Кононов І. Етнос. Цінності. Комунікація. -- С. 113.. - Донбас як стикове пограниччя

Втім, територіальні та демографічні зміни ніяк не позначилися на політичному статусі України. Для світу вона, як і раніше, не існувала. Намагання стерти будь-які відмінності між росіянами і українцями, повністю асимілювати останніх відбивали не тільки пропагована урядовими колами Росії теорія єдності "трьох гілок російського народу", але й закріплення за новоприєднаними землями назв "Юго-Западный край" та "Новороссия". Українська культура, яка не мала у цих регіонах належної інтелектуальної бази, існувала в умовах постійного тиску ідеологічної й естетичної цензури й русифікаторської нівеляції і, природно, поступалася впливом на сході -- російській, а на заході -- польській.

Складне переплетення процесів прискореної урбанізації Донбасу та його культурної маргіналізації -- явище, яке по суті не має аналогів у світовій історії і заслуговує на поглиблені дослідження саме в ключі сумісності асиміляційної політики центру зі зведенням соціальних і культурних бар'єрів. Засновані 1795 р. Луганський завод та Лисичанський рудник І. Кононов назвав "першими острівцями індустріального суспільства" на українській землі".

Але він же відзначив їхній парадоксальний характер -- новітня техніка поєднувалася з архаїчними суспільними відносинами. Виробництво здійснювалося по суті в режимі військової дисципліни і трималося на примусовій праці. Інфраструктура не встигала за розмахом промислового будівництва. Працюючи по 12 годин на добу, люди змушені були решту часу тулитися в бараках та землянках. Три великі рудники -- Щербинівський, Нелепівський та Північно - Микитівський, на яких працювали 15 тис. робітників, обслуговував лише один "роз'їзний" лікар. Людей косили сухоти, професійні захворювання. Смертність дітей досягала 55%. Не дивно, що регіон вирізнявся високими протестними настроями.

Переважно немісцеві робітники, що жили в умовах неймовірної тісноти, часто у нелюдських умовах бараків, швидко засвоювали негативні стереотипи поведінки щодо влади і власності, виявляючи схильність до стихійних руйнівних бунтів. Відірвавшись від землі, вчорашні селяни опинялися на становищі маргіналів, в системі цінностей яких превалювали культ грубої сили і сумнівні задоволення, пов'язані з пияцтвом. Потрапляючи у фабричний казан, росіяни, українці, греки поступово денаціоналізувалися, втрачаючи цілісне світосприйняття селянина і не набуваючи навичок міського жителя. Симбіоз залишкової патріархальності і радикальних, зрівняльних настроїв створював вибухову суміш, яку спритно використовували у своїх інтересах як ліворадикали різних мастей, так і праві консерватори -- чорносотенці.

І все ж структурні закономірності, фундамент яких був закладений у кінці ХІХ ст., продовжували діяти. Регіон поступово перетворювався на провідний центр індустрії імперії. За 40 пореформених років обсяг вуглевидобутку тут збільшився у 112 разів. З 17 металургійних та машинобудівних заводів Півдня Росії 12 діяли у Донбасі. У 1900 р. Донбас давав майже 70% усього вугілля імперії. Кількість робітників, зайнятих у вугільній галузі, зросла з 32 тис. у 1885 р. до 168 тис. у 1913. Галузь контролювали близько 20 спільних акціонерних товариств, переважно з французьким та бельгійським капіталом.

Бурхливо розвивалася в регіоні й металургія, насамперед завдяки гарантіям і пільгам. Англійський капітал і англійські робітники попервах домінували на новоствореному британським підприємцем Джоном Юзом металургійному підприємстві, що поклав початок Донецьку.

