Дерево у весняній обрядовості українців


Дерево у весняній обрядовості українців

Календарний цикл українців є відображенням світосприйняття народом навколишнього середовища, його міфологічною моделлю. Він включає у себе систему уявлень, вірувань та спостережень, що характеризує духовний світ наших пращурів, їх шанобливе ставлення до оточуючої природи. На жаль, сьогодні збереглися лише окремі елементи обрядовості, однак і вони дають нам можливість дізнатись та проаналізувати основні функції та мотиви календарних свят, що мали життєво важливе значення для давніх українців.

Найбільша кількість обрядів та святкових дійств припадає на весну. Це не є дивним, адже для аграрного суспільства найважливішим періодом року є пора активізації, пробудження рослинного світу, що є запорукою гарного врожаю. українець обрядовість традиція світосприйняття

Народний календар, зокрема, весняна обрядовість українців привертала увагу багатьох дослідників. Вивченню календарної поезії присвячені праці М. Максимовича [1], М. Сумцова [2], В. Гнатюка [3], В. В. Усачьової [4], Н. І Tолстого [5] та ін. Цінний доробок у дослідженні календарного циклу являє собою праця П. Чубинського "Мудрість віків" [6,7], "Полесский народный календар" С. М. Толстої [8], статті О. А. Пашиної [9]. Народні звичаї та обряди описані у працях А. Потебні [10], М. Грушевського [11], О. Воропая [12], Н. Велецької [13], Л. Виноградової [14], Т. А. Агапкіної [15], Н. І. Толстого [16], А. А. Плотнікової [17] і це лише незначна частина вчених, що своєю роботою надали можливість більш детально досліджувати особливості народного світогляду наступним поколінням етнографів.

В уяві первісної людини поява першої зелені знаменувала собою народження божества рослинності, жнива пояснювалися його жертовною смертю, а нові пагони навесні символізували чудесне воскресіння [ 18,с.98]. Найбільш доречним втіленням подібного коловороту стало символічне Дерево життя і його прототип в святковій традиції обрядове деревце та пов'язані з ним атрибути.

Першим найбільшим святом, що відкриває весняний цикл та в якому наявні модифікації давньої традиції шанування дерев, є день Явдохи (14 березня). У цей період господарі зрізають сухі гілки з плодових дерев у саду задля гарного врожаю, а також щоб в них "нечисть не заводилась" [12,с.232]. В даному контексті подібні маніпуляції здійснюються більше з практичною метою і якогось символічного значення не мають. Так само можна пояснити звичаї, характерні для наступного великого свята Дня сорока мучеників (22 березня). В північній частині центрального Полісся для того, щоб влітку легко знаходити качині яйця, слід цього дня перекинути через хату або повітку сорок палок, принести в дім та спалити сорок друзок, зламати сорок гіллячок. Варто також згадати таку обрядову гру, поширену у даній місцевості, як "скакати на дошках", "гуляти у скакалки", "ламати дошки". Вона являла собою гойдалку з колоди та покладених поперек неї дощок. Такого роду розвага була своєрідним віковим та соціальним індикатором, пов'язаним в першу чергу зі шлюбною тематикою: вона визначала готовність дівчини до сімейних стосунків шляхом її спроможності сорок раз підстрибнути на такій дошці або "зламати" її [15,с.35]. Цього дня існувала традиція зустрічі пташок, коли жінки випікали спеціальне печиво "жайворонки" або "голуби", що згодом дарувалося сусідам або вивішувалося на дерева [7,с. 14].

Квітень розпочинається одним з найшановніших православних свят Благовіщенням (7 квітня), однак і в ньому простежуються елементи дохристиянського культу. В цей день жінки йшли до лісу трясти березу, опале насіння збирали та намагались висадити його в городі до сходу сонця: вважалося, що це сприяє гарному врожаю капусти [ 12,с.280]. Можливо подібний ритуал слід розглядати як один із способів контактної магії, коли властивості берези як дерева, що найпершим розпускається навесні, прагнули передати городнім рослинам.

