Календарні свята й обряди

Календарні свята й обряди - складний фольклорний комплекс, в якому поєднується раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні традиції та пережиткові звичаї. Календар українського селянина ХІХ - початку ХХ ст. являв собою своєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба. Календарні звичаї та обряди формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою "побутових святців" був трудовий сільськогосподарський календар.

До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Обов'язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімецна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Свята супроводжувалися виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.

Завдання календарної обрядовості відповідали коріним прагненням хлібороба: забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді, високий урожай та плодячість худоби, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього. Довгі століття через свята і обряди старші покоління передавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність, життєрадісність. Свята задовольняли духовні й естетичні потреби народу, в них появлялися його почуття, таланти, здібності.

Календарним землеробським обрядам взагалі притаманні повільні темпи змін, значна концервативність та спадкоємність, і їхнє відмерання відбувалося дуже поступово. Цей процес, проте, був відчутно прискорений після 1917 року, коли до розряду пережиткових, ворожих соціалізму явищ була віднесена і вся народна календарна звичаєвість. У результаті разом із дійсно віджилими було втрачено чимало позитивних народних традицій, що не могло не позначитись на загальній екології української культури. Лише на прикінці 50-х, в атмосфері та званої "хрущовської відлиги"певного розповсюдження набувають адаптовані до умов "соціальної дійсності" деякі народні календарні звичаї.

У загалі досвід показує, що найбільш життєстійкими й здатними до дальшого розвитку виявляються ті форми календарної обрядовості, що втратили тісний звязок із релігією та трансформувалися в явище народного мистецтва, святкової розваги. Елементи календарних свят та обрядів нині широко використовуються у творчості професійних та самодіяльних митців, у дикоративно-прикладному і театральному мистецтві тощо. Традиційні свята і обряди чим далі активніше входять у систему сучасної культури. Після багаторічного панування войовничаї безбожності у 1990 році рішенням Верховної Ради України офіційними святами проголошені Різдво, Великдень, Зелені свята. У мовах сьогодення накопичується досвід проведення таких масових сезонних свят, як Новий рік, Проводи зими (Масляна), Купала, обжинки та ін. Процес відродження народної звичаєвості вливається в загальний рух відродження національної самосвідомості, мови, культури.

Зимові свята починалися із свята Введення. Введення - християнське свято, що знаменувало собою початок зимового циклу обрядовості. Відзначали його 21 листапала за старим стилем. На Рівненщині казали: Введення прийде, свят наведе. І дійсно, після Введення йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрищі.

Введенські прислів'я розкривають прагнення хлібороба зазенути в майбутнє, передбачати, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: Як Введення мосте мостки, а Микола забиває гвіздки, то люта зима буде; Як ляже глибока зима, гатуй глибокі закрома. В окремих місцевостях на Введення, як і на Новий рік, починали деякі види робіт, що за повір'ям, моло забезпечити успіх протягом усього року.

Катерини - молодіжне свято у народному календарі українців. Цього дня дівчата ворожили про майбутню долю. Робили це, зокрема, так: зрізали гілки вішні чи сливи і ставили їх у воду або в горщик їз землею на покуті. Якщо вони розцвітали до Різдав або Нового року, це обіцяло скорий шлюб. У такай же спосіб ворожили про здоровя або смерть у наступному році.

З вечорницями на Катерини пов'язаний ще один своєрідний звичай. Зібравшись в якій-небудь хаті, дівчата варили кашу з пшона і маку та по черзі вилазили на ворота, вигукуючи: Доле ходи до нас вечеряти! Подекуди замість долі закликали судженого.

Андрія - молодіжне свято, близьке за змістом до Кетерин. Відзначалося 30 листопада за старим стилем і відповідало церковному святу Андрія Первозванного. Молодіжні зібрання цього дня були наповнені веселощами й розвагами і подекуди називалися великими вечоницями. На Андрія вдавалися до різноманітних прийомів любовно-шлюбної магії:засівання конопель, ворожінь із балабушками, калитою тощо. Ці ворожіння мали відповісти на такі основні питання: чого чекати в Новому році - шлюбу чи смерті; якщо шлюбу - то хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим. Намагалися також дізнатися також про професію, матеріальне становище майбутього чоловіка, главенство у майбутній сім'ї. Магічні дії не рідко супроводжувались відповідними примовками

Андрію, Андрію!