Це сталося 1869 р., коли, уклавши з царським урядом "Договір на утворення Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізоробного та рейкового виробництва", Юз безоплатно дістав землі уздовж лінії Харківсько-Азовської залізниці й позику у 500 тис. руб. на прокладання рейкового шляху до майбутнього заводу. І хоч він зривав усі обумовлені у договорі строки, уже в 1876 р., з пуском другої доменної печі, Юзівський завод вийшов на перше місце в країні за виробництвом металу. Новоросійське товариство, орендуючи, а згодом скупивши у поміщиків понад 20 тис. десятин землі, стало найбільшим у Бахмутському повіті землевласником. А в селищі Юзівка, яке у 1870 р. мало 164 мешканці, за переписом 1897 р. значилося уже 28076 жителів. Юз намагався облаштувати його за традиційними англійськими канонами -- 19 паралельних вулиць-ліній, що перетиналися провулками, були вимощені камінням, освітлювалися електричними й газовими ліхтарями. Центр міста на початку ХХ ст. прикрасили парк, літній театр, ставок, кількість мешканців сягнула 70 тис. Утім, порушивши у 1896 р. перед владою питання про надання поселенню міського статусу, Бахмутська повітова управа констатувала, що ніяких органів самоврядування у поселенні немає, і статус його неясний. "Юзівка не є ані містом, ані посадом, ані містечком", -- зазначалося у поданні Донецк. Историко-краеведческий очерк. -- Изд. 2-е. -- Донецк, 1981. -- С. 38-44..

Утім, наявність таких, невизначених за статусом, але з потужним економічним потенціалом поселень визначала нове обличчя Південної України. Німецькому досліднику Райдеру Лінднеру саме на прикладі постаті Дж. Юза та Юзівки вдалося показати, як у контексті модернізації й індустріалізації виникала нова система соціальної комунікації, що у підсумку для Російської імперії виявилася фатальною.

Стабілізаційні й дестабілізаційні процеси відбувалися паралельно, до певного часу врівноважуючи одні одних. Промислове освоєння нових регіонів означало значний крок уперед у трансформації патріархальних основ життя. Але масова міграція супроводилася настільки гострими соціальними й етнічними конфліктами, що в перспективі революційний вибух ставав невідворотним Лінднер Р. Підприємці і місто в Україні. 1860-1914 рр. Індустріалізація і соці-альна комунікація на Півдні Російської імперії. -- К.-Донецьк, 2008..

Поступово іноземний капітал у Донбасі заміщувався російським, змінювався й кадровий склад інженерно-технічного персоналу. На Юзівському заводі у 1914 р. на 32 іноземних спеціалісти припадало вже 858 російських. Однак, і російським капіталістам, як і іноземним, було невигідно вкладати кошти у міську інфраструктуру, і тому Юзівка, не кажучи вже про інші нововиниклі осередки індустріалізації, офіційного статусу міста аж до падіння імперії так і не здобула. І за суто зовнішніми прикметами, і за станом культури вона не піднялася вище рівня занедбаного робітничого селища.

Не дивно, що у зв'язку з надто запізнілим наданням міського статусу більшості поселень Донбасу проблеми міського літочислення постійно зринають в системі "ідеологічного пропагандизму" (термін Н. Яковенко). Саме навколо "відправних дат" кипить напруга пристрастей, а дискусії щодо "віку" міст не вщухають роками і неймовірно активізуються при наближенні дат, які можна видати за ювілейні.

Мало не щодня Інститут історії України НАН України одержує листи від місцевих краєзнавців, різних науково-просвітницьких закладів і державних установ з проханням санкціонувати внесення уточнень у Список історичних населених місць -- переважно убік "задавнення" історії міста. Уже близько п'яти років, зокрема, Інститут листується з наполегливими місцевими істориками, краєзнавцями і різними державними інституціями щодо дати заснування Донецька. Позиція Інституту однозначна: для перегляду усталеної дати -- 1869 рік, зафіксованої у Списку історичних населених місць України, достатніх підстав немає. Однак місцеві краєзнавці постійно апелюють до державних інституцій з пропозиціями щодо альтернативних дат -- 1690 і 1779 роки.

