Етнополiтичний погляд на кримську автономію


Етнополiтичний погляд на кримську автономію

При всій своєрiдностi та гостротi й багатогранностi проблематики Криму сьогоднi важко зустрiти солiдний аналiтичний матерiал з самого пiвострова, який би не тяжів до якоїсь політичної сили, тобто так чи інакше не виконував замовлення певних політичних кіл. Пропонуємий читачу аналіз Л. Пiлунського є, з точки зору редакції, одним з найбільш об'єктивних. Автор подає коротку історичну довідку Криму, аналізує сучасні процеси на пiвостровi, оцінює iснуючi полiтичнi партiї i громадські угрупування, прогнозує можливий хід подій в різних ситуаційних умовах.

Всі, хто сьогодні займається проблемами кримської автономiї, змушенi шукати історичну точку вiдлiку у своїх мiркуваннях. Iдеологи сепаратизму висмикують з iсторiї тiльки одну подiю - "приєднання" Криму до Росiйської iмперiї в кiнцi XVIII ст., а вiдповiдно i законнiсть вимог по поверненню Криму в склад Росії.

Українськi полiтики, спираючись на Гельсингську угоду про недоторканiсть кордонiв в сучаснiй Європi, впевненi в законностi прийнятого в лютому 1954 року рiшення про передачу Кримської областi зi складу РРФСР до складу УРСР, а вiдповiдно i збереження статус-кво.

Лiдери кримськотатарського нацiонального руху наводять у своїх доказах факт iснування нацiональної держави - Кримського Ханства, знищеного Росiйською iмперiєю, що, на їх думку, є приводом для створення сьогоднi нацiональної автономiї.

Маючи три точки вiдлiку, три погляди на одну i ту ж проблему, можна до безкiнечности наводити аргументи на користь своєї правоти, але мiж тим, розглядати проблему тiльки з однiєї точки зору неможливо. Так, всi цi три iсторичнi подiї мали мiсце, але кожне з них мало свої доповнення, розвиток у часi i уточнення в iсторичному просторi.

Бiльше того, демографiчна, етнополiтична ситуацiя на пiвостровi тiльки за останнi п'ятдесят рокiв кiлька разiв змiнювалася кардинально i сьогоднi знаходиться у стадiї чергової трансформацiї.

Велику плутанину у всi розмiрковування вносять термiни "татарин", "татари". Саме так у царськiй Росiї називали багато народiв, зокрема, крiм казанських, астраханських, сибiрських власне татар, татарами називали також азербайджанцiв, дагестанцiв.

З точки зору монгольського етносу часiв Золотої Орди "татарин" - це людина, яка говорить тюркською мовою. Одначе, чому називали татарами, наприклад, чеченцiв, народ, який говорить абсолютно iншою мовою, пояснити неможливо. Але цей етнiчний термiн приводить рядового громадянина, мiщанина до оманливого, але стiйкого поняття, що батькiвщина кримських татар десь за межами Криму i вони на цiй землi пришельцi, що в свою чергу дає стiйке уявлення не тiльки на побутовому, але й на полiтичному рiвнi, про законнiсть зазiхань росiян i Росiї на територiю Криму.

Свою лепту в iсторичну дезiнформацiю вносить i поняття, введене росiйськими iсториками - "татаро-монгольське нашестя". Так, дiйсно полiтичним ядром держави Золота Орда були монголи, народ монголоїдної раси порiвняно невеликий за чисельностю. А основним етносом держави були в бiльшiй мiрi тюркськi народи: казахи, узбеки, киргизи... поволзькi й сибiрськi татари, в меншiй - народи фiно-угорської групи: мордва, марiйцi, ерзя, комi, пермяки, зиряни... Мiркування про одномоментне татаро-монгольське нашестя навряд чи мають сенс: народження, iснування i загибель величезної держави - процес довгий, який має скорiше функцiональну залежнiсть вiд багатьох iсторичних етапiв i часових факторiв, нiж одну, чiтко означену точку вiдлiку в iсторiї. Але для iдеологiї це дуже важлива точка, необхiдна при створеннi системи полiтичних деформацiй для пропаганди етнiчних та iсторичних зазiхань на ту чи iншу територiю.

