особливо це стосувалося сфери мистецької (зокрема, музичної) освіти.

Значні успіхи вітчизняної системи підготовки музичних і музикознавчих кадрів, її беззаперечний авторитет у світі підтверджуються позитивним досвідом взаємодії комунікативних типів школи і гуртка: формування майбутніх митців відбувається, як правило, в комунікаційній атмосфері творчих майстерень, виконавських, композиторських, наукових шкіл, що склалися історично і виправдали себе, водночас не виключаючи спілкування з представниками інших творчих і наукових шкіл, сенс якого - в активному взаємозбагаченні, якнайповнішому розкритті закладеного в них творчого потенціалу. Історія вітчизняних музично-творчих і наукових шкіл творилася видатними митцями на основі різних типів міжпоколінної комунікації, серед яких - трансляція мистецького досвіду у поєднанні з високою духовністю особистих стосунків учителя та учня (Р. Глієр, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський та ін.), розвиток новаторських принципів власної музично-теоретичної системи (Б. Яворський), тип безпосередньої творчої комунікації (представлений у переважній більшості виконавських, композиторських і музично-теоретичних шкіл) та опосередкованої через непряму взаємодію в творчості (В. Сильвестров).

Формування творчих шкіл і пошук індивідуальних стилів у виконавстві супроводжувалися потужним розвитком музикознавчої і музично-теоретичної думки, появою новаторських для того часу наукових концепцій виконавства, що належали як теоретикам-музикознавцям (Б. Яворський, В. Малішевський, С. Орфєєв та ін.), так і самим практикуючим музикантам-виконавцям (Г. Нейгауз, Л. Гінзбург, М. Микиша та ін.). Цьому сприяла інтегрована в єдиному процесі навчання підготовка теоретиків-музикознавців і студентів виконавських спеціальностей, що давала позитивні результати через постійну комунікативну взаємодію, взаємовплив, синтез теорії і практики. Теоретичне осмислення проблем виконавства самими виконавцями значно розширювало їх комунікативний потенціал і світогляд, спонукало до просвітницької, пропагандистської і наукової діяльності; молоді науковці (теоретики і музикознавці) мали змогу глибше осягати специфіку виконавства, перевіряти на практиці свої науково-теоретичні ідеї та гіпотези. Аналогічні процеси відбувалися і в сферах театральної, художньої та інших видах мистецької освіти, оскільки в усіх навчальних закладах України представники мистецьких професій навчалися разом з мистецтвознавцями.

Таким чином, в Україні об'єктивно утворилася власна унікальна комунікаційна система мистецької освіти, що синтезувала теоретичну і власне творчу підготовку і була спрямована не лише на розвиток здібностей в окремому виді мистецтва, а й на виховання висококваліфікованої, ерудованої й багатогранної творчої особистості, здатної поєднати в собі таланти митця, науковця і громадського діяча. Ця система залишається конкурентноздатною і в нових соціокультурних умовах науково-освітньої діяльності ХХІ століття з її орієнтацією на креативну парадигму, яка найбільше відповідає динамізму й мінливості сучасного суспільства та є здатною сформувати людину нової культури і нового типу мислення, спроможну органічно сприймати інноваційні зміни соціуму і успішно жити й творити в ньому.

Найбільш динамічний вид комунікаційних відносин продемонструвала сфера музичної творчості. Соціокультурна комунікація в її художніх видах є чутливим барометром змін універсуму і способів буття сучасної людини. Проголошена техногенною цивілізацією парадигма активності особистості, діяльнісного суб'єкта як основна умова подальшого позитивно-прогресивного розвитку суспільства провокує нас засобами музичної комунікації бути активними, мислити, розуміти, розгадувати семантичні загадки, знаходити сенс буття, в тому числі - шляхом осягнення суб'єктивного світу іншого. Художньо-естетичний простір сучасності як ніколи раніше орієнтований на досягнення певного ефекту впливу, що тягне за собою збільшення питомої ваги новаторства та експерименту у музично-творчому процесі, пошук нетрадиційних комунікативних засобів, значне урізноманітнення самої музичної комунікації за рахунок активізації дискурсів інтерактивності та інтертекстуальності.

