Колекція українських народних інструментів Музею театрального, музичного та кіномистецтва України - Музичні інструменти України

Одна з найбільших колекцій музичних інструментів - це колекція українських народних інструментів Музею театрального, музичного та кіномистецтва України була започаткована в 1969 році, коли в трьох музичному музеї було відкрито відповідний відділ.

Ця колекція створювалась для того, щоб стати надійним притулком для ще не знищених унікальних пам'яток музичної культури, що заслуговували на збереження для історії і науки.

Вона необхідна була тим, хто намагався відродити інструменти своїх пращурів і тим, хто експериментував і вдосконалював ці інструменти для сучасних професійних виконавців. Вона покликана була стати творчою лабораторією керівників ансамблів, оркестрів.

Колекція нараховує понад півтисячі інструментів. Вона представлялася на багатьох виставках в Україні та за кордоном: в Росії, Польщі, Франції.

Якщо спробувати провести "заочну екскурсію" по виставці музичних інструментів, то слід почати з давньоруського гудка - струнно-смичкового інструмента рис 1.

Рис. 1:

На виставці він представлений інструментом ХІХ ст. та сучасним зразком. В колекції є кілька гудків ХІХ ст. з видовбаним грушеподібним корпусом, що плавно переходить в коротку шийку.

Головка - плоска, з трьома дерев'яними кілками, на яких натягнуто жильні струни. Колись це був улюблений інструмент скоморохів. Зображення подібного інструмента, на якому звук видобували лукоподібним смичком, є на фресках південної башти Софіївського Собору.

Стрій інструмента був квінтовий. На одній струні грали мелодію, дві інші - бурдонні. Під час гри стоячи - корпус гудка упирали до грудей, сидячи - ставили на коліна. Назва інструмента склалася у слов'янських народів від слова "гудіти", "густи".

Наприклад, в Карпатському регіоні такі інструменти звуть гуслами.

Після Указу царя Олексія Михайловича (1649) було знищено багато скомороших інструментів, в тому числі гудок. Епізодичні спроби відродити його були за часів Петра І, згодом - у середині ХІХ ст.

У 70-80-ті роки ХХ ст. гудки епізодично з'являються в фольклорних ансамблях України. Майстер Ю. Збандут (м. Черкаси) виготовив кілька гудків з плоскопаралельними деками, що використовувалися в Русько-Полянському фольклорному ансамблі. Мельнице-Подільська музична майстерня виготовляла чотириструнні гудки за конструкцією В. Зуляка, які виконували функцію альта в фольклорних ансамблях.

В Україні здавна використовувалося багато видів гусел, починаючи від "гусельної дощечки" - інструмента, відомого у східних слов'ян з середини першого тисячоліття.

На зміну цьому народному примітиву прийшли інструменти з різними резонаторними ящиками: криловидні, шоломовидні (гусла-псалтир), столовидні гусла-ящик.

Як бачимо, назви інструментів пішли від форми резонаторного ящика, хоч між ними є принципова різниця у будові, кількості струн, строї, способі гри і музичній функції.

Найцікавіше в музейній колекції представлені столовидні гусла рис2. Наприкінці ХVІІ, у ХVІІІ ст. ці інструменти побутували серед дворянства, духовенства, представників інтелігенції.

Ці гусла мали діатонічний, пізніше хроматичний звукоряд, з діапазоном в 3-4 актави, що давало можливість використовувати їх як для мелодійного голосоведення, так і для гармонійного супроводу.

Великий резонаторний корпус у вигляді стола чи ящика додавав звукові глибини, насиченості.

Рис. 2:

У 1894 р. М. Лисенко, називаючи столовидні гусла клавіровидними, писав: "Клавіровидні гуслі можна й досі де-не-де знайти, як реліквії старосвітські по домівках сільських попів у Полтавщині.

Але вони, німі свідки минулого, або поневіряються на горищах у поросі, або ж стоять собі без ужитку по кутках, як меблі. Нащадки сучасні не мають ні охоти, ні кебети до гри на них". Автору цих рядків пощастило у 1970 році під час однієї з перших експедицій на Полтавщину віднайти за Лисенковою адресою столовидні гусла ХVІІІ ст.