Входили в когломерат народiв, пiдданих держави Золота Орда i предки кримських татар: декiлька близьких одне до одного племен i народностей, якi заселили цей пiвострiв в рiзний час. Потомки цих етносiв i складають основу сучасного кримсько-татарського народу. Причому, початок формування цього народу неможливо означити якоюсь однiєю датою, наприклад, приєднанням Криму до Золотої Орди в серединi ХIII ст., як це роблять деякi iсторики та полiтики. Звичайно, створення власної держави - Кримського Ханства пов'язане з приходом на пiвоствiв вiйськової сили Золотої Орди, але формування кримськотатарського народу почалося значно ранiше(Возгрин В. Исторические сутьбы крымскотатарского народа. Москва. 1992). Власне, тут можна провести паралель зi створенням слов'янської держави Київська Русь, яке теж багато в чому пов'язане з приходом на береги Славутича вiйськової сили норманiв-варягiв. Але цей факт з етнiчної точки зору не є вартiсним.

Достеменно вiдомо, що ще до кiнця I тисячолiття н. е. Крим потрапив у сферу впливу Хозарського каганату, що зумовило поширення тут тюркської мови(пiсля розгрому хозарiв Великим Князем Київським Святославом Iгоровичем у 60-тих роках Х ст. Хозарський каганат розпався - прим. ред.). Таким чином, тюркський етнос почав формуватися на пiвостровi за кiлька столiть до приходу Золотоординцiв. Важливо вiдмiтити, що три корiннi народи Криму - кримськi татари, караїми i кримчаки говорять близькими мовами однiєї i тiєї ж тюркської групи(Кондараки В. Универсальное описание Крыма. Николаев, 1878; Хозары. Из-во "Таврия", 1973).

Але якщо у полiтикiв не виникає сумнiвiв, що караїми та кримчаки - корiннi народи Криму, то у вiдношеннi до кримських татар питання мусується не одне десятирiччя саме в полiтичних цiлях. I це пов'язано з кiлькiсною перевагою кримськотатарського народу в недалекому минулому та iншою демографiчною ситуацiєю сьогоднi, коли кримськi татари складають 10% населення пiвострова. Цей факт свiдчить про полiтику геноциду Росiйської имперiї та Радянського Союзу по вiдношенню до народу, який, на своє нещастя, проживав у жорстко обмеженому просторi, що мав для iмперiї геостратегiчне значення.

Отже, можна вважати безперечним факт, що кримськi татари, караїми та кримчаки є корiнними народами Криму. Всi цi три народи не мають iншої вiдомої прабатькiвщини, географiчної точки й iсторичної дати переселення в Крим. Безперечним є також факт, що автохтонне населення пiвострова (таври - прим. ред) зникло вже до кiнця I тисячолiття нашої ери. Археологiчнi розкопки та вивчення Вiзантiйських хронiк свiдчать про поступове зникнення автохтонiв, їх асимiляцiю.

Довiдка: Першими iсторичними мешканцями Криму були кiммерiйцi, що з'явилися на його територiї на початку I тисячолiття до н. е.Залишки кiмерiйських племен, названi таврами, дожили в його долинах та горах до початку н. е. В VII-VI ст. до н. е. греки заснували на узбережжi колонiї: Херсонес, Теодозiю(Феодосiю) та Пантикапей(Керч), столицю Боспорського царства, яке проiснувало вiд V ст. до н. е. до IV ст. н. е. Кiмерiйцiв же витiснили в Малу Азiю в VII ст. до н. е. скiфи. А в III ст. до н. е. в Криму й усьому причорномор'ї змiнили сармати. Залишки сарматського племенi аланiв жили бiля Чуфут-Кале до Х ст. н. е. Всi цi народи належать до iраномовної групи.