За тиждень до Великодня в Україні святкують Вербну неділю. Це свято має християнське походження: за переказами, коли Христос їхав на віслюкові до Єрусалиму, дорогу йому вистеляли пальмовим гіллям. Це і започаткувало традицію. Однак не характерну для української природи рослину замінили на більш звичну вербу. У цей день відбувається освячення вербових гілок, що згодом використовуються в найрізноманітніших цілях. Повертаючись додому із церкви, господарі поспішали одразу висадити кілька лозин на городі або у полі для багатого врожаю, а також в подібний спосіб намагались визначити, що чекає на їх нащадків цього року якщо верба прийметься, то дівчина вийде заміж, а хлопець одружиться. Tе, що залишилось, несли до хати і клали під образами як оберіг від злих сил, також з освяченими гілками обходили бджільники, щоб бджоли роїлись, а стайні та кошари, щоб худоба була здорова. Існував звичай бити один одного такими лозинами, аби передати життєву силу верби, а також кидати освячені вербові котики в кашу, щоб перейняти їх весняну енергію [ 12,с.355-358]. Сухою торішньою свяченою вербою розпалювали піч під великодні паски, у деяких місцевостях у домовину покійнику клали освячену гілочку [ 19,с.344]. У багатьох слов'янських народів, так само як і в українців, існував звичай зберігати вербові гілки до першого вигону худоби на святого Юрія таке символічне дійство мало забезпечити здоров'я тварин, гарний приплід, запобігти зникненню на пасовищі. Також у західних та східних слов'ян поширений звичай обв'язувати фруктові дерева ниткою або мотузкою, що раніше скріпляла галузки, освячені у Вербну неділю. Така обрядодія знову ж таки покликана наділити обрані об'єкти продуктивною силою. Вербові гілки досить широко використовувалися як протидія граду. З цією метою лозини втикали в стіни, двері, під стріху, викидали під час грози на вулицю, вішали на дерево, палили в печі та ін. На Чернігівщині відомий звичай зберігати освячену вербу в хаті для захисту від пожежі [20,с. 102]. У Польщі та в Чорногорії відомий обряд у Вербну неділю після освячення обходити будинок та бити усі кутки гілками по три рази це мало знищити усіх комах у домі [21,с. 17]. Також у Краківському воєводстві з вербових галузок робили хрестики та втикали їх у полі з пшеницею для охорони від кротів та комах. Серби залишали три вербові лозини, зв'язані червоною шовковою ниткою у полі, де згодом сіяли льон та коноплі. У хліві лишали освячену вербу не лише як оберіг від грому, але і як захист від відьми. У поліському Помор'ї рибаки прив'язували до сіток гілки, щоб у них не заплуталась відьма [4,с.218].

Слід зауважити, що вірування у те, що енергія вербової гілки передається об'єкту, з яким вона контактує, є дохристиянськими, та як і у випадках багатьох інших свят міцно вкорінилися в християнську традицію [22,с. 109].

Чимало різноманітних звичаїв пов'язаних з деревом, можна знайти в обрядах Страсної п'ятниці. На Галичині у цей день до бантини у дзвіниці чіпляли дерев'яну дошку, і, вистукуючи по ній дерев'яними молотками, дзвонар сповіщав людей про службу. В південному та західнослов'янському ареалі у цей день здійснюють певні обрядодії, спрямовані на збільшення врожаю плодових дерев [ 12,с.373-374]. Вважалося, що на Страсну п'ятницю краще всього прививаються дерева. Словаки робили символічні "зарубки" на стовбурі, що мали потім "зарости", в Славонії дерева підколювали, в Словенії рекомендували пересаджувати фруктові дерева, а в Хорватії стріляли в крону. Tакі маніпуляції пов'язані зі згадками про кров Хреста, вони співвідносили його рани з символічними ранами дерева. Також досить популярним був ритуал трясти фруктові дерева, що приурочений до іншого обряду зав'язування дзвону перед Страсною п'ятницею. У поляків, чехів та словенців саме під час останнього дзвону перед зав'язуванням або першого після розв'язування хтось з родини мав піти до саду та потрусити всі фруктові дерева. Усі вищезгадані обряди робилися з метою "розбудити", активізувати їх до збільшення врожайності [20,с.99 102]. Чехи в Страсну п'ятницю на світанку молилися під деревами, просили в них захисту та вірили, що після цього цілий рік не будуть хворіти [23,с. 167].