Перша обгрунтовується наявністю (документально не доведеною) козацьких зимівників на території сучасного міста. Її підтримав кілька років тому Центр пам'яткознавства НАН України. Друга дата прив'язана до письмової згадки у "Матеріалах для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії" (1880 р.) населеного пункту Александровка, територія якого нині є північно-східною частиною Київського району ДонецькаМакаревский Феодосий. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. -- Вып. II. -- Екатеринослав, 1880. -- С. 69-70.. На цій даті наполягала після проведення відповідних дискусій експертна комісія Донецького університету.

Варто придивитися пильніше до аргументації прибічників "задавнення" історії Донецька; на наш погляд, вона може слугувати зразком нерозуміння самої суті міської традиції. Перша пропонована дата -- 1690 рік -- теж згадується у "Материалах для историкостатистического описания Екатеринославской епархии"Там само. -- С. 38-39., але у контексті, який не дає підстав для висновку про започаткування постійного поселення. Йдеться про зимівник і хутір на території майбутньої слободи Ясинуватої, в яких "сидело несколько отшельников, абшитованных запорожцев, занимавшихся пчеловодством, скотоводством и рыбальчеством". Навіть якщо ці кілька "отшельников" заснували поселення, воно, найімовірніше, зникло, оскільки з перенесенням у 1713 р. російсько-турецького кордону згадана територія опинилася у складі Кримського ханства. Отже, висновок про 1690 рік як рік заснування Донецька підкріплений хіба що емоціями.

Недостатньо обгрунтованою є й інша дата -- 1779 р. Ця дата стосується першої згадки села Олександрівки, територія якого нині входить до Київського району Донецька. Як ми неодноразово зазначали у листуванні з місцевими краєзнавцями, існування слободи Александровка у 1779 р. не дає підстав для перегляду дати заснування Юзівки. Адже Юз будував завод і зводив місто не в с. Александровка, а за 7 км від нього. У тогочасне місто слобода Александровка не влилася, а існувала в межах Бахмутського повіту окремо від нього. За тими ж "Матеріалами для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії", у ній 1870 р. проживало понад 1000 чол., тоді як населення Юзівки обчислювалося цифрою 164 особи.

Наявні документи дають підставу твердити, що історія Юзівки як міста почалася лише тоді, коли новозбудоване у 1869 р. селище для робітників Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізоробного і рейкового виробництва злилося з шахтарським селищем Олександрівського рудника, збудованим 1841 р.

Зрозуміло, що нові архівні пошуки чи археологічні знахідки можуть змусити переглянути усталену дату. Але будь-які "патріотичні", тим більше кон'юнктурні, міркування при визначенні "віку" міст брати до уваги недоцільно.

Спроби "задавнення" історії ряду інших міст Донеччини теж не мають під собою реальних підстав. Приміром, з краєзнавчої і науково-довідкової літератури у затверджений Кабміном список історичних населених місць "перекочувала" дата заснування Артемівська -- 1571 р. В. Пірко переконливо доводить, що "прив'язка" витоків історії міста до виникнення Бахмутівської сторожі некоректна -- ця сторожа знаходилася на лівому березі Сіверського Дінця при впадінні у нього р. Жеребець (нині територія с. Ямпіль). Та й взагалі сторожі не були ані укріпленнями, ані поселеннями, і навіть вогнища навколо них розпалювати заборонялося. Що ж до початків Артемівська, то В. Пірко відносить їх до 1697 р., коли після розорення промислів на р. Тор місцеві солепромисловці перейшли р. Бахмут і почали добувати сіль на цьому місці. Острог тут з'явився 1703 р., і відтоді поселення стали називати містом Бахмут.

Наявні у краєзнавчій літературі і у довідкових виданнях відомості про дати заснування Маяцького (1644) і Торського містечок В. Пірко також аргументовано оспорює. Маяки були зведені за вказівкою уряду 1663 р., а м. Тор -- у 1676 р. (хоч постійне населення у цій місцевості простежується від 1664 р., коли тут було зведено казенні солеварні). Щодо міст Донбасу особливо варто мати на увазі, що розкидані на великому просторі хутори вважати початками міст доволі ризиковано.