У другiй половинi III ст. н. е. Боспорську державу захопили спершу готи, потiм гунни. Готи в Криму змiшалися з мiсцевими племенами скiфо-аланського, сарматського та таврського походження. Наприкiнцi V ст. н. е. узбережжям Криму заволодiла Вiзантiя. Але вже наступного столiття бiльшу частину пiвострова захопили тюркомовнi хозари. Вiзантiя вiдновила своє панування в Криму в IX ст. н.е. З нею, зокрема, за вплив у Криму успiшно воювали Великi Київськi Князi Iгор, Святослав та Володимир. У X-XI ст. схiдна частина пiвострова належала до Тмутороканського князiвства, тобто до Київської Русi-України. Саме тодi українцi оселяются в Криму. В XIII ст. майже весь Крим захопили татаро-монголи, що стало можливим пiсля поразки Києва. Ось такою була етнiчна палiтра, на базi якої "виплавлялася" кримськотатарська нацiя. За антропологiчним типом вони належать до європеоїдiв, а говорять тюркською мовою.

Згiдно з данимиенциклопедичного словника Блокгауза та Сфрона, в кiнцi XIX ст. татари переважали в гiрських районах, а в степовiй зонi становили тiльки половину населення. За походженням степовi татари були нащадками монголiв, а гiдськi - первiсних мешканцiв Криму. Степовi татари лише частково розумiли горцiв. Українцi заселяли Крим декiлькома хвилями. Перша - за часiв Київської Русi-України, друга - "ясирна", за часiв козаччини, третя - з 1812 р., коли сюди переселилися селяни з Надднiпрянщини, четверта - у 1860 р.(переселення зi Слобожанщини)- ред.

Для чого ж ми зробили такий екскурс в iсторiю? Вся справа в тому, що навколо Криму, його древнього народонаселення iснує багато легенд i переказiв. Iдеологiчна машина Росiйської имперiї та її правонаступниця - комунiстична держава, генерували багато небилиць, вигадок з однiєю єдиною метою - знайти для мiльйонiв росiян iсторичне виправдання колонiальних завоювань 18-19 сторiч та злочинної депортацiї кримських татар 1944 р. Але сьогоднi, коли свiтове, i, в першу чергу, європейське спiвтовариство роблять вiдчайдушнi спроби знайти новi формули для побудови безконфлiктного свiту 3-го тисячолiття, екскурси в минуле i тлумачення тих чи iнших iсторичних подiй не повиннi бути керiвництвом для дiй полiтикiв. В iсторичному минулому є подiї, що вже вiдбулися, є широке поле для дискусiй, але немає "iстини в останнiй iнстанцiї".

В 1975 р. в Гельсiнкi Європейською Спiвдружнiстю була, на мiй погляд, недооцiнена роль етнополiтики в сучасному свiтi. До сьогоднi немає чiтких i однозначних формул понять "корiнне населення", "автохтонне", немає норм їх прав у тiй, чи iншiй державi або суспiльствi. На прикладi Криму, кримського сепа-ратизму можна говорити про розмитiсть таких понять як "громадянин Криму", "мешканцi Криму", "державнiсть". Для фахiвцiв, юристiв-мiжнародникiв, право-знавцiв у всьому цьому, можливо, i немає загадок, рiзночитань, але для полiтикiв - це величезний простiр для спекуляцiй, i, отже, небезпечне джерело мiжетнiчної напруги. Тому для дослiдникiв кримської проблеми, полiтикiв, якi намагаються впливати на ситуацiю, необхiдно хорошо знати етнiчну, мiжнацiональну i соцiальну структуру кримського суспiльного органiзму. Економiчне становище може виявитися лише каталiзатором суспiльно-полiтичних процесiв.

Iснуючi реалiї простi й зрозумiлi - сучасне населення Кримської автономiї - це громадяни України з усiма витiкаючими з цього визначеннями, правами i обов'язками громадян української держави, включаючи i мiжнароднi права i обов'язки, якi взяла на себе ця держава як повноважний член ООН та ОБСС.