На Великдень теж проводились деякі обрядодії, пов'язані з деревом. Дівчата цього дня йшли вдосвіта у садок, ставали під яблуню обличчям на схід та чекали появи сонця. Коли воно з'являлось, починали молитися, а після того позначали дерево, під яким стояли хрестиком на корі. Коли дерево зацвітало, з нього зривали цвіт та робили вінок, що згодом використовувався у різних чаруваннях [ 12,с.415-416]. Тут можна простежити залишки солярного культу, а також культу дерева, що трансформувались та об'єднались з християнською традицією.

6 травня день святого Юрія або Георгія свято поширене на території майже всього слов'янського світу. Юрій вважався покровителем землеробства та скотарства, тому саме цього дня відбувався масовий вигін худоби на пасовища, що супроводжувався численними обрядами. Припускають, що прототипом Юрія був язичницький бог Ярило [35,с.99].

Слід було виганяти тварин зеленою гілкою частіше вербовою, освяченою у Вербну неділю. Іноді для цього використовували гілки осики, берези або ялини. Робилося це з метою очищення тварин від злих сил. Також практично у всіх слов'ян вважається необхідним вернутися з цією гілкою додому, що пояснюється бажанням "повернути" худобу з пасовища, уникнути втрат у стаді або запобігти викраденню її відьмою з метою наведення порчі. На північно-західному Поліссі таку лозину ставили за ікону в красному кутку, а в центральному та східному затикали в двері або стіни хліву [ І7,с. 133]. Подібний обряд поширений на території Карпат, де також обійстя в хліву прикрашали галузками берези та глоду від зурочень, а ворота вільхою од відьми [24,с.233]. В Тамбовській губернії вірили, що така освячена верба може і від пожежі захистити, і від закруток на полях, що робить відьма задля викрадення врожаю [4,с.218]. В той же час у білоруському Поліссі був поширений звичай ламати таку лозину на стільки частин, скільки голів худоби у стаді. Також у слов'янських народів, зокрема, поляків, чехів, словаків та українців відомий обряд підкладати вербові гілки (рідше інші дерева) під поріг хліву з метою захисту худоби від хвороб. Для більшої продуктивності існує звичай переганяти стадо через гілки плодових дерев по поверненню додому, який поширений у південнослов'янських зонах [ 17,с. 133].

Цікавий обряд проводився цього дня у болгар: жінка, яка місила ритуальний хліб, мала опісля обійти усі фруктові дерева і доторкнутися до них руками, вимазаними в тісті [20,с.97]. В Україні такий звичай на Юрія не зафіксований, однак він присутній у весільній обрядовості. Знову ж таки, подібні дії спрямовані на передачу продуктивної енергії від символу врожаю до потенційного його об'єкту. Можливо, саме цим можна пояснити і обряд вивішування на дерева "жайворонків" на свято сорока мучеників, описаного вище.

Інша група обрядів не характерна для території України саме цього дня, однак заслуговує на висвітлення, враховуючи її самобутність. В Сербії існував звичай захисту села від граду. Рано вранці у землю біля хати, на полі, у садах втикали гілки лісового горіха а також хрести, виготовлені з нього, це мало запобігти негоді. Іншою функцією горіха як плодового дерева було забезпечення гарного врожаю. Також слід було такими хрестами прикрасити ворота, хату, комору в деяких селах вірили, що горіх є надійною зброєю від змій. Це доповнює вірування сербів у те, що град приносять "хали" плазуни у грозових хмарах, і пояснює обряд їх розгону палкою, якою була вбита змія напередодні дня святого Юрія [25,с.85].

