Митець-художник Олександр Архипенко. Вступ - Творчість діячів культури України ХХ - початку ХХІ століття. О. Архипенко, М. Матіос, "Плач Єремії"

"Мабуть, ні один скульптор від часів Родена не наклав такої печаті на свою добу, як Архипенко. Ще в перше десятиліття своєї творчості він виробив нові закони модерної скульптури і виріс в історії мистецтва як провідник мистецької революції, що потягнув за собою багато інших" (С. Гординський).

Олександр Архипенко

Олександр Архипенко народився 30 травня 1887 року в Києві, в сім'ї Порфирія й Параски Архипенків. Його дід був малярем-іконописцем, а батько - інженером і директором лабораторій Київського університету, професором механіки. Батько тяжко переживав, що молодий Олександр не захотів стати інженером.

У 1902-1905 роках вивчав малярство та скульптуру в Київській художній школі Миколи Мурашка, звідки його виключили за відверту критику застарілого мислення і академізму вчителів. У 1906 році Архипенко організовує свою першу виставку і цього ж року виїздить до Москви. Проте Білокам'яна розчарувала молодого митця і через два роки він переїжджає до Парижу, щоб у центрі тогочасного світового мистецтва осягнути вершин майстерності. Але й паризькі навчальні заклади, до яких прагнули потрапити молоді митці з усього світу, юного українця не задовільнили. Провчившись два тижні в Академії мистецтв та набравшись оскоми від сухого академізму її професорів, Архипенко вирішує зайнятися самоосвітою. Відвідування музеїв дає йому більше користі, аніж одноманітне студіювання в стінах академії. Проте й у скарбницях світового мистецтва в нього були свої пріоритети, зокрема, у просторих залах Лувру, де, затамувавши подих, годинами побожно вистоювали новачки мистецького цеху, молодого українця зворушували не досконалі мазки великих італійців, не Венера Мілоська і не скульптури Родена, слава якого гриміла на увесь світ... Його зворушувала... наївність архаїчного африканського мистецтва зі своєю життєствердною силою життя, любові, пристрасті, торжество природних стихій і явищ.

У 1910 році разом з іншими українськими митцями, які на той час мешкали в Парижі, Архипенко виставляє шість своїх творів у Салоні Незалежних. Його твори були цілком зрілими, довершеними і виконаними у новому, незвичному стилі. І критика, якій важко було звикнути до нових проявів у мистецтві, загалом, позитивно прийняла появу нового митця, чому сприяло, безсумніву, визнання творчості українця ідеологом модернізму Аполлінером. Ще через два роки Архипенко виставляє свої скульптури на виставках поруч із творами П. Пікассо, Ж. Брака, Ф. Леже, Р. Делоне, Ж. Війона та іншими.

З вибухом Першої світової війни Архипенко переїжджає до Ніцци, де не перериває творчої роботи аж до завершення військових дій. Після встановлення миру не засиджується на одному місці, живе то в Парижі, то в Ніцці, то в Берліні, то в Берні; і в жодному з цих міст не перестає творити.

У 1921 році одружується в Берліні з Ангелікою Шміц, і відкриває в Берліні свою власну мистецьку школу. Цього ж року Музей модерного мистецтва в Нью-Йорку організовує його першу виставку у США.

У двадцяті роки Олександр Архипенко стає не лише об'єктом критики, але й вивчення - одна за одною виходять монографії М. Голубця, Е. Візе, Г. Гільдебранта про творчість митця. Про нього захоплено пише українська, французька, англійська, німецька преса. І це незважаючи на те, що його твори на венеційській Бієнале в 1920 році закликав бойкотувати кардинал Ля Фонтана, вважаючи, що митець "спотворює створену Богом подобу людини".

В 1923 році Олександр Архипенко покидає Європу і виїжджає до США з паспортом української місії в Швейцарії, де зазначено, що він громадянин України. Перед виїздом до США слава українського митця в Європі дорівнювала славі Пікассо... Покидаючи Європу, Архипенко бачив в Америці країну, не виснажену війною, відкриту для нових ідей і можливостей. Митець писав: "Америка розпалює мою уяву більше від інших країн і втілює більше гнучкості, розчинності, що визначає життя, живучості, руху"... Через 5 років Архипенко отримує громадянство США. Між цими подіями відкриття власних мистецьких шкіл у Нью-Йорку й Вудстоці, ще дві монографії про його творчість, видані в Штутгарті й Римі, власна виставка в Токіо, викладання в університетах Лос-Анджелеса, Сіетла, Чикаго, написання статей на мистецькі теми до провідних часописів...