Деякi полiтичнi привiлеї по вiдношенню до вiрмен, болгар, грекiв i нiмцiв позв'язанi з визнанням факту злочинної депортацiї представникiв цих народiв, здiйсненої в 1941-44 рр. Серед перерахованих депортованих народiв немає кримських iталiйцiв, яких вигнали, як i нiмцiв, ще до фашистської окупацiї, а караїми i кримчаки не представленi як у полiтичному життi автономiї, так i на всiх рiвнях влади (як представники саме цих народiв). Але цей факт говорить скорiше про незрiлiсть нацiональної полiтики центральної влади України, нiж про полiтичну неспроможнiсть нацiональних елiт цих народiв(можливий i iнший варiант - назвемо його "американським", коли жодної акцентацiї на етнiчнiй приналежностi не робиться, а всi орiєнтуються на те, що вони є громадянами України, тобто, в певному розумiннi українцями нiмецького, єврейського, караїмського, iталiйського, кримчакського, росiйського i т. д. походження, але - українцями; цей пiдхiд хорошо корелює з концепцiєю полiтичної нацiї, багато прихильникiв якої сьогоднi займають чiльнi пости в державi, тому, можливо, саме цим, а не "незрiлiстю" нацiональної полiтики центральної української влади пояснюється спокiйне ставлення Києва до етнiчного питання на вiдмiну, доречi, вiд деяких дiячiв у Криму - прим. ред.).

Цiкавий i факт присутностi на пiвостровi представникiв слов'янських народiв: росiян, українцiв, полякiв, бiлорусiв (впливу болгар на громадсько-полiтичну ситуацiю непомiтно, але представник болгар має мандат депутата ВР Криму по багатомандатному виборчому округу, як представник депортованих болгар).

Про етнічних росіян Криму необхідно говорити в контексті багатьох проблем. Перш за все: їх становище i правовий статус в Україні, ставлення деяких політичних сил в Росії до етнічних росіян, якi проживають за кордонами держави... Неможливо говорити про росiян в Криму i без аналiзу дiяльностi кримських полiтичних проросiйських i антиукраїнських сил, аналiзу фiнансування, iдеологiчної пiдтримки i позицiї кримського полiтичного iстеблiшменту в цьому питаннi. Ця тема вимагає особливого вивчення, особливої уваги, тому в данiй статтi вона лише означена.

Білоруси порівняно недавно почали жити в Криму. Масово цей народ з'явився на пiвостровi лише в 60-тих роках ХХ ст. Полiтичної органiзацiї не мають i в переважнiй бiльшостi етнiчнi бiлоруси в Криму iдентифiкують себе як росiяни.

Поляки за переписом проведеним врангелiвським режимом в 1919 р., складали бiля 70 тис. чоловiк. Однак, згiдно перепису 1926 р. чисельнiсть полякiв у Криму складала всього 6 тис. чол. Така розбiжнiсть говорить, можливо, про спроби комунiстичного режиму вже з перших рокiв свого iснування штучно регулювати(хоча б на паперi) етнiчний склад населення Криму. Сьогоднi на пiвостровi мешкає 8-12 тис. полякiв, але жодних дiєвих громадських органiзацiй на етнiчнiй основi ними не створено. Поляки, як i бiлоруси в Криму вважають себе частиною так званого"русскоязычного населения". Ця iдеологема, вигадана в надрах ЦК КПРС, зiграла свою фатальну роль у формуваннi кримського регiонального нацiоналiзму. Доказом цього може бути серiя статей професора Симферопольського унiверситету В. Сагатовського, якi друкувалися в 1989-91 рр. в "Крымской правде". В статтях вперше широко обговорювалися поняття "крымский народ", "русскоязычное население", "крымская государственность". Поляки, бiлоруси, а також значна частина етнiчних українцiв пiвострова, якi не володiють рiдною мовою, представляють по сутi людей поза нацiональнiстю: вони i не зовсiм росiяни, i не зовсiм українцi(поляки, бiлоруси). Доречi, серед кримських екстремiстiв радикального шовiнiстичного спрямування переважають люди, якi вiдверто страждають комплексом нацiональної неповноцiнностi.

Особливий етнiчний феномен кримської автономiї - це частина єврейського населення пiвострова - активiсти правого шовiнiстичного крила антиукраїнського руху. Феномен цей вимагає вивчення i пов'язаний, швидче всього, з приналежнiстю цiєї групи людей до привiлейованої iнтелiгенцiї та елiтарного вiйськового прошарку доперебудовного населення Криму.

Як не дивно, але досить неоднозначну роль вiдiграє факт приналежностi українцiв Криму до поняття "державна нацiя", що в полiтичних умовах автономiї є обманом, але однак вирiшальним у формуваннi самосвiдомостi, точнiше, вiдсутностi самосвiдомостi у значної частини кримчан-українцiв.