Обряд спорудження хреста від граду ("крста од лєда") досить поширений на території північно-західної Сербії. Зазвичай його робили з горіха, рідше дуба, висотою близько 10 м, ставили на передодні дня Юрія на перехресті лицевою стороною на схід та прикрашали різними травами, квітами, рушниками, пляшкою з вином та шматком коси зверху. Вдосвіта на тому місті, де його мали встановити, збиралися люди. Після того, як коло хреста читали молитву-прохання про захист, всі мовчки розходились по хатах і лише, переступивши поріг дому, дозволялося заговорити. Стояв він на тому місті, поки сам не завалиться. У селі могло нараховуватись декілька хрестів, і вони суттєво відрізнялися від церковних, хоча б особливим різьбленням. Такий хрест від граду можна вважати сербською локальною моделлю Світового дерева, однак такого роду тлумачення ще слід піддати ретельному аналізу [25,с.88-89].

Як найвеличніше весняне свято слід згадати Зелену неділю, Трійцю, або Клечання. Пояснень походження слова "клечання" декілька: від російського застарілого слова "клекнуть", тобто в'янути, всихати; від церковнослов'янського "клячати" стояти на колінах; від слова "клець" обрубок гілки [26]. Її не відзначають якогось певного числа, а вираховують як сьому неділю після Великодня. Зазвичай Трійцю святкують в червні, однак бувають випадки, коли вона припадає і на травень. Єдиної історії походження цього свята не існує, однак є декілька припущень. Опитування, що проводилося Етнографічною комісією Всеукраїнської Академії наук у 20-х pp. XX ст. в українських селах, визначило три основні теорії: 1) саме цього дня Бог створив землю і засіяв її зеленню; 2) це пов'язано з розповіддю про Христа, який йшов з двома апостолами та присів відпочити під кроною дерева, від того свято відзначають три дні; 3) як Христос в'їжджав до Єрусалиму, то "обрав собі шлях не по килимах, що їх розстеляли багаті, а по галузках, якими прикрашали путівець бідняки", що і започаткувало звичай квітчати садибу зеленню [27,с.65]. Хоча цьому святу надають першочергово релігійне забарвлення, однак цілком зрозуміло, що в основі його лежить більш давній культ шанування природи, її життєтворчої сили.

Напередодні Зеленої неділі селяни босоніж (аби дерево не всохло) йшли до лісу та ламали гілки клену, ясена, липи, рідше осики (її залишали лише в глухих кутках од відьми), щоб згодом прикрасити ними хату, ворота та хлів заклечати. Окремими галузками оздоблювали дорогу до хати, а посеред двору ставили головне деревце, за яким визначали долю членів родини: на ніч його вносили до хати. Якщо листя залишалося зеленим усі будуть здорові до наступного клечання, якщо чорніло хтось може померти [27,с.65-66]. Так само визначали дощовим чи сухим буде літо [ 16,с. 14]. Нерідко його наряджали в жіноче вбрання та називали "гостем в домі". Такий обряд також поширений на території Західної Європи та Росії, де подібне деревце по закінченню свята кидають у воду як засіб викликання дощу шляхом принесення жертви [28,с.51]. І навпаки, засобом для зупинення сильних дощів на Поліссі вважалося спалення троїцької зелені в печі, що представляла собою своєрідний символічний замінник сонця. Про це яскраво свідчить використання хлібної лопати, коцюби як атрибутів вогню під час подібного ритуалу. Таке особливе значення троїцької зелені вказує на одну із функцій самого обряду клечання як запобіжного заходу проти посухи [29,с. 115- 116]. Зазвичай зелень після свята не викидали, а збирали за образами і використовували протягом року як лікувальний засіб та оберіг [30]. На Поліссі частину її клали з іншими ритуальними предметами в яму з картоплею од мишей, а також використовували для набивання подушок покійного або просто залишали у труні біля голови. В деяких селах зелень зберігали до Русального тижня або до Купала і тоді спалювали. Найбільш поширеними деревами для клечання тут були клен, липа, береза, рідше дуб, осика, горіх [ 16,с. 15]. Інша ситуація характерна для південнослов'янських народів, де до горіху на Трійцю фіксується особливе ставлення. В Сербії в цей день жінки прикрашали горіховими вінками могили, надгробки та хрести. В Македонії горіховими гілками квітчали та мели церкви, по дорозі додому роздавали друзки перехожим, "щоб у покійного була тінь". В Болгарії підлогу вистеляли горіховим листям, а під час молитви припадали до нього обличчям та "слухали покійників" [21,с. 19-20].