Завдяки вдосконаленню технічних аспектів передачі та обробки інформації комунікація митця та його реципієнта стає у ХХІ столітті значно інтенсивнішою, ширшою, різноманітнішою, ніж 100 років тому. Споживач продукту музичної творчості перетворюється на активного учасника культурно-комунікаційного простору, "включається" в інтерактивні дискурси, відчуває себе вже не об'єктом, а суб'єктом соціокультурних відносин, котрий має право активного вибору та участі. У свою чергу, митець не може не реагувати на нові технічні можливості самовираження, контакту з аудиторією, й тому відчуває на своїй творчості вплив матеріально-технічного чинника. Та все ж, незважаючи на грандіозний наступ електронної ери, митець залишається генератором і провідником ідей, які хвилюють сучасне йому суспільство, філософом-мислителем, чиї аналітичні оцінки, узагальнення, евристичні прогнози здатні рухати музично-історичний процес, впливати на суспільну свідомість.

Отже, духовні аспекти музичної комунікації залишаються актуальними у сьогоденні: митець як представник найбільш прогресивної, творчої та авангардно налаштованої верстви суспільства "пробуджує" свідомість реципієнта, стимулюючи його участь у соціальних трансформаціях, естетичному облаштуванні як реального, так і віртуального соціуму. З цієї точки зору музична творчість не втратила своєї виховної, катарсичної, спонукаючої до дії функції.

Аналіз сучасної композиторської творчості України, здійснений у даному дослідженні з комунікативних позицій, дає підстави зробити висновок про змістовне багатство комунікативного синтаксису розглянутих інструментальних творів, який може бути як стабільним (Л. Колодуб), так і мобільним, семантично багатозначним (М. Скорик), з перевагою кларитивних (Є. Станкович) чи евристичних засобів (О. Скрипник, В. Сильвестров) або ж органічним поєднанням кларитивної та евристичної функцій музики в одному творі (І. Карабиць). Музична творчість зламу епох об'єднує автора і слухача в єдиному комунікативному просторі, окресленому закодовуванням і розкодовуванням певних значень, що, з погляду рецептивної естетики, активізує процеси сприйняття, стимулює сугестивні форми впливу, співтворчість слухача, формує нову соціокультурну свідомість.

Обраний у роботі технологічно-семіотичний підхід крім його відомої універсальності при аналізі текстів культури, поміченої ще Ю. Лотманом, У. Еко та іншими семіологами, розкриває нову якість: здатність до систематизації через узагальнення в дискурсі. Саме дискурс як безпосередній обмін посланнями прояснює особливості конкретної історико-культурної ситуації з визначеними обставинами часу й місця, фіксацією найдрібніших деталей тощо. Незавершене, відкрите для численних і різноманітних інтерпретацій смислове поле дискурсу орієнтоване на творення "проекції буття-в-світі" (М. Гайдеггер). Категорія дискурсу як ознака чогось тимчасового, ситуативного, що розуміється виключно в теперішньому контексті, ідеально підходить для описання сучасних процесів і явищ, формування яких не закінчилося і ще перебуває в активній стадії. Аналіз конкретних текстів культури допомагає окреслити межі кількох "крупномасштабних" дискурсів, регламентованих розгортанням комунікаційної діяльності в сучасній Україні.

Так, у другому розділі, присвяченому комунікаційним аспектам сучасної культурної політики України, йдеться про дискурс інтерактивності. Він розкривається в новій парадигмі відносин у соціокультурній системі "влада - громадськість", ядром якої є вектор інтерактивності, взаємодії, партнерських відносин, що віддзеркалюється в принципово двосторонній моделі комунікації, орієнтованій на задоволення реальних потреб громадян та активну участь громадськості в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