Що стосується громадсько-полiтичних структур та органiзацiй українцiв - мешканцiв Криму i їх впливу на етнополiтичне становище в регiонi, то вона несуттєва i пiдтримується головно iззовнi. Так як в полiтичному центрi держави вiдсутня єдина думка про шляхи вирiшення кримської проблеми, то i в автономiї вiдсутня єдина, чiтко визначена, структурована, життєздатна i дiяльна органiзацiя, яка б представляла iнтереси українського населення Криму. Амбiцiї лiдерiв не дозволяють створити навiть єдиного виборчого блоку, не говорячи вже про координацiю дiй. Результати всiх турiв виборiв 1994 р. до рад рiзних рiвнiв тому пiдтвердження. Однак, нiхто так i не проаналiзував, чому значна частина виборцiв-етнiчних українцiв проголосувала за блок "Росiя".

Про реальну зорганiзовану українську етнополiтичну силу в кримськiй автономiї можна говорити лише з великим перебiльшенням, хоча вона й спроможна скласти певну протидiю проросiйським силам i цим створити потенцiал напруженостi при катастрофiчних громадсько-полiтичних подiях в регiонi.

Аналiз подiй останнiх рокiв показує, що в Криму реально iснує всього двi зорганiзованi етнополiтичнi сили: кримсько-татарська i, умовно кажучи, росiйська.

Умовно, тому що сьогоднi росiян та "русскоязычное население" в Криму представляють декiлька угруповань, якi пiдтримуються з Москви рiзними росiйськими партiями, рухами включаючи ветеранськi та релiгiйнi. Неоднорiднiсть проросiйського руху, на вiдмiну вiд згуртованостi та вольових якостей кримсько-татарського, надають останньому надзвичайно важливого значення для України. По-перше, як приклад для iнших етнiчно неоднорiдних регiонiв. По-друге, як екзамен на полiтичну потенцiю для Києва. По-третє, як модель можливого розвитку подiй на заходi й на сходi держави.

Важливе й розумiння мотивiв та наслiдкiв штучних мiграцiйних процесiв 1944-91 рр. Головне, що замовчують майже всi, хто займається проблемами Криму - це правда про те, що насправдi вiдбулося в 1954 р., якi причини змусили радянське керiвництво передати пiвострiв iз складу РРФСР в склад УРСР.

Пiсля смертi Й. Сталiна стало ясно, що проблеми прав людини треба вирiшувати в СРСР прислухаючись до громадської думки Заходу. Тим паче, що Радянський Союз пiдписав Декларацiю Прав Людини. Проблема ж депортованих народiв була в цьому планi однiєю з найгострiших. В пiслявоєнний час в Криму проживало бiля 350-400 тис. чол. i повернення туди кримських татар могло кардинально змiнити етнiчну ситуацiю, чого, очевидно, не бажало московське керiвництво. При цьому треба врахувати, що промислова база, iнфраструктура й сiльське господарство на пiвостровi, розруйнованi вiйною й депортацiєю, на той час не були вiдновленi, що теж унеможливлювало швидке заселення пiвострова.

В цих умовах(зовнiшнiх та внутрiшнiх - прим. ред.) вiдновлювати автономiю Криму в рамках РРФСР було недоцiльно й навiть полiтично небезпечно, але й зберiгати статус-кво терiторiального анклаву неможливо, головно, з економiчних причин. Передача Криму до складу України, по-перше, вирiшувала проблему комунiкацiй i вiдновлення економiки, по-друге, ускладнювала навiть саму постановку питання про кримсько-татарську автономiю, i, по-третє, спрощувала процес штучного заселення пiострова для "виправлення" демографiчної ситуацiї.

Тепер давайте поглянемо ким було заселено пiвострiв. До яких соцiальних шарiв належать мiгранти. Значна частина нинiшнього населення - це той прошарок робiтничого класу i селянства, якому було нiчого втрачати на своїй землi, тобто в бiльшостi своїй в Крим мiгрував радянський "люмпен". Побiчним доказом цього може бути, скажiмо, той факт, що переважна кiлькiсть керiвництва, директорського корпусу Криму - люди запрошенi. Мiсцевих кадрiв i фахiвцiв вищої й навiть середньої управлiнської ланки не вистачало.