На Бойківщині у Зелену суботу прикрашену обрядову берізку прилаштовували до високої жердини це була так звана Віха. Кожен куток намагався встановити свою віху на найвищому пагорбі та охороняв її від інших ватаг з подібним деревцем, що прагнули знищити своїх "конкурентів". Віха продовжувала стояти аж до Купала, після чого її ламали та спалювали у вогнищі [24,с.233-236].

В Україні у Зелену неділю ставили так званого "ігорного дуба": встановлювали на майдані жердину, прикріплювали до неї зверху уквітчане колесо з воза, а навколо викопували невеликий рів зі зрубаними берізками, після чого влаштовували гуляння з обрядовими іграми. На Київщині та Переяславщині ця жердина звалася сухим дубом. Значення цього обряду полягає в закликанні весни з її благодатними дощами та є реліктом культу Перуна, символом якого і є описаний "дуб", що застигає на зиму та оживає навесні [23,с. 156- 157].

До цього дня відноситься ще один досить цікавий обряд, що є загальноєвропейським "водіння тополі". У різних областях його назва варіюється, однак суть звичаю залишається незмінною. На Полтавщині для цього обирали найбільш кремезну дівчину, руки їй зав'язували над головою (для зручності до двох палиць), прикрашали різноманітними хустками, стрічками та ховали обличчя віночками, щоб дівчину неможливо було впізнати. Tак вони обходили село, вітаючи усіх односельців, які мали їм за це віддячити, а згодом йшли у поле "тополю" розбирати. Аналогічний обряд відомий на Чернігівщині під назвою "водити вербу", а на Поліссі "водити куста" (така назва пояснюється особливістю родини вербових розмножуватися кущем [31,с. 141]). Останній дещо відрізнявся від вищезгаданого: дівчата в лісі збирались таємно і вибирали найгарнішу дівчину кустянку; зазвичай для "Куста" обирали представниць різної вікової категорії зранку дівчата-підлітки, перед обідом юнки, а ввечері літні жінки; якщо дорогою дівчата зустрічали інший гурт з кустянкою, то зав'язувалася "бійка", в якій слід було дізнатись, яка саме дівчина є рядженою. Той гурт, якому це вдавалось першому, продовжував процесію, а "переможений" розходився. На передодні "водіння куста" усі жителі села збирались на кладовищі прикрашати могилки та навколишні дерева галузками і квітами [27,с.74-75].

Як вже зазначалось, для країн Західної Європи характерний звичай ритуального потоплення обрядового деревця в воді як запобіжного засобу проти посухи. З тією ж метою на травневі свята, зокрема Трійцю, тут здійснювався ритуал, аналогічний українському "водінню куща": дівчину вбирали в гілля дерев, заквітчували та водили по селу, де кожний господар мав облити ряджену водою. Відмінна деталь даного звичаю (обливання дівчини) вказує на те, що ця обрядодія не є органічно пов'язаною з безпосереднім рядженням, а тому не може бути визнана як первинна. У даному випадку функція викликання дощу відповідає лише частині обряду, що пов'язана з водою, інша ж частина рядження не відповідає. Tому основою обряду слід вважати момент уподібнення людини дереву, яке виступає в даному випадку тотемом. З такої точки зору ритуал викликання дощу є модифікацією більш давнього звичаю, що набув нової магічної функції [32,с..52-53].

На Чернігівщині на другий день Трійці "водили березу". На живих, не зрубаних березах, "завивали" вінки, прикрашені квітами, а наступного дня розплітали і дивились: в кого вінок за ніч не зів'яв буде довго жити. В інших місцевостях вінки робили лише з гілок та одягали їх на найкрасивіших дівчат у супроводі пісень та пригощань. Також різновидом даного обряду був обхід села зі зрубаною берізкою, що здійснювали дівчата або молодиці [27,с.76].