Дискурс креативності стає дороговказом у третьому розділі роботи, в якому досліджуються комунікаційні процеси у сфері музичної освіти і музикознавства. Здавалося б, що може бути більш природним для навчальних закладів мистецького профілю, ніж орієнтація на парадигму креативності, творчості? Однак, у нових економічних і політичних умовах переходу до ринкових відносин, інтеграції України у світові науково-освітні структури збереження дискурсу креативності набуває особливої гостроти. Дискурс креативності, з одного боку, найбільше відповідає динамізму й мінливості сучасного "постінформаційного" суспільства з його установкою на виховання людини нової культури й нового гнучкого типу мислення, а з іншого - є запорукою збереження високого рівня підготовки кадрів у мистецьких навчальних закладах у плюралістичному освітньому просторі сучасності, де почали дискутуватися ідеї єдиної гуманітарної і технічної, загальної середньої і вищої освіти, де підготовку кадрів почали вести непрофільні навчальні заклади, що породило численні проблеми, зниження якості надання освітніх послуг у цій сфері тощо.

Дискурс інтертекстуальності актуалізується в останньому, четвертому розділі дисертації, присвяченому дослідженню комунікаційних аспектів сучасної української композиторської творчості. Тенденція широкого розгортання інтертекстуальних аспектів, виявлена в більшості розглянутих творів М. Скорика, Є. Станковича, І. Карабиця, В. Сильвестрова та інших композиторів, відноситься до технологічних засобів активізації психічних механізмів сприйняття і декодування естетичних повідомлень. Різноманітні стильові ремарки, алюзії та ремінісценції, постмодерністська гра стилів, інтертекстуальні нашарування і переключення в межах одного твору, - все це, з одного боку, спрямоване на полегшення сприйняття і часто викликає емоційне піднесення від радості впізнавання знайомого в новому. А з іншого боку, силове поле інтертекстуальності значно ускладнює семантично-образний світ творів, примушує слухача зробити певне інтелектуальне зусилля, щоб із розрізнених стильових знаків композиторів і цілих епох відновити концепційну логіку автора, розшифрувати коди його ментально-світоглядних наративів. Таким чином, інтертекстуальність стає не просто технологічною інновацією, викликом сучасного автора його адресатові; вона перетворюється на концептуальний стрижень художньої комунікації, глобальну знаково-семантичну сутність, у символічному полі якої відбуваються складні комунікаційні процеси сучасного культуротворення.

Дискурсивні практики інтерактивності, креативності та інтертекстуальності, представлені в даній роботі, одночасно постають і як пріоритетні контексти сучасного розвитку музичної культури в Україні. Творча спрямованість визначає унікальність, миттєвість, змістовну наповненість кожного акту комунікації, як музичної, так і будь-якої іншої, оскільки в ХХІ столітті найгостріше постають не питання повторюваності звичних технологічних операцій чи сумісності кодів, а зміст інформації, що передається, духовна спрямованість творчо-конструктивного процесу комунікації. Дискретність технологічних і творчих аспектів комунікації в сучасному соціумі і виявлені у даній роботі тенденції "гуманізації" комунікації, прагнення підкорити її цілям і завданням різних видів творчості дозволяють гіпотетично передбачити, що намічений вектор "інформаційного" ("постінформаційного") суспільного розвитку буде неодмінно супроводжуватись рухом у напрямку гуманістичного, високодуховного суспільства.

Анотації

Берегова О. М. Комунікаційні аспекти сучасного розвитку музичної культури України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.03 - Музичне мистецтво. - Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України. - Київ, 2007.

Дисертація присвячена дослідженню комунікаційних аспектів сучасної музичної культури України та виявленню їх національної специфіки. Вперше здійснено цілісне наукове осмислення взаємозв'язків музики та комунікації на різних рівнях соціокультурної системи "Людина - Суспільство" - владно-політичному, науково-освітньому та художньому. У роботі розкриваються комунікаційні аспекти української національної культури в історико-еволюційній проекції; окреслюється стан, наявні проблеми та основні комунікаційні тенденції у галузі української культури, що намітилися з часу здобуття Україною незалежності; розглядаються основні етапи становлення творчих, наукових і композиторських шкіл у вітчизняному музичному мистецтві; досліджуються процеси сучасної музичної комунікації на прикладі аналізу творів Л. Колодуба, М. Скорика, І. Карабиця, Є. Станковича, В. Сильвестрова, О. Скрипника та ін. У роботі виявлено тенденції дискретності технологічних і творчих аспектів комунікації в сучасній музичній культурі, потужний вектор "гуманізації" комунікації, прагнення підкорити її цілям і завданням різних видів творчості як рух у напрямку гуманістичного, високодуховного суспільства.