Попри новий статус і постійну зайнятість, скульптор налагоджує контакти з українськими митцями в Європі і в Галичині, листується з дирекцією Національного музею у Львові та з митцями АНУМ.

Митець Ніколи не віддаляв себе від народу, представником якого був, і від його трагедій та нещасть. Він вийшов з української землі і її культурних традицій, які в народному мистецтві тривали на незмінно високому рівні безперервно, а тому щиро переживав, коли ці традиції в підрадянській Україні взялися викорінювати найжорстокішим способом - нечуваним за розмахом Голодомором. Митець не лише приєднався до тих, хто на словах засуджував політику СРСР щодо України, а й долучився дією: в 1934 році він віддав свою бронзову скульптуру "Минуле" на головний приз лотареї, кошти від якої пішли на допомогу жертвам Голодомору в Україні.

Друга світова війна на деякий час перервала активну виставкову діяльність митця, а на початок 50-х років кількість індивідуальних виставок по всьому світу перетнула цифру 100. Відтак він був Найпопулярнішим українським митцем у світі. Проте на повоєнні роки припадають і лихі часи. Почалися вони з того, що впливові у мистецькому світі Нью-Йорка (а саме туди в післявоєнний час перенісся центр світового мистецтва) кола почали ігнорувати творчість митця і його самого за незалежність і прагнення уникати контактів з власниками престижних галерей, що забирали до половини виручених за продаж творів коштів. Його стала замовчувати американська преса, яка перебувала в руках наближених до власників галерей осіб. Ігнорувала свого митця й українська вільна пресса. Слава митця вже не так лунко розноситься по всьому світу, престижні університети дедалі рідше запрошують його читати лекції. До всього цього додалася важка хвороба дружини митця... Сім'я Архипенків опинилася в злиднях. Єдиним стабільним джерелом прибутку була оплата учнів за навчання у мистецькій школі Архипенка. На ці заняття приходили люди різного віку, національності та статі з більшим або меншим досвідом. При цьому зацікавлених скульптурою було не так багато - більшість училася малярства.

В 1957 році доля завдає ще одного підступного і болючого удару - помирає дружина Ангеліка, з якою він нерозлучно ішов по житті, ділив успіх і долав незгоди. З втратою цієї найдорожчої людини митець ніяк не міг змиритися... Але час вносить свої корективи - через три роки Архипенко одружується вдруге. Його обраницею стала Френсіс Грей, скульпторка і колишня учениця. Вона не прагнула манірно погрітися у проміннях солави відомого майстра, а стала його помічницею при створенні скульптур та при організації виставок. Саме завдяки її активності в 1963 році відбулися великі ретроспективні виставки скульптур Архипенка у Римі, Мілані, Мюнхені...

Але новому подружжю доля відміряла обмаль часу на спільне життя - великий скульптор помер у 1964 році в Нью-Йорку. Його похорон відбувся під спів української капели, чого бажав сам Архипенко у своєму заповіті.

Мистецька спадщина Олександра Архипенка залишилася у руках Френсіс Грей. Вона доклала чимало зусиль, аби ще більше популяризувати його творчість. З її ініціативи пересувна виставка творів Архипенка об'їхала чимало музеїв Америки та Європи. Вдова скульптора доклала зусиль і ще до одного увіковічнення його життя і творчості - не всім відомо, що Олександр Архипенко мав колекціонерський нахил; не зважаючи на мандрівне життя, яке зовсім не сприяло збереженню пам'яток та раритетів, йому вдалося зібрати впродовж життя величезний архів - біля 20 тисяч листів, записок, вирізок із газет, журналів, каталогів, монографій, рукописів. Завдяки Френсіс Грей ці унікальні речі вдалося відзняти на мікроплівку і нині вони є доступними для дослідників у Нью-Йорку, Вашингтоні і Детройті.

Похожие статьи




Митець-художник Олександр Архипенко. Вступ - Творчість діячів культури України ХХ - початку ХХІ століття. О. Архипенко, М. Матіос, "Плач Єремії"

Предыдущая | Следующая