У перший четвер після Трійці в Україні відзначався Русалчин Великдень або Нявська неділя свято, що безпосередньо пов'язане з дозфистиянськими віруваннями. Весь тиждень мав назву "русальний" та був присвячений поминанню предків. З цими днями пов'язаний ряд заборон, що стосувався дерев: дітям забороняли на них залазити, а також вважалось неприпустимим їх рубати або ламати. Вважалося, що цього дня русалки виходять з води щоб відсвяткувати свій день. Однією з їх улюблених забав, за повір'ями, було гойдання на деревах, тому в деяких селах спеціально зв'язували дві берези щоб русалки веселились та не зачіпали людей [33,с.63-64]. Перебування русалок у цей період на деревах визначали особливими прикметами: висотою дерева, віком, густиною крони.

Заключним етапом в системі троїцько-русальної обрядовості, особливо на території Полісся, був ритуал "проводів русалки". Символізувати русалку могла ряджена дівчина, опудало, залишки троїцької зелені та ін. В одному з варіантів обряду в останній день русалій молодь збирала усі гілки, деревця та вінки по дворах, що залишились після Трійці, складала все на воза та садовила зверху дівчину, і вже в такому вигляді вивозили її за село або на кладовище [ 14,с. 123]. У випадку останнього троїцькі вінки вішали на хрести та дерева, однак бувало, що процесія спеціально йшла до одинокого дерева в полі (берези, груші) або до дубу в лісі і здійснювала аналогічні дії.

Як вже зазначалося, усі елементи русально-троїцької обрядовості поєднують у собі дві основи вегетативний культ та шанування предків. Наприклад, обрад рядження з обов'язковим хованням обличчя, проводи на кладовище, захисна атрибутика все це вказує на приналежність до "того світу" та співвідносить русалок, як головних персонажів даного періоду, з душами померлих. Показним у цьому випадку виступає обряд "проводів русалок": вінки, опудало, троїцьку зелень, ритуальна берізка, що є їх символічним втіленням, спалюють, топлять, відносять на кладовище або закидають на дерево усі складові подібних обрядодій є відповідними шляхами переходу у потойбічний світ, до того ж дерева, за давніми уявленнями слов'ян, а також багатьох інших народів, були вмістилищем душ. Підтвердженням зв'язку рослин з душами людей, що померли молодими, є також повір'я, що на таких могилах зазвичай проростають квіти або приживається калина. Визнання русалок "залежними" покійниками підтверджується схожістю обрядів, оберегів, заборон, характерних для обрядовості "Дідів". Якщо брати до уваги припущення, що зелена гілка була своєрідним втіленням покійного, стає зрозумілим обряд рядження дівчини як ритуал уподібнення її до дерева, а також пояснює певну рівнозначність символів у різних традиціях рядженої, троїцької берізки та вінків.

Момент переходу душ померлих з "того світу" через дерево пояснює і інші обряди. Наприклад, на білоруському Поліссі поширене повір'я, що після Хрещення чорт переселяється з води у вербу, а у Вербну неділю спускається на землю у іншу рослинність. Можливо, саме запобіжним засобом від сезонного переходу душ померлих можна пояснити обряд освячення води на Водохрещя, верби на Великдень, а також збіжжя на Спаса [14,с,118-128].

Проаналізувавши усе вище сказане, можна побачити, що переважна більшість обрядів весняного календарного циклу здійснювалася жінками або дівчатами, що вказує на безпосередній взаємозв'язок рослинної атрибутики з жіночим началом. Слід також згадати, що велика кількість повір'їв поєднує вагітну, безплідну та рожаницю з елементами дерева. Для того щоб народити, жінка мала з'їсти плоди або перші три бруньки фруктового дерева. З цією ж метою можна було здійснювати певні маніпуляції: залишити свою сорочку на ніч на одній з гілок, а вранці, знайшовши у ній комашку або іншу живу істоту, з'їсти її. На противагу вагітній заборонялись будь-які контакти з садовими деревами: залазити на них, зривати плоди та ін. Вважалось, що після цього дерево могло всохнути або навпаки, якщо таке дерево зрубати, то дитина загине. А от контакти рожаниці з плодовими деревами вважались дуже сприятливими для майбутнього врожаю. У Болгарії певні обряди у Бабин день здійснювалися саме у фруктових садах: тут повитухам підносили подарунки, пригощали їх, а також справляли застілля [20,с.91 -93].