Вони були запорошені, з побитою декою, потрісканою кришкою, відсутніми багатьма деталями. В музеї цей інструмент ретельно відреставровано, і хоч сьогодні вони вимагають чергової реставрації, можна уявити, як цей, аскетичного вигляду, стіл стояв у чернечій келії, як, сидячи за ним, людина читала, писала, а приходило натхнення - відкривала кришку і лилися чарівні звуки.

Особливе місце в музейній колекції посідають кобза, бандура - інструменти легендарних українських кобзарів - творців і хранителів героїчного епосу, виразників совісті української нації, мудрості свого народу.

Так сталося, що впродовж усієї історії цих інструментів обидві ці назви часто переходили на один і той же інструмент, а з кінця ХІХ і до кінця ХХ століть фігурували як синономічні.

Це зумовлено не лише певною зовнішньою схожістю кобзи і бандури, а й справжньою спорідненістю цих інструментів: обидва інструменти лютнеподібні, струнні, щипкові і, що особливо важливо, мають спільну суспільно-культурну функцію.

У своїй біографії кобза і бандура мають дві яскраво виражені стадії, межею між якими стала середина ХVІІІ ст. Кобза і бандура першої стадії, або давня кобза і бандура (до середини ХVІІІ ст.) були типовими лютнеподібними інструментами ("корпус, ручка, струни по ручці"). Г. Хоткевич називав давню кобзу "загальнолюдським" інструментом.

Можна сказати, що це стосується також давньої бандури. І кобза, і бандура були лютнеподібними щипковими інструментами, струни яких були лише на грифі. Судячи з фрагментарних історичних і літературних джерел, у кобзи було 3 струни, у бандури - 5-6 струн.

Відомостей про стрій цих інструментів ми не маємо. Бандура лише вважалася більш респектабельним інструментом.

У ХVІІІ ст. її називали "маленькою лютнею", "півлютнею". Історик Рігельман в 1785-1796 рр. зазначав, що на кобзі більше грали по селах, а на бандурі - в містах.

Нова стадія в історії кобзи і бандури розпочинається з другої половини ХVІІІ ст., коли на цих інструментах з'являються струни на корпусі, тобто приструнки, і таким чином починають формуватися автохтонні українські інструменти, які не мають аналогів у світовій музичній культурі, як не має аналогів і мистецтво кобзарів-рапсодів. На зображеннях козаків-мамаїв добре видно, що спочатку тих приструнків було один-два, потім - більше.

Але ж яка різниця стала між кобзою рис 3. і бандурою рис 4. на цьому етапі, коли обидва лютнеподібні інструменти, крім струн на грифі, мали ще й приструнки?

Рис. 3:

Рис. 4:

Звичайно, в народі цю різницю часто не помічали, і один і той самий інструмент називали то кобзою, то бандурою.

Але кобзарі, бандуристи і музикознавці цю різницю проводять. Кобза має порівняно менше струн, ніж бандура, і, граючи на ній, кобзар укорочує (притискає) струни на грифі (для збільшення звукоряду) у поєднанні з щипком відкритих приструнків. На бандурі ж, подібно до гусел, грають, не притискуючи струни, а лише видобуваючи щипком пальців звук з певної відкритої струни.

Впритул до кобз і бандур стоїть в українському народному інструментарії торбан рис 5., або панська бандура.

Пріоритет у справі винайдення цього інструмента часто віддають полякам, хоч є багато підстав вважати торбан саме українським винаходом. О. Фамінцин, що вказує на польське походження торбана, зазначає, ніби цей інструмент відомий у Польщі з кінця ХVІ cт.

Насправді ж під цією назвою до кінця ХVІІІ ст. існували лише басові лютні-теорби з ополяченою назвою теорбан.

Як окремий інструмент торбан сформувався лише тоді, коли вже поєднував у собі ознаки лютні і бандури, тобто, коли на ньому з'явилися приструнки.

А їх, як уже зазначалось, винайшли українці у ІІ пол. ХVІІІ ст.

Численні факти говорять про те, що на торбані в Польщі грали переважно українці, яких звали козачками.

Торбан репрезентував культуру Речі Посполитої лише тоді, коли до її складу входили українські землі.

В подальшому, після ІІІ-го розділу Польщі (1795 р.) поляки самі вважали торбан як виключно український інструмент.

На користь українського походження торбана говорить і той факт, що музика струнних щипкових інструментів взагалі є чужою етнічному звукоідеалу поляків.