Я на тебе коноплі сію;

Спідницею волочу,

Бо дуже заміж хочу

Вже у минулому столітті молодіжні ворожіння втратили свою магічну функцію і перетворились на традиційнй ігри, що супроводжувалися сміхом та жартами. свято обряд християнський

Для свята Андрія є характерною певна "карнавально свобода". У цю ніч, як і в новорічну не гласно дозволялися деякі прояви антигромадської поведінки, які в інший час гостро засуджувалися і навіть підлягали пакаранню за звичаєвим правом. У ролі "порушників прявопорядку" звичайно виступали парубки та підлітки. Набір типових андріївських жартів не відрізнявся особливою вибагливістю: парубки знімали з воріт хвіртки і заносили на край села, підпирали кілком двері хати, вилазили на стріху і затикали комін, пускали в димар горобців тощо. Особливо звитяжним вважалося вміння піднімати воза і поставити його на чиюсь хату. Такі ритуальні безчинства творили здебільшого на подвір'ях, де були дівчата на порі.

Веселі андріївські та катеринівські вечорниці припадали на період 40-денного Пилипівського посту і, отже, суперечили християнській моралі. Але спроби духовенства подолати цю традицію були бузуспішними.

Миколи - давнє землеробське календарне свято. Відомо два Миколи: весняний або Теплий (9 травня за старим стилем), і зимовой (Зимній) - 6 грудня. У народних віруваннях св. Микола вступає помічником і заступником хлібороба.

До зимової дати були приурочені деякі приповідки про погоду та прогнози на майбутні врожаї. Зокрема на Харківщині казали: Як на Миколи іній - буде овес. Подекуди 4, 5 і 6 грудня справляли так звані Миколині свята. У ці дні варили кутю та узвар, щоб наступного року був урожай на плоди та ячмінь. В околицях Києва ще наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. влаштовували обходи, схожі на різдвяне колядування.

Серед українського населення Галичини, Закарпаття та інших західних областей з ХІХ ст. набула поширення католицька традиція обдарування від імені св. Миколая. Очолювана парубком, перевдягненим у святого, група молоді обходила двори, роздаючи подарунки дітям, а неслухняним залишала палицю як пересторогу на майбутнє. Через "Миколая" хлопці та дівчата нерідко передавали подарунки своїм коханим. На Львівщині й Тернопільщині до свята випікали спеціальне печиво - миколайчики - і клали їх дітям уночі під подушку. Зазвичай обдарування на Миколая почасти зберігається і в наші дні.

Свят-Вечір "багата кутя, вілія, коляда" - 24 грудня на передодні Різдва. З ни було пов'язано багато звичаїв і обрядів.

24 грудня нічого ге їли до вечора, поки не з'явилася перша зоря на небі (вірили, що саме в цей час народився Ісус Христос). Підготовка до святої вечері носила урочистий характер і розгорталася як справжній ритуал. За уявленями, усі предмети, які мали відношення до обрядового столу, набували чудодійної сили.

На покуті під образами ростеляли сїчисте сіно, на яке ставили горщики з кутею та узваром. Подекуди їх покривали обрядовим хлібом - книшем. При цьому господиня наслідувала коктання курей - це мало забезпечити їх високу несучічть наступного року. Якщо в господарстві були бджоли, то господар, одягнувши шапку і рукавиці, ніс кутю, імітуючи їхнє гудіння.

Широко побутовав звичай ставити на покуті сніп із жита, пшениці або вівса (дідух, колідник). Іноді в нього встромляли косу, серп, граблі, що символізувало успішну працю в наступному аграрному сезоні. На святий вечір робили деякі прогнози і ворожили. Зокрема вважалося, що зоряна ніч перед Різдвом обіцяла врожайний рік. Якщо зварена кутя виходила з верхом, це віщувало верховаті стоги. За довжиною сткблини соломи, яку з-під святої скатертини, гадали, кому судився вік довгий, а кому короткий.

До свят вечора готували чітко визначену кількість страв (7, 9 чи 12), використовуючи майже всі наявні у господарстві продукти, за винятком скоромних. Сама трапиза проходила з додержанням певних правил і нагадувала разгорнуте обрядове дійство. Обовязково запалювали воскову свічу. Господар курив ладаном у хаті й читав молитву, щоб відвернути злі сили. Захисну функцію виконували також звичаї закликання морозу, обряди, якими застерігалися від бурі, хижих звірів, відьом, чарівників та інших. Існувало й повір'я, що той, хто спить у ніч перед Різдвом, проспить царство небесне.