Ключові слова: комунікація, музична культура, дискурс, музична комунікація, творча школа, комунікативний синтаксис.

Веregova O. M. Communication aspects of modern development of musical culture of Ukraine. - Manuscript.

The dissertation on pursuing doctor's degree of art, speciality 17.00.03 - Musical art. - Rylsky Institute of art studies, folklore and ethnology, National Academy of Sciences Ukraine. - Kyiv, 2007.

The dissertation is devoted to the research of communication aspects of modern musical culture in Ukraine and the display of their national specifics for the first time. The integral scientific comprehension of the interconnections of musical culture and communication is carried out at different levels of the sociocultural system "Man - Society" - imperious-political, scientific-educational and artistic. The work reveals communication aspects of Ukrainian national culture in a historic-evolution projection; outlines state, present problems and main communication tendencies in the sphere of Ukrainian culture, that were set since Ukraine gained independence; the basic stages of the formation of creative, scientific and composer's schools in the musical art are investigated; the processes of modern musical communication on the example of the analysis of works by L. Kolodub, M. Skorik, I. Karabits, E. Stankovich, V. Silvestrov, O. Skrypnik etc. are explored. The work dwells on the tendencies of discrete technological and creative aspects of communication in modern society, on powerful vector of "humanization" of communication, on the aspiration to adapt it to the purposes and tasks of different types of creation, to develop it in the direction of humanistic, high-spiritual society.

The keywords: communication, musical culture, discourse, musical communication, creative school, communication syntax.

Береговая Е. Н. Коммуникационные аспекты современного развития музыкальной культуры Украины. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора искусствоведения по специальности 17.00.03 - Музыкальное искусство. - Институт искусствоведения, фольклористики и этнологии им. М. Т. Рыльского Национальной академии наук Украины. - Киев, 2007.

Диссертация посвящена исследованию коммуникационных аспектов современной музыкальной культуры Украины и выявлению их национальной специфики. Впервые осуществлено целостное научное осмысление взаимосвязей музыки и коммуникации на разных уровнях социокультурной системы "Человек - Общество" - политическом, научно-образовательном и художественном. В работе раскрываются коммуникационные аспекты украинской национальной культуры в историко-эволюционной проекции; очерчиваются состояние, имеющиеся проблемы и основные коммуникационные тенденции в отрасли украинской культуры, наметившиеся со времени завоевания Украиной независимости; рассматриваются основные этапы становления творческих, научных и композиторских школ в отечественном музыкальном искусстве; исследуются процессы современной музыкальной коммуникации на примере анализа произведений Л. Колодуба, М. Скорика, И. Карабица, Е. Станковича, В. Сильвестрова, А. Скрипника и др.

Анализ коммуникационных процессов в системе современной музыкальной культуры Украины, которая наряду с композиторской, исполнительской и научно-педагогической деятельностью включает также управленческий аспект, позволил выяснить, что коммуникационные отношения оказались наиболее деформированными в том сегменте социокультурного пространства, который регулируется действием механизмов управленческой коммуникации. Это связано с объективно-историческими причинами, когда в течение многих десятилетий украинское общество, изолированное от мировых общественных процессов, занимало провинциальное политическое место в сверхцентрализованной системе СССР, которую характеризовал иерархический тип коммуникации с пассивной ролью потребителя информации и коммуникативным действием повелительного типа. Передовые технологии обмена информацией, консультирования, привлечения общественности к процессам выработки политики и принятия решений как составляющие новой демократической принципиально двусторонней модели отношений в системе "Власть - Общественность" были недоступными для внедрения в Украине в течение советского периода. Это отбросило наше государство на обочину мировых коммуникационных процессов, повлекло значительное отставание в общественном развитии от передовых европейских стран.