На подібну взаємозалежність, характерну для слов'янської культури в цілому, вказує пам'ятка, знайдена на території поселення Брапч (лендельська культура) посудина із зображенням жінки, що ніби саджає своєрідні пагони, а з іншого боку вже представлений результат її роботи розлогі дерева з плодами. Можна припустити, що призначення даного предмета безпосередньо стосується магії рослинності, дуже популярної в часи язичництва [34,с. 172].

У російській вишивці досить поширеним є зображення жінки з величезними рогами та з руками-гілками, що представлена у вигляді рожаниці. У більш пізніх варіантах з'являється образ церкви, в центрі якої, знову ж таки, розміщено жінку, а поруч вишите дерево. Згодом первинне значення малюнку як акту народження почало нівелюватись, і жінка-рожаниця перетворилась на дерево, що і призвело до тлумачення даного образу дослідниками перш за все як рослинного символу. Однак таке розшифрування є частковим, адже подібну композицію слід розглядати, перш за все, як сукупний образ родючості, що нерозривно поєднує жінку-матір та животворну енергію природи, представлену елементами рослинного світу [34,с.475-480]. Також слід додати, що останній приклад вишивки з набутим образом церкви досить яскраво демонструє, як язичницький символ під впливом впровадження християнства трансформувався та поповнився новими елементами, що характерне не лише для пам'яток матеріальної культури, а для всієї обрядовості в цілому.

Як висновок можна сказати, що весняний цикл обрядів є своєрідним відображенням коловороту життя мотивів відродження та смерті, і саме дерево як своєрідний "посередник" між небом і землею, світом живих та мертвих могло якнайкраще передати усю сукупність уявлень та переконань предків українців про сакральну будову всесвіту.