Зате, як переконливо доводить В. Пірко, є чималі резерви щодо простеження впливу козацької традиції на процес містоутворення у цьому регіоні. Приміром, датою утворення Маріуполя вважається 1780 рік, коли тут з'явилися грецькі переселенці. Але ж в описі міст Азовської губернії 1781 р. зазначається, що греки в липні 1780 р. зайняли Кальміуську слободу з укріпленням Домаха, яка була паланковим центром зруйнованої Січі з 1735 р. На той час вона мала 55 будинків, які належали запорожцям і діючу Свято-Миколаївську церкву. Отже, зазначає автор, початки Маріуполя варто пов'язувати із запорозьким укріпленням Домаха. Можливо, витоки його сягають і значно глибше, оскільки Домахою називалося венеціансько-грецьке поселення, яке існувало тут з кінця XIV до кінця XV ст. і також згадувалося у описі Азовської губернії 1781 р.

Поле для пошуків і гіпотез у царині містознавства справді неозоре. Важливо лише, щоб пошуки велися в архівах і бібліотеках, а не в канцеляріях посадовців у переддень ювілеїв.

Не хотілося б, щоб ці застереження були сприйняті як негативне ставлення до самої ідеї міських ювілеїв. Зрозуміло, що у розумних межах ювілейні заходи сприяють пробудженню інтересу до культурної спадщини і вихованню патріотичних почуттів. Але при цьому вкрай важливо не довести глорифікаційні устремління до стану цілковитого абсурду, як це, на жаль, в Україні доволі часто трапляється.

Святкують уже ювілеї не тільки міст, але й губерній та областей, а якщо області переформатовувалися, то відзначають кілька ювілейних дат. Приміром, у 2002 р. відзначали 70-річчя, а у 2007 р. -- 75-річчя Донецької області. На ювілейній монеті, випущеній в обіг до останнього ювілею -- логотип, що відтворює межі нинішньої Донецької області. Але ж у таких адміністративних кордонах область постала лише у 1938 році, а та, що була утворена у 1932-му з центром в Артемівську, була значно більшою за територією (з неї було утворено дві області -- Сталінську й Вороши - ловградську). Отже, якщо вже варто було відзначати 70-річний ювілей сучасної області, то у 2008 р., а не у 2002 р.

Принагідно зазначимо, що зосередження багатьох фахівців і особливо краєзнавчого загалу на пошуках "відправних дат" історії кожного міста у самій своїй основі мало перспективне. Умовність будь-якого "точного" датування у містознавстві давно доведена, і зовсім не випадково М. Вебер, який поетапно і всеохопно простежив пов'язаний із появою міст "перехід із підневільного стану у вільний", жодної конкретної дати не назвав. Енергію, що витрачається на пошук "точних дат", корисніше було б спрямувати на порівняльний аналіз генезису міст, урбанізаційних хвиль, міграційної рухливості, виділення етапів у розвитку міської культури.

Потребує глибокої наукової розробки типологія міст на українських теренах, теорія "ядер" міст, логіка містоутворення, еволюція соціокультурної стратифікації міського простору. Пріоритетним науковим завданням має стати простеження "історичного континуїтету" (спадкоємності) у міському розвитку в умовах цивілізаційних змін, переорієнтації напрямів урбанізаційних потоків, складної динаміки до - індустріальних, індустріальних і постіндустріальних форм суспільного життя. Вдячне наукове завдання -- дослідження на конкретних прикладах специфічності міської ментальності.

Адже саме ритмами міського життя, що змінюються під впливом цивілізаційних зрушень, визначаються соціокультурні цикли, зумовлюється розвиток чи девальвація ціннісних орієнтацій, ідейних настанов, моральних норм. Історія міст Донбасу у цьому контексті дає багатий матеріал для роздумів про те, чому на крутих поворотах історії реакція локальної суспільної свідомості може виявитися ірраціональною і недалекоглядною.

Похожие статьи




Кононов І. Етнос. Цінності. Комунікація. -- С. 113.. - Донбас як стикове пограниччя

Предыдущая | Следующая