С завоеванием Украиной независимости наметились определенные сдвиги: систему административно-командной иерархической коммуникации постепенно сменяет коммуникация демократическая, паритетная, ориентированная на удовлетворение реальных потребностей граждан и активное участие общественности во всех сферах жизнедеятельности общества. Исследование исторических форм коммуникации в украинской культуре и некоторых современных аспектов культурной политики, сопоставление ментальных структур личности украинца с доминантными характеристиками современного универсума убедительно свидетельствуют о том, что деформация коммуникационных связей в сфере общественных отношений может быть достаточно быстро преодолена, поскольку для этого имеются все необходимые (в том числе исторические) предпосылки.

Что касается коммуникационных процессов в сфере музыкального образования, то в Украине объективно сложилась уникальная коммуникационная система музыкального образования, синтезирующая музыкально-теоретическую и собственно творческую подготовку и направленная не только на развитие способностей в отдельном виде искусства, но и на воспитание высококвалифицированной, эрудированной и многогранной творческой личности, способной объединить в себе таланты художника, ученого и общественного деятеля. Этому способствовала интегрированная в едином процессе обучения подготовка теоретиков-музыковедов и студентов исполнительских специальностей, дававшая позитивные результаты через постоянное коммуникативное взаимодействие, взаимовлияние, синтез теории и практики.

Наиболее динамичный вид коммуникационных отношений продемонстрировала сфера музыкального творчества. Анализ современного композиторского творчества Украины дает основания сделать вывод о содержательном богатстве коммуникационного синтаксиса рассмотренных инструментальных произведений, который может быть как стабильным, так и мобильным, семантически многозначным, с преимуществом кларитивных или эвристических средств или же органическим сочетанием кларитивной и эвристической функций музыки в одном произведении. Музыкальное творчество на грани эпох объединяет автора и слушателя в едином коммуникативном пространстве, очерченном кодированием и раскодированием определенных значений, что активизирует процессы восприятия, стимулирует сотворчество слушателя, формирует новое социокультурное сознание.

В работе выявлены тенденции дискретности технологических и творческих аспектов коммуникации в современной музыкальной культуре Украины, мощный вектор "гуманизации" коммуникации, стремление подчинить ее целям и заданиям разных видов творчества как движение в направлении гуманистического, высокодуховного общества.

Ключевые слова: коммуникация, музыкальная культура, дискурс, музыкальная коммуникация, творческая школа, коммуникативный синтаксис.

Похожие статьи

• Дисертацією є рукопис., Загальна характеристика роботи - Комунікаційні аспекти сучасного розвитку музичної культури України

  Робота виконана у відділі культурології та етномистецтвознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського...

• ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ - Життєвий та творчий шлях Луіша де Фрейташа Бранку в контексті розвитку португальської музичної культури кінця ХІХ - першої половини ХХ століття

  Фрейташ бранку португальський композитор У Вступі обгрунтовано вибір, актуальність, наукову новизну, теоретичну та практичну значимість теми;...

• Основний зміст дисертації - Історіографія, як основа наукової інтерпретації сучасної української музичної культури

  У Вступі Обгрунтовуються вибір теми і постановка проблеми дисертації, доводиться їх актуальність, визначаються об'єкт і предмет, мета, завдання, наукова...

• ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ - Роль Києво-Могилянської та Духовної академій у розвитку хорового мистецтва України (за матеріалами їх нотозбірні)

  У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми, визначено ступінь її вивченості, зазначено мету і завдання, об'єкт і предмет дослідження, сформульовано...

• ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ - Українська популярна музика: витоки та проблематика

  У Вступі Обгрунтовується актуальність обраної теми дослідження, визначається його основна проблематика, звязок роботи з науковими програмами, планами,...

• ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ - Постать Валентина Костенка в українській музичній культурі першої половини ХХ століття: історіографічний, світоглядний, стилістичний аспекти

  У Вступі Обгрунтовано вибір, актуальність теми дисертації, її мету та завдання, окреслено джерельну базу, матеріал дослідження, висвітлено методологічні...