На святий вечір було прийнято вшановувати померлих і живих родичі. Для перших залишали рештки їжі на столі (мити посуд у цей день вважалося за гріх). До живих посилали дітей зі святковими стравами. Приймаючи їх, госпадарі дякували і теж передавали такі самі страви зі свого столу. Це символізувало спорідненість сімей, їхню приязнь і взаємну щедрість. Дітей, які приносили вечерю, частували, обдаровували гостинцями.

Колядування - давній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням величально-оздоровчих піскнь (колядок) і речетативних формул (віншівок). Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходили на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажали їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів лежала магічна ідея "першого дня", згідно з чкою побажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю.

Калюдування є позацерковним звичаєм, однак із часом він був частково християнізований. Тому в тематиці колядок представлені як релігійні, так і світські мотиви - мирної хліборобської праці, козацьких військових походів, громадського та сімейного побуту тощо.

Звичай Колядування як і щедрування, відіграв важливу роль у розвитку народної музично-пісенної творчості. Новорічні наспіви виконувалися колективами (співочими ватагами, гуртами) різного складу: парубочими, дівочими, дитячими, старшого віку. Це визначало певні особливості їхньої мелодики, ритму й навіть змісту. Дитяче Колядування мало спрощену форму - в основному це прохання винагород.

Гуртувалися колядники за територіальним принципом - по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти. До складу ватаги нерідко входили музики й танцюристи.

У різних місцевостях Колядування мало свої відмінності. На Східній Україні переважали обходи із різдвяною зіркою, на Західній - із ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної драми, розірували театралізовані сценки з масками до християнського походження.

"Зірка" - традиційний атрибут різдвяного обряду колядування. Повязаний з євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила "віфлеємська зоря". Виготовляли зірку, як правило, із звичайного решета, до якого прилагоджували "роги" (5, 6, 9, 10 чи 12) та обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою чи стрічками й китицями. До бокових стінок зірки часто кріпили картинки на релігійні сюжети, а всередину вставляли свічку, утворюючи щось на зразок "чарівного ліхтаря". Подекуди робили так, щоб зірка могла обертатися навколо своєї осі.

"Коза" - театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Названий за головним персонажем - парубком, перевдягненим козою (вивернений кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець кози, її "вмирання" і "воскревіння", що символізували циклічний кркговорот часу, прихід нового року. Землеробська спрямованість обряду яскраво розкривається у супровідній пісні:

Де коза ходить, там жито родить,

Де не буває, там виглядає.

Де коза ногою, там жито копою

Де коза рогом, там жито стогом

Із плином часу обряд утратив свою первісну магічну фінкцію і трансформувався в народну пародійно-гумористичну виставку. Крім центральної зооморфної маски, в ній діяло багато побутових персонажів: Дід, Баба, Лікар, Жандарм, Єврей, Циган, Турок, Гончар, Юрист та ін.

"Вертеп" (шопка, бетлегем, стаєнка, каплиця) - популярну у ХVІІ - ХІХ ст. пересувний ляльковий театр, з яким виступали на ярмарках, міських та сільських майданах, а частіше ходили по хатах у святкові дні. Спочатку творцями й виконавцями вертепних драм були бурсаки та "мандрівні дяки" пізніше - мандрівні групи артистів. На відміну від Західної Європи, де Вертеп довгий час функціонував у лоні церкви, у східнослов'янських народів від самого початку він мав тісний зв'язок із демократичною театрально-видовищною культурою.

Вертеп, з яким ходили колядувати на Західній Україні, був невеликий за розмірами і нескладний за виконанням. Своєю формою він нагадує селянську хату або церкву. Його обклеювали різнокольоровим папером, оздоблювали малюнками й образами відповідного змісту. Всередині скриньки встановлювалися ляльки або ж просто різдвяні листівки зі статичниси євангельськими сюжетами. Існували й більш ускладнені моделі: ляльки кріпилися на диску, що обертався, створюючи ілюзію оживлення фігур.