Список використаних джерел

    1. Максимович М. Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем / М. А. Максимович. Москва: В Тип. Августа Семена, 1827. 234 с. 2. Сумцов М. Символика славянских обрядов: избр. труды / [Сост., подгот. текста и коммент. А. К. Байбурина; послесл. А. К. Байбурина и В. З. Фрадкина; РАН. Ин-т этнологии и антропологии им. Н. Н. Миклухо-Маклая]. М.: издат. фирма "Вост. лит", 1996. 296 с. 3. Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість / Упорядкує., вступ, ст. М. Т. Яценка. K.: Наук, думка, 1966. 247 с. 4. Усачева В. В. Магия слова и действия в народной культуре славян. М., 2008. 368 с. 5. Б. Толстой Н. И. Календарные песни весенне-летнего цикла юго-восточной Белоруссии // Славянский и балканский фольклор: Духовная культура Полесья на общеславянском фоне / Отв. ред. Н. И. Толстой. М.: "Наука", 1986. 149 с. 6. Чубинський П. П. Мудрість віків: народознав. у творч. спадщині П. Чубинського. Кн. 1. / П. Чубинський. К.: Мистецтво, 1995. 222 с. 7. Чубинський П. П. Мудрість віків: народознав. у творч. спадщині П. Чубинського. Кн. 2. / П. Чубинський. К.: Мистецтво, 1995. 222 с. 8. Толстая С. М. Полесский народный календарь. М.: Издательство "Индрик", 2005. 600 с. 9. Пашина О. А. Календарный цикл в северо-западных селах Сумщины // Славянский и балканский фольклор: Этнолингвистическое изучение Полесья. М.: Издательство "Индрик", 1995. 205 с. 10. Потебня А. А. О мифическом значении некоторых поверий и обрядов // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. 1865 года. Кн. 2. М., 1865. 311 с. 11. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. Т.1. К.: Либідь, 1993. 12. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис у 2 томах. К.: Оберіг, 1991. Т.1. 450 с.; Т.2. 455 с.' 13. Велецкая Н. Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов. М.: Наука, 1978. 240 с. 14. Виноградова Л. Н. Мифологический аспект полесской "русальной" традиции // Славянский и балканский фольклор: Духовная культура Полесья на общеславянском фоне / Отв. ред. Н. И. Толстой. М.: "Наука", 1986. -149 с. 15. Агапкина Т. А. Очерки весенней обрядности Полесья // Славянский и балканский фольклор: Этнолингвистическое изучение Полесья. М.: Издательство "Индрик", 1995. 205 с. 16. Толстой Н. И. Троицкая зелень // Славянский и балканский фольклор: Духовная культура Полесья на общеславянском фоне / Отв. ред. Н. И. Толстой. М.: "Наука", 1986. 149 с. 17. Плотникова А. А. Первый выгон скота в Полесье // Этнолингвистическое изучение Полесья. М.: Издательство "Индрик", 1995. 205 с. 18. Радзієвський В. О. Аграрний календар русичів у обрядовості Київської Русі // Вісник HAKKKiM, 2008. №1. С,98-102. 19. Лозко Г. Українське народознавство. - Друге доповнене вид. K.: АртЕК, 2004. 470 с. 20. Агапкина Т. А. Южнославянские поверья и обряды, связанные с плодовыми деревьями, в общеславянской перспективе // Славянский и балканский фольклор: Верования. Текст. Ритуал. М.: "Наука", 1994. 141с. 21. Толстой Н. И. "Без четырех углов изба не строится" (Заметки по славянскому язычеству. 6) // Славянский и балканский фольклор: Народная демонология. М.: Издательство "Индрик", 2000. 204 с. 22. Гармасар В. Г. Сакральне значення рослин у віруваннях прадавніх українців // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Історія і філософія науки і техніки. 2008, №15. С,106-112. 23. Афанасьев А. Н. Поэтические воззрения славян на природу: Опыт сравнительного изучения славянских преданий и верований в связи с мифологическими сказаниями других родственных народов: В 3-х т. М.: Современный писатель, 1995. Т. З. 16 с. 24. Пушик С. Віха символ дерева життя // Етнос і культура. Часопис Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника: Збірник науково-теоретичних статей. Гуманітарні науки. Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2006. №2-3. С.231-239. 25. Толстые Н. И. и С. М. Заметки по славянскому язычеству. 5. Защита от града в Драгачеве и других сербских зонах // С лавянский и балканский фольклор: Обряд. Текст. М.: Издательство "Наука", 1981. -141с. 26. Сологуб Н. Клечальна неділя. Фрагмент радіопрограми "Слово" від 10.06.06 [Електронний ресурсі Режим доступу: www. kulturamovy. orfi. ua/KM/ pdfs/Magazine50-20.pdf 27. Скуратівський В. Місяцелік. Український народний календар. K., 1993. -208 с. 28. Поріцька А. О. Обрядовий знак дерева і його номінація // Народна творчість та етнологія, 1986. №8. С.51-53. 29. Толстая С. М. Заметки по славянскому язычеству. Вызывание дождя в Полесье // Славянский и балканский фольклор: Генезис. Архаика. Традиции. М.: Издательство "Наука", 1978. -141с. 30. Борисенко В. К. Зелена неділя // Хрещатик, 17.06.2005. №8 [Електронний ресурс] Режим доступу: http://kreschatic. kiev. ua/ua/2687/art/26111.html 31. Ткач М. М. Міфологія: курс лекцій. К., 2008. -280 с. 32. Зеленин Д. К. Тотемы-деревья в сказаниях и обрядах Европейских народов. М.-JI.: Изд-во Акад. Наук СССР, тип. Акад. Наук СССР, 1937. -79 с. 33. Волошина Т. А., Астапов С. Н. Языческая мифология славян. Ростовна-Дону: Феникс, 1996. -445 с. 34. Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. М.: Издательство "Наука", 1981.-608 с.

Похожие статьи




Дерево у весняній обрядовості українців

Предыдущая | Следующая