Ось як про це говорить Ян Стеньшевський, музикознавець, президент Польської музичної ради ЮНЕСКО: "Кидається у вічі нелюбов польського народу до щипкових інструментів як до таких, що не відповідають його уяві про музичне звучання. Історичних підтверджень, що в минулі віки це було інакше, не існує".

Рис. 5:

Яскравим самобутнім інструментом билинно-думної традиції є колісна ліра рис 6.

Рис. 6:

Цей струнно-фрикційний інструмент відомий в Європі протягом тисячі років. У середні віки музиканти, зустрічаючи один одного на стежинах Європи, вітали словами: "Хай гуде в твоїх руках ліра".

В Україні колісна ліра з'явилася орієнтовно у ХVІІІ ст., хоч є припущення, що могла бути й раніше.

На ній грали переважно сліпі старці, щоб заробити на шматок хліба, а в їхньому репертуарі були сумні пісні, канти, псалми. Це зумовлено гугнявим тембром інструмента. Хоча в репертуарі лірників часом були й веселі пісні й танці. Лірник міг ушкварить і в шинку, і на весіллі. В європейській класифікації Е. Горнбостеля і К. Закса ліра віднесена до смичкових інструментів. Однак функцію смичка тут виконує колесо.

Сьогодні М. Хай, попри свій науковий статус кандидата мистецтвознавства і викладача Київської музичної академії, бере в руки такий інструмент, аби продемонструвати те первозданне мистецтво біля храму чи у столичному підземному переході. Струнний ударний інструмент цимбали рис 7. сьогодні знають у всьому світі.

Рис. 7:

Вважають, що він, як і гусла, походить від арабського сантиря - трапецієвидного інструмента, відомого вже в ІV тис. до н. е.

Дослідники сходяться на тому, що до багатьох європейських країн, в т. ч., і до України, цей інструмент потрапив після хрестових походів.

У кожного народу цей інструмент знайшов власну інтерпретацію. Автор першої в Україні фундаментальної праці, присвяченої цимбалам, О. Незовибатько зазначав, що "пам'ятки культури ХVІ-ХVІІІ століть дають можливість простежити процес розвитку і удосконалення народних цимбалів від вузько-об'ємного інструмента (з десятьма-дванадцятьма бунтами струн) до удосконаленого з хроматичним строєм (до сорока бунтів без повторних звуків)". У нас цимбали набули найбільшого поширення на Гуцульщині, Буковині, Поліссі.

Незважаючи на те, що у сфері академічної музики використовувались концертні цимбали конструкції угорського майстра Шунда, в народному побуті збереглися автентичні цимбали по 3-4 струни в хорі.

Щоправда, крім цих зразків цимбал, у музеї є рідкісні гуцульські цимбали по 7 струн у хорі. Переважна більшість народних цимбал мають по 12-15 хорів - це мелодичні інструменти.

У музичному інструментарії Закарпаття побутують цимбали на 7-8 хорів. Це так звані бурдонові цимбали, що строяться по квінто-квартоваму кругу, і використовуються для акомпанементу пісенної і танцювальної музики. Численні літературні джерела донесли до нас відомості про побутування у військовій музиці українського козацтва дерев'яної конусоподібної труби, що звалася сурмою рис 8., або козацькою трубою.

Рис. 8:

На жаль, тогочасний інструмент не зберігся. Відомо лише, що то був військовий сигнальний інструмент.

За свідченням авторитетних істориків, до складу полкової музики входили сурмачі, трубачі, довбуші, а козацькі реєстрові документи вказують навіть на заробітну плату музикантів полкової музики війська Запорізького.

Не маючи точних відомостей про будову старовинної сурми, дослідники роблять припущення, що було два різновиди цього інструмента.

Перший - з мундштуком, без пальцевих отворів, другий - з тростиною (пищиком) і пальцевими отворами.

Сучасні українські майстри надають перевагу другому різновиду. На його основі виготовляють сурми різних розмірів В. Зуляк, О. Шльончик, Л. Демінчук, А. Заярузний.

Сьогодні сурма відроджується в українській народній музиці переважно як оркестровий інструмент.

Похожие статьи




Колекція українських народних інструментів Музею театрального, музичного та кіномистецтва України - Музичні інструменти України

Предыдущая | Следующая