На Східній Україні з Вертепом колядували рідше. Тут він виступає як справжній театр ляльок, досить складний за конструкцією, що обслуговувався справжніми професіоналами. Двоповехові, гарно оздоблені, такі Вертепи були справжнім досягненям народного мистецтва. Кожний поверх мав своє призначення: на першому ставили побутово-пародійні сценки, інтермедії свіцького характеру, на другому ж розігрували сюжети різдвяного євангельського циклу (народження Христа, нищення немовлят за наказом Ірода, прихід волхвів з дарами тощо). Найбільшу симпатію у глядачів викликали імпровізовані побутові сценки, в яких позитивними персонажами виступали Козак-запорожець, Солдат (Москаль) і Селянин, висміювались пани, зажерливі попи, корчмарі та ін. Вертепне дійство супроводжувалося танцями та піснями.

Поруч із ляльковим побутував і "живий" вертеп - специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, відомий під різними назвами: "Іроди", "Героди", "Королі", "Ангели", "Пастері" тощо

Новий Рік - одне з найдавніших і найпопуляріших календарних свят.

У давніх слов'ян, які в багатьох землеробських народів Європи, рік розпочинався навесні. Після прийняття християнства за греко-візантійським обрядом початком церковного та громадянського року стало 1 вересня. З 1700 р. Петро І увів у Росії січневе люточислення, проте на Україні під впливом Литви й Польщі, які захопили в ХIV-ХV ст. більшу частину її території, традиція зустрічі Нового року 1 січня існувала ще з кінця ХIV ст., хоч і тривалий час не визнавалася широкими масами.

Серед українського селянства аж до початку ХХ ст. зберіглися новорічні традиції змішаного язичницько-християнського походження. Так, новорічні свята вважалися чарівним часом, коли пробуджувалася й ставала небезпечною всіляка нечиста сила. Вірили, що на святках присутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Побутувало уявлення про те, що у новорічну ніч відкривається небо і в Бога можна просити що завгодно. До цієї ночі, як і до свята Івана Купла, приурочені перекази про палаючі гроші та скарби. Дуже довго жила віра в те, що характер новорічного свята впливає на долю всього року. На цьому грунті сформувалися звичаї, обряди, заборони та обмеження, в яких яскраво відбився світогляд хлібороба, його невпевненість у зватрінньому дні, страх перед стихійними силами природи.

Традиційна новорічнаобрядовість українців - це ціла низка зимових свят, серед яких виділяється період дванадцятидення з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за старим стилем. Навколо цих дат церковного та громадянського календаря протягом віків склався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості. Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці дні не мали важливого значення в релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітно церковних мотивів.

Вечір 31 грудня називали щедрим або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж удавалися до різноманітних магічних ритуалів. Наприклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: Як уродиш - не зрубаю як не вродиш - зрубаю - і тричі легенько торкався сокирою стовбура. Наслідком цих дій мав бути рясний урожай фруктів. Щоб улітку позбутися гусені, тричі оббігали садок босоніж тощо. Побутовали численні новорічні прикмети й ворожіння. Так, на Полтавщині у новорічну ніч дивилися на хмари: якщо вони йшли з півдня, вірили, що буде врожай на ярину, якщо з півночі - на озимину. Тієї ж ночі намагалися дізнатися, які зернові будуть найбільш урожайними наступного року. Для цього надворі лишали пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін. Вважалося, що краще вродить та культура, на яку впав іній. Яскраво ігровий характер мали ворожіння на шлюб.

Специфічними складовими традиційного українського новоріччя були величальні обходи й поздоровлення (щедрування, засівання), ритуальний обмін вечерею, обряди та ігри з масками ("Маланка", "Коза") та ін. Деякі з них широко побутують й до нині.

Маланка ("Меланка") - традиційний новорічний обряд із використання масок. Назвою він зобов'язаний св. Меланії, день якої за церковним та юліанським календарем припав на 31 грулня за старим стилем. Ще у невеликому минулому обряд "Миланки" був поширеним на значній території України.

За давньою традицією роль головного обрядового персонажа - Меланки - грав хлопець, перевдягнений у жіночий народний костюм. Інші ролі також виконували парубки. Лише подекуди меланкували дівчата.

Обряд, що походив від аграрно-магічних звичаїв давніх слов'ян, у ХІХ ст. трансформувався у громадську святкову забаву, своєрідний сільський карнавал, у якому важливе місце займали шлюбні мотиви. Маскові учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки-інтермедії. Маланка зображувала господиню, що все робить недоладно: б'є посуд, миє піч водою, а лави підмазує глиною, підмітає сміття від порога до середини хати тощо. У деяких селах Буковини і Прикарпаття виконували колективний загальносільський танець за участю ряджених, влаштовували ігри біля громадського вогниша, ритуальну боротьбу масок, колективну трапезу.