• Висновки - Тенденції розвитку музичної культури Волині наприкінці XX

  Аматорський фольклористика музичний Важливо підкреслити, що розвиток культури в Україні наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. відбувається вкрай суперечливо. З...

• ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ - Життєвий та творчий шлях Луіша де Фрейташа Бранку в контексті розвитку португальської музичної культури кінця ХІХ - першої половини ХХ століття

  Актуальність теми дослідження. Звернення до етапів формування національних музичних шкіл є важливим не тільки для розширення культурних горизонтів,...

• ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ - Постать Ярослава Вощака в контексті розвитку диригентської культури другої половини XX століття

  У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його об'єкт, предмет, мета, завдання, матеріали, наукова новизна, практичне...

• Давньоруське музичне і театральне мистецтво, Історичні умови розвитку української культури у ХІV - першій половині ХVІІ ст. литовсько-польська доба - Періодизація української культури

  Київська Русь завжди славилася талановитими музикантами, співаками, танцюристами, бродячими акторами, без яких не обходилося жодне свято, а при дворі...

• ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ - Роль Києво-Могилянської та Духовної академій у розвитку хорового мистецтва України (за матеріалами їх нотозбірні)

  Академія могилянський мистецтво хоровий Руденко Л. Г. Нотна колекція бібліотеки Київської духовної академії: музикознавчий аспект // Науковий вісник...

• Теоретичні основи вивчення діяльності закладів культури, Галузі культури та роль державної політики в сфері культури та мистецтва - Перспективи розвитку українських закладів культури

  Галузі культури та роль державної політики в сфері культури та мистецтва Культура населення мистецтво Упродовж останніх років роль культури в процесі...

• ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ - Особливості розвитку західноукраїнської камерно-вокальної музики у першій третині ХХ століття

  Композитор камерний вокальний музика Актуальність дослідження. Відтворення цілісної картини історико-культурного процесу як складової духовного життя...

• ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ - Авторський стиль Й. Брамса (теоретико-методологічний та аналітичний аспекти)

  У Вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, виявляється ступінь її розробленості в існуючій літературі, формулюються мета і завдання роботи,...

• ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ - Постать Ярослава Вощака в контексті розвитку диригентської культури другої половини XX століття

  Вощак диригентський музичний Актуальність теми. Соціокультурний розвиток суспільства великою мірою зумовлюється діяльністю особистостей, які володіють...

• Основні положення дисертації викладені в публікаціях - Історіографія, як основа наукової інтерпретації сучасної української музичної культури

  1. Іонов В. Культуроведческие тенденции современного музыкознания: дискурсивный аспект / В. Іонов // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник...

• Ретроспектива української культури другої половини ХХ століття

  Постановка проблеми. Наші часи у зв'язку з останніми революційними та військовими подіями, реформами й кардинальними змінами в країні, позначені...

• Основний зміст дисертації - Феномен піаніста-концертмейстера у вокально-інструментальному ансамблі (на прикладі австро-німецького вокального циклу XIX ст.)

  У Вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета і задачі дослідження, визначається його об'єкт та предмет, методологічна база,...

• Висновки - Культура давнього світу та її вплив на становлення української культури

  Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному...

• Вступ - Тенденції розвитку музичної культури Волині наприкінці XX

  Актуальність дослідження обумовлена соціокультурними змінами, які характеризують розвиток України наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. У складному і...

• Соціальні умови розвитку української національної культури та образотворчого мистецтва в СРСР

  Вступ Постановка проблеми. Для сучасного розвитку й розбудови незалежної вільної Української держави велике значення має процес українського...

• Постановка завдання - Основи формування стратегічного підходу в реалізації державної політики розвитку сфери культури України

  Сьогодні громадяни України відчувають потребу в якісних культурних послугах, що, у свою чергу вимагає підвищення ефективності функціонування установ...

• Проблеми розвитку культури в незалежній Україні - Періодизація української культури

  Розпад Радянського Союзу і блоку країн прорадянської орієнтації, крах комуністичної системи ознаменували початок нової історичної доби в геополітичних,...

• ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ - Кларнет у музичній культурі Європи ХVІІІ століття

  У Вступі обгрунтовується вибір теми дослідження, її актуальність; визначаються мета і завдання, наукова новизна та практична цінність дисертації;...

• ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ - Життєвий та творчий шлях Луіша де Фрейташа Бранку в контексті розвитку португальської музичної культури кінця ХІХ - першої половини ХХ століття

  1. Кононенко Е. Жанр симфонии в творчестве португальского композитора Луиша Марии да Кошта де Фрейташа Бранку // Київське музикознавство. - К., 2004. -...

• ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ - Національна характерність як семантична властивість виконавської інтерпретації

  У Вступі характеризується актуальність, об'єкт і предмет, мета і завдання дисертації, розкривається її наукова новизна і практична цінність. У Розділі 1...

• ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ - Особливості розвитку західноукраїнської камерно-вокальної музики у першій третині ХХ століття

  У Вступі Обгрунтовано актуальність теми, розкрито стан її наукової розробки, сформульовано мету і завдання дисертації, визначено новизну,...

• Музична фольклористика і фольклор - Тенденції розвитку музичної культури Волині наприкінці XX

  Зазначається, що перші записи пісенного фольклору Волині припадають на початок XIX століття. У передових колах діячів української, російської і польської...

• Основний зміст дослідження - Принципи організації художньої цілісності в творчості українських і польських композиторів 1970-1990-х років

  У Вступі з'ясовано ступінь розробленості наукової проблеми, обгрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету й завдання, описано...

• Культура як історичний феномен - Основні етапи розвитку та здобутки української культури

  "Культура" -- 1) Сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Матеріальні цінності становлять матеріальну...

• Культура Західної України в першій половині XX ст, Культура України в роки Другої світової війни (1939 - 1945 рр.) - Основні етапи розвитку та здобутки української культури

  За Ризьким миром (березень 1921 року), між радянськими республиками і Польщею Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської...

• Культура та цивілізація - Типологія культури

  Цивілізація (від лат. civilis - громадянський, суспільний, державний) - досить поширений термін, що часто використовується в побуті й науці. Зокрема, в...

• Музей як соціокультурне явище сучасного суспільства

  Проаналізовано становлення сучасної моделі музею, який визначається стрімким ростом форм його існування в соціокультурному просторі і відповідно...

• Розвиток культури на початку XX ст. (1900 - 1917 рр.) - Основні етапи розвитку та здобутки української культури

  Під тиском революційних подій царизм змушений був скасувати укази щодо української мови. Кількість початкових шкіл в Україні зросла, Але загалом рівень...

• ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ - Роль Києво-Могилянської та Духовної академій у розвитку хорового мистецтва України (за матеріалами їх нотозбірні)

  Актуальність теми дисертаційної роботи визначається потребами дослідження мистецтвознавчих і джерелознавчо-бібліографічних аспектів діяльності хору...

• Театр і музика в Україні другої половини XVII - XVIII ст - Основні етапи розвитку та здобутки української культури

  Для XVIII ст. характерний розвиток світської музики. У цей період у Києві створюються міська капела, музична школа та музичний цех. Музичні цехи...

• ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ - Українська популярна музика: витоки та проблематика

  Актуальність теми. Дослідження музичної культури певного суспільства, народу, соціального прошарку як складової загальноісторичного процесу є невід'ємною...

• ВИСНОВКИ - Постать Валентина Костенка в українській музичній культурі першої половини ХХ століття: історіографічний, світоглядний, стилістичний аспекти

  Узагальнюються результати дисертації, а також визначаються перспективи подальшого дослідження теми. Результативність дослідження полягає в актуалізації...

• Музична поп-культура - Тенденції розвитку музичної культури Волині наприкінці XX

  Сучасна музична поп-культура переживає період значної активізації. Лібералізація і комерціалізація цього процесу привели до формування певних протиріч. З...

• Етнічність в процесах культурного розвитку багатонаціонального суспільства України

  Етнічність в процесах культурного розвитку багатонаціонального суспільства України У процесі формування багатонаціонального українського суспільства...

Основний зміст дисертації - Комунікаційні аспекти сучасного розвитку музичної культури України

Предыдущая | Следующая