Перша хвиля мiграцiї(1944-54 рр.)- бiженцi зi зруйнованих, спустошених вiйною пiвденних районiв Росiї, пiвночi та центру України. Це головно були селяни, якi раптом стали мiськими жителями. Вони одержали чуже житло з усiм домашнiм скарбом, але нiби-то "законно" - як власнiсть "ворогiв народу".

Друга хвиля(1954-63 рр.) - завербованi переселенцi. Крим заселявся українця-ми. Росiйська мiграцiя була призупинена в зв'язку з освоєнням казахстанської цiлини. В цей час йшло активне освоєння степової частини пiвострова обумовлене будiвництвом Пiвнiчно-Кримського каналу, впровадженням зрошуваного землеробства i початками iндустрiалiзацiї. Люди їхали в Крим в пошуках кращого життя, якщо не назавжди, то надовго.

Третя хвиля (1963-75 рр.) повїязана з розгортанням iндустрiалiзацiї, розвитком переробної промисловостi, що потребувало все нових та нових людських ресурсiв. Саме в цей час потроїлось населення Симферополя та Севастополя( матерiали Кримського державного архiву). В цей час розвивається так зване "вiдкруткове виробництво" - радiозаводи, оптика, приладобудування, вiйськове виробництво. Розвинулося риболовство та рибопереробна промисловiсть, суднобудування, хiмiчнi виробництва. Простежити в етнiчному вiдношеннi заселення Криму в цей перiод важко. Однак головнi тенденцiї вiдомi - мiста заселялися головно жителями росiйського села, а освоєння степової частини продовжувалося за рахунок мiгрантiв з сiльських мiсцевостей України.

Четверта хвиля (1975-85 рр.) - в цей перiод почалося хаотичне заселення пiвострова, викликане спонтанним зростанням промислового виробництва. Амбiцiї парткомунiстичної номенклатури i директорського корпусу, рапорти про "новi i новi трудовi перемоги" вимагали все нових i нових людських резервiв. I вони наводнювали Крим, про що, зокрема, свiдчить житлова проблема, яка загострилася саме в 1975-85 рр. Не дивлячись на гiгантськi масштаби крупнопанельного житлового будiвництва квартир катастрофiчно не вистачало. Сотнi гуртожиткiв та "малосiмейок" не рятувало становища. Аж до 1989 р. йшло масове будiвництво типового житла для сiльських переселенцiв.

Четверту хвилю мiгрантiв в основному представляли етнiчнi росiяни, що, iмовiрно, пов'язано, перш за все з рiзким погiршенням якостi життя в Центральнiй Росiї (Кримський державний архiв). Саме ця остання хвиля мiгрантiв найбiльш агресивна по вiдношенню до України та кримських татар.

П'ята хвиля - масове переселення кримських татар, що почалося у 1980-х роках. Як воєрiдний заслiн проти їх повернення i поновлення їх пра у 1991 роцi було проведено референдум про вiдтворення так званої "Кримської АРСР". Тодi ж почалась i iдеологiчна обробка населення Криму. На противагу кримським татарам формувалось поняття "кримський народ". Формуванню мiсцевого "кримського нацiоналiзму" компартiйнi iдеологи вiдводили особлтву роль. Нiкому не вдавалось сформувати "нацiю" в тикi короткi строки.

Пiсля проголошення незалежностi України iдеологiчний пресинг пропаган-дистською машиною, до речi, повнiстю пiдконтрольною партiйним органам, було перенесено з умовного "кримського татарина" на такого ж умовного "захiдно-українського нацiоналiста", який "захопив владу в Києвi". Причому, у Криму до цьго часу нiхто не може з певнiстю пояснити, де ж проходить кордон мiж заходом i сходом української держави, хоча опитування на вулицях Симферополя ще восени 1994 року дали стiйкий результат: бiльше 60% респондентiв впевненi, що головний ворог "кримського народу", Росiї i України (!?) - реальний житель Захiдної України.