Традиція карнавальні образи "Маланки" включали маски тварин - Кози, Ведмедя, Бика, Коня, маски Діда і Баби, а також багатьох інших персонажів.

Щедрування - давній звичай новорічних обрядів, під час яких групи щедрувальників (переважно молодь) піснями славили господарів, бажали їм здоров'я й достатку, за що отримували винагороду. Щедрування супроводжувалося магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Обрядових новорічних пісень - щедрівок (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, народні.

На відміну від колядування Щедрування незначною мірою відчувало на собі вплив християнської церкви. На кінець ХІХ ст. обряд переважно став явищем народної художньої творчості. Таким він зберігся й досьогодні.

Засівання (посипання) - давньоілов'янський новорічний звичай. У перший день нового року дорослі й діти, переважно чоловічої статі, ходили від хати до хати, символічно засіваючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров'я, щедрого врожаю. Широке росповсюдження мали побажання, виконувані речитативом, наприклад:

Сійся, родися,

Жито, пшениця,

Всяка пашниця.

Зверху колосиста,

Зісподу корениста.

Будьте з святом здорові,

З Новим роком!

Посипальників, що ходили невеличкими групами, приймали як самих бажаних гостей: запрошували сісти до столу, щоб добре все сідало або щоб свати сідали (так казали там, де були незаміжні дівчата). Нерідко хлопчаки наслідували квоктання курей, а їх, жартуючи, смикали за чуба або за вуха, щоб курчата були чубаті, вухасті й волохаті. У деяких міяцевостях перший засівальник повинен був обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва.

Після закінчення всіх обрядових дій господарі пригощали посипальників яблуками, бубликами, пиріжками та іншими ласощами, часто давали й дрібні гроші. Зерно, що вони розкидали по хаті, господиня збирала і давала куркам, аби краще неслися.

Хрещення - (Водохреші, Водохреща, Ордань, Ардан Йордан) - народний варіант християнського свята Богоявлення. Відзначалося 6 січням за старим стилем і знаменувало собою закінчення дванадцятиденного періоду святок.

Хрещення увібрало в себе багато язичницьких і християнських обрядів, центральне місце серед яких займали обряди, пов'язані з водою.

Вечір напередодні Хрещення (друга кутя, голодний Свят-вечір, голодна кутя) немов би повторявав обряд багатої куті, але в дещо скороченому вигляді. Весь день 5 січня дотримувалися суворого посту. Надвечір ішли до церкви, де відбувалася святкова служба, що завершувалася освяченням води. Принісши в глечику або в пляшці свячену воду додому, господар кропив нею всіх членів сім'ї, хату, подвір'я, криницю, сільськогосподарський реманент, світських тварин. Аби злякати нечисту силу, було прийнято курити ладан чи пахуче зілля, малювали крейдою або олівцем хрестики на хатньому начинні, дверях, господарських будівлях. Гуцули ж розпускали вівсяний сніп, занесений в хату ще напочатку святок. З нього робили перевесла, якими господар обв'язував кожне фруктове дерево в садку, аби родили так рясно, як овес. Після виконання дечких ритуалів різдвяного Свят-вечора та після урочистої трапези проганяли кутю - тобто виходили з хати і зчиняли галас, б'ючи макогоном або поліном по парканах, пустих цебрах тощо.

Саме свято Хрещення відбувалося на річці або біля струмка; в місцевостях, бідних на воду, збиралися коло криниці. Напередодні на льоду річки вирубували великий хрест, пробивали ополонки, з льоду й снігу робили одне або кілька скульптурних зображень хеста, які нерідко обливали буряковим квасом.

Кульмінаційний момент свята - занурення священиком хреста у воду, після чого вона вважалася освяченою. Цей акт у багатьох місцевостях супроводжувався стріляниною з рушниць та запуском голубів.

Освяченій воді приписувались чудодійні властивості. Її давали зуроченим дітям, людям, що помирали, хворим тваринам, особливо цінували її пасічники. До крижаної купелі вдавалися хворі, а іноді й ряджені щедрувальники, змиваючи в такий спосіб "скверну бісівських масок".

З давньою традицією на Хрещення в селах і містах України (особливої Лівобережної) влаштовувались катання на святково прикрашених конях та кулачі бої.

Календарні свята й обряди

Похожие статьи