В iдеологiчному перекосi свiдомостi жителя Криму необхiдно шукати коренi можливих мiжетнiчних конфлiктiв. Прихiд до влади блоку "Росiя" показав, що не дивлячись похмурi прогнози, мiжетнiчна рiвновага зберiгається. Якi ж сили, вектори яких полiтичних сил утримують цю крихку рiвновагу? Без сумнiву це, перш за все, баланс iнтересiв Росiї i України. Не варто применшувати i вплив взаємних iнтересiв кримської i української елiт i рiзке зниження активностi росiйської, вiрнiше, московської. Таким чином, збереглась рiвновага по вiсi Київ - Сiмферополь. Позитивно вплинула i передвиборча платформа Л. Кучми, яку було сприйнято у Криму як проросiйську, на вiдмiну вiд "нацiоналiстичної" Л. Кравчука. А ось противагою в перекосi етнополiтичних сил, викликаних передвиборчою боротьбою, обранням кримського президента i В. Р.Криму, спалахом полiтичної активностi населення пiвострова виявилися кримськi татари.

При млявiй позицiї Центру української держави i вiдсутньостi полiтичної волi в українських i продержавницьких силах на пiвостровi, саме позицiя кримсько-татарської фракцiї "Курултай" i В. Р. Криму не тiльки значною мiрою запобiгла небезпецi дисбалансу внутрiшньокримських етнополiтичних сил, але й зробила нелегiтимними дiї президента Криму у вереснi 1994 року, коли вiн спробував захопити всю повноту влади. Врештi-решт саме ця подiя, пiдкрiплена для України чеченською авантюрою Росiї призвели до практично легiтимної лiквiдацiї iнституту президентства в Криму. Причому на цей раз, навiть чергове запiзнення України з радикальними дiями в автономiї невикликало видимих негативних наслiдкiв.

Так досить несподiвано для офiцiйного Києва його реальними союзниками в Криму виявилися кримсько-татарськi етнополiтичнi сили... Але не варто перебiльшувати союзницькi взаємовiдносини з кримськими татарами. Можливо, розумiючи це, i не дивлячись на вiдсутнiсть iнших впливових союзникiв в громадсько-полiтичному секторi, офiцiйна столиця держави уникає прямих контактiв з лiдерами татарського руху. Київ, схоже, розумiє проблему значного посилення кримських татар як полiтичної сили при практичнiй вiдсутностi альтернативи. В цьому випадку треба або штучно створювати ще й iншi продеджавнi етнополiтичнi сили, або сприяти полiтичному вакууму. Але й це вимагає додаткових значних зусиль Центру - створення дiєздатного, пiдконт-рольного i лояльного не на словах представництва Президента в Криму.

Сьогоднi у зв'язку з полiтичною нестабiльнiстю в Росiї i посиленням влади в Українi (успiшний конституцiйний процес, вiдсутнiсть значних конфлiктiв гiлок влади тощо - прим. ред.) в Криму iде серйозне перегрупування полiтичних сил та елiт. Москва, а тепер уже й Київ уважно слiдкують за подiями на пiвостровi: впливаючи на них кожен зi свого боку. Все бiльше став вiдчуватися iдеологiчний, пропагандистський пресинг. Нескiнченнi поїздки кримських парламентарiв включаючи i керiвництво ВР Криму в Москву, в Київ - постiйно дiючi фактори цього пресигу. I не варто їх применшувати, бо саме в пропагандi Москва була всi цi останнi роки значно сильнiшою за Київ.

На жаль, в Києвi, нi на вул. Банковськiй (де розташована адмiнiстрацiя Президента), нi на вул. Грушевського(де засiдає Верховна Рада), так до цього часу i не вирiшили, в якому виглядi зберiгати i пiдтримувати мiжетнiчну рiвновагу в кримськiй автономiї. У формi стратегiчної осi: Київ - Сiмферополь - Київ, чи у формi етнополiтичного трикутника: проукраїнськi сили - проросiйськi сили - кримсько-татарський нацiональний рух. Але в будь-якому випадку вiд успiшного вирiшення кримської проблеми вже сьогоднi багато залежить майбутнє незалежної України. Варто також прийняти до уваги можливу радикалiзацiю певної частини українського суспiльства в цiлому (не тiльки в захiдних областях держави) у випадку серйозних проблем i полiтичних промахiв в Кримськiй автономнiй республiцi.

Похожие статьи




Етнополiтичний погляд на кримську автономію

Предыдущая | Следующая